Життя громадське.

Князь Почавши від половини XI століття, Руська держава складалася і віче, з низки автономних (таких, що сами у себе усим порядкують), неза­лежних земель — князівств; вони мали князів з одного коліна та па- мятали, що належать до одної, Руської держави, а за найстаршого вважали київського князя.

Що повинен був робити кожен князь? Одно — „правдою суд судити", то б то дбати про справедливість в землі; друге — оборо­няти землю од напасти; а „ліпші" люде, громада з своїм „вічем" нагля­дали за тим, чи гаразд князь справляється. Бо хоч як висока була особа князя, але він не був паном чи власником землі, а тільки „пер- вим слугою" землі чи громади.

На Україні віче не дійшло до такої великої сили, як у Новгороді; найдужче було воно в Київщині. Віче не було чимсь таким, що раз- у-раз працює, як якийсь суд, або що — воно давало про себе знати тільки тоді, коли треба було чомусь лад дати: от наприклад вибрати чи запросити до себе князя, потвердити його або скинути, коли він був негодящий; коли почнеться боротьба між їхнім, бажаним для них, князем і якимсь иншим; коли треба було йти на когось війною. Але вмішавшися в політичні справи і поправивши те, що треба було по­правити, громада оддавала знову власть до рук хазяїна-князя... Вся сила була в тому, щоб князь був добрий і дбалий для „землі", то тоді громада до нього не чіплялася.

Власть князя була дуже широка: він міг, що захоче, робити з своєю волостію: відступити її або проміняти, або й продати, розда­вати в ній дрібнійші волости; розпочати війну, визначити похід, уло- жити союз; він дбав про оборону, держав дружину; видавав закони, правив всею землею — чи сам, чи через своїх урядовців; судив суд — сам, чи через своїх заступників; порядкував доходами землі і визначав податки, нарешті — брав участь у виборі вищого духовенства.

Князь мусів радитися у всіх важнійших справах із своїми боя­рами, що були під рукою, иначе дружина, що вважала себе за кня­зівських спільників, могла б погніватися з ним. Ми бачили, як мсти- лися галицькі бояре на тих князях своїх, що не любили „думи з му­жами своїми". В важнійших справах князі закликали важнійших бояр, особливо тисяцьких з дальших міст — найбільш в справах воєнних. Бояре брали участь і в князівських з’їздах і мали голос нарівні з кня­зями. На княжу раду запрошувано часом і вищих духовних особ та ви­датніших людей з громади, але се бувало тільки вряди-годи, а зви­чайна рада бувала з старшого боярства.

Окрім князя та боярської ради до управи землею належав ще й княжий двір: „дворецький" (заступав князя в суді і управі, начальник княжої дружини), „ключники" і „тіуни" — князівські слуги, але часом князь посилав їх судити та давати порядок замість себе; „биричі", „дітські" і „отроки" — князь посилав їх, куди треба було.

Окрім того були ще місцеві власти: „тисяцький" — спочатку се був воєнний начальник в цілім окрузі’, а пізніш - се найбільша світ­ська особа, немов, би намістник князя у „тисячі" (город з городською околицею). Тисяцькі (в XI-XIlI в.) були в Київі, Чернигові, Перея­славі, Володимирі, Турові, Перемишлі, Галичу.

Людність в „тисячі" поділялась на сотні й десятки і на чолі їх стояли: соцькі та десяцькі. Ci уряди задержались надовго на Україні, навіть до сього часу (але вже для инших справ, як в старовину).

Судів було в ті часи аж чотири: суд громадський, суд княжий, суд церковний і суд панський (над своїми невільниками). Про громад­ський та церковний суд не знаємо сливе нічого, а княжий суд судив або сам князь, або посилав своїх „отроків" чи „дітських" (з молодшої дружини).

Боярська рада.

Княжий двір.

Адміні­страція.

Суд.

ОДЕЖА И ЗБРОЯ ЗА ЧАСІВ КНЯЗІВСТВА.

за відрубану руку або ногу 20 гривен йшло на князя, а 10 гривен — покаліченому. Тяжко карали за крадіж коней і підпал двора — за се була кара не грошева, а вигонили навіки з рідного краю. Хто вбив чоловіка (вільного) платив од 40 до 80 гривен. На суді часом робили „пробу“ водою або залізом: обвинуваченого кидали у воду і коли

він потопав, то вважався за неповинного, коли плив — винен; залі­зом: чи остануться через якийсь час сліди на тілі, чи ні; як що ні — то невинен.

Військо було або „дружина" — постійне військо, що держав Військо, князь на службі у себе, або „вої“ — набране з людей для якоїсь во­єнної потреби. Дружина у спокійні часи сиділа на ріжних урядах: старші дружинники, „бояре" на вищих посадах, молодші —,.дітські" помагали їм. Дружина не була дуже велика: кілька сот душ, рідко до тисячки (се у значнійших князів). „Вої" споряжалися на війну своїм коштом, хто як міг. Нарешті були ще Чорноклобуцькі полки, особливо в Київщині, і їх бувало часом кілька десятків тисяч.

В ті часи не було розділу між скарбом державним і власного кня- Финанси. зівською касою: все йшло до купи, до рук князя і він видавав ті гроші і на державні потреби і на свої власні. Державні доходи були з податків та всяких оплат. Уже тоді усі господарства платили дань: подимщину (од комина), посощину (від рала); платили медом або шкурами, або грошима.

А ось які були доходи князя: судова кара — за убивство про­стого чоловіка (вільного) по 40 гривен, а за голову „княжого мужа" — 80 гривен; мито на торговельних шляхах та мостах, доходи з корчем, воєнна добича, нарешті доходи з князівських хуторів та табунів ху­доби. А яке там господарство велося, можна бачити з того, що князі Ігор та Святослав мали 3.000 кобил, 1.000 коней; в одному Ігоревому „сельці" — було 900 стіжків збіжа, а в Святославому дворі 500 бер- ковців меду.

Усі землі Руської держави —були одною митрополією „руською", Церква і ду- під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаю- ховенство. чись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх канди­датів на митрополита — найбільш Греків. Та вже Ярослав зробив по свойому: взяв та й поставив митрополитом Русина — Іларіона. Сто літ пізніш так само зробив був Ізяслав Мстиславич, але решту митрополитів увесь час висвячує й присилає патріарх константинополь­ський. Коли ж, після татарського погрому, Суздальські князі перема­нили до себе й митрополита з Київа, то Галицько-Волинські князі до­бились того, що дано їм свого осібного митрополита — Ніфонта (правда, не на довго).

До упадку Київа, до руської (у Київі) митрополії належало аж 16 єпископських катедр: переяславська, чернигівська, бєлгородська, юрїв- ська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угров- ська (холмська), туровська — все українські, і неукраїнські: новгород­ська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. Осібно була ще тмутороканська (після находу Татар зни­кла юрївська, а переяславська злучена з сарайською в Орді). Єпископа вибірали на соборі єпископів, а висвячував митрополит.

Про парафії не багато знаємо. Бачимо дияконів (певно тільки по великих церквах), дяків, паламарів і проскурниць (у Візантії такого уряду не було).

Звідки бралося духовенство? Коли Володимир охрестив Русь, то духовенство було потроху своє, бо христіяне були на Руси й перед тим, а потім грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитом. Але й одних і других було мало, то Володимир почав забірати од батьків дітей силоміць і оддавати в науку на попів, — „матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, — каже літописець — бо ще не утвердилися в вірі". Так само робив і Ярослав: він теж на- бірав дітей у науку, але вже не кого попало, а „отъ старость и по­повнись дЪтей", аж 300 душ. Уже в д >угій половині XI в. священників на Руси не бракувало, хоча церков було вже дуже багато (в самому Київі налічують не одну сотню — очевидно, домові церкви у бояр). Бояре, бажаючи мати свого священника, часто давали в науку своїх рабів і вони й по висвяченню оставалися невільниками. А що духо­венство так множилося, то се тому, що од них не вимагали великої науки: аби був письменний. А щоб знати, як одправу в церкві робити, то кандидат учащав довгенько до катедральної церкви на службу і там під доглядом „старійшого" вчився. Висвячували на священника часом кого будь, хто тільки мав охоту, а се ще й тому, що з того був чи­малий дохід для єпископа: за висвячення платилося йому 7 гривен, а то й більш.

Духовне зайняття передавалося од батька до сина: попів син так само виходить на попа, а як же не вийшов, не умів грамоти, то ста­вав „ізгоєм". Звичайно ж тоді, як і багато пізніш на Вкраїні, попові діти поволі привчалися дома: спочатку за паламаря, потім за дяка і нарешті виходив на священника. Дуже часто попова родина мала усі церковні посади: батько був священником, один син — паламарем, другий — дяком, а хтось з родини — 'за проскурницю. Так було по селах.

Визначнійші церкви та манастирі мали од князя „десятину“ (де­сята часть його доходів), крім того од князів та багатих людей - ма­етности: села та хуторі з людьми. Правда, церковні маєтності в ті часи не були великі, бо взагалі тоді не було ще великих приватних (частних) маетностей. Плата за церковні треби була вже тоді велика, коли напр. за сорокоуст платилося 8 гривен (коло 200 рублів на наші гроші!), але се тільки по містах, а по селах найбільш платили хлібом.

Татарська влада для церкви була дуже прихильна: Татари не брали податків ані з духовенства з їхньою родиною, ані з земель та маетностей церковних та церковних підданих. Хто зневажить руську віру, того Татари карали на смерть.

Окрім православних церков, по великих торговельних містах були ще громади й церкви римсько-католицькі, особливо з XHI віку, коли почали працювати ченці ордену Домініканів та Францішканів.

Але єпископа католицького на самій Руси не було ще навіть в XIV столітті.

-------- OQo———

Перейдемо тепер до того, з кого складалося було громадянство на Руси в ті часи. Усе громадянство поділялося на: людей княжих, або дружину, людей церковних — духовенство і просто „людей“ — громаду.

Княжі мужі, дружина — иначе звалися боярами. Ce були не слуги Дружина князівські, а його товариші: з ними князь про все радився, з ними і боярство ділився усим добром. Ce була дружина більша, бо була ще й „менша 3θ∣^y,cbκe. дружина": отроки або дітські — рядові вояки та княжі слуги. Чи була велика та князівська дружина? Зовсім мала,? бо коли людність Київа доходила в ті часи (XI—XII вв.) до 100.000, київський князь мав усього 800 „отроків". В дружині були усякі люде: Поляки, Чехи, Ва­ряги, з турецького роду. Місцеві старші дружинники (свійські люде, не захожі) служили князеві з роду в рід: князі собі мінялися, а княжі бояре зоставалися й при нових князях. Ce були найбільш люде за­можні, мали свої маетности, були люде поважні — „бояре", „ліпші люде" в громаді, — все одно, чи візьме їх князь у свою дружину, чи ні.

Крім бояр — княжих дружинників, були бояре некняжі, земські. Ce ті „лучші", „ліпші мужи", „старці гродскії", як зве їх літопись. Боя­рами тоді прозивали не тільки земельних властителів, але й купців промисловців, — взагалі заможніх людей. В Галичині сі бояре мали таку силу, що орудовали і князями і цілим князівством.

Міщане були тільки по великих містах, де були більш розвинені Міщанство, ремесла і торговля, бо по дрібніших містах людність була хлібороб­ська: дрібні городи були — тільки обгорожені села. Ріжниця між го­родом і селом була та, що городи платили свою данину найбільш грошима, а села давали натурою (хліб, мед і т. и.). В справах полі­тичних міщане, як і всі горожане, мали свій голос на вічу, і що вони

ухвалять, то було обовязкове для всього округа — для всіх менших городів і сіл. А через се й князі більш на них вважають: завдають їм бенкети (як робив Володимир Великий), або обдаровують грішми. Селяне. Селяне свобідні, чи як тоді звали їх „смерди“, були хлібороби, жили в осібних дворищах, хуторами і мали власне господарство; ба­чимо у них „смердіх коней“, „смердіх холопів" — невільників, що в ті часи вважалися за майно, як усяка инша мертва річ. Сільські громади орудовали своїми справами сами — князівські урядники (чиновники) показувалися до них тільки наїздом. Громада сама збірала податки, мала свою поліцію, свій суд; се робили й поодинокі громади і збірні (кілька сіл разом), що звалися „копою". Щоб не мати діла з князів­ськими здирщиками, громада вперед виплачувала всю дань, а тоді роскладала сама між громадянами, скільки кому припаде; так само викупала вона й судові оплати (усякі судові кари йшли тоді на князя), і тоді князь не втручався в громадський суд. Про те, які податки пла­тили селяне („подимщина", „посощина" та инше), згадувалося ранійше. Треба лишень додати, що податки ті були дуже великі, і тому чимало селян переставало господарювати та ставало невільними, або на по­ловину вільними людьми.

Почнемо з на половину вільних людей — безземельних, що пра­цювали на чужій землі і мали трохи вкорочені права. Се: ізгої, ся- бри та закупи. Про ізгоїв не раз вже згадувалося: се люде вільні, але без якогось діла, люде неприкаяні, а через те оддані під опіку. Сябри — такі самі безземельні, але вільні робітники. Але здається і ізгоїв, і сябрів звали ще й закупами. Закупи, чи иначе наймити, од- робляли за винне: вони заставляли тому, хто дав гроші, або сами себе, або заставляв їх хтось третій, поки не буде одроблено грошей. Закуп був вільний чоловік, мав своє майно і жив або у дворі свого пана, або на власнім господарстві. Але дуже тоненька границя одді- ляла його од холопа-невільника; права його було де в чому урізано: пан („господин") має право його бити, але тільки „за діло". Але не­хай же хто вивірить, чи бє його „господин" за діло, чи без діла! Та­кий закуп дуже часто ставав незабаром „холопом", бо пан міг карати його штрафом за всяку всячину, він ставав на віки невиплатним — оставався на віки панським слугою. А то бувало й так, що пан без церемонії продавав свого закупа иншому в „холопи", невільники, хоч ніби закон се остро забороняв.

А ще ж возьмім на увагу те, який тоді великий процент (відсо­ток) брали за позичені гроші: 50% вважалося ще за людський про­цент! Не диво ж, що в 1113 році в Київі счинився бунт| проти вель­можних та заможних, що дерли такі страшенні проценти з селян та міщан. Після того бунта де-що в законах додали на користь людей простих, але дуже не багато (напр. признано за законний 40-ий процент).

Нарешті — були ще „холопи", невільники. Ci вже не мали по за­кону ніяких прав. Звідкіля вони бралися? А от як хто купив його при свідках і при самому холопові; як вільний оженився з невільною, не довівши, що він вільний ; як що вступив на двірську службу і не ви­казався, що він вільний, а нарешті найбільш набирали невільника під­час війни. За убивство „хлопа“ платилося не багато: від 5 до 80 гри­вен, за жінку 6 гривен — се була ціна невольника. Як що ж убє свого власного раба пан, то кари не було ніякої: бо кожен пан міг робити з своєю власністю, що хотів. Але згодом, особливо як поширилося христіянство, то_rй.невільницька доля стала трохи легча:' „холоп“ міг мати своє майно, ■ бо.бачимо, що часто викупляється од пана. За чиї ж то гроші могло бути? Бачимо,,; що- „холопи" ведуть торговлю на власну руку. Але полегкості ті були невеликі,.-гірке було невільницьке життя, і часто-густо невільники ді ікали од панів. Нарешті додамо, що хоч христіянство полегчило трохи долю невільника, але число невіль­ників що далі, то все зростало, хоч війни було й рідче. На се були инші причини, про що буде мова зараз далі.