Міста і міське життя в стародавній Україні-Русі в ІХ-ХІІІ ст.

Наукове з’ясування розвитку українських міст в час утво­рення української держави в ІХ ст. та їх життя до часу зруйну­вання більшості з них татаро-монголами в ХІІІ ст., є головним завданням цієї праці.

Як відомо українські міста отримали новий імпульс розвитку внаслідок утвердження української державності в ІХ ст.

На сьогоднішній час не всі міста, які виводять свій початок з епохи Української державності в ІХ-ХІІІ ст. на відповідному рі­вні вивченні в тому числі через призму свідчень нових археоло­гічних джерел. Тому попробуємо розглянути їх розвиток через призму досягнень сучасної археології та всіх наявних у цю пору джерел. Особливо важливо вивчити процеси, які пов’язані з рос­том та могутністю міст в контексті розвитку могутністі україн­ської держави в ІХ-Х ст.

Сучасна література дає можливість по новому переглянути всі наявні концепції розвитку українських міст в контексті роз­витку міського життя, яке в тій чи іншій формі з тих далеких ча­сів дійшло до наших днів. Сьогодні, слід наголосити по питанню вивчення розвитку українських міст в ІХ -ХІІІ ст. археологами зроблено дуже багато, однак при всьому цьому українське місто з його різносторонніми формами політичного, торгово- економічного та культурно-релігійного життя, залишається сла­бо вивчене. Практично, окрім великих, столичних міст земель, які краще вивченні, решту міст вивчені фрагментарно, а біль­шість із них, археологічно вивчено слабо. Як засвідчує визнач­ний дослідник стародавніх міс. М.М.Тіхоміров, вивчені в основ­ному такі великі міста, як: Київ, Новгород, Чернігів, Смоленськ, Ростов, Суздаль, Полоцьк, Володимир, Галич, Псков, Пере­мишль, Червен, однак і ці міста вивчені слабо, що дає право на­голошувати, що проблема вивчення міст залишається/1.

Безсумнівно, що перед дослідником староукраїнських міст постає питання, якою джерельною базою та сучасною археологі­чною методологією та фактологічним матеріалом можна керува­тися при вивченні староукраїнських міст.

Якщо розглянути в історичному плані розвиток староукраїн­ських міст, то з джерел відомо, що українську державу ІХ-ХІІІ ст. називали скандинавські джерела “Країною - У-країною міст”. Західноєвропейські джерела, зокрема Баварський літопис ІХ ст. називає в Україні-Русі велику кількість міст, візантійські джере­ла теж наголошують на великій кількості міст в стародавній Україні-Русі/3.

Визначний дослідник староукраїнських міст Б.О.Тимощук вважає, що українські міста розпочинають зароджуватись в ZV-V ст. н.е. в VI ст. н.е. проходить їх становлення/4.

М.Ю.Брайчевський вважав, що староукраїнські міста розви­ваються в добі Антської держави, тобто від II - до VII ст. на те­риторії Середнього Придніпров’я Побужжя та Подністров’я. Їх найбільше зростання, на думку дослідника в IX ст., тобто в час централізації староукраїнської держави/5.

Як наголошує М.М.Тіхоміров в час централізації Української держави в IX ст. проходить їх перша фіксація на шпальтах вітчи­зняних джерел. Літописець цього часу фіксує найбільших 20 міст: Білгород (980 роком), Василів (988 роком), Вишгород (946 роком), Вручий (977 роком), Пборск (862 роком), (скоростень (946 роком), Київ (V ст. н.е.), Любеч (882 роком), Новгород (862 роком), Пересічень (922 роком), Перемишль (981 роком), Пере­яслав (907 роком), Червень (981 роком), Чернігів (907 роком), Ростов (862 роком) та інші/6. Таким чином стародавній україн­ський літопис подає основні стародавні міста України-Русі які були на етнічній українській території від Карпат до Дону. Оче­видно Перемишль та Червен розпочинали на заході відлік міст староукраїнської держави, а Ростов на Доні замикав цей відлік.

Безсумнівно, що власне в цей час в IX ст.

Як вважає, М.К.Каргер за свідченнями археологічних даних в VIII-IX століттях Київ був уже великим політичним та торго­во-економічним центром/8.

Аналогічними Києву в IX ст. були за розмірами і значенню такі міста як Волинь, Перемишль, Чернігів, Ростов та багато ін­ших. (з-за невивченості, в першу чергу з археологічної точки зору всіх міс, остаточний аналіз розвитку староукраїнських міст це справа майбутнього, однак слід наголосити, що ріс великих міст в стародавній Україні-Русі і розвитку в них торгово- ремісничих відносин відбувся за умов їх феодалізації, а також централізації в одну державну структуру.

Важко повірити, що тільки великі міста відіграли велике значення в централізації України-Русі в ІХ ст. Названі літопис­цем і вищенаведені нами найстародавніші міста, однак не мо­жуть виключати стародавнє походження названих літописцями міст в ХІ-ХІІІ століттях.

Нам відомо, що власне в час зрілої централізації Української держави, а власне в ХІ-ХІІІ ст. літописець називає в регіонах України-Русі велику кількість міст, хоча в цій вибірковості нічо­го дивного немає, оскільки про їх функціонування ми знаємо від Географа Баварського, Костянтина Багрянородного, з польських та ранніх угорських джерел, які набагато раніше називають на­приклад Галич, Червен, Волинь та інші староукраїнські міста ніж їх називає староукраїнський літописець.

Отже, староукраїнські джерела наголошують на функціону­ванні в ХІ -ХІІІ ст. наступних міст: Берестя (під 1019 роком), Белз (1030 роком), Броди (кінець ХІ ст.), Бужськ-Божськ (під 1097 роком), Вздвижень (під 1097 роком), Всеволж (під 1097 роком), Воїн (під 1055 роком), Вир (кінець ХІ ст.), Голотичеськ (під 1071 роком), Городець під Києвом (під 1026 роком), Горо­шин (кінець ХІ ст.), Юр’їв (під 1095 роком), Дорогобуж (під 1084 роком), Друтеск-Друцк (під 1092 роком), Дубно (під 1100 роком), Желянь (під 1093), Заруб (під 1096 роком), Ізяслав (по­чаток ХІ ст.), Заруб ( під 1096 роком), Звенигород Червенський (під 1086 чи 1087 роком), Курськ ( під 1095 роком), Логожськ (кінець ХІ ст.), Лубно-Лубни (кінець ХІ ст.), Луцьк (під 1085 ро­ком), Микулин (кінець ХІ ст.), Нежатин (під 1071 роком), Нов­город Святополч (під 1095 роком), Обрів (кінець ХІ ст.), Одрск (кінець ХІ ст.), Олешшя (під 1084 роком), в усті Дніпра Острог (під 1100 роком), Переволока (під 1092 роком), Перемиль (під 1097 роком), Пісочин чи Посічень (під 1092 роком), Прилуки (під 1092 роком), Римів (кінець ХІ ст.), Ромни (кінець ХІст.), Ро­стовець (під 1071 роком), Рша-Орша (під 1067 роком), Саків (під 1095 роком), Святославль (кінець ХІ ст.), Сновськ (під 1068 ро­ком), Стародуб Сіверський (під 1096 роком), Сутейськ ( під 1097 роком), Теребовль (під 1097 роком), Торчиськ (під 1093 роком), Триполь (під 1093 роком), Турійськ (1097 роком), Тмутаракань (під 1022 роком), Уветичі (під 1100 роком),Устя (під 1096 ро­ком), Халеп (кінець ХІ ст.), Чорторийськ (під 1100 роком), Ше- піль (під 1097 роком), Ярославль (під 1071 роком), Володимир- Волинський (під 1044 роком), Волинь (під 1018 роком).

Слід наголосити, що найбільшу кількість міст в Україні-Русі джерела називають в ХІІ столітті, так: Баруч (під 1125 роком), Верх (під 1196 роком), Березий (під 1152 роком), Блеве (під 1147 роком), Богуславль (під 1195 роком), Болдиж (під 1146 роком), Болохів (під1150 роком), Борисів ( під 1127 роком), Бохмач- Бахмач (під 1147 роком), Брань чи Брон (під 1125 роком), Бря- гин (під 1147 роком), Брянськ (під 1146 роком), Вороніж (під 1177 роком), Воротинськ (під 1155 роком), Всеволж Чернігівсь­кий (під 1147 роком), Вщиж ( під 1142 роком), Вигошів ( під 1152 роком), Бьяхань (під 1147 роком), Галич - Галтіс (перша згадка 246 рік - ІІІ ст.

В ХІІІ ст. в староукраїнських літописах подаються наступні міста: Биковень (під 1211 роком), Василів Галицький (під 1229 роком), Верещин (під 1204 роком), Герцике (під 1203 роком), Городок Волоинський (під 1213 роком), Добрий (під 1207 ро­ком), Збараж (під 1211 роком), Зопиш (під 1211 роком), Із’яслав Галицький (під 1240 роком), Каменець (під 1196 роком), Коло- дяжен (під 1240 роком), Коломия (під 1240 роком), Комів (під 1204 роком), Кострома (під 1214 роком), Кременець (під 1226 роком), Любачів (під 1211 роком), Любно (під 1229 роком), Мо- клев Галицький (під 1211 роком),Стародуб (під 1218 роком), Столп’є (під 1204 роком), Тверь (під 1204 роком), Толмач- Тлумач (під 1213 роком), Торчів (під 1231 роком), Угровеськ (під 1204 роком), Холм (під 1223 роком), Щекарів (під 1219 ро­ком), Ярославль Галицький (під 1231 роком), Львів- приблизно (під 1256 роком)/9.

До цього списку слід додати знайдений список городів русь­ких дальніх і ближніх, який вчені датують ХІІІ-ХІУ ст. реально відповідає часу могутності України-Русі, а тобто ХІІ-ХІІІ ст. В списку цьому читаємо: „а з цієї сторони Дунаю при усті Дністра над морем: Бєлгород, Черн, Яський Торг, на Пруті ріці Романів Торг, на Молдові Нечюн, в горах Корочюнів Камінь, Сучава, Серет, Баня, Чечюн, Коломия, Городок на Черемоші, Хотин на Дністрі”. Якщо поглянути на карту, то побачимо, що усі ці міста знаходяться на шляху із Подунав’я на Галич, тобто у стародав­ніх кордонах Галицького князівства/10.

Таким чином розвиток міст в час централізації Української держави був важливим фактором в суспільному житті. Міста в цей час стають значним соціально-економічним фактором в роз­витку ремесел, народного господарства та торгівлі. Міста в ІХ столітті починають виділятися як важливі промислові центри в яких концентруються промислові професії. Ріст сили міст в Україні-Русі було пов’язано тим, що місто не відривало себе від ведення сільського господарства, скотарства і землеробства. Ар­хеологічні дослідження в українських міста в ІХ -ХІІІ ст. підт­верджують постійний зв’язок міщан з сільським господарством, що засвідчують матеріали з Райковедського городища на Київ- щині/11.

Однак слід наголосити, що уже в ІХ ст. в містах починають утверджуватися ремесла, в першу чергу гончарне, ковальське, шевське, деревообробне, кам’яне, зброярство, митці, літописан­ня та інші. Щоб яскравіше уявити собі картину всі ремесел укра­їнського міста звернемося до узагальнених свідчень джерел, які подають список ремісничих центрів:

1) білильники, 2) гвоздочники, 3) гончарі, 4)городники, 5) деревороби, 6) замочні майстри, 7) зиждителі, 8) золотарі, 9) іконники, 10) мулярі, 11) каменотеси, 12) клобучники, 13) ко­жум’яки, 14) корабельники, 15) котельники, 16) ковалі, 17) кова­лі срібла, 18) ковалі міді, 19) лучники, 20) мостники, 21) олово- дмеці, 22) опонники, 23) писці (живопис), 24) писці книжні, 25) теслі, 26) порочні майстри, 27) шевці, 28) ручечники, 29) сідель­ники, 30) срібники, 31) склярі, 32) тульники, 33) усмошевці, 34) щитники, 35) масляники, 36) літейники/12.

Виробництво товарів вище вказаними ремісниками спричи­няло до їх збуту тому попробуємо вивчити процеси торгівлі, тим паче, що вона ще слабо вивчена. Тим не менше слід наголосити, що торгівля і Україні-Русі велась як в малих так і в великих міс­тах, в яких ремісники в основному місцеві збували свої товари. Джерела в тому числі археологічні говорять про різні форми об­міну товарів між міським та сільським населенням. Здебільшого продукти змінювали на товари, продукти різного ґатунку. Здебі­льшого здобич мисливства. Рибальство теж було предметом об­міну товарів/13.

Слід наголосити, що привілейованим класом в староукраїн­ських містах було купецтво. Перша згадка про купців у "Дого­ворі Русі з Греками” 945 року. Головними товарами, які возили в ІХ ст. купці в Константинополь були: віск, хутра, мед і раби/14.

Літописець наголошує, що з княгинею Ольгою в Константи­нополь прибуло 43 купці. Серед населення українських міст ку- пці-гості, які торгували з другими містами та країнами, були од­нією з найшанованіших ланок міського населення, були під без­посереднім захистом та опікою князя/15.

Що стосується влади князя, то в українському місті вона по­стійно утримається за рахунок дружини, яку складають бояри, отже бояри найближче оточення князя. Бояри, як зауважують джерела військово-політична знать. Розвиток боярства, очевид­но, розпочинаються з централізацією староукраїнської держави. Бояри це феодали, це політична влада міст, яка зміцнилася вна­слідок зміцнення інституту та ролі князівської влади в управлін­ні державою та містами/16.

Визначне становище, як панівного класу в українських міс­тах, та суспільстві з утвердженням християнства в Українській державі в Х ст. отримало духовенство: єпископи, ігумени, свя­щеники, які відігравали значну роль в релігійно-політичному та культурному житті міст. Особливо слід наголосити, що велики­ми правами були наділені монастирі та монахи. Джерела наго­лошують, що їх в Х-ХІІІ ст. було близько 70./17

За свідченнями літописців ми знаємо, що із числа духовних осіб були: літописці, митці, лікарі. Церква володіла великими матеріальним цінностями, нерухомим майном, була наділена від князівської влади великими правами. Особливо слід наголосити, що великою владою володів митрополит та регіональні єписко­пи /18.

Отже, як бачимо, із свідчень джерел міста в ІХ-ХІІІ ст. відіг­рають в централізованій українській державі велике значення. Літописи постійно наголошують на участі міщан в політичному житті не тільки міст, але й цілої держави. Міщани беруть актив­ну участь у виборах князя, виборах міської влади, активно відс­тоюють свої привілеї. Літописи неодноразово вказують на ви­ступи міст проти князів, посадників, бояр та тіунів. Всі ці проце­си можна прослідкувати по описових джерелах міського життя таких міст, Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич/19.

Велику роль в цьому процесі відіграє міське віче, та вічові збори, які намагаються задовольняти всі потреби народу. Основ­на маса віча це трудове міське населення. Як наголошують літо­писи в тяжкій політичній ситуації до віча звертаються навіть князі, які потребують військово-політичної допомоги в боротьбі проти зовнішнього ворога та нападів сусідніх князів/20.

Як бачимо із вічем рахується і міська князівська влада. Як правило в великих містах князі самі особисто не займалися ор­ганізацією влади. Здебільшого управлінням міст відали бояри, тисяцькі, соцькі, тіуни. Князівська адміністрація в містах була підкріплена військовою силою, гарнізоном, який повинен був обороняти місто і водночас організовувати владу над міським населення, здійснювати судочинство. За таких обставин можна наголошувати, що в ІХ-ХІІІ ст. міста мали свої статути, які регу­лювали права і обов’язки міщан, а це значить що міське життя було організоване за строгими правилами, які ніхто не мав права порушувати. Ярослав Мудрий, як наголошують джерела, пер­шим розпочав надавати великим містам привілеї, зокрема Києву та Новгороду/21.

Міські порядки, які склалися в ІХ-ХІІІ ст. стали основою по­дальшого міського життя населення України, їх форми і процеси слід вивчати, особливо зараз в час відновлення незалежності української держави.

Особливо цікавими, на нашу думку, слід розглянути взаємо­відносини між князем, князівською адміністрацією та містом і міщанами. Як бачимо із археологічних свідчень більшість міст виросло біля князівських замків інколи так траплялось, що міста будувалися з волі князя. Тому питання князівської влади в місті та взаємовідносини князя з міщанами слід найповніше висвітли­ти. Князівський центр “княжий двір” був основним місцем полі­тичного і адміністративного життя міста. Тут здійснювалося су­дочинство між міщанами, злодіями, вбивцями, всіма порушни­ками законів міського життя, тут проживала дружина князя, зби­ралося ополчення для відбиття нападу на місто ворогів. Джерела наголошують на постійному протистоянні між князівською та міською владою, де міська влада постійно намагалась ослаблю­вати владу князя і запрошувати на князювання тільки прихиль­них до міської влади князів. Джерела розповідають про часту зміну князів в містах, особливо це відчутно в час феодальних воєн в Україні-Русі в ХІІ-ХІІІ ст. Характерно, що міщани в тій чи іншій формі вмішувалися не тільки в міжкнязівське суперни­цтво, але й у внутрішньо сімейне життя князів, самостійно від імені міста заключають договори на княжіння з князями/22.

Попробуємо реконструювати українське місто і міське життя в ІХ-ХІІІ ст. через призму всіх наявних, в тому числі археологіч­них джерел. Передусім слід наголосити, староукраїнське місто ІХ-ХІІІ ст. це захищена укріпленнями велика площа, в середині якого може бути пагорб на якому укріплене князівське помеш­кання, яке джерела називають двір-замок. Центральна частина міста заселена ремісниками, купцями, з Х-ХІ століття християн­ським духовенством, яке репрезентує своє перебування в центральні частині міста культовою спорудою, церквою/23. В основному, як засвідчують джерела і археологічні розкопки міст, староукраїнські міста характеризуються дерев’яними оборонни­ми спорудами. Для староукраїнських міст характерна система укріплення, яка складається з рову, насипаний вал, і частоко- лу/24.

Приблизно по такій схемі були укріплені всі міста стародав­ньої України-Русі. Інколи вони були захищені природними фак­торами, болотами, ріками, горами/25.

В великих містах стіни укріплювалися баштами “вежами”, інколи мали кам’яний фундамент. В староукраїнське місто мож­на було в’їхати через ворота, яких в місті могло бути декілька і в яких могла бути кам’яна основа/26.

Основу міста складав “дітинець”, релігійний центр, боярські, дружинні будівлі-тереми, торгово - ремісничі центри та вулиці обабіч яких були заселені простими міщанами. Кожне велике староукраїнське мало передгороддя в якому проживало трудове населення, смерди і підневільні: закупи, холопи/27.

Основу економічного життя українського міста в ІХ-ХІІІ ст. складала міська торгівля, який як вважають дослідники знаходи­вся на просторій частині міста. Торг міг розміщуватися і за міс­том біля річок, однак більшість джерел наголошують, що “тор­ги” в староукраїнських містах розміщувалися в тильних трохи віддалених місцях центральної частини міста “за церквою”, “за князівським палацом-двором”. Із джерел ми знаємо, що на тор­жищі був порядок, торжище охоронялося княжими воями. Все це ми можемо взнати із статей Руської Правди, яка регулювала порядок взаємовідносин під час торгів, щоб уникнути сварок та вбивств під час торгів. Недаремно, згідно з договору між Візан­тією і Україною -Руссю в Х-ХІ ст. руські купці зобов’язані були входити на торжище без зброї'/28.

Слід наголосити, що торгівля приваблювала добре улашто­вані міста. Привабливе місто з прекрасними умовами ведення торгівлі та зовнішнім виглядом швидко розвивалось. Тому місь­ка забудова і зовнішній вигляд міста мало велике значення. Пи­сьмові джерела та археологічні свідчення наголошують, що ста­роукраїнські міста ІХ-ХІІІ ст. мали добре влаштований побут, забудову, основу яких складала забудова хат простих міщан. В основному, як засвідчують археологічні джерела староукраїнські міста були дерев’яними. Любов українців до дерев’яних хат в ІХ-ХІІІ ст. не можна обумовлювати їх бідністю. Дерев’яна хата була теплішою ніж кам’яна і потребувала менше дров для обіг­ріву в зимі. Міста Греції, Риму, де клімат був жаркий, просто потребували кам’яних домів, для захисту від спеки. Археологи знаходять староукраїнські міста досить красивими своєрідними по архітектурі, прикрашеними оздобами, різьбою, та іншими народними витворами українського мистецтва. Кожна хата мала пічку, її верх був накритий і відповідно вона була теплою. В се­редині вона була велика, найкраща кімната була просторою, спальна частина вузькою. Кожна хата міста була обгороджена “тином”. Хати в місті будувались близько одна від одної, тому здавались однією суцільною стіною, яка складала вулицю/29. Характерно, що боярські, князівські та церковні хати-палаци складалися з багатьох приміщень інколи були двох поверхови­ми. Особливо великими були князівські палаци в яких було ба­гато кімнат, які були призначені для свят, проживання князівсь­кої сім’ї, господарські споруди, конюшня, релігійні споруди, князівська церква, книгарня, зали для проведення нарад з бояра­ми та дружиною. Такий галицький палац зафіксував нам Петро Бориславич, коли був у галицького князя Володимира Волода- ровича в Галичі. Сьогоднішні археологічні дослідження підтвер­джують наші вище наведенні висновки. Дана проблема, щоб ро­бити остаточні висновки, потребує подальшого дослідження/30.

Основу міст складало кам’яне будівництво, яке використову­валося в більшій мірі при побудові князівських замків, палаців, церков, дворів бояр та торгово-ремісничої знаті. Пам’ятки кам’яного будівництва збереглися в Києві, Володимирі, Черні­гові, Галичі, Переяславі, Холмі та інших стародавніх містах України. Про більшість із них ми дізналися з археологічних роз­копок. Що стосується кам’яних побудов громадського призна­чення, то їх було небагато. Ці кам’яні пам’ятки потребують по­дальшого дослідження. Характерно, що поряд з цими багатими забудовами міста існували більш бідні хати, інколи напівземля­нки, які характеризують найбідніші верстви населення міст/31.

Особливо привертає увагу культура староукраїнських міст. Вона вивчена мало в контексті розвитку української міської ку­льтури, оскільки в російській та радянській історіографії прак­тично не вивчалась. Зокрема один із найвизначніших дослідни­ків цієї проблеми радянський дослідник М.М.Тіхоміров, вважав, що староукраїнські міста та культурна спадщина України-Русі, спадщина не суто українського народу, а “древнерусское насле­дие вышедших из которого вышли украиский, русский и бело­русский народы”, що є точкою зору помилковою/32.

Що стосується міської культури від Карпат до Дону то вона, як наголошують археологи, є дійсно українською, це ще переко­нливо довів М.С.Грушевський, який наголошував, що Київська держава є спадщиною виключно українського народу, оскільки київські князі концентрували навколо Києва виключно українсь­кі землі, тоді коли решту земель було прилучено шляхом колоні­альних експансій. М.С.Грушевський не сумнівався, що староук­раїнська держава розпочала свою централізацію з ІХ ст. Він присвятив в своїй багатотомній Історії України-Русі декілька розділів: Утворення Київської держави, його організація від Олега до Святослава та Володимира/33.

Останні дослідження переконливо довели, що культура Рос­тово-Суздальської Русі є культурою фінно-угорського народу, майбутнього російського, яка в епоху могутності Української держави в ІХ-ХІІ ст. розвинулась під безпосереднім впливом української. Все це стосується і процесів розвитку феодальної державності/34.

Особливу увагу привертають питання матеріальної культури, пам’ятники літератури, архітектури та живопису, усної народної творчості, фольклору.

Пам’ятники, яка дійшли до нас, в основному характеризують військово-політичну та торгово-ремісничу еліту Української держави в ІХ-ХІІІ ст. Однак слід наголосити, що виконавцями всіх культурних цінностей були місцеві міські митці-ремісники, писці, священики-вчителі. Однією з головних складових культу­рного життя міст було те, що міське населення у більшій мірі було грамотним. Широке поширення писемності в містах підт­верджується відкриттями археологів в Київщині, Волині, Гали­чині, Новгородщині. Збережені берестяні грамоти в різних регі­онах України-Русі засвідчують грамотність міського населення в Х-ХІІІ ст./35.

Основне літописання та книгописання теж проводилось в мі­стах. В основному воно було політико-релігійне. Висвітлювало життя правителів: князів, бояр торгово-ремісничої знаті, духо­венства. З утвердженням християнства, воно поширилося по всіх політико-адміністративних та релігійних центрах, монастирях України-Русі. Ми не будемо наголошувати на питанні міського книгописання в Україні-Русі, воно достатньо вивчене вченими ІХІ та ХХ ст., наголосимо тільки, що українська книжна муд­рість епохи української державності ІХ-ХІІІ ст. залишається ак­туальною проблемою у питаннях збереження українських тра­дицій, культури, мови і в сучасний час, час відновлення держав­ної єдності українського народу в рамках території староукраїн­ської держави ІХ-ХІІІ ст. Тому вивчення української міської лі­тератури ІХ-ХІІІ ст. являється одним із головних завдань відно­вленої української державності. Відомо, що літописання в Укра­їні Русі велось від ІХ до ХІІІ ст. Починаючи з Літопису Асколь­да до Руського літопису епохи короля Данила, українське літо­писання зберегло лінію державного патріотизму, ідею єдності Руської держави, літератури, і культури в цілому/36.

При більш детальному вивченні джерел випливають всякого роду москвофільські перекручення староукраїнських писемних джерел. Так відомо, що всі вивезені на Північну Русь староукра­їнські літописи були перероблені в контексті “гегемонії в істо­ричного процесі Ростово-Суздальської Русі”. Переписані старо­українські джерела на півночі і сьогодні трактуються прибічни­ками “древнерусской народності” антинауково, хоча сучасна наука визначила сутність “сучасного древньоруського міфотво- рення”/37.

Особливу увагу привертає так звана “Галицько-Волинська держава” та “Галицько-Волинський літопис”, яких звичайно не було, оскільки всі джерела і вчені, наприклад Л.Махновець, вір­но наголошують, що Руська держава, Руський літопис ХІІІ ст., що дає право наголошувати на єдиний культурний та державний процес в Україні-Русі від ІХ до ХІІІ ст.

Апологетами Галицько-Волинського блуду в українській іс­торії і зокрема в питанні розвитку староукраїнських міст сьогод­ні є М.Ф.Котляр/38, та Я.Д.Ісаєвич/39.

В той час коли перший яскраво виразний москвофіл та при­хильник “древнерусской народності” і його позиція на українсь­ку історію, та розвиток українського міста цілком зрозуміла, то Я.Д.Ісаєвич тенденційно підтримує постулати “Галицько- Волинської держави” радянського періоду цілком слушно, як яскравий виразник радянської історичної школи/40. Що стосу­ється, виданої під редакцією Я.Д.Ісаєвича монографії

І.П.Крип’якевича “Галицько-Волинське князівство” в 1984 році, і перевиданої в 1990-х, то цілком зрозуміло, що вчений в радян­ський період історії інакше її подати і трактувати не міг, оскіль­ки з’ясування цього питання з точки зору державотворчих про­цесів українського народу було просто неможливо, оскільки був сам предмет вивчення -Українська держава/41.

Однак в наш час, час відновлення української державності, ця проблема української державності в ІХ-ХІІІ століттях потре­бує серйозного дослідження та переосмислення.

За наявності таких рецидивів в сучасній українській історич­ній науці українські міста повинні більш ретельно вивчатися, оскільки вони займають основне положення в діяльності україн­ської держави, господарстві, культурі і зокрема в тогочасній українській літературі/42.

У висновок нашого дослідження наголосимо, що староукра­їнські міста, які відігравали велику роли при консолідації украї­нської феодальної державності і потребують подальшого дослі­дження у питаннях творення та розвитку українського міського життя, побуту, культури. Особливу увагу слід звернути на пи­тання ролі міст в державотворчому процесі українського народу, та впливі цього процесу на формування міст в інших сусідніх народів, зокрема в російського.

Література

1. М.Н.Тихомиров. Древнерусские города. М. 1956, с. 4-5.

2. Ю.А.Асєєв. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К. 1980, с. 23-157.

3. П.Шафарик. Славянские древности. М. 1848, т. І, кн. 1, с. 34-42.

4. Б.АТимощук. Древня Русь- путь от общины к городам. М. 1997, с. 24-67.

5. М.Ю.Брайчевский. К происхождению древнерусских городов. Краткие сообщения ИИМК. XLZ, 1951, с. 32-33.

6. М.Н.Тихомиров. Древнерусские города. М. 1956, с. 13.

7. П.П.Толочко. Древний Киев. К. 1984, с. 45-67.

8. М.К.Каргер. К вопросу о Киеве в VIII-IX вв. Краткие сообщения ИИМК, VI, 1940, с. 61-66.

9. М.Н.Тихомиров. Древнерусские города. М. 1956, с. 33-42.

10. В.С.Хдзьо. Дністро-дунайські володіння Української держави в X­XIII ст. Науковий Вісник Українського !сторичного Клубу. М. 1988, т. II, № 3, с. 68-69.

11. В.К.Гончаров. Райковецкое городище. Киев. 1950, с. 59-60.

12. Б.А.Рыбаков. Ремесло Древней Руси. М. 1948, с. 501-510.

13. Б.А.Рыбаков. Торговля и торговые пути. История культуры Древ­ней Руси, т. I, с. 350-369.

14. Л.В.Данилова, В.Т.Пашуто. Товарное производство на Руси ( до XViI в.). Вопросы Истории. М. 1954, № 1, с. 117-136.

15. Б.А.Рыбаков. Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киев­ской Руси. Советская Археология, № 6, с. 250-257.

16. С.В.Юшков. Очерки по истории феодализма в Киевской Руси. М.- Л. 1939, с. 143, 164.

17. Е.Голоубингский. История русской церкви. М. 1904, т. I, с. 746­763.

18. А.Павлов. Неизданный памятник русского церковного права в XII веке. Спб. 1890, с. 15-16.

19. М.Н.Тихомиров. Крестьянское и городские восстания на Руси XI­XIII вв. Госполитиздат, М. 1955, с. 258-261.

20. В.И.Сергеевич. Вече и князь. Спб, 1893, с. 32-38.

21. А.Никитский. Очерки из жизни Великого Новгорода. ЖМНП, 1870, № 8, с. 201-224.

22. А.Е.Пресняков. Лекции по русской истории. М. 1938, т. I. Киевская Русь, с. 237-239.

23. Н.С.Надеждин. Из истории древнеславянского города. Вестник Древней Истории. М. 1940, № 3-4, с. 147-148.

24. Н.Н.Воронин. Крепостные сооружения. История культуры Древ­ней Руси. М-Л. 1948, т. I, с. 439-470.

25. М.Погодин. Исследования, замечания и лекции о русской истории. М. 1846, т. III, с. 243-244.

26. П.Н.Батюшков. Холмская Русь. Спб. 1887, с. 36-37.

27. А.В.Арциховский. Введение в археологию. М. 1940, с. 141-142.

28. Правда Русская, т. I. Тексты, под ред. Б.Д.Грекова. М-Л. 1940, с. 114-115, с. 454-457.

29. В.Ф.Ржига. Очерки из истории быта домонгольской Руси. М. 1929, с. 8-11.

30. Ю.Лукомський. В.Петрик. Нові матеріали до відтворення елемен­тів містобудівельної структури Галича ХІІ-ХІІІ ст. Галичина та Волинь у добу Середньовіччя. Львів. 2001, с. 166-182.

31. В.Ф.Ржига. Очерки из истории быта домонгольской Руси. М. 1929, с. 8-11.

32. М.Н.Тихомиров. Древнерусские города. М. 1956, с. 261-282.

33. М.С.Грушевський. Історія України-Русі. Львів 1904, вид. 2, т. І, с. 428, т. ІІ, с. 121-122.

34. Віктор Ідзьо. Фінно-Угри та Київська Русь у V!-X століттях. Ман­дрівець. Лютий 2002, №1, с. 40-43.

35. В.С.Ідзьо. Фінно-Угри та Київська Русь у V!-X століттях. Науко­вий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 57-61.

36. Б.А.Рыбаков. Ремесло Древней Руси. М. 1948, с. 188-202.

37. Віктор Ідзьо. Українська держава в ХІІІ ст. Івано-Франківськ. 1999,

с. 23-87.

В.С.Ідзьо. Україна-Русь ІХ-ХІІІ століття у вивченні російськими вченими ХІХ-ХХ ст. (сучасний методологічний підхід до вивчення проблеми). Науковий Вісник Українського Університету. М. 2001,

т. І, с. 87-90.

В.С.Ідзьо. Формування українського народу та української мови за свідченнями філологічної та історичної науки (“Древнерусская на­родность древнерусский язык” - до питання сучасного міфотво- рення). Науковий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 65-68.

38. М.Ф.Котляр. Формирование территории и возникновения городов Галицко-Волынской Руси ІХ-ХІІІ вв. К. 1985; М.Ф.Котляр. Древ­нерусская народность. Спб.1999.

39. Я. Ісаевич. Галицько-Волинське князівство доби Данила Галицько­го та його нащадків. Галичина та Волинь у добу Середньовіччя. Львів. 2001, с. 3-12.

40. Віктор Ідзьо. Українська держава в ХІІІ ст. Івано-Франківськ 1999, с. 7.

41. І.П.Крип’якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984.

42. В.С.Ідзьо. До з’ясування побуту українців в ІХ-ХІІІ ст. Науковий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 173-175.