Від самого татарського погрому й до початку XIV століття, або й довше, Київщина не була вже князівством, як раніш — не було в ній князів, а по всій Київщині постали городські громади, що просто під­лягали Татарам.

Такі громади найраніш повстали на галицько-волин­ському пограниччі (на Побожу та на Тетереві), і літописець зве їх „людьми Татарськими". Знати з усього, що їм жилося легче, як під своїми князями, бо князі стягали з них данину і на себе та на дру­жину, і на Татар, а коли вони виломилися з під власти своїх князів, то осталася данина тільки на Татар.

Таке саме ліусіло бути й з Переяславщиною. Після татарського нападу про Переяславських князів нічого не чувати, і тут, як і в Ки­ївщині, вони появлялися хиба на короткий час, та й то не мали ніякої сили, а були скоріш татарськими намістниками.

Зате иначе було в Чернигівщині: князівські родини тут задержа­лися і множилися далі, ділячи на дрібні шматки свої волости. Князі ті виглядали вже не як князі, а як великі власники земель, дідичі. В другій половині XIII та на початку XIV ст., крім Чернигівського, бачимо князівства: Новгородське (Новгородсіверське), Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке, — з них тільки Брянське якийсь час мало голосну славу.

Але як порівняти, де лучче жилося людям: чи в безкняжих Ки­ївщині та Переяславщині з їхніми громадами, отаманами, вічем та „ліп­шими мужами", чи у князівській Чернигівщині, то напевно лучче жи­лося людям в Київщині та Переяславщині, бо не треба було годувати ані князя з його двором, ні його дружини, ні княжих бояр та слуг. Зате погано приходилось людям заможнім — капіталістам, боярам та духовенству — взагалі тим людям, що опиралися на княжу власть: вони потроху втікали туди, де княжа власть була міцна — на північ, у великоруські землі. Так бачимо, що після татарського погрому київ­ський митрополит не сидить в Київі, а переїздить з міста до міста, поки не осівся в новому політичному центрі на півночи — у Володи­мирі на Клязьмі (пізніш звідти переходить у Москву). Причина того, як признавалися сами митрополити: доходи у Київі зменшилися.

Але як би там не було — загибіль князівсько-дружинного ладу і ся втікачка заможних людей і вищого духовенства з Київа вийшли на чималу шкоду для культурного життя Київщини. Дуже мало оста­лося людей, що живучи роскішно, піддержували художній, артистичний промисел, пеклувалися про всякий артизм та письменство, бо сього всього простий люд тоді ще не питав. А через се культура в Київ­щині і взагалі все те, що „для души“, а не для тіла, дуже підупало. Таке саме, хоч може не так дуже, було й у Чернигівщині через татар­ські спустошення й тяжку дань та ще й через те, що й князі й бояре зубожіли. Отже — історичне огнище культурного життя — середнє Подніпрове погасає, а українська культура держиться та розвивається далі ще якийсь час тільки на Заході, в Галицько-Волинській державі, поки й тут не сталося їй лихо з кінцем самостійного державного життя сеї частини України-Руси.

2.