До питання чехо-моравського та західного релігійного впливу на культуру стародавньої України-Русі. (ІХ- ХІІІ століть)
Подальший активний розвиток християнства, який виявив вплив на розвиток християнської культури України-Русі, вчені прослідковують в епоху Велико-Моравської держави (VIII-ІХ ст.).
Вивчення розвитку християнства в Україні в цей час, це складне питання, яке мае велике значення для української християнської церкви. Воно і до цих пір слабо вивчене. Безсумнівно, що його з’ясування слід прослідковувати через призму релігійних зв’язків західного слов’янства з староданьою Україною- Руссю на зорі її політичного життя. Власне сьогодні з’ясування питання єдиного християнства в Україні повинно складати основне завдання сучасної української релігійної історіографії. Нам відомо, що в ІХ, Х, ХІ,ХІІ та в ХІІІ століттях не Візантія і Болгарія, а Мораво-Паннонія, Чехія та Польща були близькими християнськими сусідами України-Русі, а Моравія була найбільш раннім зародженням християнства у слов’ян та Кирило- Мефодіївської релігійної писемності, яка стала основним джерелом для всіх слов’янських християнських держав в тому числі і для України-Русі.
З другої сторони християнство яке стало домінуючим у культурі та літературі в стародавні часи не могло обійти і стародавню Україну-Русь. Християнство в цей час могутній історичний фактор, дія якого простягається на усі сусідні з Україною - Руссю слов’янські народи, без вивчення якого не можна зауважити історично-релігійні процеси, які проходили у ті далекі часи.
Однак слід зауважити, що в науковій релігійній літературі ІХ століття відчутний християнсько-візантійський і почасти християнсько-болгарський вплив на староукраїнське суспільство, культуру. Ми не знаходимо монографій в яких би були згруповані могутні сліди західно-християнського впливу на Україну- Русь. Тому залишаються не виясненими обшири західнослов’янського християнського впливу на староукраїнську релігійну культуру, час її проникнення в Україну, специфічні риси західно-християнського відображення на староукраїнській християнській літературі ІХ-ХІІІ століть.
Не зауважено значний вплив і західно-християнських середньовічних легендарно- історичних сказань, в яких найбільш яскраво проявляються особливості західно-християнського світобачення.Основна причина не вивчення впливу західних християн полягає в тому, що закарпатські і прикарпатські слов’яни у найста- родавнішу пору не приймали участі у кристалізації християнського життя України-Русі, а значить не були тим етносом, який би міг релігійно, а одже культурно і духовно впливати на процеси, що проходили навколо християнського Києва.
Одним із головним свідчень для такого наукового світобачення стало свідчення «Повісті Минулих Літ» (ХІІ ст.) автор якої стверджував, що вчителями стародавніх українців в області християнської релігії були царгородські і корсунські греки з прибуттям яких одночасно весною 988 року до Києва появилась слов’янська грамота. Оскільки дане свідчення узгоджувалось з свідченнями пам’ятників староукраїнського письма, то цей збіг обставин дав можливість стверджувати сучасним вченим в правильності свідчення середньовічного джерела, що джерелом української християнської культури була візантійська релігійна культура.
До сьогоднішнього часу ця схема успіла отримати статус безперечного догмата. За таких обставин в нашій історіографії втратило вагомий зміст питання участі Заходу і його посередника західного християнства в початковій долі українського релігійного і культурного процесу. Якщо згодитися що тільки один християнсько-візантійський вплив на Україну-Русь був домінуючим до Х століття, то тим самим ми зовсім відкидаємо західний релігійний вплив і західно-християнський зокрема. За таких обставин цей вплив майже зовсім не вивчався.
Російська і радянська історіографія не бажала відшукувати вплив християнського заходу на Україну в ІХ-ХІІІ століттях. Вона не бачила в такому християнському впливі взаємозбагачення. Власне такою точкою зору керувались вчені в час Шьо- цера, значна більшість тогочасної релігійно-православної науки. Власне ця православно-християнська еліта і сьогодні вважає, що візантійський релігійний вплив на Україну був єдиним і визначальним [1].
Очевидно що питання про західний культурний і західно-християнський вплив суджено було стати як би другою стороною однієї і тої ж історичної загадки - чи дійсно виросла староукраїнська культура виключно із одного болгаро- візантійського християнства, чи вона при своєму виникненні всмоктувала в себе і другі іноземні впливи серед яких одна значна частина могла належати і західно-християнському світу. Однак така позиція вивчення питання у радянський час відкидалась майже зовсім. Закарпатський, Прикарпатський і навіть Волинський регіон, зв’язаний з західними сусідами, вплив, відкидався і вважався ворожим, завойовницьким католицько- єзуїтським і т.д. При таких політичних обставинах вивчення релігійного впливу поляків, чехів на Україну-Русь було неможливо. Все обґрунтовувалось з не наукової точки зору, а отже польський, чехо-моравський вплив на Україну-Русь якщо обґрунтовувався, то тільки в поганому розумінні.В науковій літературі окремі випадки проникнення західного християнства в українську релігійну культуру в різних областях відзначено неодноразово і підтверджено фактичними даними, однак зважуватися на конкретизацію фактів у питанні впливу західного християнства на Україну-Русь вчені не наважувались. При таких умовах в ХІХ столітті важко було доказати, що один латинський потенціал і слов’янський елітимейник, які були у вжитку в Україні-Русі перейняті в західних християн є побутовим надбанням, як і зразки юридичного права, які Україна-Русь перейняла на заході [2]. Джерела вказують на те, що ще в ХІІ та ХІІІ століттях в Україні-Русі було поширене правило перейняття усього найкращого з західного християнства, як і західноєвропейських країн [3].
Однак записаний на початку ХІІ століття на сторінки офіційного курсу української історії офіційний візантійський релігійний вплив дуже витіснив західний вплив у політичному та релігійному розумінні. Західний вплив внаслідок домінування візантійського та болгарського став в Україні-Русі менш політичний. Візантійська релігійна ідеологія стала домінуючою і звичайно робила все, щоби західна релігійна ідеологія не змогла утвердитися і залишити за собою якісь, притаманні тільки їй характерні риси в українській християнській культурі.
Однак не дивлячись на такий сильний тиск візантійської християнської культури в ХІІ і особливо ХІІІ столітті на Україну-Русь поширюється західний християнський вплив. Якщо розмежувати його хронологічно і історично то ми бачимо, що в попередні віки VII-VIII століття межі староукраїнської християнської культури безпосередньо межували з польською, паннонською (словацькою) та чеською християнськими культурами. Навіть в ХІІ столітті український митрополит Никофор знав, що сусідство з Польщею заставляє Україну-Русь переймати чужі звичаї і релігійні вчення. По словах Пулкави (VIV ст.) в склад Святополкової держави ( ІХ ст.) входила і частина Західних областей стародавньої України-Русі. Наш початковий літопис теж намагається поріднити полян з Понноно-Моравією, Чехами і Ляхами[4].При територіальній близькості цих народів було би дивним щоб стародавні чехи, словаки, поляки і українці утримувалися від взаємопроникнення християнських культур. Важко повірити, що інородні греки-візантійці були першовчителями християнства українців. В кінці Х століття, як видно із правила митрополита Іоана ІІ, на окраїнах України-Русі зберігались християнські звичаї, які були в західних народів: чехів, моравів, поляків. Як свідчать археологічні джерела через українські землі з незапам’ятних часів пролягали торговельні шляхи, які зближували українські племінні об’єднання не тільки з греками і болгарами, але й з західними народами. Такі тісні контакти Західної Європи і України-Русі засвідчують візантійські та арабські джерела. Найяскравіше про контакти племінних об’єднань слов’ян з захі-
дним світом нам розповідає в своєму поученні Костянтин Багря- нородний [5].
На ранні торгово-економічні зв’язки України-Русі з Заходом через Польщу вказують і назви стародавньої англо-саксонської монети “Scilling”, яка згадується літописом під 885 і 964 роками і яка перейшла до нас в польській формі “шеляг” - “з/еіад”.
По словах жидівського мандрівника Х століття Ібрагіма Ібн- Якуба - руси вели торгівлю з Краковом і Прагою [6].
По цих торгових шляхах в ІХ-Х століттях в Україну-Русь приїжджали релігійні ( католицькі) місіонери. Достеменно відомо, що в ХІ столітті в Україну-Русь приїжджали купці з Відня, Ауґсбурга. По дорозі в Україну-Русь вони проїжджали Пешт і Остригом. В ХІ столітті Україна-Русь була тісно зв’язана з західним світом через такі міста як Галич і Перемишль. У більшій мірі, наголошують вчені, зв’язки з Заходом були із-за економічних інтересів, однак не слід виключати і релігійних. При Володимирі Святославовичі в Х столітті Україна-Русь мала торгово-економічні та політичні взаємовідносини з західними державами. В Україну-Русь прибували західні релігійні місіонери, яких великий князь київський зустрічав з пошаною. В цей же час київські князі приймали посольства від папи римського, володарів західних держав. Джерела наголошують, що в Х столітті Володимир Святославович « жив в мирі та любові з Угорщиною, Польщею та Чехією» [7]. Ніякої нетерпимості до іноземців в стародавній Україні-Русі не було, для купців з Західної Європи, релігійних місіонерів двері завжди були відчинені. Навіть тоді коли грецька ієрархія уже веліла почати свою пропаганду релігійної нетерпимості в Украї- ні-Русі і її столиці Києві. В цей же час в релігійному обширі ще функціонували різні християнські доктрини, які можна було вільно поширювати. По словах Тітмара ( який помер в 1018 році) на початку ХІ століття в Київ уже був великим містом до якого приїжджали представники західних країн. Тітмар згадує датчан, жидів, поляків, вірменів, хозарів. В місті «Латина», під якими слід розуміти католиків була однією з могутніх конфесій. В місті спостерігається в ХІ столітті релігійна боротьба між грецькою ієрархією з основною релігійною конфесією латинською (католицькою). Особливо ця боротьба загострюється після 1054 року, тобто після розколу церкви. В ХІ столітті спостерігається в Україні-Русі боротьба цих двох конфесій за право бути панівною. Ця боротьба на даному етапі закінчилась перемогою візантійської церкви, але в подальшому вона не закінчилась і в ХІІІ столітті почали брати верх католики. Однак в кінці ХІІ століття було проголошене релігійне віротерпіння і як видно із «Слова о полку Ігоревім»: При дворі князя Святослава Всеволодовича співали славу : «і німці і венедиці, греки і морава». В цей же час ранньохристиянська ідея появляється в староукраїнських літописах, де зауважується перемога в 1111 році християн-українців над половцями. Ця подія стала відома: «грекам, уграм, ляхам, чехам і дійшла аж до Риму». Те що для Заходу Україна-Русь була відомою державою видно із свідчень Равенського географа, який в ІХ столітті знав повну картину розвитку племінних княжінь від Перемишля до Києва. Все це розвінчує точку зору візантійців, що в ХІ-ХІІ столітті в Україні-Русі був тільки один, культурний, релігійний шлях розвитку - візантійський. Скоріше всього, що візантійські літописці описувавши науковий, культурний, релігійний простір України-Русі, зробили все що б викинути із джерел будь-які ознаки західного християнського впливу, або якщо залишити то тільки з негативної точки зору. Тому західний християнський вплив так слабо відображений в джерельній базі в Х-ХІІІ століттях на території України-Русі, що потребує подальшого дослідження [8].Однак слід зауважити, що поодинокі спроби його дослідження були здійснені в радянський час. По цій проблематиці був випущений збірник наукових праць «З історії міжслов’янських зв’язків» в якому в окремих статтях, витяги яких будуть приведені вище є певний натяк на реальне взаємопроникнення в першу чергу західнослов’янської релігії, культури, передусім польської та чеської [9].
Так сучасні дослідники наголошують на необхідності дослідження спільних літературно-християнських надбань, які характерні для східнослов’янських та південнослов’янських народів. Багатогранні релігійні контакти південних, західних слов’ян з давньоруською народністю, наголошує Я.Д.Ісаєвич, заслуговують окремого розгляду. Якщо йдеться про західних слов’ян то і в них релігійні, культурні взаємини започатковані ще в добу Київської Русі [10]. Порівняно краще вивчені релігійні контакти України-Русі з Велико-Моравською державою та Чехією[11].
Культурні взаємини з Польщею менш досліджені, що пояснюється в першу чергу станом дослідження джерел. Однак є всі підстави вважати, що релігійні книги стародавньої України-Русі були добре відомі в Польщі в Х-ХІІ століттях [12]. Протягом ХІІ-ХІІІ століть прослідковуються великі релігійні взаємопроникнення Української держави з Польщею [13]. Протягом тривалих століть староукраїнські джерела використовували при написанні польської історії такі польські історики та хроністи, як Я.Длугош, М.Стрийковський, які намагалися показати славетні сторінки староукраїнської християнської історії і їх зв’язки з Західною Європою [14]. Привертають увагу регіональні релігійні зв’язки Галичини з ближніми землями Польщі. Власне ця земля України-Русі відіграла велику роль у релігійних та культурних взаєминах з західними християнами. Це проявилось в галузях релігійної архітектури де під впливом заходу в Галицькій землі порівняно рано склалася місцева релігійна архітектурна школа [15]. Успенський собор в Галичі має певні особливості використання романської будівельної техніки та елементів декору, що засвідчують наявність зв’язків з тогочасним мистецтвом країн Центральної та Західної Європи [16]. На утворення галицької релігійної архітектурної школи певний вплив мали взаємини Прикарпаття з Велико-Моравською державою (кінець ІХ - поч. Х ст.) [17]. Відома за археологічними розкопками Богородична церква у Перемишлі кінця Х століття була збудована у велико- моравських традиціях - ротонда з трьохчетвертною аспидою [18]. Подібні за планом ротонди споруджувалися в Польщі та Чехії до кінця ХІІІ століття. В Галичині в наступних століттях відома цього типу білокам’яна Миколаївська ротонда середини ХІІ століття у Перемишлі [19]. Характерно, що П’ятницька церква в Бужку, яка була відновлена в 1708 році майже повністю нагадує за розмірами першу ротонду у Перемишлі. Деякі ротонди в Карпатському регіоні тотожні з Іллінською білокам’яною ротондою в Галичі і ротондою Миколаївського монастиря в Му- качеві. Такі ротонди мають всі ознаки велико-моравських одно- типів [20]. Характерно, що їх продовжували будувати і в романський час в Чехії (Юра на Ріпу, Голубиці та інші), відома також одна в Польщі (Стшельно)[21]. З велико-моравськими традиціями можна пов’язати горячинську ротонду біля Ужгорода, яка датується кінцем Х століття. Цього ж типу ротонда Х-ХІ століття збереглась в Угорщині в Корчеві, на території колишньої Зе- мплинської жупи[22]. Можна припустити, наголошує
І.Р.Могитич, що церкви-ротонди в Галицькій Русі виникли, напевно під впливом архітектури Чехії. Взаємозв’язки східних та західних слов’ян в сфері ранньосередньовічної архітектури були різнобічні, цим і можна пояснити проникнення романського архітектурного декору в Україну-Русь[23]. Характерно, що таке наше світобачення корелюється з ходом історичних подій та джерелами.
Візантійські джерела VI-Х століть нашої ери, такі як праця Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», наголошує про послідовну політичну діяльність Візантійської імперії у питанні християнізації регіону Прикарпаття та Подністров’я. Візантійський патріарх Фотій в 860 році описує нам передумови прийняття християнства серед народів проживаючих на Дністрі [24]. Можна наголосити, що цей процес проходив під безпосереднім впливом святих Кирила та Мефодія, яких патріарх Фотій відіслав в 862-863 роках до Моравського князя Ростислава. При візантійському дворі у патріарха Фотія було переконання, що висилання християнських місіонерів в глибину Центральної Європи повинно прискорити процес становлення християнства серед слов’ян і других народів, що проживали в Прикарпатті та Подністров'ї. Німецький вчений Ф. Загіба вважає, що велико- моравські, панонські і дністровські слов’яни були просвічені християнством внаслідок діяльності святих Кирила та Мефодія, які при підтримці князя Ростислава поширювали християнство по всій Центральній Європі [25].
Французський вчений В.Карташов вважає, що християнство в Прикарпаття та Подністров’я проникло із Велико-Моравської держави [26]. В документі папи Йоана ХІІІ 973 року, в якому він звертався до чеського князя Болеслава в зв’язку з заснуванням Празького єпископства, зауважено, що Рим вводив латинську богословську мову в Чехії, а також на суміжних територіях Болгарії та Русі, відповідно в нашому розумінні ці землі розташовані в Прикарпатті та Подністров’ї[27].
В праці Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» ми знаходимо свідчення про суспільно-політичний лад слов’янської держави Великої чи Білої Хорватії ( VII-X століття), яка знаходилась на території Прикарпаття та Подністров’я. Згідно свідчень Костянтина Багрянородного «Велика чи Біла Хорватія» була в постійній сфері політичного та релігійного впливу Візантійської імперії. В час написання товру ( VII-Хст.) вона була ще не хрещена, очолювалась своїм великим князем, мала кінне і піше військо. Хоча, наголошує Костянтин Багряно- родний, в VII столітті частина хорватської знаті була хрещена священиками із Риму, однак в цілому на сьогоднішній час вона очолюється нехрещеним князем. Її територія знаходилася, згідно свідчень Костянтина Багрянородного, за Багібарією (Карпатами), за турками (угорцями), проходила по території Прикарпаття та Подністров’я, де в нижньому Подністров’ї Велика чи Біла Хорватія межувала з паначитами (печенігами). На Заході прикордонною рікою Великої чи Білої Хорватії була ріка (Бісла) Віс- ла[28].
При такому стратегічному положенні Великої чи Білої Хорватії Візантійська імперія намагалася з усіх сил поширити в ній християнський вплив з самого початку свого існування як великої держави. З джерел ми знаємо, що цей процес проходив з VII по ІХ століття. Та в 869 році ситуація змінилася в користь наростаючої політичної могутності Велико-Моравського князівства, яке стало християнською державою в Центральній Європі. Спочатку Святополк, а у подальшому Ростислав почали активно поширювати християнство в Словаччину (Нітранський регіон), Закарпаття та в Велику чи Білу Хорватію. В цей час в Прикарпатті та Подністров’ї ішов процес становлення християнства по західному зразку, однак цей процес не був закріплений із-за падіння Велико-Моравської держави, яка була знищена язичника- ми-уграми [29]. Однак не викликає сумніву, що у тій чи іншій формі Велика чи Біла Хорватія, як і сусідня Польща знаходилась під впливом римських християнських місіонерів, які створили єпископський центр в Перемишлі[20], і в Галичі, що підтверджують археологічні дослідження[31].
Можна наголосити, що на території Прикарпаття та Подністров’я християнство поширилось ще при житті святих Кирила та Мефодія. Проаналізовані нами джерела дають право зробити висновки, що християнство в Прикарпаття та Подністров’я проникло двома шляхами: з заходу - із Велико-Моравського князівства і з півдня - з Візантійської імперії. Археологічні дослідження, які ми проаналізували вище доповнюються з перемишльському замку, які провів А.Жакі, дозволило виявити дві кам’яні будівлі. Перша мала три ковані аспіди, характерні для перед- романських церковних будівель Західної Європи, які подібні на краківську ранньохристиянську каплицю на Вавелі ІХ-Х століття. Вчені визначили її як ранньохристиянську культову споруду (церкву) Не далеко від культової будівлі (церкви) був відкритий чотирьохкутний фундамент будівлі, яка як вважає А.Жакі, належала церковному єпископу і послуговувала йому як резиденція. Ма місці цих двох культових споруд знайдено багато речей, які служили для відправлення християнського культу [32].
Аналіз археологічних джерел від Закарпаття через Карпати до Сану та Дністра дають право наголошувати, що Велика чи Біла Хорватія уже на початку Х століття християнізована місіонерами з Західної Європи. Згідно свідчень документів імператора Генріха IV в якому він підтверджує папський документ 973 року, стає ясно, що Прикарпаття і Подністров'я знаходилося під впливом Празької єпископії. Її приходи знаходились по поселення, що були розміщені по ріках: Бистриця, Лімниця, Прут, Дністер і по прилягаючих до нього територіях [33].
Така сукупність напрацьованого матеріалу, хоча не повно, однак проливає світло на питання чехо-моравського християнського впливу на релігію, літературу та культуру стародавньої України-Русі ІХ-Х століттях [34], однак кристалізація світобачення по цій проблемі потребує подальшого дослідження.
Література
1. Byzantinoslavica, 1930. R. II, s.v. 2, s. 132, s. 193, R III, s.v. 2, s. 310315.
2. Н.С. Суворов. Библиографическая летопись. Кн. ІІ, Ш,1917, с. 110124.
3. В.С. Ідзьо. Українська держава в ХІІІ ст. Розділ IV. Українська держава часів короля Данила, а також Шварна та Льва. Івано- Франківськ. 1999, с. 251-285.
4. Н.К.Никольский. К вопросу о следах мораво-чешского влияния на литературных памятниках домонгольской эпохи. Вестник Академии Наук СССР. 1933, № 8-9, с. 14.
5. К. Багрянородный. Об управлении империей. М. 1989, с. 334-338.
6. В.С.иКонников.Опыт русской историографии. І, ІІ, 159.
7. Літопис Руський. К. 1989, с. 412-413.
8. В.С. Ідзьо. Українська держава в ХІІІ ст. Розділ IV. Українська держава часів короля Данила, а також Шварна та Льва. Івано - Франківськ. 1999, с. 251-285.
9. З історії міжслов’янських зв’язків. К. 1994, с. 13, 22-23.
10. Я.Д. Ісаєвич. “Роль культурної спадщини Київської Русі в розвитку міжслов’янських зв’язків доби феодалізму”. З історії міжслов’янських зв’язків. К. 1994, с. 13.
11. Сказания о начале Чешского государства в древнерусской письменности// предисл., коммент. и пере. А. И. Рогова. М., 1971;
12. Floria B.N. Vaslavska legenda a borisovskoglebovsky kult.- Ceskoslovensku casopis historicku, 1978, № 1, s. 82-95.
13. Analecte Cracoviensia,1975. vol. 7, p. 225.
14. Я.Д.Исаевич.Из истории культурных связей Галицко-Волынской Руси с западными славянами.- В кн.: Польша и Русь. М. 1974, с. 261-275.
15. А.И.Рогов.Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения. М., 1966, с. 36-37.
16. П.А.Раппопорт. К вопросу о сложении галицкой архитектурной школы. В кн.: Славяне и Русь. М., 1968, с. 461.
І.Р.Могитич. З історії міжслов’янських зв’язків у сфері архітектури ранньосередньовічної архітектури (Галицько-Волинська Русь та Західні слов’яни Х-ХІІІ ст.). З історії міжслов’янських зв’язків. К. 1994, с. 22-23.
17. Я.Д.Исаевич. Культура Галицко-Волынской Руси. Вопросы истории, 1973, № 1, с. 102.
18. Ochrona zabytkow. Warszawa, 1961, r. 14, z. 1/2, 38-44;
Sztuka polska przedromanska і romanska do schylku ХІІІ wιeku. Warszawa, 1971, s. 75-77.
19. Bιuletyn ^storH sztukι, 1962, №26, s. 223-224.
20. І.Р.Могитич. З історії міжслов’янських зв’язків у сфері архітектури ранньосередньовічної архітектури (Галицько-Волинська Русь та Західні слов’яни Х-ХІІІ ст.). З історії міжслов’янських зв’язків. К. 1994, с. 24.
21. Surovy B.Arxιtektura svedectvι dob. Praha, 1977, s. 134-158.
22. Kιssene Nagypal J. A karcsaι reformatus templom helyreallιtasa.- Muemlek vedelem, 1971, K. 15, N 4, 1. 204-210.
23. І.Р.Могитич. З історії міжслов’янських зв’язків у сфері архітектури ранньосередньовічної архітектури (Галицько-Волинська Русь та Західні слов’яни Х-ХІІІ ст.). З історії міжслов’янських зв’язків. К. 1994, с. 25.
24. C.A. Macartney. The Magιars іп Nmth Centure. Cambridge 1930 pag. 213-214.
25. Fr.Zagιba. Zur Geschichte Kyrills und Methods und der beyrischen Θstmιssιen Jahrbucher bur geschιchte Ostenropas. 1961.
26. А.Н.Карташов. Начерки по истории русской церкви. Париж. 1959, т. 1, с. 78.
27. F. Dvornιk. The makιng of Central and Eastern Europe. London 1949. p. 75-76.
28. К.Багрянородный. Об управлении империей. М. 1987, с. 375-376.
29. СТомашівський. До Історії Перемишля та його єпіскопської кате- дри. Записки ЧСВВ. Варшава. 1927, с. 22.
30. A.Zakι. Na szlaku wykopalιsk. ''Slowo Powszechne. Krakow. 1960, 18/6.
31. Я.Пастернак. Старый Галич. Краків. 1944.
32. A.Zakι. Na szlaku wykopalιsk. “Slowo Powszechne. Krakow. 1960, 18/6.
33. М.Чубатий. Історія християнства на Русі-Україні. Рим-Ню-Йорк. 1965, с. 127.
34. М.Чубатий. Історія християнства на Русі-Україні. Рим-Ню-Йорк. 1965, с. 128-129.