Дунайсько-нижньо-Дністровські володіння Української держави у Х-ХІІІ століттях

Питання приналежності Дністро-Дунайського пониззя до Української держави у Х-ХІІІ є ключовим при розгляді півден­них областей Галичини. Якщо звернутися до розгляду історії цього регіону, то незамінними є свідчення Повісті минулих літ, згідно свідчень якої слов’яни у Подністров’ї і у Карпато- Дунайських областях були стародавнім, автохтонним населен­ням.

В.В. Мавродін вважав, що, власне, у цьому землеробському населенні, а тобто у середовищі гетів і даків кристалізувався етнос прото-слов’ян. В своїх зауваженнях по цьому питанню він писав; "Римські і ранньовізантійські письменники називають слов’ян гетами, а Фіофілакт Сімокатта прямо говорить, що ра­ніше слов’яни називались гетами’’. В.В. Мавродін доводив і ан­тропологічну тотожність дако-гетів і слов’ян і вважав їх одним і тим же народом Подунав’я і Подністров’я. Очевидно, наголошу­вав дослідник, що гето-слов’яни це пізніші тіра-гети - слов’янські племінні об’єднання уличів і тиверців, де не виклю­чає і вплив останніх на формування Прикарпатських хорватів/14.

Для вирішення питання етногенезу Дністро-Дунайських слов’ян і локалізації слов’янського етносу у цьому регіоні особ­ливо важливе значення мають свідчення твору Йордана „Про походження і дії Гетів”. Алан за походженням, придворний гот­ський літописець, уродженець Нижнього Подунав’я, він, очеви­дно, особисто стикався з слов’янами, мав про них всестороннє уявлення. У жодного іншого із ранньосередньовічних авторів ми не знаходимо таких історично-конкретних свідчень про Дністро- Карпато-Дунайський регіон. Він характеризує нам стародавні племінні назви слов’ян, сучасні їх назви того часу, розповідає про їх поділ на союзно-племінні групи, територію проживання, їх війни із готами у III-IV столітті. При усіх цих обставинах Йо­рдан досить стисло, хоча однозначно і не суперечливо подає ро­зселення слов’янського етносу. Без свідчень Йордана ми не мог­ли б уявити собі повноти усієї картини проживання слов’ян у Дністро-Карпато-Дунайському регіоні у II-VI столітті. Звістки про них починають з’являтися у візантійських джерелах, почи­наючи з доби Юстиніана у^ зв’язку із масовим вторгненням слов’ян у володіння імперії. Йордан же висвітлює нам поперед­ній час і відтворює слов’янську історію у час формування у них варварської чи навіть ранньофеодальної державності у III-IV столітті. Хоча у III-IV ст. слов’янське суспільство зберігало ще багато ознак військово-общинного суспільства з елементами ра­бовласництва у них уже починають появлятися общинні центри у яких починається концентруватися торгово-реміснича і полі­тична знать.

Внаслідок експансії Римської рабовласницької держави на фракійський світ у Дністро-Нижньо-Дунайському регіоні почи­нають формуватися певні державні утворення. В. Ю. Мурзін і Ю. В. Павленко допускають участь слов’ян у формуванні дер­жавності у даків у I ст. н. е. Очевидно, державне утворення, на чолі якого стояв Буре-Віст (Буря і Вість), окрім даків складали і гети-слов’яни. Дане державне утворення включало в себе посе­лення Подністров’я і Карпат. На нашу думку, державне утво­рення Буре-Вісти включало в себе військово-політичні союзи тіра-гетів пізніших тіверців, і прикарпатських карпів-хорватів Дністро-Подунав’я.

Згідно свідчень літопису, на схід від хорватів, які проживали у Прикарпатті і у верхньому Подністров’ї проживали дуліби, на південь від дулібів проживали древні слов’яни - уличі і тиверці. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, уличі і тиверці проживали тоді по Дністру і присідали до Дунаю/20.Деякі інші свідчення Х ст. про уличів, червлян подає нам географ Баварсь­кий Хст. Він зауважує, що уличі - народ чисельний, який має велику кількість міст, є стародавнім народом, міста їх червлян існують у них з незапам’ятних часів до сьогоднішнього дня. Ар­хеологічні джерела теж доповнюють ці свідчення і говорять, що у ІХ-Х ст. у басейні середнього і нижнього Дністра і нижнього Дунаю проживало слов’янське населення. Основне слов’янське населення Подністров’я складали хорвати, уличі і тиверці, які проживали також у нижньому Подунав’ї і не виключно, що складали одне політичне об’єднання/21.

Здавна на Дністровському обширі слов’яни вели землеробсь­кий спосіб життя, торгували хлібом, шкурами звірів, медом, вос­ком, сіллю. Така відлагоджена торговельна система у них про- слідковується вченими із часу присутності у регіоні Римської рабовласницької держави. Власне, з цього часу Дністер фіксу­ється джерелами, як велика торгова магістраль, яка зв’язувала слов’янське населення верхнього Подністров’я з торговими рин­ками Подунав’я і Причорномор’я.Такий глибокий взаємозв’язок з греко-римським світом прискорював розвиток слов’янського суспільства Дністро-Дунайського регіону.

У ІХ ст. Подністров’я увійшло до складу Української держа­ви, про що свідчать літописні свідчення. Київський літопис спо­віщає, що перші київські князі дуже довго воювали з уличами і тиверцями. Київський князь Олег вів довготривалу боротьбу з уличами і тиверцями так і не зумів підкорити останніх/22.

В поході під 907 роком слов’яни Дністро-Подунайських зе­мель: хорвати, тиверці, згадуються як союзники київського кня­зя, які спільно з останнім беруть участь у поході на Візантію/23. За свідченнями візантійських джерел, землі хорватів, уличів і тиверців складали певну державу, Велику чи Білу Хорватію, яка за висновками вчених ХІХ ст. проіснувала до Х ст. і складали окрему локальну етноструктуру, можливо державність і тільки у Х ст. внаслідок кровопролитних воєн були остаточно включені у староукраїнську державу. Володимир Святославович, великий київський князь, остаточно включив Дністро-Дунайські землі до складу Української держави у 992-993 роках.У цей же час на слов’янське населення Дністро-Дунайського регіону було поши­рено християнство. Влада великого київського князя, етнічна близькість дністровських і дніпровських слов’ян, християнство остаточно злила слов’ян дністро-подунав’я у староукраїнський етнічний масив, українську єдину культурну і політичну струк­туру. За століття впливу Київського політичного і культурного центру, населення середнього і нижнього Дністра і нижнього Подунав’я набрало рис загальноукраїнської народності. Однак, вплив київського центру у ХІ ст. послаблюється і відчувається, що укріплений за час мирного розвитку Х- ХІ ст. могутній полі­тичний центр стародавніх хорватів який перетворився за цей час у торгово-економічний і політичний україно-галицький центр, як виражаються джерела, Галицьку Україну, поступово з плином часу витісняє київський вплив з Дністро-Дунайського пониззя. Як засвідчують джерела, у ХІ ст. у даному регіоні посилюється вплив Галича, місцева аристократія, торгово-реміснича знать підпадає під галицький політичний вплив. Політичне і економі­чне зміцнення галицьких князів привело до того, що Дністро- Подунав’я перетворилося дуже швидко у галицьке пониззя і стає вотчиною великих галицьких бояр. Як свідчать джерела, внаслі­док сталої торгівлі, передового землеробства Галицьке князівст­во в ХІ ст. перетворилось в одне із наймогутніших князівств ста­родавньої України-Русі. До 1100 року Галицька земля із Дніст- ро-Дунайським пониззям вийшла з під влади київських князів. Галицьке пониззя і область нижнього Подунав’я спочатку на­лежало Перемишльському князю Ростиславу, який контролював дністро-дунайську торгівлю, що дозволило останньому швидко перетворитися у могутнього центральноєвропейського володаря. Пізніше галицьке пониззя, Дністро-Дунайські землі належали Перемишльському князю Володарю, а по розподілі між братами земель Теребовлянському князю Васильку, який за даними джерел „розбудував і укріпив городи на Дунаї”.По смерті стар­ших Ростиславовичів у 1124 р. Володимирко Володаревич, що князював в Перемишлі переносить столицю князівства в Галич на Дністер. Звенигородом під зверхністю Володимира Галицько­го правив Іван Ростиславович, син померлого брата Ростислава. В цей же час, забравши у Івана Ростиславовича Перемишль, Во- лодимирко Галицький наділив Івана галицьким пониззям у склад якого входила Буковина, майбутня Молдавія і нижнє По- дунав’я. У склад території Галицького пониззя входили наступні міста з слов’янським населенням: Текучий, Хотин, Белгород, Килія, Малий Галич, Берлад і другі. В цей час вивищується у Галицькому пониззі місто Берлад, який Іван Ростиславович пе­ретворює у свою удільну столицю, у зв’язку з чим був прозваний Берладником./24. Ряд дослідників зауважують, що укріпленням в Дністро-Дунайських землях остаточно кристалізувалась Гали­цька земля, яка у складній боротьбі за міжріччя Дунаю і Дністра зштовхнулась з торгово-економічними інтересами сусідніх кня­зівств, зокрема київським і волинським. Боротьба закінчилась тим, що сусіди змушені були визнати за Ярославом Осмомислом Дністро-Подунав’я. В результаті широкої колонізації пониззя Дністра, Прута і Серета з виходом на устя Дунаю і у Чорне море тут внаслідок впливу галицької політичної організації зміцню­ються такі галицькі центри: Дрествин, Черн, Берлад, Білгород, Романів Торг, Текучий, Малий Галич, і другі. У цих містах було зосереджене підпорядковане галицькому князю населення, над яким, як зауважує літописець, „судив ряд Ярослав Осмомисл, затворивши ворота Дунаю”. Тут проживали „галицькі вигонці”, „промишляли галицькі рибалки”, концентрувалась „галицька причорноморська торгівля”. На „галицьких увозах”- концентру­вались пристані для кораблів, складами під різні товари із різних країн. Тут за даними археологічних джерел, можна було бачити кораблі із Візантії, нагружені грецьким олевіром, винами, паво­локами, шовками, угорські товари: скло, мармур, коні, різнома­нітні угорські чеські, німецькі, польські товари. Українська дер­жава, Галичина, як її складова частина торгували хлібом, медом, хутрами, сіллю. Галицька Україна з її подунайськими територія­ми у ХІІ ст., відігравала важливу роль у міжнародній торгівлі/25. Без сумніву, наголошував К.Марс, у економічному і стратегіч­ному розумінні Дністро-Дунайське пониззя, Молдавія складали могутню частину Галицької держави, яка давала великі доходи галицьким князям, які збагачуючись, ставали настільки могутні­ми, що своєю політичною діяльністю могли впливати на полі­тичні процеси у Центрально-Східній Європі /26.

При Ярославі Осмомислові Галицька земля староукраїнської держави досягла значної могутності. Її Дністро-Дунайське пони­ззя було широкою торгово-економічною зоною, облаштованою для цього містами, такими як Баня, Сучава, Нечюн, Хотин, Ко­ломия, Келія, Белгород, Городок, на Черемоші Чернівці, Берлад, Серет, Черн, Яський Торг, Романів Торг, Корочюнів Камінь, Малий Галич. Торгівля велась на усьому обширі Галицького князівства, так і особливо інтенсивно у його Дністоро- Дунайському пониззі. Тут здебільшого вона була міжнародна. В цей час Дністро-Дунайське пониззя послуговувало галицьким можновладцям зв’язуючою ланкою між Галичиною і Візантією, Болгарією, Генуєю, Німецькими землями. Основним таким мі­жнародним торговим форпостом Галицького князівства у ХІ-ХІІ ст. було м. Берлад, а у другій половині ХІІ-ХІІІ ст. м. Малий Га­лич. Джерела, в тому числі й археологічні, наголошують у цей час староукраїнська держава, й Галицьке князівство зокрема то­ргувало хлібом, сіллю, воском, лісом, медом, хутрами, рибою. Із відомої грамоти «Івана Ростиславовича, князя Берладського від Галицького стола», яку вчені датують 1134 роком ми взнаємо, що Малому Галичі, Берладі, Текучому і в других галицьких міс­тах Дністро-Дунайського пониззя, знаходились склади з різними товарами, як місцевих галицьких купців, так і купців угорських, руських, чеських/27.

Із Дністро-Дунайських галицьких «увозів» відправлялись «галицькі кубари»-кораблі у різні кінці торгового світу. Таким чином, галицьке північне Причорномор'я у ХІ-ХІІ ст. розвинуло широкі торгово-економічні зв’язки з Києвом, Чехією, Угорщи­ною, Польщею, Візантією, Німеччиною, про що свідчить нам не тільки грамота Івана Ростиславовича князя Берладського, а київ­ський Печерський патерик під 1084 роком, згідно свідчень яко­го, у 1084 р. «київський князь не пустив для торгівлі в Київ гос­тей з Галича і лодій із Перемишля» і, як зауважує літописець, «не було солі в усій Руській землі». Із даного свідчення видно, що галицька торгівля у ХІ ст. мала вплив на усі сфери староук­раїнської держави. Вона за висновками радянських вчених була настільки розвинута, що до монголо-татарської навали була по­ряд з київською досить конкурентною і інколи витісняла київсь­ку, що заставляло київських можновладців політичними захода­ми захищати від галицьких торговців київські торговельні кола, які терпіли великі збитки від «галицьких гостей» і їх дешевої і якісної продукції/28.

Радянський дослідник В.Т.Пашуто вірно наголошував, що могутня галицька торгівля, могутній галицький етнос у Дністро- Дунайському пониззі Галичини у ХІ-ХІІІ ст. не міг появитися на пустому місці. Він повинен був мати свої історичні корені. Його галицьке коріння, на думку дослідника, сягає у слов’янський час, коли тут у Подністров’ї проживали хорвати, уличі і тиверці. На думку дослідника, така їх автохтонність зберігалась і в «дав­ньоруський час», тобто у час могутності України-Русі в Х-ХІІІ ст., і тільки монголо-татари вступивши в галицьке пониззя зруй­нували, стерли з лиця землі, його бувалу квітучість, міста і ши­рокомасштабну міжнародну торгівлю перетворивши нижнє По­дністров’я і Подунав’я староукраїнської держави у пустир, у який у ХІУ - XV ст. вселились волоські пастухи, які змішавшись з рештками галичан і їх розвинутою галицькою державністю, утворили на цих землях за староукраїнськими (галицькими дер­жавними традиціями) Молдавську державу/29. На думку дослід­ника Г.Б. Федорова, уся цивілізація Дністро-Подунав’я була улаштована першою слов’янською колонізацією ще у W-VZ ст. Власне, у цей час і виникли у Дністро-Подунав’ї і міста/30. Ра­дянський академік М.Н.Тіхоміров вважав, автохтонність галиць­ких міст на нижньому Дністрі і Сереті можна прослідковувати у продовж багатьох віків, а тобто від часу вселення у цьому регіо­ні слов’ян до часу їх розквіту у «староруську добу», коли ними володів знаменитий Ярослав Осмомисл Галицький. Особливу роль у час Ярослава Осмомисла у торгівлі на галицькому пониз­зі, на його думку, відігравали такі міста як Романів Торг і Теку­чий, Берлад і Малий Галич/31. На схід від ріки лежав Берлад, неподалеку від злиття Серету з Дунаєм, Малий Галич, зауважу­вав дослідник. Усе це стародавній слов’янський край галицьких вигонців уличів, тиверців, край який захищав Галицьку держав­ність на півдні декількома тисячами хоробрих людей. Завдяки улаштуванню його, галицькі князі були захищені від печенізько- половецького світу.Цей край здавна стояв на межі слов’яно- римського і у продовженні русько-візантійського сусідства су­перництва за устя Дунаю. Тільки монголо-татари могли розори­ти такий добре влаштований в економічному розумінні галиць­кими князями Дністро-Дунайський край, на який вони здавна мали усі історичні права/32.

Усі свідчення наголошують на тому, що галицькі князі унас- лідували усі Дністро-Дунайські землі і утвердились у них по ослабленню київського центру і зуміли повністю провести полі­тику так, що ці землі залишались невід’ємною складовою Гали­чини до занепаду староукраїнської держави під ударами монго- ло-татар у ХІІІ столітті. Джерела дають нам усі підстави наго­лошувати, що міжріччям Дунаю володів уже перший досить мо­гутній Перемишльський князь Ростислав, який зумів злучити в одну державну інфраструктуру Дністро-Подунав’я і Тмутара- канське князівство. З цього приводу Д. Зубрицький наголошу­вав, що Ростислав в середині ХІ ст. внаслідок своєї енергійної політичної діяльності зумів заволодіти обидвома великими во­лостями - Галичиною і Тмутараканью, розширивши тим самим свою державу від Карпатських гір до передгір’я Кавказьких хре­бтів, від берегів Сяну, Дністра, Карпатських гір до ріки Кубань і Чорних гір. Володіючи Галичиною і Тмутараканью Ростислав контролював і Дністро-Подунав’ям і усією дністро-дунайською торгівлею, що давало йому великі багатства і політичний вплив на сусідні європейські країни, в першу чергу Візантію і Угорщи­ну, що очевидно, і було причиною його одруження з угорською принцесою Ілоною-Ланкою, дочкою угорського короля Гей- зи1.Така його могутність із-за володіння і контролю усією При­чорноморською торгівлею налякала Візантію, що заставило ім­ператора отруїти Галицько-Тмутараканського князя Ростислава /33. Київський літопис з цього приводу зауважував: «Коли Рос­тислав Володимирович сидів у Тмутаракані і брав данину в Ка- согів і в інших землях, то греки убоявшись його послали до ньо­го з обманом Катепана І коли той прибув до Ростислава, увійшов йому у довір’я...- отруїв останнього. І був же Ростислав доблес­ним у бою, на зріст статний і красний лицем/34.

Особливо укріплюються позиції Галичини у Дністро- Дунайському пониззі у час синів Ростислава Володаря і Василь­ка, особливо тоді, коли останній по розподілі батькової спадщи­ни став князем Теребовлянського князівства невід’ємною части­ною якого було Дністоро-Дунайське пониззя, на яке, як наголо­шував київський літопис, князь Василько намагався переселити болгар і яке вважав своєю територією. У подальшому Володи­мир перемишльський, скріпивши в одну політичну структуру Галичину, ще більше укріпив свої позиції у Галицькому Дніст- ро-Подунав’ї. Джерела говорять нам, що багатство Володимира текло до стольного Галича із дунайських міст. З Дністро- Дунайських володінь своєї держави отримував він і військову допомогу у війнах, які проводив за сферу впливу у Центральній Європі і в феодальних війнах в Україні-Русі. Із сукупності свід­чень ми бачимо, що усі сусідні князі проводили військові кампа­нії з галицьким князем на Дністро-Дунайському пониззі, нама­гаючись відібрати у нього ці землі і, таким чином, перехопити прибуткову галицьку торгівлю в свої руки. Однак, пріоритет у даному регіоні у продовж ХІ-ХІІ століттях галицьким князям, які за свідченням літопису, улаштовували його економічне жит­тя. З Дністро-Подунав’я, як вважають дослідники, перемишль­ський князь Володар посилав торгові лодьї до Києва, його брат Василько для збільшення торгово-ремісничого люду намагався переселити болгар, їх правнук Ярослав Осмомисл «По Дунаю міста розбудовував, суд рядив до Дунаю, зачиняв ворота Ду­наю». Здається правий радянський дослідник В.Т.Пашуто, наго­лошуючи, що галицькі князі як зіницю ока берегли Дністро- Дунайське пониззя. Там згідно свідчень джерел, були «сторожі Василькові», стояла «сильна засада Ярославова» стояли «кубари галицькі»-торгові кораблі, під охороною великої кількості добре укріплених міст з великою кількістю галицьких воїнів. Таким галицьке пониззя залишалося аж до ХІІІ ст., про що ми бачимо із свідчень Галицько-Волинського літопису, яке Данило Романо­вич перетворив у могутній форпост проти монголо-татарів/35.

У кінці ХІІ - поч. ХІІІ ст. Дністро-Дунайське пониззя пере­ходить до наймогутнішого володаря України-Русі цієї доби «Самодержця України-Русі - Романа», який своїми переможни­ми походами в степ, розгромом половецьких військ забезпечив цьому регіону своєї держави стабільний розвиток, широкомасш­табну зовнішню і внутрішню торгівлю, яка була предметом зба­гачення староукраїнської знаті і її володаря. Роман, як вірно на­голошує літописець, ревно наслідував свого прадіда Володимира Мономаха, що теж в свій час «тримав посадників по Дунаю»/36.

Володарювання Дністро-Дунайськими землями Українською державою у Х-ХІІІ століттях зближувало її з стратегічним союз­ником - Візантійською імперією. Такі прямі союзні стосунки, як свідчать джерела Української держави, існували ще з часу Во­лодимира великого, були укріплені Володимиром Мономахом і рядом других більш чи менш знаменитими володарями староук­раїнської держави. Що стосується регіональних взаємин, то ми бачимо, що Галицька Україна у ХІ-ХІІ ст. з Дністро-Подунав’ям сама входить з Візантією у торгово-економічні, а згодом і полі­тичні стосунки, що видно із літопису, який наголошує: «Повели дівку Володареву за царевича, за Олексича». Візантійські дже­рела цього часу, Анна Комнин відмічає, що з допомогою у Царе- град приходив князь Василько з гірським полком. В цей же час сусідство з Візантійською імперією і Половецькою державою у регіоні Дністро-Подунав’я прослідковується і по наших джере­лах. Київський літопис наголошує, що у 1091 році Василько Ростиславович теребовлянський разом з половцями спустошили Польщу/37. Така сукупність фактів внаслідок їх аналізу дають право говорити про дружні стосунки Галицької України з сусід­німи Візантійською та Половецькою державами. У регіоні Дніс- тро-Подунав’я відмічається у цей час жвава торгівля, половці знаходились з галицькими князями у дружніх стосунках, очеви­дно, у своєму відрізку Причорномор’я теж вели контроль за мі­жнародною торгівлею і були зацікавлені в розвитку міжнародної торгівлі, зокрема з Дністро-Подунав’ям Галичини. Сам факт по­ходу галичан з половцями на поляків може послуговувати цьому нашому здогаду певним підтвердженням/38.

Можна припускати, що уже у час перемишльського Рости­слава чи його сина Володаря Ростиславовича Галицька Україна уособлювала собою централізоване князівство, що включало у себе Дністро-Подунав’я і було тим джерелом, яке утверджувало могутність галицьких володарів/39. Великого успіху у включен­ня Дністро-Подунав’я в галицьку державну інфраструктуру, на думку А.Н. Насонова, добився Василько теребовлянський, який володіючи останнім з удільного володаря перетворився у могут­нього володаря Дністра і Дунаю, сконцентрувавши в руках усю ключову дністро-дунайську економіку. Про економічну могут­ність Василька говорить хоча факт виплати 2000 гривен полякам за полоненого брата Володаря. У його час Теребовлі стає столь­ним центром Дністро-Дунайського пониззя, у цей час уся полі­тика Теребовлі була спрямована на посилення влади княжіння у цьому регіоні /40.По смерті Василька уся влада концентрується в особі Володимира Володаровича, як старшого в роді Ростисла- вичів, який переносить столичний центр до Галича. Характерно, що уже в цей час в державній структурі Дністро-Подунав’я ми знаємо два Галича- Галич Дністровський і Галич Дунайський, який у ХІ-ХІІ ст. знаходились у єдиній політичній і торгово- економічній інфраструктурі, про що наголошує нам грамота Івана Ростиславовича Берладника, що Іван Ростиславович утри­мував Малий Галич (на Дунаї) і Берлад від Галицького сто- ла/41.Дані свідчення можуть тільки наголошувати про більш ранній період політичної історії, який можливо розпочав свій відлік у греко-римський час, можливо у час коли стародавні слов’яни внаслідок свого політичного і економічного розвитку привели до злучення Дністро-Подунав’я у одну економічну і політичну інфраструктуру, про що ми уже наголошували/42. Що стосується історичних джерел про історію Галича і Галичини у час Української держави Х-ХІІІ ст., то її історична місія виявля­ється на сторінках вітчизняних джерел уже в ХІ ст., а тобто з 1084 року, коли київський князь, згідно свідчення Печерського патерика не пустив гостей Галича і лодій із Перемишля. Із дано­го повідомлення ми бачимо, що Галич по значимості після сто­льного Перемишля стоїть по своїм торгово-економічним спро­можностям на другому місці в торгово-економічній системі Пе­ремишльського князівства. Другою є згадка про Галич під 1125 роком польських джерел, згідно свідчень яких Володар після погрому поляків утік з Перемишля в Галич збирати нове військо. Із цього свідчення ми теж бачимо, що Галич у першій чверті ХІІ ст. і у військовому розумінні теж стояв на другому місці після стольного Перемишля. У подальшому історія Дністро-Подунав’я пов’язується з Галичем дністровським, коли у 1141 р., Переми­шльський князь Володимир Володаревич переноніс столицю у Галич. Уже з 1144 по 1153 рік Галич відіграє ключову роль у політичній соціально-економічній історії Дністро-Подунав’я. У цей час, як наголошують джерела, галичани, намагаються управляти усією Галичиною і своїм Дністро-Дунайським пониз­зям зокрема. Вони розпоряджаються за своїм бажанням галиць­ким столом, запрошують на нього із галицького пониззя із Бер- ладі Івана Ростиславовича Берладника. Аналіз джерел дає право наголошувати, що у ХІ ст. галичани вважали Дністро-Дунайське пониззя своєю галицькою областю, у якій галицький князь три­мав свою «засаду». Тут же, на думку О.О. Шахматова, тримав військову і політичну адміністрацію по збиранню данини Іван Берладник від галицького стола/43. За обставин утримання у Дністро-Подунав’ї сильної галицької адміністрації, галицький князь, вважав А.А. Насонов, у ХІІ ст. міцно контролював При­чорномор’я, у якому раніше господарювали «ромеї» і завдяки цьому міг запроваджувати у Галицькому князівстві «ромейську політичну і торгово-економічну систему». Галичина ХІІ ст. бі­льше походить на візантійсько-провінційну область ніж на одну із адміністративно-політичних одиниць України-Русі, хоча київ­ський літопис і називає її у політичному розумінні Галицькою Україною. Однак, це не заважало Візантійській імперії теж вва­жати Галичину своєю складовою частиною, називати «Галиць­кого архонта», галицького князя, васалом візантійського імпера­тора, який з дозволу імператора володіє Дністро-Подунав’ям/44. Однак, як би не розглядати політичні амбіції візантійців, архео­логічні матеріали наголошують, що у ІХ-ХІІ ст. тут проживало слов’янське населення, яке, як зауважує і київський літопис, «присідало до Дунаю», завжди тяжіло до слов’ян Галичини і складало з ними одне етнічне і політичне угрупування, концен­труючись у ключових містах регіону Берладі і Малому Гали- чі/45. На нашу думку, амбіції і тенденційність візантійських іс­торичних джерел щодо Дністро-Подунав’я не підтверджуються ніякими іншими джерелами, оскільки Візантія на початку ХІ ст. фактично втратила свої придунайські володіння, передавши їх на утримання і захисту Українській державі./46. Як наголошува­лось вище, що коли роль Києва у цьому регіоні ослабла, Візантія знову пішла на військово-політичний союз з могутніми галиць­кими князями, який підкріпив його шлюбом з дочкою Переми­шльського князя Володаря і «царевича Олексича», що зафіксо­вано нашими літописцем. Ряд дослідників вважає, що найбільш широкомасштабну політику у Дністро-Подунав’ї проводив тере- бовлянський князь Василько, який «бажав населити його болга­рами, переселити за допомогою союзу з половцями сюди й ля­хів». Власне Василько теребовлянський створив у Подунав’ї плацдарм з якого тримав зв’язок з усіма центральноєвропейсь­кими країнами, дотримуючись союзу з Візантією. Могутність Василька теребовлянського у нижньому Подунав’ї у кінці ХІ поч. ХІІ ст. очевидна, він допомагає Візантії з гірським полком, з його владою рахуються половці і постійно допомагають йому у його зовнішньополітичних кампаніях то проти поляків, то проти угрів. Василько залишається одним із найвпливовіших і наймо- гутніших князів і в Україні-Русі, про що може говорити факт признання за ним Теребовлянського князівства і Дністро- Дунайського пониззя українськими можновладцями на Любець- кому з’їзді у 1097 році. Про могутність Василька говорить факт його осліплення.../47.

Стратегічно важливим для України-Русі вважав Дністро - Дунайське пониззя великий київський князь Володимир Моно­мах. В 1116 році він, як свідчать літописи, послав Івана Войти- шишича і посадив своїх посадників по Дунаю від Дерста до Ке­лії. Про дальшу долю посадників Володимира Мономаха ми ні­чого не знаємо. Однак знаємо, що Володимир Мономах завжди був у тісному союзі і приязних стосунках з Васильком теребов- лянським, вони разом відібрали Волинь у Ярослава волинського і посадили у ньому сина Володимира Мономаха. За цю послугу Володимир Мономах долучив до Василькових володінь у Поду- нав’ї і свої міста із цього часу, а тобто з 1116-1117 року усе гир­ло Дунаю перейшло у володіння теребовлянського князя Васи­лька. Із цього часу, до кінця ХІІ ст. Дністро-Дунайське пониззя повністю контролювалося галицькими князями. У Берладі, за свідченням джерел, розміщувався галицький торговий флот «га­лицькі кубари», склади з безліччю різних товарів, знаходились галицькі риболовні артілі. Дністро-Подунав’я брало активну участь у політичному житті Галичини, як свідчать джерела, усі міста Подунав’я підтримували законні претензії Івана Берладни- ка на галицький стіл. У час смути в Галичі і вигнання Івана Бер- ладника з столиці, Іван без будь-якого опору зайняв міста Поду- нав’я і як наголошує літопис «були усі раді йому». І тільки могу­тність столичної військово-політичної організації, очолюваної князем Ярославом Осмомислом, заставило галичан Дністро- Дунайського пониззя визнати своїм володарем Ярослава. З цьо­го часу Дністро-Подунав’я повністю підкорилося цьому визнач­ному князю. Тут, як наголошує літописець, стояла «засада Яро- слава»/48. Цілком очевидно, що могутній князь Ярослав, що «за­творив Дунаю ворота, суди рядячи до Дунаю» дуже швидко вта­мував претензії Івана Берладника, розігнавши своїми «залізними полками» ополчення Івана і знову встановив контроль Галичини у пониззі. Джерела розповідають нам про великі діяння Яросла­ва Осмомисла, який міста по Дунаю розбудував, заселивши їх торговими людьми. І це не помилка літописця. Ці свідчення під­кріплюються і другими джерелами. Знайдений список городів руських дальніх і ближніх, який вчені датують ХІІІ-ХІУ ст. реа­льно відповідає часу могутності Галицької України, а тобто ХІІ- ХІІІ ст./49. В списку цьому читаємо: «а з цієї сторони Дунаю при усті Дністра над морем: Бєлгород, Черн, Яський Торг, на Пруті ріці Романів Торг, на Молдові Нечюн, в горах Корочюнів Ка­мінь, Сучава, Серет, Баня, Чечюн, Коломия, Городок на Чере­моші, Хотин на Дністрі». Якщо поглянути на карту, вірно заува­жував російський дослідники М.Погодін, М.Барсов, то усі ці мі­ста знаходяться на шляху із Подунав’я на Галич, тобто у старо­давніх кордонах Галицького князівства/50. Якщо за даною кар­тою розглядати економічний і політичний розвиток цих Дністро- Дунайських міст, то стає очевидним, що у найстародавніші час­ти Дністро-Дунайське пониззя залежало від влади Перемишля, пізніше від регіонального центру Теребовлі, який закріпив за Галичиною остаточно ці землі. Вивищення Галича Дністровсь­кого у першій половині ХІІ ст. при наявності Малого Галича на Дунаї, і це видно на карті, злучує цей регіон в одну етносистему, як політичну, так і економічну, про що наголошує нам «Слово о полку Ігоревім», згідно свідчень якого Ярослав Осмомисл «За­творив Дунаю ворота..., по Дунай суд рядить». Вислів «по Дунай суд рядить» чітко описує нам володіння Галицького володаря, що ми споглядаємо і на карті/51. Існування такої політичної і економічної галицької структури у Дністро-Подунав’ї прослід- ковував і радянський дослідник А.І. Насонов, який вважав, що така монолітна «галицька державна структура» дійсно існувала у ХІ-ХІІІ століттях і проіснувала вона, на думку дослідника, до татаро-монгольського нашестя, охоплюючи території Дністро- Дунайського пониззя, (від нижнього Галича), охоплювала май­бутню Молдавію, Буковину, Карпати, усе Прикарпаття і Подніс­тров’я і закінчувалася подністровським Галичем/52. Нещодавно нову гіпотезу щодо галицького Дністро-Дунайського пониззя висунув український історик М.Ф. Котляр, який у своєму дослі­дженні вважав, що кордон Галицького князівства часів Ярослава Осмомисла проходив по середині ріки Дністер в районі Ушиці, Бакоти, Василіва, Калюса. У Дністро-Дунайському пониззі, на його думку проживали якісь «руські поселенці», «бродники», «руська вольниця», яких один час очолював Іван Берладник, за­хоплюючи галицькі торгові кораблі, руйнуючи там галицьку то­ргівлю. Таким чином, робить висновок М.Ф. Котляр, усі ці бро- дники у Дністро-Подунав’ї розладнювали політичні стосунки Половецьких ханств, Візантійської імперії, Угорського королівс­тва, Польських князівств і Галицького князівства. Міцна влада Ярослава Осмомисла до Дунаю, на думку М.Ф. Котляра, є пере­більшенням літописця/53. Досить туманні формулювання М.Ф. Котляра не дають нам зрозуміти, як такі могутні володарі Гали­чини, як Ростислав, Володар, Володимир Володаревич, Василь­ко теребовлянський, Ярослав Осмомисл, що своїми «залізними полками» відчиняв ворота Києву, не змогли справитися з «бер- ладниками», так называемою М.Ф. Котляром дністро- дунайською вольницею. Незрозуміло як проводила б торгівлю Українська держава у Х-ХІІІ ст., якщо б вона не з’ясувала ці життєво важливі питання. Отже, М.Ф. Котляр всупереч сукупно­сті джерел, включаючи археологічні, не бачить присутності Га­личини у Дністро-Дунайському пониззі. Археолог Б.О. Тимо­щук, на думку М.Ф. Котляра, перебільшує присутність слов’ян і галичан у Дністро-Дунайському пониззі. Згідно з висновками М.Ф. Котляра галицькі князі у продовж ХІ-ХІІІ ст. відсиджува­лися за галицькими мурами і споглядали, як там бродники, роз­бійники улаштовували собі вольницю /54. Зауважимо лиш, що така позиція М.Ф. Котляра повністю антинаукова навіть з пози­цій визначних радянських вчених, таких як В.Т. Пашуто, М.Н. Тіхомірова, Б.О. Рибакова, де останній, проаналізувавши усі джерела, не сумнівався в існуванні «Західноруської державності від Карпат до Дунаю»/55. Із «досліджень» М.Ф. Котляра видно, що усі наявні документи, грамота Івана Ростиславовича, князя Бердладського, свідчення Ворскресенського літопису «Слова о полку Ігоревім» і витяги літописів В.Н.Татіщева, на які він зок­рема усюди у своїй творчості посилається, ні археологічні речові матеріали, які свідчать про приналежність у ХІ-ХІІІ ст. до Укра­їнської держави не є достовірними/56. У своїх висновках по Дні- стро-Подунав’ю київський історик М.Ф. Котляр «не може угля­діти його приналежність у ХІ-ХІІІ ст. до староукраїнської дер­жави у загальному і Галицької України зокрема/57. Дослідження М.Ф. Котляра наголошують, що бродники, вольниця Дністро- Подунав’я стояли вище по військовій спроможності ніж військо­во-політична організація Української держави навіть у час її найбільшого розквіту. Не зрозуміло, як так сталося, що Володи­мир галицький, який володів уділом у Київській землі не воло­дів Дністро-Додунав’ям, яке, до речі, згідно свідчень В.М. Таті- щева, постачало йому військо для ведення боротьби проти київ­ського князя, а значить політично і соціально-економічно було залежним від нього, оскільки підтримувало його у військових кампаніях. Не розуміє висновків М.Ф. Котляра і дослідник із МДУ А.А.Пауткін, який вважає, що Дністро-Подунав’я завжди було частиною Галичини. Уже перший знаменитий Ростислав Тмутараканський зробив Дністро-Подунав’я своєю внутрішньою територією... Володар перемишльський і особливо Василько те- ребовлянський закріпили Дністро-Подунав’я за Галичиною ос­таточно. Син Володимира Володаревича - Ярослав Осмомисл отримав від батька у спадок велику державу, що простягалася від Дністра до Дунаю/58. На запитання М.Ф. Котляра, чия була земля Нижньо-Дунайська, відповів ще вчений ХІХ ст. Д. Зубри- цький: «Якщо б ці міста у Подунав’ї належали якійсь вольниці чи іноземній державі окрім Галицької, то вона не стерпіла би, щоб у її володіннях розміщувались шайки розбійників, яких би навіть очолював князь Іван. А це значить, що ця земля була вот­чиною князя Івана, який не грабував її, а розбудовував урядував у ній від галицького стола, улаштовував склади товарів, розши­рював торгівлю. Ярослав Осмомисл теж мав її за свою отчину, по Дунай суд рядив. Галицькі міста на Дунаї, наголошував Д. Зубрицький, розміщувались на територіях уличів і тиверців, які у час Ярослава Осмомисла уже були гачанами/59. В цей час у Дунайських володіннях Галицького князівства, на думку дослід­ника, велась жвава торгівля. Із Малого Галича і Берладі виходи­ли в море і брали курс на Візантію, а також німецькі міста (бур­ги) на Дунаї галицькі купці. Галицьке Подунав’я давало великі доходи галицьким князям, ці доходи і утримували велику гали­цьку армію. Без сумніву, наголошував Д.Зубрицький, що Яро­слав Осмомисл добре стеріг свої дунайські володіння. За таких обставин, коли у Подунав’ї стояла «Засада Ярославова», не мог­ла там же одночасно буйствувати вольниця. Коли Іван вийшов із покори сюди ж зразу пришли добірні галицькі полки і, як заува­жує літописець «утишили Пониззя» силою зброї дністровського Галича/60. Ярослав Осмомисл, на думку М.Дашкевича, був на­стільки могутній, що бунт Берладника навіть при підтримці по­ловців був швидко припинений, сам же Берладник був змуше­ний покинути Подунайські городи і назавжди розпрощатися з своїм уділом. Самі ж претензії на галицький престол Івана може говорити про певну економічну могутність Івана Берладника, якого підтримували підвладні йому дунайські міста/61. Стосов­но Подунайських міст Галичини, то І.Шараневич вважав, що приєднані вони до Галицького князівства були Ростиславовича­ми по смерті Ростислава і з’єднані з Галичиною Володарем і Ва­сильком. Володимир Володаревич розбудував Подунайське по­низзя, особливою колонію з великого Галича на Дністрі, улаш­тував Малий подунайський Галич, поставивши залоги у найбі­льших містах Берладі, Текучому і других. Звідтіля вів торгівлю з усіма європейськими країнами від чого мав великі доходи. Тор­говельні свободи надані цим же купцям швидко перетворили ці міста у могутні торгові центри. Іван Ростиславович урядував у них на правах васала, однак з правом самостійного контролю міжнародною торгівлею/62. Український історик П.П. Толочко вважає, що район Семиграддя, Серету і Дунайського пониззя були включені у склад Галицького князівства тільки у княжіння енергійного Володимира Володаревича (1141-1153). Володимир Галицький, на його думку, був перший галицький князь, який стабілізував ситуацію у Дністро-Дунайському пониззі/63. Його поправляє Б.О. Рибаков, наголошуючи, що Дністро-Дунайське пониззя управлялося уже Перемишльським князем Володарем Ростиславовичем, який управляв ним із Берладі. Однак, по Лю- бецькім з’їзді він передав ці землі брату Васильку князю теребо- влянському, для збільшення його володінь. У подальшому їх наслідував Володимир Галицький і його син Ярослав Осмо- мисл/64. М.Н. Тіхоміров вважав, що Дунайські землі Галичина закріпила за собою у час Ярослава Осмомисла, який «затворив ворота Дунаю..., по Дунай суд рядячи», приєднав до своєї дер­жави уличів і тиверців. Могутність Ярослава Галицького на Ду­наї М.Н. Тіхоміров пов’язував улаштуванням останнім широко­масштабної торгівлі через збагачення, від якої Галицьке князівс­тво перетворилось у наймогутнішу державу «Південно-Західної Русі»/65. Як бачимо, більшість дослідників пов’язують Поду- нав’я із Галичиною виключно з часом Ярослава Осмомисла, тоб­то з часом, коли про фактичне володіння галицьким князем По- дунав’я пише багато джерел. Зокрема перший на це звернув ува­гу В.Н. Татіщев, який характеризував Ярослава Осмомисла і йо­го діяння в Дністро-Дунайському пониззі витягами не дійшов­ших до нас літописів: « Земля же його в усьому була багата, процвітала і множилася в людях. Учені майстри і ремісники з усіх країн до нього приходили і міста населяли, якими збагачу­валася земля Галицька усім. По Дунаю міста укріпив, купцями населив, що торгували через море в греки і ремесла влаштовува­ти від своїх доходів помагав/66. Б.О. Рибаков доповнює свідчен­ня В.Н.Татіщева витягами «Слова о полку Ігоревім»-«Затворив Дунаю ворота... По Дунай суд сядив».Усі ці свідчення є дуже похожими на свідчення татіщевських витягів: «по Дунаю городи укріпив...дунайські міста купцями населив, що відповідає істо­ричному положенню справ у Галицькому князівстві часів прав­ління ним Ярославом Осмомислом/67. В цей же час Галицька земля із Дністро-Подунав’я встановлювала найширші торгово- економічні і політичні стосунки. Галицьке князівство постійно надає військову допомогу Візантії. Ми уже вище наголошували, що на допомогу Візантії ходив з гірськими полками князь Васи­лько, доповнює свідчення київського літописця і витяг татіщев- ського літопису, згідно свідчень якого: «військо Ярослава Ос- момисла постійно грекам помагало, хоробрі битви у нього бу- ли...»/68.

Джерела по різному оцінюють стосунки Візантії з Галичи­ною із-за Дністро-Подунав’я. Візантійські джерела, про що на­голошувалось вище, вважають, що Галицьке князівство володіло Дністро-Дунайським пониззям по волі візантійського імперато­ра. Згідно цих свідчень, галицькі князі були васалами Візантій­ської імперії, а Галичина однією із «топархій»- її областей, за військову допомогу і захист внутрішніх областей Візантійської імперії імператори і надали, як за службу галицьким князям Дні- стро-Подунав’я/69. Однак, сукупність історичних джерел 30-40 років ХІІ ст. говорять по незалежну політику Галицького князів­ства відносно Візантійської імперії і входження останнього в державну структуру України-Русі. На нашу думку, у 60-х роках Візантійська імперія намагалася відновити своє панування на нижньому Дунаї, щоб протидіяти цьому, галицький князь за­ключив союз з Угорською державою проти імператора Мануїла, і одна із дочок Ярослава стала угорською королевою, дружиною угорського короля Стефана. В цей же час Ярослав Осмомисл допомагав своєму родичу Андроніку Комнину у його боротьбі за імператорський трон. Як бачимо Галичина і Візантія в 60-х ро­ках були у напружених стосунках. З цього погляду київський літописець наголошує: «із Царгорода прибіг до Ярослава брат царів кир Андронік і прийняв його Ярослав з великою любов’ю дав йому на утримання декілька міст (можливо Подунайських). Андронік подружився з галицьким володарем приймав участь у його управлінні князівством, святах, ловах, особливо проявив себе на полюванні на зубра. Він навіть засідав разом з Яросла­вом у князівській думі і був знайомий з усіма галицькими боя­рами». Однак, Андронік пробув у Галичині не довго, оскільки імператор Мануїл пішов на примирення і прислав за ним велике посольство, даючи гарантії і просив повернутися Андроніка у Візантію. З свого погляду київський літописець так описує цю подію: «Потім же прислав цар двох митрополитів, запрошуючи Андроніка повернутися до себе. Ярослав же відпустив до нього Андроніка з великою честю, приставив до нього єпископа свого Кузьму і мужів своїх перших»/70.

Після повернення Андроніка в Константинополь, візантійсь­кий імператор Мануїл зумів внаслідок такої широкомасштабної політичної діяльності і уступок Галицькому князя, як торгово- економічних так і політичних, розірвати союз Угорщини і Гали­чини і відновити візантійсько-галицький союз. Маючи намір на­пасти на Угорщину імператор Мануїл побажав мати у тилу свого ворога традиційно союзника. У зв’язку з чим він зразу же після відновлення союзу між Візантією і Галичиною, зимою маючи намір напасти на Угорщину попросив військову допомогу у га­лицького князя. По свідченнях візантійського хроніста Кіннама в Тавроскіфію (Русь-Україну) був відправлений посол, що виво­див свій рід від Комненів, він повинен був нагадати правителю Русів (володарю України-Русі) про укладення з імператором до­говору і дорікнути за порушення договору з Візантією галицько­го князя, який гостинно прийняв у себе Андроніка, який утік із тюрми. В той час володар Української держави Ростислав Мстиславович був правителем не міцним, він сам шукав дружби з могутнім Ярославом Осмомислом і у Константинополі знали про це, тому сповіщає Кіннам, візантійський імператор відпра­вив окремого посла і до Ярослава Осмомисла, призиваючи його до війни з Угорщиною. Дослідник М.Ф.Котляр вважає, що гали­цький князь брав участь у війні з Угорщиною на стороні Візан- тії/71. Особливо дружніх відносин Галицька Україна досягла Візантією у час, коли на візантійському престолі утвердився друг Ярослава Осмомисла Андронік Комнин. Стіни палат- переходів, як сповіщає візантійський хроніст Нікіта Хоніат були викладені із мозаїки картинами, які повинні були нагадувати ім­ператору про його життя у дружній Галичині. На одній із стел, за свідченнями хроніста були зображені імператор Андронік і галицький князь Ярослав Осмомисл під час їхнього полювання на кабана. Двоє кінних можновладців вбивають кабана, де май­бутній імператор Андронік пронизує його списом. Та дружба ця була короткочасною, як зазначають візантійські джерела у 1185 р. імператор Андронік втратив популярність у народі і перед за­грозою усунення з престолу знову намагався втекти до гостин­ного галицького князя і родича Ярослава Осмомисла. Та втеча була невдалою, про дорозі його піймали і стратили. Самі факти втеча двічі Андроніка Комника в Галичину можуть говорити про те, що Галичина відносно Візантії була сусідньою країною і за­рубіжжя це проходило безсумнівно по Дунаю, цьому й підтвер­дження свідчень «Слова о полку Ігоревім»,що «Ярослав торгує з греками через море, по Дунай суд рядить, затворив ворота Ду­наю». З цього приводу М.Н.Тіхоміров наголошував, що зобра­ження в «Слові о полку Ігоревім» Ярослава Осмомисла прохо­дить ще при його житті. Не виключно, що «Слово», як билинний епос співалося ще при житті Ярослава боянами при його дворі в честь возвеличення добродіянь галицького князя. Галицька зем­ля у «Слові» велика і багата своїми Дністро-Дунайськими во­лодіннями, зображена в зеніті своєї політичної могутності. Усі джерела абсолютно не натякають на якусь військову чи розбій­ницьку загрозу. Немає ніяких «бродників, берладників- розбійників, вольниці у Дністро-Дунайському пониззі. Ми ба­чимо чітке державне управління. «Ярослав Подунав’я купцями населив, міста там укріпив, гроші на розбудову торгівлі виділяв, після чого через море з греками торгував. По Дунай суд рядив». Отже, немає ніякого сумніву щодо приналежності Дністро - Подунав’я до Галицької України у ХІ-ХІІІ ст., в чому сумнівається київський дослідник М.Ф. Котляр/72. Під трохи іншим кутом світобачення розглядав землі Галицької України І.П. Крип’якевич. Він вважав, що галицькі війська Володимира Володаревича могли закріпитися в подунайських містах і бояри від його імені управляти цим регіоном Галичини. Зі смертю Во­лодимира Володаровича, там укняжився за згодою місцевих бо­яр його родич Іван Ростиславович, відомий в історичній літера­турі, як князь Берладський, який не даючи в галицькі казну при­бутків від причорноморської торгівлі, багатіючи, почав претен­дувати на галицький престол. Маючи маєтності, гроші, він задля цього почав наймати половців, вольницю, з метою організувати похід на стольний Галич. Новому галицькому володарю Яросла­ву Володимировичу прийшлось знову їх відстоювати перед непокірним родичем. Іван Берладник, щоб мати хоча б якусь юридичну основу свого князювання і моральну, а може й війсь­кову підтримку, визнав владу візантійського імператора, що бу­ло предметом ворогування Ярослава Володимировича і візантійського імператора Мануїла у противагу чому Ярослав Осмомисл прийняв Андроніка Комнина, який утік із полону, претендента на імператорський престол і заключив союз з Угорщиною. Здогад такої нашої реконструкції підтверджується фактом втечі після вигнання Ярославом Володимировичем Івана Берладника з Подунав’я у Візантію в м. Салонік, де він і помер, як наголошує київський літопис, від отруєння. І тільки прими­рення Мануїла Комнина з Ярославом Осмомислом і остаточне визнання Візантією за Галичиною Дністро-Дунайського пониззя, розірвало галицько-угорський союз і заставило Ярослава Осмо- мисла вступити у війну з Угорщиною на боці Візантії. Що сто­сується союзного договору Галицької України і Візантійської імперії, то його основа, на нашу думку, завжди базувалася на визнанні Дністро-Подунав’я Візантією за Галичиною і надання Галичиною військової допомоги Візантії у випадку необхідності, а також захисту її володінь від степовиків. Реальний союз Га­лицької України і Галичини споглядається по джерелах уже в ХІ ст., про що наголошувалось вище. Отже, за союзним догово­ром Візантії і Галицької України за останньою було визнано Дністро-Подунав’я. Тільки за таких обставин міг ходити на до- помогу Візантії, по свідченні Анни Комнин, князь Василько з гірським полком, а також Ярослав, як засвідчував В.Н. Татіщев виписок з невідомих літописів, «грекам помагав». Власне, союз Володимира Володаревича з Візантійською імперією спас Воло­димира Володаревича від розгрому під Перемишлем від угорсь­кого короля і великого київського князя. Володимирко, як за­уважують джерела, супроти останніх зібрав усю Галицьку зем­лю. На поміч йому прийшли усі берладські полки, а також най­няті серби і болгари. Однак, битва була програна і узнавши про це, як засвідчують візантійські джерела, візантійський імператор побажав помститися за свого родича і союзника і наніс удар у спину Угорської держави. Візантійські війська маршем вступили в Угорщину, заставивши угорського короля швидко заключити мир з Володимиром галицьким, оскільки війна на два фронти могла стати катастрофою для Угорського королівства. З зв’язку з цим король сказав київському князю.: «цар грецький на мене сердитий, встав на мене, мушу стерегтися...». Як бачимо із татівщевських джерел у війні Володимира галицького приймали участь на його стороні берладські полки, а також найняті Воло­димиром серби і болгари, що може означати, що Володимир Га­лицький вів на Дунаї широкомасштабну політичну діяльність усі тонкості якої, за браком джерел, ми так ніколи і не дізнаємось. Однак, безсумнівним є те, що Дністро-Подунав’я було складо­вою частиною Галичини. Так І. Крип’якевич припускав, що мо­гутність Галичини на Дунаї слід відчисляти з того часу, коли Берладською волостю Галичини управляв Іван берладник, про що нам сповіщає його грамота. Очевидно, Іван берладник своєю діяльністю складав у Подунайському регіоні і певний авторитет, інакше не можна зрозуміти вияву такої палкої любові Берладсь- кої волості до його сина Ростислава. Берладська волость за своїм соціальним станом була більш демократичніша ніж центральна Галичина, де усім заправляли бояри і населення від них терпіло великий гніт. У зв’язку з цим частина бояр і смердів бажала скинути цей боярський гніт, закликала Івана на галицький пре­стол, як свідчить літопис: «як тільки стяги покажеш, ми відійде­мо від Ярослава». Та Ярослав був могутній, його випробувані у боях воєводи і «заковані в залізо полки», які, як свідчить татіщевське джерело: «через море грекам помагали» швидко ви­били непокірного Івана з Подунав’я. Тому правий Татіщев, наголошуючи, що після закріплення галичан в Подунав’ї Яро­слав там « гради укріпив, купцями населив, ремесла улаштував, через море з греками торгуючи»/73. Цілком здається правий М.Дашкевич, наголошуючи на тому, Подунав’я у час Ярослава була складовою частиною Галичини тому, що у Ярослава була велика військова сила. «Засада Ярослава» утримувала у покорі Галицькому князю усе Подунав’я, яким «від галицького стола» управляли після вигнання Івана берладника його віддані бояри. Подунайське населення терпіло від свавілля бояр. Один раз, наголошував М. Дашкевич, воно повстало і підтримало Івана Ростиславовича, та прийшли добірні галицькі полки «залізні полки», чи «засада Ярославова» і все стало по старому. Отже повстання Івана у Подунав’ї, на думку дослідника, не змінило соціального становища його торгово-ремісничого населення, яке як і раніше було примушене платити великі податки галицьким князям і боярам /74. В.Т. Пашуто відмічає, що в Причорномор’ї в Подунайських містах, які знаходились далеко від рук галиць­кого князя, бояри галицькі почували себе повновладними воло­дарями, вони підтримували торгово-економічні зв’язки з поло­вецькими ханами, з сусідніми намісниками візантійських, угорських, болгарських областей./75. М.Д. Пріселков відмічав, що внаслідок володіння галицькими князями Подунав’ям широ­комасштабними політичними стосунками, які проходили у цій частині Галичини, галицькому князю необхідно було утримува­ти при своєму дворі багато досвідчених у зовнішньополітичних зв’язках людей, які знали половецьку, грецьку, німецьку, поль­ську, чеську, угорську, болгарську і другі мови. Сам князь Яро­слав за знання великої кількості іноземних мов називається дже­релами «Осмомисл», який «однією своєю головою тримав усю Галицьку землю»/76. Отже, як бачимо із сукупності джерел, що територія Дністро-Подунав’я з слов’янських часів із раннього часу становлення Української держави постійно знаходилася у сфері впливу України-Русі, а в кінці ХІ - поч. ХІІ ст. вона пере­ходить під протекторат Галицької України, яка переймає у регіоні першість, як вважав радянський дослідник В.Т. Пашуто, внаслідок могутніх торгово-економічних зв’язків Галичини з країнами Південно-Західної Європи. Торгівля була, на його дум­ку, ключем могутності Галицького князівства у Подунав’ї зо- крема/77.Галичина мала у Подунав’ї великі торговельні фак­торії, торгові кораблі, чи навіть флотилії, які навантажені різно­манітними товарами піднімались по Дністру до стольного Гали­ча, де продавалися на багатому галицькому ринку/78. Така ши­рокомасштабна торговельна політика галицьких князів в регіоні Подунав’я зумовлювала процес припливу галицького населення із центральної Галичини в Подунав’я у такі могутні центри га­лицької торгівлі, як Дрествин, Черн, Білгород. Малий Галич, Берлад, які завдяки зусиллю галичан, стають центрами міжнародної торгівлі, ремесла, а в зовнішньополітичному мас­штабі - гордістю Галицької України /79. На Дунаї, на думку В.Т.Пашуто, Україна-Русь торгувала з Чехією, Угорщиною, Німеччиною, а у послідуючому - з усією Європою. У час же мо­гутності Києва Х-ХІ ст., власне через Подунав’я, яке було тран­зитним регіоном, Галичина, пов’язувала торгівлею усю Русь- Україну, що проходила через неї із західного і східного світу. Про міцні позиції Галицької України у Подунав’ї, наголошував дослідник, і говорить грамота під 1134 р. князя Берладського, достовірність якої признавали М. Дашкевич, П. Муфутчієв, М.С. Грушевський, В.В. Мародін, М.Н. Тіхоміров, Б.О. Рибаков і ба­гато других дослідників. Без сумніву, що у цей час у Галицької України існували широкомасштабні політичні і торгово- економічні зв’язки з Візантією, де остання навіть вважала «га­лицького архонта» васалом імператора. Дякуючи такому статусу упродовж ХІ-ХІІІ ст. Галичина черпала з Візантії культурну, економічну і політичну могутність, що дало можливість Галичу у ХІІІ ст. перерости по занепаду Києва у столицю України-Русі. Ці зв’язки ослабли тоді, коли у Дністро-Дунайське пониззя ввірвались монголо-татари/80. Як зауважують джерела, у час найбільших дружніх стосунків між Візантією і Галицькою Україною із Візантійського Причорномор’я у Галицьке Поду- нав’я і центральну Галичину поступали вина, шовк, пряності, паволоки (золототкана тканина) і другі візантійські товари, предмети розкоші, ремісничі товари, землеробський реманент. Із літописів ми знаємо, що староукраїнська держава із Подунав’я торгувала з усією Європою. «Добрі люди» із України-Русі везли пушнину, мед, віск, хліб, шкури звірів і другі товари, а завозили усе необхідне з Європи, особливо те, що користувалося предме­том запиту у староукраїнського населення. Джерела дають право наголошувати, що активною торгівлею була річкова і морська торгівля, яка через водні магістралі Дніпра, Дністра, Дунаю зв’язувала Київ, Галич навіть з Рененбургом і Віднем/81. Б.О. Рибаков зауважує, що володарювання Галицьким князівством Подунав’я автоматично включав останнє у міжнародну загаль­ноєвропейську торгівлю. Торговий шлях з стольного Галича, Малого Галича на Дунаї чи Берлада зв’язував Галицьке князів­ство з європейським торгово-економічним і політичним світом, який внаслідок широкомасштабної торгівлі, політичних зв’язків висувається у другій половині ХІІ ст. за роллю і значенні в Україні-Русі на перше місце після стольного Києва. Ярослав Осмомисл, наголошує Б.О. Рибаков, був володарем могутньої Західно-Руської держави, що опиралася на Карпати і Дунай «підпер гори угорські своїми залізними полками... кидав бреме­ни через облаки... по Дунай суд рядячи...» /82. Цілком очевидно, наголошують Санкт-Петербургські вчені І.Я. Фроянов і А.Ю. Дворніченко, що могутність Галицької Русі на Дунаї зароджува­лась не у час Ярослава Осмомисла. Вона проглядається уже у ХІІ ст. Важко повірити, щоби галицькі князі, починаючи з Воло­даря не намагалися єднати Карпати з Дунаєм у єдине політичне тіло і не ширити свою територію від Сяну до нижнього Под­ністров’я і Подунав’я. Очевидно, володарювання Дністро- Подунав’ям у час Володаря, відмічають І.Я.Фроянов і А.Ю Дворніченко, було уже закономірністю, з якою Перемишльські князі з ніким не бажали ділитися. Літописи відмічають, що у перших походах на Візантію руських князів у джерелах фігурує який воєвода-боярин Уліб від хорвато-тиверського князя Влади­слава, польські джерела називають цього останнього хорватсь­кого князя Всеволодімером, дочка (сестра) якого була видана заміж другим шлюбом за сина Мешка краківського Болеслава. На думку І.Я.Фроянова і А.Ю. Дворніченка, цей Володіслав- Всеволодімер і був останнім володарем Великої чи білої Хор­ватії держави хорватів уличів і тиверців, що проживали від Кар­патських гір до Подністров’я, де останні тиверці, як зауважує київський літописець «присідали до Дунаю». Власне ці хорвати (Велика чи Біла подністровська Хорватія хорватів, уличів і ти- верців) і були остаточно включені Володимиром у 992-993 роках у склад староукраїнської держави. До цього часу вона уособлю­вала, як засвідчують галицькі джерела стародавню Галицьку Україну, без сумніву з Дністро-Дунайськими землями на яких проживали тиверці, що може переконливо засвідчувати старо­давню приналежність Дністро-Подунав’я до Хорватії- Галичини/83. Характерно, що дані дослідники наголошують на існуванні у час походу хорвато-тиверського військово- політичного союзу з яким Володимир проводив війни виключно із-за Подунав’я регіону широкомасштабної міжнародної торгівлі, яким цей військово-політичний союз чи держава Вели­ка чи Біла Хорватія контролювала із свого Перемишльського центру. Суперництво торгово-економічне Подністровського- Дунайського і Подніпровського центрів очевидно. Усе привело до вирішення питання у 992-993 роках військовим шляхом і підпорядкування усієї дунайської торгівлі Київським центром. Цілком ймовірно, що війна між Київською Руссю і Велико- Хорватією виникла із-за торгово-економічного суперництва. Підтвердженням наших припущень постає билин-

ний епос тієї доби “Дюк Степанович”, у якому, на нашу думку, і відбиті соціально-економічні і політичні протиріччя Київської Русі і Подністровської Хорватії. Билинний епос зображує нам в першу чергу стосунки соціально-економічні на передодні русь­ко-хорватської війни. Із свідчень даного джерела, яке ми датує­мо останньою чвертю Х ст. випливають усі протиріччя із-за кон­тролювання Подністровською Хорватією Дністро-Дунайської торгівлі, яку захотіла перепідпорядкувати Київська Русь. Така наша точка зору підтверджується тими фактами, і це нам підтве­рджує київський літопис за свідченнями якого ми бачимо війни, спрямовані Київською Руссю у Дністро-Дунайський регіон у землі: тиверців, уличів, хорватів, політичне об’єднання яких, руський літописець Нестор, називає “Великою Скіфією” у на­шому розумінні, згідно свідчень візантійських джерел, це Вели­ка чи Біла Хорватія/84. Що ж до правильності наших висновків, то вони підтверджуються висновками по даній проблемі росій­ського вченого О.О. Шахматова, який розміщував древню Хор­ватію у Галичині і по усьому басейну Дністра. Він вважав, що у першій половині ІХ ст. хорвати утворили самостійну державу, про яку повідомляє персидський географ першої половини Х ст./85. Дослідник наголошував, що Хорватія Подністровська зо­всім не належала до східного слов’янства і ще у ІХ ст. уособлю­вала уламок великої колись на подністровських землях могут­ньої держави слов’ян-Великої чи Білої Хорватії, яка зуміла полі­тично контролювати Дністро-Карпато-Нижньо Дунайський регі­он до часу підпорядкування внаслідок зміцнілої у політичному і економічному розумінні, внаслідок воєн у Х ст. Київською Рус- сю/86. Сучасний київський дослідник В. Сергійчук теж вважає Подністровську Хорватію однією із древніх слов’янських дер­жав. Він зауважує, що держава у подністровських слов’ян, нові форми політичного і економічного самоврядування, політичні, торгівельні центри виникають після відходу гунів із цих земель. На його думку, у V ст. розрізнені племена слов’ян Карпат, При­карпаття і Подністров’я і Подунав’я консолідуються у один слов’янський конгломерат, який у візантійських джерелах фік­сується як Велика чи Біла Хорватія. Розвиваючи своє феодальне суспільство хорвати досягли у ІХ ст. своєї найбільшої політич­ної могутності. В кінці Х ст. на поч. ХІ ст. хорвати Подніст­ров’я, на думку В. Сергійчука, перебували в напів-васальній за­лежності від великого київського князя/87. Дослідник В. Мель­ник вважає, що вхід подністровських хорватів у склад староук­раїнської держави прискорив час українізацію хорватів. За час ХІ ст. хорвати набрали рис загальноукраїнської народності /88. Дуже суттєвими свідченнями на користь висунутої нами гіпоте­зи є лінгвістичні і топографічні дані. Ще у ХІХ ст. вони дозво­лили російському досліднику Н.П. Барсову зробити висновок, що хорвати займали територію з обох сторін Карпат, і що їх зем­лі доходили до Західного Бугу і ріки Прип’яті, а також уздовж усієї течії Дністра/89. Сучасний український дослідник Д. Бучко розглянувши стародавні назви Прикарпаття Подністров’я: Тис- мениця, Тлумач, Снятин, Рогатин, Коломия, Отинія, Княждвір, Гостів, Уніж, Хотимир, Драгомирчани, Драгасилів, Братишів і другі, прийшов до висновку, що усі вони відносяться до ранньо- слов’янського часу, тобто, до V ст. н. е. /90. Сучасні російські дослідники В. Іванов і В. Топоров вважають, що топонім Тисме- ниця і багато других нами вище приведених слід відносити до ранніх стадій слов’янського етнотворення. Д. Бучко зараховує в цей розряд і топоніми Велесниця і Чернелиця. Що стосується давньослов’янських назв Галичини: Драгомир, Хотимир, Тумир, Богомир, Богородчани, Перемишль, Перемишляни, а також вла­сні назви: Галич, Божич, Тлумач то вони, на нашу думку, пів­деннослов’янського походження. Російський славіст М. Морош- кін вважає, що поселення з власними іменами Драгомірко, Дра- гомір, Любомир, Хотимир, Тумир, що і сьогодні є загально вжи­вані в Галичині відомі сьогодні і у мові південних слов’ян де вони теж зафіксовані лінгвістами. Чехословацький славіст Я. Свобода теж вважає, що древньослов’янські назви Галичини: Драгомір, Хотимір, Тумир, Любомир і т. д. теж фіксуються лише у південних слов’ян/91. Російський історіограф В.В. Мавродін пов’язував поселення слов’ян Прикарпаття і Подністров’я з на­звами: береза, Березина, Грабівці, Берестя, Яблуниця з древніми венедами, які більшістю істориками пов’язуються з предками слов’ян/92. Сучасний український дослідник Т. Марко вважає, що рослинна символіка слов’ян Прикарпаття відіграла важливе значення при формуванні регіонального слов’янського етно- су/93. Ряд дослідників взагалі включають топоніміку Прикар­паття і Подністров’я в індоєвропейсько-праслав’янську архаїчну структуру в тому числі і гідроніми, які поширюються навіть на Малу Азію на рахунок хетського етносу, мови в основі якої ле­жить праслов'янська, яка і має з хетською мовною структурою спільні топонімічні паралелі. Виділення хетської мови і із групи індоєвропейських мов яскраво спостерігається на базі Прикар­патського регіону. Ореол її цілісності дослідник І. Железняк спостерігає у пізньослов’янський і давньоруський час /94. Суку­пність давньослов’янських топонімів, що тягнуться від Карпат до нижнього Подністров’я і Подунав’я прослідковує українсь­кий дослідник Л. Масенко, який пов’язує усю територію цього регіону з назвами двох головних місцевостей, місцеві назви яких «Верх» означає територію Карпат і верхнього Подністров’я. «Низ» - середнього і нижнього Подністров’я і Подунав’я. Л. Ма­сенко вважає, що центром орієнтації у давньослов’янський і да­вньоруський час були Карпати, які відіграли ключову роль у житті місцевого давньослов’янського населення, що у етнокуль­турному розумінні становило цілісність від гірського масиву Подністров’я і до нижнього Подунав’я. Назва «Пониззя» охоп­лювала землі середнього і нижнього Подністров’я і його приток, а також територію Попруття до нижнього Подунав’я де згідно з даними джерел розміщувалися давньослов’янські міста: Нижній Галич, Берлад, Толмач, Текучий, Романів Торг і другі/95. Об­ласть «Пониззя», наголошує Л. Масенко, безсумнівно становила невід’ємну частину Галичини у слов’янський і давньоруський час. «Пониззям» від галицького стола володів уже князь Іван Ростиславович Берладник/96. Подальші свідчення джерел, зок­рема Галицько-Волинського літопису під 1226 роком: "Мстис­лав дав Галич королевичу Андрію, а сам взяв „Пониззя” Під 1229 роком літопис свідчить: „Прислали галичани послів до Да­нила говорячи - Судислав пішов у „Пониззя”, під 1240 роком літописець пише: ”Доброслав же вокняжився собі... і увійшов у Бакоту і все Пониззя взяв, Григорій же Васильович собі Гірську країну Перемишльську думає отримати/97. Дослідник Т. Марко робить висновок, що назва „Пониззя” у старогалицькому лекси­коні означає місце, що знаходиться нижче іншої частини Гали­чини гірської і передгірської частини з назвою Верх чи гірської країни Перемишльської і протиставляється останній у географі­чному розумінні, де нижнє Подністров’я і галицьке Подунав’я, уся ця територія і є Пониззя/98. Самі ж галичани у давньорусь­кий час називали землі між Дністром і нижнім Дунаєм Украї­ною. Літопис руський під 1189 роком пише: Галичани послали по Ростислава князя берладського, кличучи його в Галич на княжіння. Він же, почувши це в Берладі, радий був цьому/99. Отже, Дністро-Подунав’я навіть у ХІІ ст. становило окраїну від­носно могутнього верхньодністровського центру Галича, будучи складовою частиною Галицького князівства/100. При усій суку­пності лінгвістичних, топографічних, гідронімічних даних і сві­дчень античних джерел, можна прийняти за вірогідність наше твердження про наявність у південно-західних слов’ян в час раннього середньовіччя ранньофеодальної державності, локаль­на форма якої ще зовсім не вивчена. Короткі свідчення антич­них і візантійських джерел при сукупності з археологічними ма­теріалами дають право висунути гіпотезу наявності державності у слов’янського суспільства Прикарпаття і Подністров’я з рим­ського часу і пов’язати її з південною гілкою слов’янського ет­носу. Ця державність то затухала, то знову відроджувалася. Нова генерація галицьких князів Ростиславовичів у ХІ ст., яка унаслі- дувала Велику Хорватію, зміцнивши її навколо нового Галиць­кого центру, відновила свої права на Дністро-Дунайське пониззя і витіснила присутність Києва із Дунаю. Уже могутній Рости­слав, що з’єднав Галичину з Тмутараканню, показує нам яскра­вий приклад внутрішності Дністро-Подунав’я, як складової Га­лицької України/101. Ця велика область, яка розміщується від Карпат до нижнього Дністра і нижнього Подунав’я, на думку московського вченого В.В. Сєдова, політично була єдиною уже у час існування військово-політичного союзу хорватів і тиверців, які за археологічним матеріалом нічим не відрізняються і яких можна вважати єдиною етно-культурою. Власне, ця етнокульту­ра у Дністро-Подунав’ї відігравала політичну у консолідації Дністро-Дунайського слов’янства до включення її до складу Ки­ївської держави/102.Підсумовуючи наше дослідження зауважи­мо, що навіть у час розквіту могутності Української держави великим київським князям доводилось довго воювати за Дніст- ро-Подунав’я спочатку з печенігами, а потім з половцями, щоб утвердитися на Причорноморському узбережжі і Дністро- Подунав’ї зокрема. Ці події, на думку Р.М. Мавродіної, прохо­дили у ІХ столітті. І тільки по з’єднанні слов’янських племен в староукраїнській державі питання за сферу впливу було остато­чно вирішене. Ні печеніги, ні половці, які прийшли їм на зміну, уже не змогли витіснити Українську державу з цього регіону аж до монголо-татарської навали/103. Велике значення боротьбі України-Русі за утвердження в Подунав’ї відводив В.Т. Пашуто, який вважав, що староукраїнська держава міцно утвердившись у Дністро-Дунайському регіоні у Х столітті зуміла зберегти там свою присутність і у час феодальної роздробленості і контролю­вати торгівлю і настановляти там політичну адміністрацію аж до монголо-татарського нашестя. У ХІІ ст. вплив і ініціативу в регі­оні перехоплює Галицька Україна і утримує його до середини ХІІІ ст., тобто до часу коли Батий звернувся до великого князя України-Русі з вимогою „Дай Галич!” /104. У висновок даного дослідження, зауважимо, що нижнє міжріччя Дністра і Дунаю, як регіон слов’янського розселення племінних об’єднань уличів і тиверці, ще зовсім слабо досліджений на предмет слов’янського етнотворення і поступового розвитку аж до часу включення цього регіону до складу Української держави. Не вивченими залишаються і процеси інтеграції Дністро-Подунав’я у склад староукраїнської держави. На нашу думку дане дослі­дження розкрило аспекти етнотворення слов'ян і їх розвитку у продовж століть, наявно показало приналежність Дністро- Дунайського регіону до однієї із зон слов’янського і українсько­го етнотворення, становлення української народності, державно­сті і економіки, що було поставлено за мету автором у даному дослідженні.

Література

1. 1.В.В. Мавродин. Русские на Дунае // Ученые записки ЛГУ, N87. Саратов. 1943, вип. 1, с. 82-89.

2. М.И. Артамонов. Спорные вопросы древнейшей истории славян и Руси. // Краткие сообщения докладов о полевых исследованиях ин­ститута материальной культуры. 1940, вип. 6, с. 58-79.

3. В.В. Мавродин. Вказана праця., с. 82-89.

4. И. Дринов. Заселение Балканского полуострова славянами. М. 1873; В. Чертков. О переселении фракийских племён за Дунай. Спб. 1863.

5. Я.Д. Самоквасов. О происхождении русских и польских славян. История русского права. М. 1929, с. 29-36.

6. Ф. Браун. Черноморье. Спб. 1896, ч. 1, с. 39-47, ч. 2, с. 12-23.

7. В.А. Городцов. Дако-сармаские элементы в русском народном творчестве. М. 1927, 34-38.

8. І. Ріс. Die Dakischen Slaven. Praha. 1888, s. 123-143.

A. Нанко. История Бесарабии. Спб. 1893, с. 35-48.

9. О. Партицький. Старинна історія Галичини. Львів. 1894, с. 202-208.

10. В.В. Мавродин. Русские на Дунае. Вказана праця., с. 80-86.

11. М.А. Тиханова. Культура западных областей Украины в первые века н. е. Л. 1949, с. 21-38.

12. Н.С. Державин. Происхождение Молдавского народа. М. 1940, с. 12-31.

13. В.В.Мавродин. Вказана праця., с. 32-38.

14. В.В. Мавродин. Русские на Дунае // Учёние записки ЛГУ № 87. Саратов, 1943, вип. 1, с. 3-18.

15. Известия 2 Отдела Н. А. Н., 8, с. 314. Н.С. Надеждин. Славянские древности. М. 1846, с. 13-29.

16. А.А. Спицин. Русская историческая география. П. г. 1917, с. 18.

17. Е.Г. Скржинская. О склавинах и антах, о Мурсианском озере о го­роде Новиеотуне. Из комментария к Йордану. - Византийский вре­менник, т. 12, с. 3.

18. В.П. Петров. Етногенез слов’ян. К. 1972, с. 12-13, 18.-19.

B. Ю. Мурзин. Ю. В. Павленко. Формирование раннеславянского общества на территории Украины. К. 1989, с. 24-37.

19. Літопис Руський.К.1989,с.8.

20. Г.Б.Федоров. Тиверцы. ВДИ.М. 1952, № 2, с. 250-259.

21. Руський літопис. К. 1989., с. 14.

22. Руський літопис. К. 1989., с. 16.

23. Очерки истории СССР ІХ-ХІІІ вв. Ч.1. М. 1953., с. 713-715.

24. Очерки истории СССР ІХ-ХІІІ вв. М. 1953. Ч. 1, с. 362-363.

25. Архив Маркса и Энгельса, т. VTTL Госполитиздат. 1946., с. 150.

26. Н.П.Дашкевич. Грамота князя Ивана Росиславича Берладника 1134 г. // Сб.статей по истории права посвященных М.Ф. Владимирско­му-Буданову. К. 1904., с. 3б6-681.

27. Очерки истории СССР ІХ-ХІІІ вв. М. 1953. Ч. 1., с. 715-717.

28. В.Т.Пашуто. Внешняя политика Древней Руси. М. 1968., с. 267­269.

29. Г.Б.Федоров. Население Прутско-Днестровского междуречья в І тыс. н.э. МИА. № 89, 1960, 26-52.

30. М.Н.Тихомиров. Список русских городов дальних и ближних. - ИЗ., т. 40. М. 1952., с. 223.

31. В.Т.Пашуто. Внешняя политика Древней Руси. М. 1968., с. 269. М.Н.Тихомиров. Список русских городов дальних и ближних. - ИЗ., т. 40. М. 1952., с. 223.

32. Д.Зубрицький. История Галицко-Русского княжества. Львов. 1852, т. 2, с. 11-18.

33. Руський літопис.К.1989.,с.103.

34. В.Т.Пашуто. Внешняя политика Древней Руси. М. 1966., с. 271­273.

35. Руський літопис. К. 1989., c. 375.

36. Руський літопис. К. 1989., с.131.

37. Н.Ф.Котляр. Галицко-Волынская Русь и Византия в ХІІ-ХІІІ вв. В кн. Южная Русь и Византия. К. 1991., с. 21.

38. А.Н.Насонов. Русская земля и образование древнерусского госу­дарства. М. 1951., с. 136

39. А.Н.Насонов. Русская земля и образование древнерусского госу­дарства. М. 1951., с. 136.

40. Н.П.Дашкевич. Грамота князя Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Сб. статей по истории права посвященных М.Ф. Влади­мирскому-Буданову. К. 1904., с. 366-681.

41. В.Т.Пашуто. Внешняя политика Древней Руси. М. 1968., с. 269.

42. А.А.Шахматов. Разыскания., с. 543.

43. А.Н.Насонов. Русская земля и образование древнерусского госу­дарства. М. 1951., с. 138.

44. Ю.Кушеновский. Где находилась вичинская епархия. Византий­ский временник. 1897., т. JV. с. 24-35.

45. В.Г.Василевский. Византия и печенеги. Труды. М. 1908., т. 1, с. 34.

46. В.Г.Василевский. Византия и печенеги. Труды. М. 1908., т. 1, с. 101-102.

47. А.Н.Насонов. Русская земля и образование древнерусского госу­дарства. М. 1951., с. 141.

48. П.И.Засурцев. Славянские поселения в Молдавии. Краткие сооб­щения ИИМК. 1949., в. Х^ІІ.

49. Н.Погодин., т. ΓV.; Н.П. Барсов. Очерки., т. ІІІ, с. 282-283.

50. П.И.Засурцев. Славянские поселения в Молдавии. Краткие сооб­щения ИИМК. 1949., в. ХУІІІ.

51. А.Н.Насонов. Русская земля и образование древнерусского госу­дарства. М. 1951., с. 144.

52. Н.Ф.Котляр. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ-ХІІІ вв. К. 1985., 98-117, с. 20-31.

53. Н.Ф.Котляр. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ-ХІІІ вв. К. 1985. с. 98, 98-117, с. 20­31;

Н.Ф.Котляр. Галицко-Волынская Русь и Византия в ХІІ-ХІІІ вв. Вып. Южная Русь и Византия. К. 1991, с. 22-23.

54. Б.А.Рыбаков. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. М. 1982, с. 508.

55. В.Н.Баран, Д.Н.Козак, В.М.Терпиловський. Походження слов’ян. К.1991., с.23-48;

В.Н.Татищев. История Росссийская. М.-Л. 1964, т. 2, с. 158, т. 3, с. 37.

56. Н.Ф.Котляр. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ-ХІІІ вв. К. 1985. с. 116-117.

57. А.А.Пауткин. Галицкая летопись как памятник Древней Руси.

МГУ. 1990, с. 11.

58. А.А.Пауткин. Галицкая летопись как памятник Древней Руси.

МГУ. 1990, с. 11.

59. Д.Зубрицький. История Галицко-Русского княжества. Львов. 1852, т. 2, с. 108-109.

60. Н.П.Дашкевич. Грамота князя Ивана Росиславича Берладника 1134 г. // Сб. статей по истории права посвященных М.Ф. Владимир­скому-Буданову. К. 1904., с. 367-369.

61. И.Шараневич. История Галицко-Володимерской Руси. Львов. 1863, с. 36-37.

62. П.П.Толочко. Древняя Русь. К. 1987., с. 120.

63. Б.А.Рыбаков. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. К.

1982., с. 505-516.

64. М.Н.Тихомиров. Древняя Русь. М. 1975, с. 31-35.

65. В.Н.Татищев. История российская. М.-Л. 1964, т. ІІІ, с. 143.

66. Б.А.Рыбаков. Петр Бориславич. М. 1991., с. 266-268.

67. В.Н.Татіщев. Вказана праця., т. ІІІ., с. 143.

68. В.Г.Василевский. Византия и печенеги. Труды. М. 1908., т. 1, с. 46­53.

69. Руський літопис. К. 1989, c. 234-235.

70. Н.Ф. Котляр. Галицко-Волынская Русь и Византия в ХІІ-ХІІІ вв. В кн. Южная Русь и Византия. К. 1991., с. 22.

71. М.Н.Тихомиров. Древняя Русь. М. 1975., с. 31-32.

72. І.П.Крип’якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984., с. 77­79.;

В.Н.Татищев. История Российская. М-Л. 1963., т. ІІІ, с. 143-144.

73. Н.Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого. К. 1873, с. 22-35.

74. В.Т.Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950, с. 169.

75. М.Д.Приселков. Летописание Западной Украины. Ученые записки Ленинградского гос. универс. № 67. 1941., с. 10-11.

76. В.Т.Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950, с. 168.

77. П.П.Мельгунов. Очерки по истории русской торговли ХІ-ХУвв. М.

1905., с. 38.

78. Н.Житецкий. Смена народностей в Южной России. Киев. Старина. 1883, т. JV, с. 433.

79. В.Т.Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950, с. 170-172.

80. В.Г.Василевский. Древняя торговля Киева с Регенсбургом. ЖМНП, 1888, с. 188-190.

81. Б.А.Рыбаков. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. М.

1982., с. 508, 518.

82. И.Я.Фроянов. А.Ю.Дворниченко. Города-государства Древней Ру­си. Л. 1988., с. 103-106.

83. А.А.Шахматов. Древнейшие судьбы русской истории. Пг. 1919, с. 33.

84. В.Сергійчук. Етнічні межі і кордони України: Південний-Захід. Наука і суспільство, 1993. № 5/6, с. 32-33.

85. В. Сергійчук. Вказана праця, с. 33.

86. Н.П.Барсов. Очерки русской исторической географии. Варшава. 1885, с. 80-85.

87. Д.Г.Бучко. Топоніміка хорватів у 3-5 століттях і у Древньоруський час. Слов’янське мовознавство. К. 1988, с. 53.

88. О.Н.Трубачёв. Названия рек Правобережной Украини. М. 1968, с. 171.

89. Д.Г. Бучко. Давньоруські елементи в топоніміці Покуття. В кн: Давньоруська ономастична спадщина в східнослов’янських мовах. К. 1986, с. 52.

90. С.Распондр. Структура и старатиграфия древнерусских топонимов в кн: Восточнославянская ономастика. М. 1972, с. 74.

91. J.Stazewskι. Slownιk geograΓιczny. Warszawa. 1948, s. 309.

92. В.Мавродин. Образование Древнерусского государства. Л. 1945, с. 432.

93. Т.А. Марко. Давньоруські і староукраїнські топоніми, похідні від назв рослин. У кн: Давньоруська ономастична спадщина в східнос­лов’янських мовах. К. 1986, с. 83.

94. І.М. Железняк. Гідроніми України й проблема слов’янського етно­генезу.Слов’янське мовознавство. К. 1988, с. 8-9.

95. Л.Т. Масенко. До питання про опозицію „Верх Гора ра-Низ, Діл” - у давньоруській топоніміці, в кн: Давньоруська ономастична спа­дщина в східнослов’янських мовах. К. 1986, с. 83.

96. Л.Т. Масенко. Вказана праця, с. 8; Л.Т. Масенко. Вказана праця, с. 84. Руський літопис. К. 1989.

97. В.М. Русанівський. Походження і розвиток східнослов’янських мов. К. 1980, с. 33.

98. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко- Волынской Руси. М. 1950, с. 236-238.

И.Я.Фроянов. А.Ю.Дворниченко. Города-государства Древней Ру­си. Л. 1988., с. 103-128.

99. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982., с. 94- 101, с. 123-132.

100. Р.М.Мавродин. Киевская Русь и печенеги. Л. 1983, с. 30-31.

101. В.Т.Пашуто. Особенности структуры Древнерусского государства.

В кн: Новосельцев А.П., Пашуто В.Т., Черепнин Л.В., Шушарин В.П., Щапов Я.Н. Древнерусское государство и его международное значение. М. 1965., с. 88-89.