3. Побут і культура.

Не було спокою в давній Руси від усяких „кочовників“, а через Ekoho- те й життя народне не йшло рівно вперед і то переривалося, то сильно ^ичне змінялося на гірше. Крім наскоків кочовників, усякі войни теж добре ^{життя 1} далися в знаки селянинови: скільки добра зруйновано було, скільки ^Т°Р^ГОВЛЯ- забрано робочих рук — убитих або забраних в неволю! Найгірш до­шкуляли Половці: через них зубожіло Подніпрове — околиці Київа, Чернигова й Перёяслава, найголовніших міст на Україні.

Торговлю, як згадувалося, вели найбільш чужі купці, „гості". Гроші. Вже в ті часи товар давався їм в кредит (в борг), а торговля часто велася на позичені гроші. Процент за позичені гроші брали в ті часи

страшний: законний процент був 50-ий, а брали й більший! Рахували на гривни. Ce був шестикутний шматок срібла коло пів фунта ваги.

ГРИВНА

(викопана в руїнах Десятинної церкви).

В гривні лічили 20 ногат і 50 різан; крім того були ще куни — 25 в гривні і вівериці — найдрібніща дрібна монета. Скільки ж то буде гривна на наші гроші? Ce можна вивести з того, що за рік служби

СРІБНИЙ ДЕНАР СВЯТОПОЛКА (1015—1018).

СРІБНИЙ ДЕНАР ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019-1054).

СРІБНІ ГРОШІ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО.

платили жінці 1 гривну, тимчасом як корова рахується на 2 гривни, а кінь на 3. Отже гривна більш-менш коло 25 рублів (30 ринських) на наші гроші.

Поруч з гривнами, кунами та иншим, були ще й справжні монети: золоті та срібні. Золотих було дуже мало, а срібних ходило доволі.

Право.

Побут.

Руські князі — Ярослав Мудрий та раніщі й пізніші инші поли­шили нам дуже цінну збірку законів „Руська Правда". Зложено її в Київі, але не одразу. Сею збіркою наших найдавніших законів можна не аби як похвалитися: бачимо в ній поважання свободи чоловіка (дуже рідко коли позволялося арештувати), поважання гідности (до­стоїнства) чоловіка: не можна було вільного чоловіка бити; бачимо розвинуте поняття чести: за вчинки проти чести гірш карали, як за якусь там шкоду; смертної кари немає зовсім. (Цікаво, що духовен­ство за Володимира Великого, а потім і Ярослава намовило було за­вести смертну кару для „розбійників", але якось вона не вдержалась). З нашого права (з „Руської Правди") вийшло пізніш московське право, але воно розгубило та поодкидало ті благородні прикмети давнього руського права, про які ми згадували.

В князівські часи жінка мала волю таку як і чоловік;'бувала в то­варистві з чоловіком, або й сама, без нього. Жінки брали участь в справах церковних і політичних — найбільш, правда, княгині. Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, то вона була головою родини, - мала всі ті права, що й чоловік.

Проти сього виступало остро духовенство. Але були ще й инші вади в громадському житті, що проти них воно виступало, наприклад нахил до випивання. Уважали за законні „три чаші" — се ще й отці духовні позволяли, а четверту вважали вже „отъ непріязни". „Слово св. Василія" каже, що по четвертій чаші „великі пани розпростирають на всіх свою любов, милосерде на бідних, хочуть помагати всім не­мічним і бідним; отці духовні учать своїх духовних дітей спасенію, звуть на покаяння, показують їм дорогу до небесного Єрусалиму". Але все ж, каже „Слово", аж сьома чаша „богопрогнівительна, Духа святого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна".

Нападалося духовенство й на надужиття правительства, на неми- лосердність до челяди, на немилосердну лихву. Те саме „Слово св. Василія" каже: „Писано бо: недобрий догляд від лисиці курам, не добре льву пасти вівці, оден вовк всю череду смутить, оден тать (злодій) всю країну псує — так і при царі неправеднім всі слуги під ним беззаконні". В иншому оповіданні росказується, як один князь на пиру спитав єпископа: „владико, де буде тивун на тім світі?" Єпископ одказав: „там, де й князь".— „Як то?—скипів князь: —тивун непра­ведно судить, хабари бере, людей „продає", мучить, а я що роблю?" Але єпископ вияснив йому, що який князь, такі його й слуги.

Оступалося духовенство й за челядь: нападалося на тих, хто об- тяжає рабів роботою, безпотрібно бє, кривдить і т. и., але те мило­сердя було, як.

Виступало духовенство й проти лихви. Ось як наприклад гово­рить про.неї митрополит Никифор: „коли ти постишся, а береш ве­ликий процент, нічого не поможе тобі піст: ти думаєш, що постишся, а сам їси мясо — не мясо овече або иншої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяж- кила ножем — „лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго p⅛3a".

Христіян- За князівських часів сталася подія великої ваги: заведено на Руси ство. христіянство. За князів Володимира Великого та Ярослава була вже впорядкована церква, засновані катедри (катедральні собори) по вели­ких містах, висвячено доволі духовенства. За сто літ христіянство значно поширилося по великих осередках (центрах), особливо в Київі. Але не те було по селах, по глухих кутках: ще в другій половині XI в. люде уважали, що церковні обряди, як от вінчання, причастє — то для князів та бояр, а сами й далі моляться богу Перуну, Xopcy, роблять се потайки, ставлять „трапези" роду й рожаницям, моляться огневи. Довго ще христіянство було вірою городською та панською, поки дійшло на село. Але як і дійшло воно на село, то повстало „двоє- віріє", тоб то хоч і прийнято було, наприклад, христіянські свята, але на христіянських святих перенесено прикмети старих поганських богів (Перун — Ілля, Даждь-бог — св. Юрий, Волос — св. Власій). З хри- стіянськими обрядами злучалися поганські — напр. поганське весілля зосталося, як було за поганських часів, поруч хрисгіянського вінчання; поминки, „проводи" —замість старої тризни; приносини до церкви, „канун" - замість поганської жертви. І се не тільки серед простого люду, але й серед „благовірних", освічених городян бувало оте „двоє- вірство".

Як не як, христіянство робило своє: духовенству удалося обме­жити свободу з шлюбами; через їхню проповідь трохи легче стало життя челяді, де що помогло воно й в справі великої лихви. Люде

ЛАВРА ПЕЧЕРСЬКА.

стають побожні, тоб то: ходять до церкви, додержують постів, да­ють жертви на церкви, на духовенство й старців.

До побожности належало й ходити по святих місцях. Ходили до Єрусалиму, на Атос (Афон), в Царгород. Ходило так багато людей, шо духовенство мусіло аж повздержувати їх: Кирик Новгородець радив лучче бути добрими дома сидячи, а ніж ходити в Єрусалим, а єпископ Нифонт ще виразніше говорить: „бо ходять тільки для того, аби не роблячи ходити та дурно (даром) їсти й пити“.

Треба ще додати, що те духовенство, що наїхало до нас з Греції пробувало заводити на Руси й дещо таке, чого не треба було.

Наприклад воно проповідувало ненависть до людей иншої віри і забороняло їсти або пити з одної посуди з латинниками, брати від них їжу. Проте на се, видно, не дуже то звертав увагу народ; та се видно й з того, що князі наші дуже часто женяться на католичках, не зважаючи на духовенство. Далі, оте духовенство воюючи проти всяких спокус та гріхів, дуже згірдливо дивилося на жінку, обзивало її „знаряддям диявольської спокуси".

Од Греків прийшло до нас і чернецтво з манастирями. Для русь­кого громадянства — умертвлення тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли сю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до

христіянства. Манастирі зявля- ються у нас за князя Яросла­ва; в другій половині XI в. було вже їх доволі, але, знати, були то манастирі невеличкі, — тільки Печерський у Київі не­звичайно розрісся і при кінці XI в. мав 180 ченців, а в в. XII—XIII в Київі можно було налічити кілька тисяч ченців. Найславніщий манастирь був Печерський. Засновав йо­го Антоній з Любеча, але упо­рядкував і зробив славним — Теодосий з Курська. Він за­вів найостріщу уставу, так звану студийську, що й у Візантії рідко де могли її видержати. Але пізнійше, після Теодосия, перестали її додержувати: ченці мали своє власне майно, були багачі і бідні і т. и. За Тео­досия манастирь розвивається

РУЇНИ ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ.

й економічно, розширює своє господарство, ставить славну муровану „велику церкву". Слава про Печерський манастирь пішла по всій Руси, і всі инші манастирі беруть собі його за зразок. Печерський манастирь в XI в. був розсадником вищого духовенства: звідси залюбки бе­руть єпископів в усі землі Руської держави.

Чернецтво здобуло собі поважання: в XII—XIII в. постригаються в ченці князі, а особливо княгині. Багато князів постригається перед смертю, щоб умерти ченцем. Певно, так робили не самі князі, тому розумніщі з духовенства навіть виступали проти сього: „не спасе чорна одежа, хто живе в лінощах, а коли сповняти Божі заповіди, не пошкодить і біла одежа“, — так говорить одне „Слово“.

Найбільш манастирів було в Київі та в околицях — щось з 18; в Чернигівщині кілька (відомо — два), в Переяславщині — два, на Волині три, в Галичині щось з чотири. Крім своїх манастирів, чимало

Русинів йшло здавна в грецькі манастирі: на Атосі (Афоні) — мана- стирь Богородиці та св. Пантелеймона вже в XI—XII були в руських руках; був руський манастирь в Єрусалимі і в Царгороді.

й камінецької. Перші церкви будовали

ЗОЛОТІ ВОРОТА

(в половині XVII віку).

Найбільш знаємо ми про архітектуру в князівські часи, але тільки Будівниц- церковну. З не-церков знаємо всього: останки „Золотих воріт“ в Київі ^ΤΒθ· та веж (башт) — холмської грецькі майстрі, то й форма та плян церковної будови були візантійські: з одною банею, хоч часом були й з пятьома і навіть девятьома. Найдавніші церкви, що до­стояли до наших часів, ки­ївська Богородиці Десятин­на, чернигівська св. Спаса, київська велика Печерська, св. Михайла Золотоверха, св. Кирила у Київі, черни­гівська Успіння (Єлецька), володимирська (Мстисла­вова). Але починаючи вже від середини XI в. будують церкви майстрі свійські, руські.

оста- з XI в Ки- тому,

осталися тільки останки стіни та шматок

З не-церковних будов сливе що нічого не лося. Найстаріша, ще віку — „Золоті ворота“ їві. Так вони звуться що над стінами, на поверсі була церква Благовіщення з золоченим верхом. Тепер арки (дугового зводу). З XIII століття осталися дві холмські вежі (башти), четверокутні, з дикого каменю без цегли й цементу, та камінецька, кругла, з цегли.

Різьбар­ство.

Малярство.

ЗОЛОТІ ВОРОТА (тепер).

З різьбарської роботи маємо дві домовини з мармору, обидві стоять в Софійському соборі в Київі. Одна зветься домовиною Яро­слава. В Галицько-волинських землях різьбарство було більш поши­рене; там навіть в церквах (в Холмській катедрі) бу­ли різьблені чоловічі го­лови на зводах і навіть різьблені з каменя фігури Христа й Предтечі на цер­ковних дверях.

В найбагаччих церквах майстрі робили фрески та мозаїку. Фрески — се ма­льовані водними фарбами на клею образи святих або усякі не-церковні, світські малюнки (напр. у Софій­ському Соборі на стінах

на сходах наверх). Фрески збереглися в Софійському соборі грецької роботи і в Кирилівській

КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ З РОДИНОЮ (перерисовано з мінятюри).

церкві (теж в Київі) — руської роботи.

Крім того малювали вже тоді й ікони. Се­ред печерських ченців славився Аліпій-іконо- писець. Взагалі по ба­гатих церквах розпису­вали фрески, а по ма­лих були ікони, що мо­жна було переносити з церкви до церкви, з долгу в дім.

Славилися в ті часи ще мінятюри, тоб то дрібні, маленькі якісь образки або мальован- ня по церковних та инших книжках. До на­ших часів зберігся, на­приклад, образок ро­дини кн. Святослава Я- рославича. Ce була ро­бота наших, найбільш київських майстрів.

Але ще трудніша й цінніша робота була — мозаїчна. Мозаїку, чи „мусію", як казали тоді, знаємо ми тільки в найбагаччім центрі руської культури — Київі, і то за кращих часів його — від кінця X в. до початку ХП в.: Задержалась вона в Софійській катедрі, в Кирилів­ській церкві та в Михайлівськім манастирі. Ce теж, образи святих, але не мальовані, а виложені з шкла ріжного кольору. Робилося се так: в свіжо розведений цемент вкладали шостигранні шматочки шкла ріжного кольору, але кольор до кольору укладали так, що з того виходив малюнок. Ce теж робили не тільки грецькі майстрі, але й наші, київські.

топити на вогні усякі фарби і наливати їх в одгорожені ямки так,

Нарешті найтрудніща робота — емальєрство. Емаль уживали тільки для маленьких образків. Ce дуже трудна робота, бо треба було щоб потім з тих фарб вийшов гарний образ, як мозаїка з шкла. Оче­видно, що емальовані речі куповали тільки великі пани. Але крім сих ви­гадок, що прийшли до нас з Візантії, були ще й инші делікатні роботи з зо­лота, з срібла, що теж потрібні були тільки для великого панства, хоч де­що, як дорогі мистецькі сережки, пер- стені і т. и., певно знаходило дорогу й до людей небагатих.

Культурна робота київських князів.

ШОЛОМ ЯРОСЛАВА

ВСЕВОЛОДОВИЧА (1191-1246) знайдений 1802 р. в повіті володи- мирськім над Клязьмою.

Перший з князів, що дбав про культуру в Київі, на Руси, був Воло­димир Великий. Перейнявши з Візан­тії христіянство, вибудовав камінну Десятинну церкву в Київі, закликавши візантійських майстрів. Будовав багато й деревяних церков. Він же перший подбав і про освіту — принаймні щоб мати своїх священників, а не позичати їх з Візантії. З Візантії переніс Во­лодимир і монету, срібну та золоту. Монети сі з одного боку мають Спа­сителя, а з другого в них — сидяча постать Володимира в царському убранні, з хрестом в руках; наоколо підпис: „Вламиръ (Владимиръ) на столі>“; на инших є: „Владимир а се єго с(еребро)“.

Слідом Володимира пішов Ярослав Мудрий: йому приписують так звану „Руську Правду", хоч вона складалася ще й перед Яросла­вом і після нього багато десятків літ (ще Мономах додавав дещо до неї). Що ж до ширення христіянства, то він поставив два манастирі: св. Георгія й Ірини, при ньому ж почався й славний пізнійше київський Печерський манастирь. Дбав він і про освіту та книжність. Він збірав „писців" — по нашому письменників, і велів їм перекладати книжки з грецької мови на словянську і попросту списувати. При Софійській катедрі, що він збудовав, спорядив велику бібліотеку. В школі за Яро: слава училося „книгам" ніби то аж 300 душ. Будовав він багато церков — між иншим в Юриєві на Пороссі. Він же поставив першого руського митрополита Іларіона. Особливо любив він будовати. На тому місці, на голому полі, де була р. 1036 битва з Печенігами, поставив кате- дральну церкву св. Софії, згадані два манастирі і „Золоті ворота" з церквою Благовіщення над брамою. В Новгороді теж поставив нову катедру св. Софії, не таку правда роскішну, як в Київі.

СОФІЙСЬКИЙ СОБОР В КИЇВІ.

За Ярослава бачимо срібну монету з його іменем, з написом: „Ярославле съребро".

Взагалі ж до кінця XII в. Київ був найславнійшою столицею в українських землях, — се був осередок релігійного життя, тут були найбагатші церкви й манастирі, тут проживала найпишнійша аристо­кратія. Тут був і головний торг для всяких мистецьких виробів. До кінця XII в. кожен важнейший князь старається полишити якусь па­мятку по собі: манастирь або церкву, а в XIII в. вже сього не роблять, а ще й розтягають звідти зібране там добро. Андрій Боголюбський, що зруйновав Київ, викрав славний образ Богородиці з Вишгорода

і завіз у свій Володимир над Клязьмою; король Данило Галицький, будуючи катедру у Холмі, позабирав образи з Київа, з манастиря св. Федора і з Овруча, дзвони теж „принесе ис Києва".

В Київі сидів митрополит, тут поставлялися єпископи для всіх зе­мель Руської держави. Тут було найбільш манастирів та ченців — Київ став „руським Єрусалимом". Так само й з книжністю. Найбільш письменників XI—XII в. так чи инак звязано з Київом. Тут же в Київі склалося старе Руське Право, що потім трошки змінене, перейняло ве­лике князівство Литовське та Московська держава.

Культурна робота в инших україн­ських кня­зівствах.

СОФІЙСЬКИЙ СОБОР (давно).

Коли ми після Київа звернемося наприклад до Чернигова, то по­бачимо, що культурне життя там без порівняння бідніще. Князі і там ставили церкви: Мстислав поставив катедральну церкву св. Спаса, Да­вид - церкву Бориса і Гліба, а Святослав Всеволодович церкви Бла­говіщення та св. Михаїла. Чернецтво не дуже там процвітало: хоча й було своїх два манастирі (св. Богородиці на Болдиних горах, тепер Єлецький), та Бориса й Гліба, але чернигівські князі, коли постригались у ченці, то їхали до Київа. Чернигівщина полишила нам цінні писані твори, написані дружинниками: таке „Слово о полку Ігоревім", Па­ломник Данила Мніха та инші.

В Переяславщині був написаний життєпис Мономаха, анонімне житіє Бориса та Гліба, та ще надибуємо сліди лицарської поезії.

Волинь та Побужя, крім церков (між иншим вибудовав роскішну церкву Володимир Василькович), полишили наді дуже багато галицько- волинських рукописів з XII—XIII в., писаних євангелій і т. и. Дуже цінна Волинська літопись, писана в 1270—80 роках, та й инша збірка українсько-руських літописей мабуть уложена була десь на Волині.

Нарешті в Галичині найцікавіше те, як там східні, візантійські впливи товаришували з західніми, і при тім православний Русин не одгорожується і не одпльовується, як радили грецькі духовні, від лю­дей латинської віри. Католик для галицького Русина перш за все „хри­стиянин", а не чужовірець; папу літописець зве „отцем", хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській". На кожному ступіні галицький літописець зазначає свою руську самосвідомість: він тішиться, що угорський король сказав на місто Володимир, що такого і в Німеч­чині не бачив; тішиться, що Німці дивувалися, коли Данило приїхав до них в „руському" убранні; любо йому підчеркнути славу руських князів: що „ніхто з князів не входив так глибоко в Лядську землю, окрім Великого Володимира" або, коли Данило збірався на Чехів, за­значає, що в Руській землі ніхто перед тим не воював Чеської землі.

Галицькі українці переймали чимало дечого з Заходу, од сусідів, але своєї руської культури не позбувалися. Остатні галицько-волинські князі хоча й прикладають до своїх грамот латинські княжі печатки, але при тім додають, що вони князі „всеї Малої Руси". Донька чи сестра князя Льва вступає до латинського кляштора в Новім Сончі, а сам Лев клопочеться, щоб завести осібну галицько-волинську митро­полію; останній князь Болеслав Тройденович, католик, переходить на православну віру, щоб бути князем Галицько-волинським, а його во­роги виступають проти нього за те, що він ширить латинство і за се навіть убивають його. Одно слово, з того, що Галичина була близша до заходніх народів, ще не виходить, що галицькі Русини були бай­дужі до своєї національности або навіть зреклися її та своєї руської культури.

Освіта та Уже за часів Володимира Великого і Ярослава були школи при книжність, єпископській катедрі: треба було вчити на священиків, дяків і простих співаків. За Ярослава, наприклад, одразу було в такій школі по 300 душ. Але крім церковних шкіл по великих містах, як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусіли бути й приватні (частні) школи. Най- важніша наука була — навчитися читати, потіла писати й рахувати і се потрібно було для тих, хто йшов за урядовця-писаря на службу до князя чи до купця якого. Вчили ще й грецької мови, бо тоді Русь найближче стояла до Візантії, а за те в західніх українських землях учили латинської та німецької мови.

Якою ж мовою учили в школах та якою писали книжки (кажелю писали, бо друковати тоді ще не вміли — аж при кінці XIV віку до сього дійшли). Ото ж і вчили і писали мовою церковно-словянською,— позичили її од Болгарів, де святі Кирило та Методій перші придумали словянську азбуку та почали на свою, болгарську мову перекладати святе письмо та инші церковні книжки. Ті книжки з тією мовою при­несли й до нас на Русь, почали по них одправляти в церкві, а крім того по тих книжках та тією ж мовою й учити по школах. Ся мова

була чужа для нашого народу, що й тоді говорив українською мо­вою, тільки трошечки одмінною од теперішньої, але все ж розбірати де що в церковно-словянській мові міг, міг легко її вивчитися, тим більш, що читалося по українськи, тоб то хоч і стоїть там наприклад „свіугь", але читали та вимовляли: „світ"; „Богородице ДЬво"— „Бо­городице Діво“ і так далі. Наші письменні люде, пишучи літопись чи житія святих, хоча й писали церковно-словянською мовою, а проте так і видно скрізь, що то писав українець; знайдемо там і „парубок",

тільки й можна говорити про святі та божі речи, щоб душа спаслася, а решта — то все нічого не варте. То ж і бачимо превелику силу усяких „Слів“, житій святих та взагалі богословських творів (самого Івана Златоустого було щось з двісті „Слів"). Але все ж як не-як, не могли письменні люде обійтися самою богословською стравою — хо­тілося знати де-що й про світ божий, про инших людей, про всячину на землі — не тільки на небі. То й почали перекладати усячину з грецької мови та складати з того „Изборники" (збірники), де можна

ПОХІД ІГОРЯ НА ПОЛОВЦІВ.

було дещо знайти з історії, з географії, з природничих наук та инше. Ce ніби як у нас тепер журнали. Проявилися у нас, а найбільш оче­видно в Київі та поблизу його, свої письменники. Одні були добре вчені і писали дуже мудро, як от митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський. Прозивали їх „фільософами". Другі знов писали дуже по простому і в фільософію не вдавалися: се Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яків Мніх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон та багато инших. Між ними найбільш письменників-богословів, але є й такі, що писали літописі, і завдяки їм ми ото й знаємо про те, що діялося тоді в Київській, а потім Галицько-Волинській державі.

Зовсім осібно стоіть „Слово о полку Ігоревім" невідомого пись­менника, якогось дружинника чернигівських князів. Оповідається в ньому про те, як Ігор Святославич, князь Новгороду Сіверського, захотів прославитися побідою над Половцями і року 1185 вибрався з братом Всеволом Курським, сином Володимиром Путивльським і небожем Свя­тославом Ольговичем, князем Рильським, аж на Дін. Тут стріли Полов­ців. Зразу були перемогли руські князі, а потім, коли їх одрізано було, Половці страшенно їх погромили і забрали в полом. Князь Ігор утік з полону, а син Володимир оженився на доньці половецького хана Кончака і через два роки вернувсь на Русь з Всеволодом. Ce твір не церковний, а світський, і до того дуже поетичний. Правда, поезія його не народня, а тільки одною ногою операється на народню, а другою — на всякі твори візантійського та русько-візантійського письменства. Отже се показує, що тоді була не тільки поезія чисто народня, але й учена, серед вищої верстви людей. Крім „Слова о полку Ігоревім" деякі уривки такого ж характеру трапляються в літописях.

А чи дійшло що до наших часів в народньої поезії? Чимало. Ми вже згадували, що й досі в піснях співають про Романа та його дітей. Далі — в колядках, щедрівках, весільних піснях бачимо сліди князівсько-дружинного життя: молодий і молода— „князь і княгиня", їх окружають „бояре", з старшими боярами на чолі, велика „дру­жина", напр.:

Ой зацвіла калинонька з ожиною — Приїхав Івась з дружиною...

В колядках бачимо походи на руські волості й на чужі землі, напр.:

»Ой пустимося ж на тихий Дунай, Долів Дунаєм - під Цареград.

В иншій знов колядці:

- »Ой одзоветься злий паниченко, Славного отця і пані-матки: Я ж в тому війську да паном стану, Велю гармати наворочати, В Чернигов город велю стреляти!« Ой бє да бє він в Чернигов город, Там його не знали ні царі, ні пани, Винесли йому миску червінців — Він тоє забрав, шапочки не зняв, не подякував.

Так само бере він дань з Переяслава, де дають йому коня у збруї, і нарешті з самого Київа, де дають йому панну в наряді. Ото ж сим колядкам буде з тисячу літ!