У першій половині XIV ст. через гострі внутрішні суперечності, пов’язаних із постійними боярськими інтригами, напруженою, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинська держава починає занепадати.
Цією ситуацією, а також хронічними чварами в Золотій Орді негайно скористалися іноземні агресори. Наприкінці XIII - на початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття, у середині XIV ст.
Буковиною оволоділо Молдавське князівство. У Галичину вторглися польські й угорські війська. Литовці утвердилися на Волині й також намагалися заволодіти Галичиною. Після довгої та виснажливої боротьби, під час якої галицькі землі щоразу переходили з одних рук до інших, вони нарешті були захоплені Польщею.З’явившись у середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив, приєднує прикордонні білоруські, українські землі. До складу Великого князівства Литовського в період розквіту входили, окрім литовських земель, Полоцьке, Мінське, Смоленське князівства, Київщина, Чернігово-Сіверщина, Полісся, Поділля, Волинь. Ці території увійшли до складу Литви в основному мирним шляхом, намагаючись союзом з нею захистити свої землі від нападів монголо-татар.
На чолі Литовського князівства стояв великий князь, який мав необмежену владу. На відміну від Київської Русі, князівства в Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Але українська шляхта та бояри могли брати участь у центральних державних установах і урядах нарівні з корінними литовцями. Узагалі литовці відчували дуже сильний культурний, політичний і релігійний вплив з боку українських і білоруських земель. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему, систему господарювання Київської Русі. Давньоруська мова визнавалася в Литві державною, «Руська правда» стала джерелом литовського права (Литовські статути). Чимало литовців прийняло православ’я.
Литовські князі - Міндовг, Вітен, Гедимін. Саме з них починається посилення Литовської держави, захоплення білоруських і українських земель.
Отже, наприкінці XIV ст. українські землі були захоплені та приєднані до складу Польщі, Угорщини, Молдавії, Литви. Більшість українських земель увійшла (в основному мирним шляхом) до складу Великого князівства Литовського.Українські землі перебували у васальній залежності від Литовської держави. Українські князі та пани мали право участі в центральних державних установах і уряді нарівні з корінними литовцями. Давньоруська мова в Литві визнавалася державною, закони були складені на основі «Руської правди». Православна церква також залишалася панівною в духовному житті литовського суспільства. Українські та білоруські землі з більш розвинутими продуктивними силами впливали на соціально-економічний розвиток Литовської держави. Утім наприкінці XV - на початку XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, підпадає під вплив Польщі, а українські землі остаточно втрачають автономні права.
Великою загрозою, починаючи з XV ст., для українських земель були набіги кримських татар, які практично щороку їх спустошували. Литовський уряд, пізніше польський, не могли захистити південні кордони, і саме в цей час на історичній арені постає нова соціальна верства - козаки. Майже три століття історія України, її внутрішнє життя, господарство, побут, культура, антифеодальний і національно-визвольний рух українського народу визначалися наявністю козацтва.
Якщо українська автономія в складі Литовської держави давала змогу значною мірою зберегти українські державні традиції, то Люблінська унія фактично з ними покінчила. Люблінська унія відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала суперечливі наслідки. З одного боку, сприяла посиленню польського національного, соціального, релігійного, культурного гноблення. Але з іншого - возз’єднала українські землі, забезпечила піднесення культурно-освітнього руху, окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі проти польського панування за відродження української державності. Визвольний рух українського народу досяг свого піка наприкінці XVI - у першій половині XVII ст., підготував сили для рішучої та переможної боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, визволення України від іноземного панування.