Піднесення революційного руху

З 1910 р. в промисловості України, як і в промисловості всієї Росії, починається повільне піднесення: збільшується про­дукція промисловості, зростає вантажооборот, розширяється будівництво залізниць, посилюється дальша концентрація вироб­ництва.

У 1909 р. сума капіталів, нагромаджених в банках Росії для фінансування промисловості й торгівлі, становила 2 млрд. крб., а в 1914 р. такі нагромадження сягали вже 5 млрд. крб. Залізної руди видобуто на Україні в 1910 р. 243 млн. пудів, у 1913 р,— 390 млн. пудів; за ці ж роки кількість видобутого вугілля зросла з 1018 до 1544 млн. пудів.

Про піднесення промисловості свідчить і ріст робітничого класу. Лише в доменному виробництві України за 1910—1913 рр. кількість робітників зросла з 52 до 84 тис. чоловік. Застій, що до того панував у промисловості, змінився новим підне­сенням.

Пожвавлення в економічному житті країни викликало певне пожвавлення і в громадсько-політичному житті. В країні помі­чався поворот до нового революційного піднесення. Передвісни­ками повороту стали робітничі страйки, що знову почали зро­стати з кінця 1910 р.

Вже на початку 1911 р. страйкують робітники суднобудівних заводів Миколаєва, шкіряного заводу в Бердичеві, швейники в Одесі. Далі, в наступні місяці, страйки виникають і в інших містах України, захоплюючи різні галузі промисловості, при чому пролетаріат переходить від оборони до наступу. Так, робітники газового заводу в Катеринославі забастували і в ультимативній формі пред’явили адміністрації свої вимоги. Після двотижневого страйку вимоги робітників були повністю задоволені.

З ростом страйків посилювалась також боротьба за відно­влення закритих у роки столипінської реакції профспілок, за право організації нових профспілкових та інших легальних ро­бітничих об’єднань, клубів тощо. У Києві в 1911 р. робітники добилися відкриття свого „Науково-художнього клубу", який використовувався потім і для нелегальної революційної роботи.

На засіданні ПІ Державної думи'19 квітня 1911 р. було по­ставлено на обговорення аж чотири питання, зв’язаних з про­ектом закону про страхування робітників. Ставлячи цей проект на обговорення думи, уряд мав на меті заспокоїти трохи громад­ську думку щодо робітничого питання. З другого боку, намічаючи передати справу робітничого страхування у відання підприємців, уряд хотів посилити їх у боротьбі з наростаючими страйками.

Таке страхування в будьякій мірі задовольнити робітничий клас не могло. У відповідь на урядовий проект почалися масові протести.

Робітники вимагали передати справу страхування своїм ви­борним органам. Таким чином, економічні вимоги тут переро­стали у вимоги політичні.

Ще більшу хвилю політичних протестів вйкликала справа соціал-демократичної фракції II Державної думи. Як відомо, в 1907 р. члени цієї фракції були засуджені на каторгу. В 1911 р. соціал-демократична фракція III думи піднесла протест з цього приводу, вимагаючи перегляду справи.

Вимога соціал-демократичної фракції була широко підтримана в робітничих масах. У Києві в зв’язку з цим по районах відбу­лися нелегальні масовки і збори робітників. У прийнятих резо­люціях робітники плямували провокаційні методи царського уряду і вимагали перегляду справи невинно засуджених. На заводі „Гретер-Кріванек" у Києві вдалося навіть провести з цього приводу відкритий мітинг.

Слідом за пролетаріатом приходили в рух і інші демо­кратичні верстви населення, насамперед студентська молодь. Восени 1910 р. в зв’язку з смертю Л. М. Толстого в ряді міст з участю робітників відбулися студентські демонстрації.

Такі демонстрації мали місце й на Україні, зокрема в Києві. Як розповідає учасник подій, демонстранти проходили по- вули­цях Києва з червоними стрічками на грудях. Вшановуючи пам’ять великого письменника, якого уряд не любив і переслідував, демонстранти тим самим виражали протест проти уряду. За демонстраціями почалися заворушення студентів, що охопили майже всі вищі учбові заклади. В Одеському університеті справа дійшла до бійки, в якій місцеві чорносотенці одного сту­дента вбили і кількох поранили.

Спеціальною постановою уряд заборонив будьякі студентські збори. Для нагляду за „порядком" в університети була введена поліція, яка виловлювала студентів на коридорах і замикала їх в аудиторіях. В Київському й Одеському університетах за „непо­слух" було звільнено, арештовано і вислано понад 300 студентів.

Робітничі страйки, демонстрації, студентські заворушення вйкликали тривогу в таборі реакціонерів. Новими репресіями уряд намагався припинити наростаючий революційний рух, але вони вже не допомагали.

29 лютого 1912 р. в далекому Сибіру застрайкували робіт­ники Андреєвської копальні Ленських золотих промислів. До Андреєвської приєдналися інші копальні, і незабаром кинули роботу всі 6 тисяч робітників. Адміністрації пред’явили вимоги: восьмигодинний робочий день, збільшення заробітної плати на 30%, скасування штрафів і ряд інших пунктів. Через здійснення

Ленський розстріл.

цих вимог робітники домагалися поліпшення нелюдських умов життя й праці. Адміністрація відмовила робітникам. Страйк тривав.

4 квітня 1912 р. робітники рушили до Надеждинської ко­пальні на переговори з прокурором. Але назустріч робітникам виступив загін військ на чолі з ротмістром Трещенковим. Кіль­кома залпами з рушниць 270 чоловік робітників було вбито, 250 поранено.

Кривавою розправою на Ленських промислах царський уряд думав залякати пролетаріат і цим припинити наростання револю­ційного руху. Але надії царизму були марні. 300 тисяч учасни­ків політичних страйків протесту — така була відповідь росій­ського пролетаріату на ленську розправу.

9 квітня в Києві страйкували заводи чавуноливарний Млошевського і Південноросійський машинобудівний. На Південноросійському заводі відбувся мітинг протесту, який вимагав суду над ленськими катами. В резолюції, прийнятій на цьому мітингу, робітники висловлювали глибоке співчуття до своїх ленських братів і заявляли, що горе, яке спіткало робітників на Лені, є горем усього робітничого класу.

Київський комітет РСДРП звернувся до робітників підпри­ємств Києва з листівкою, в якій закликав до одноденного страйку.

Ідучи ранком на роботу, робітники читали розклеєні на стінах будинків, на телеграфних стовпах листівки з закликами: „Хай живе одноденний страйк! На боротьбу, товариші!". І за­води один по одному припиняли роботу.

11 квітня страйкували робітники машинобудівного заводу „Гретер-Кріванек", чавуноливарний завод Неєдлі, друкарні всіх київських газет. 12 квітня припинили роботу 50 швейних май­стерень, мебльова і паркетно-столярна фабрики, ваговий завод та деякі інші підприємства.

Масові робітничі виступи відбулися в Катеринославі, Харкові, Луганську і в інших містах України.

Ленські події мали певний відгук і на селі, насамперед серед робітництва сільських та містечкових підприємств і сіль­ськогосподарських робітників.

„У Пітері і Москві, в Ризі і Києві, в Саратові і Катерино­славі, в Одесі і Харкові, в Баку і Миколаєві, скрізь, в усіх кінцях Росії підносять голову робітники на оборону своїх загу­блених на Лені товаришів", — писав тов. Сталін у газеті „Звезда" від 15 квітня 1912 р.

Наближалося Перше Травня 1912 р. До нього готувався пролетаріат, готувалися й сили реакції. Кількість страйкуючих робітників у Росії на Перше Травня досягла 400 тис. чоловік.

Першотравневі виступи на Україні набули широкого розмаху. В Харкові страйкували заводи: паровозобудівний, Гельферіх- Саде, Мельгозе, Бергенгейма і багато інших підприємств.

Поліція лютувала. Було наказано затримувати всіх, у кого знайдуть більшовицькі газети „Правду" або „Звезду".

В день Першого Травня масові страйки відбулися також у Києві, Одесі, на Катеринославщині і в Донбасі.

В Костянтинівці на пляшковому і дзеркальному заводах застрайкувало 1650 робітників. Увечері, зібравшись у місцевому парку, страйкарі з червоним прапором і революційними піснями вийшли на вулицю.

На площі проти пляшкового заводу демонстрацію зустріла поліція, що марно намагалася відібрати червоний прапор і розі­гнати демонстрантів.

Масові забастовки в квітні, а також Першотравневі виступи стали початком нового революційного піднесення.

„Грандіозний травневий страйк всеросійського пролетаріату,— писав Ленін, — і зв’язані з ним вуличні демонстрації, револю­ційні прокламації і революційні промови перед натовпами робіт­ників ясно показали, що Росія вступила в смугу революційного піднесення" (Ленін, Твори, т. XV, с. 478).

Робітники протестують проти ленського розстрілу.

Робітничий клас, як і в революцію 1905 — 1907 рр., став в авангарді масового загальнонародного руху проти самодер­жавства.

Протягом травня—червня 1912 р. страйкували на Україні до ЗО великих підприємств. Багато страйків відзначалися стійкістю і організованістю. Так, 1000 робітників Мереф’янського скляного заводу страйкували понад два місяці. Довго держались робітники пляшкового і залізопрокатного заводів Костянтинівни. Знамен­ним був страйк на заводі сільськогосподарських машин Ельворті в Єлисаветграді. Майстер побив робітника. Рукоприкладство адміністрації було звичайним явищем на заводі, і ніхто раніше не звертав на це уваги. А на пей раз вийшло не так. Робіт­ники заводу вбачили в цьому образу для всього двотисячного колективу і оголосили страйк, вимагаючи звільнення майстра. Робітники акуратно з’являлися на завод, але до роботи не приступали. Продержавши в облозі адміністрацію заводу чотири дні, робітники добилися свого. Майстра було звільнено.

Найвизначнішим був у травні — червні страйк десяти тисяч робітників двох миколаївських суднобудівних заводів. Почався він на знак протесту проти арешту 47 робітників. У ході страйку робітники виставили ряд вимог, серед яких основними були звільнення арештованих і 8-годинний робочий день. За містом і на території заводів відбувалися численні мітинги.

Характерним прикладом сили робітничого наступу в цей час був виступ робітників Юр’євського заводу в Донбасі. Ще в квітні адміністрація заводу вирішила звільнити 100 робітників, а для решти знизити розцінки. Оскільки це збігалося з на­ближенням Першого Травня, адміністрація відклала свій намір до 1 червня, а потім змушена була знову відкласти його „до настання сприятливішого часу в настрої робітничих мас". Минали місяці, а „сприятливішого часу" так і не настало.

Піднесення робітничого руху мало відгук і в армії та флоті. Почались заворушення серед солдатів і матросів. У червні пов­стали матроси на броненосці Чорноморського флоту „Иоанн Златоуст", за що 10 матросів засудили до розстрілу, а 5 на каторгу. Подібні виступи мали місце і на інших кораблях. 11 жовт­ня 1912 р. перед військово-морським судом стали 142 матроси Чорноморського флоту, обвинувачувані в підготовці повстання. 106 матросів були засуджені на каторгу, а 17 —до розстрілу.

Вирок у справі чорноморських матросів викликав серед пролетаріату нову хвилю політичних страйків, мітингів і демон­страцій. В цей час виник знаменитий страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Керований заводською організацією РСДРП більшовиків страйк тривав понад три місяці. Поліції вдалося арештувати страйковий комітет. Але на другий день вже діяв комітет в новому складі. Страйк робітників парово­зобудівного заводу привернув до себе увагу всього російського пролетаріату. З усіх кінців Росії робітники вітали страйкарів за стійкість і слали грошову допомогу.

29 серпня 1912 р. III Державну думу було розпущено і при­значено нові вибори. Підготовка цих виборів почалася далеко раніше. У виборчій кампанії, що розгорнулася, на громадсько- політичній арені виступали три основні соціальні сили: помі- щики-кріпосники, ліберально-монархічна буржуазія і революційна демократія.

Перші дві сили були контрреволюційні і, не зважаючи на свої класові незгоди, виступали за збереження монархії. Рево­люційна демократія — пролетаріат і селянство — являли собою сили революції і спільно боролись за повалення царизму.

Партія більшовиків висунула три основні лозунги, під якими революційна демократія повинна була йти в наступних виборах: демократична республіка, конфіскація всієї поміщицької землі, 8-годинний робочий день.

Не сподіваючись від IV Державної думи якоїсь позитивної роботи, більшовики використали виборчу кампанію, як і саму думу, для розгортання агітації в масах за революцію.

Таким чином, у протилежність меншовикам-ліквідаторам, які пропонували підтримку буржуазії в її вимогах „свобод" в межах монархії, більшовики кликали маси на революційне повалення царизму.

IV Державна дума, як і попередня, мала бути обрана на основі закону від 3 червня 1907 р., який заздалегідь забезпечував у ній перевагу пануючим класам—поміщикам і буржуазії. Вибори мали проводитись по куріях, що відповідали окремим класам населення. Робітничі курії було дозволено тільки в шести губер­ніях Росії, в тому числі: на Україні — в Харківській і Катерино­славській. Вибори були багатоступневими: спочатку обирали виборщиків, а вже виборщики — депутатів думи. Для робітничої і селянської курій така ступневість ще збільшувалась. Велика кількість робітників і селян на підставі цього закону взагалі позба­влялася виборчих прав. Але в умовах революційного піднесення уряд боявся, що і такий закон не забезпечить в думі потрібної йому більшості. І тому були пущені в хід „роз’яснення", з допомогою яких уряд ще більше звужував коло виборців. У Києві „роз’яс­нили" й не допустили до виборів майже всіх жителів євреїв. Таким самим способом позбавили виборчих прав педагогів Хар­кова і Полтави. Коли й такі заходи були недостатніми, тоді вдавалися до прямих погроз. Наприклад, катеринославський губернатор, викликавши до себе місцевого равина і нагадавши йому про минулі єврейські погроми, пригрозив, що погром може повторитися, якщо євреї насміляться взяти участь у виборах до думи.

В міру розгортання виборчої кампанії зростав і поліцейський терор щодо виборців. Розганяли передвиборні збори, конфіско- вували виборчі бюлетені, арештовували й висилали неугодних виборщиків і уповноважених. Справа доходила до того, що вибор­щиків, які їхали на збори, зустрічали на дорозі стражники і розганяли.

V виборах до IV думи особливо широко було використане духовенство. Синод разом з міністерством внутрішніх справ розробили спеціальну інструкцію, в якій точно визначили лінію духовенства в наступних виборах. Церковних „отців" зобов’язу­вали діяти активно. В Житомирі епіскоп Никон попереджав, що буде штрафувати тих попів, які проявлятимуть у виборчій кам­панії байдужість.

Під час виборів духовенство стежило за настроєм на­селення і допомагало поліції в боротьбі з революціонерами. В інструкції настоятелям церков Подільської губернії прямо говорилося, щоб попи перевіряли виборчі списки І ПОВІДОМЛЯЛИ про небезпечних осіб, яких треба виключити з числа виборців порядком поліцейського нагляду.

Така була думська кампанія 1912 р. Зрозуміло, що при та­ких умовах провести в Державну думу кандидата від селян, тим більше від робітничого класу, було майже неможливо.

Партія більшовиків, керована Леніним і Сталіним, зуміла подолати всі труднощі і по робітничих куріях всіх шести губерній провела в думу депутатів більшовиків. З 97 депутатів від губерній України 89 належало до правооктябристського угруповання, але від України по робітничих куріях Харківської і Катеринославської губерній пройшли в Думу 2 депутати біль­шовики — Петровський від Катеринославської і Муранов від Хар­ківської. І це вже була велика перемога. В реакційній думі в особі більшовицьких депутатів пролетаріат здобув трибуну для революційної пропаганди. Поряд з цим для революційної агітації і організації мас була широко використана сама вибор­ча кампанія. Піднесення революційного руху наростало.

1062 тис. страйкуючих робітників Росії, з яких 850 тис. охоплені політичними страйками, — такий загальний підсумок 1912 р. „...Рух безумовно переріс 1906 і 1907 роки і не набагато відстав від 1905 року!" —писав Ленін про 1912 р. (Ленін, Твори, т. XVI, с. 242).

Страйки і мітинги стали повсякденним явищем.

Роковини подій 9 січня, ленських подій, святкування Першого Травня —стали тими датами, коли кількість учасників страйків, мі­тингів і демонстрацій обчислялась сотнями тисяч. В роковини лен­ського розстрілу 1913 р. страйкувало 140 тис. пролетарів, на Перше Травня — 420 тисяч. 100 тис. робітників страйкували в червні, протестуючи проти суду над балтійськими матросами, в липні знову вибухли масові страйки протесту проти гоніння на робіт­ничу пресу, у вересні—жовтні піднеслася нова хвиля проте­сту в зв’язку з антисемітським судовим процесом Бейліса у Києві. За весь 1913 рік кількість страйкуючих дійшла до 1272 тис. чоловік.

Розлютовані ростом робітничих страйків, підприємці нама­галися загасити рух зливою репресій, штрафів і звільнень. Все частіше хазяї стали застосовувати також локаути, закриваючи фабрики й заводи і звільняючи всіх робітників. Проте, всі ці репресії не лякали робітничу масу. Щоб запобігти локаутові, робітники вибирали для страйку такий час, коли хазяїнові неви­гідно було закривати підприємство.

У страйках, демонстраціях і мітингах пролетаріат збирав і гар­тував свої сили, готуючись до нового революційного штурму.

Слідом за пролетаріатом піднімалося на боротьбу і селянство. Частішали підпали поміщицьких економій і куркульських ху­торів, винищувались їх посіви, зростали забастовки сільсько-

господарських робітників в економіях і селянські бунти. За 1910—1914 рр. в Росії сталося понад 13 тисяч селянських ви­ступів.

В офіціальних документах того часу селянські виступи ква­ліфікувалися як карні злочини. Отже, зрозуміло, що за стати­стикою росту „карних злочинів" крився ріст революційної бо­. ротьби. Так, по карному відділу Катеринославського ©кругового суду пройшло в 1910 р. 2628, а в 1913 р.—3264 судових селянських справи. Число встановлених підпалів у тій же губернії дорівню­вало в 1910 р. 268, а в 1912 р.—389. Подібне становище було і по інших губерніях.

Протягом травня—червня 1912 р. страйкують батраки в Оле- ксандрівській економії князя Горчакова, Переяславського повіту, на бурякових плантаціях в с. Кодаках і Малій Ольшанці, Василь­ківського повіту, в Підвисокому і Халаїдовій, Липовецького повіту, в с. Рудому і Старостинцях, Сквирського повіту, в с. Па­стирському, Чигиринського повіту, і т. д. Нерідко боротьба набувала гостріших форм, закінчуючись збройними сутичками і людськими жертвами. В с. Котовинцях, Кременецького повіту, Волинської губернії, озброєні кіллям селяни вчинили опір чинов­никам, які прибули в село для розверстки земель на хутори.

У березні 1914 р. селяни слободи Уди, Харківського повіту, розкидали межові знаки, якими визначили відрубні ділянки, і заявили, що будуть по-старому володіти своїми землями. В село прибули волосний старшина і 4 стражники для наведення „порядку", але селяни їх прогнали. Тоді з Харкова надіслали допомогу в кількості 35 стражників. Зачинщиків заарештували і посадили в губернську тюрму, а дальше „землевпорядження" провадили вже з допомогою загону козаків, присланого в не­покірне село.

2.