Переяславська рада 1654 р. Березневі статті.
Під кінець визвольної війни відносини між Україною та Росією зміцнилися. Вони охопили різні сторони міждержавних зв’язків. Ідея об’єднання двох держав для подолання спільного ворога ставала реальною й була підтримана широкими масами населення.
1 жовтня 1653 р. у Москві відбулося нове засідання Земського собору, в роботі якого взяли участь патріарх Никон, митрополити, архієпископи, старшини монастирів та представники інших соціальних кіл населення. Собор постановив розпочати війну проти Польщі, а Олексій Михайлович, писалося в постанові, «ізволив того гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з містами і землями прийняти під свою государеву високу руку». Через кілька днів для підписання договору з Москви в Україну виїхало посольство боярина Василя Бугурліна. Українське населення повсюди радо зустрічало його.8(18) січня 1654 р. у Переяславі відбулася всенародна рада. На ній були присутні Богдан Хмельницький, генеральний обозний Федір Коробка, судді Самійло Зарудний і Федір Лобода, осавул Михайло Лученко, писар Іван Виговський. Для участі в раді прибули полтавський полковник Мартин Пушкар, миргородський — Григорій Лісницький, ніжинський — Іван Золотаренко, переяславський — Павло Тетеря, прилуцький — Яків Воронченко, чернігівський — Степан Пободайло, канівський — Федір Стародуб, київський — Євтихій Пішко, корсунський — Іван Гуляницький, черкаський — Яків Пархоменко, чигиринський — Kapno Tpy- шенко, а також наказний полковник Кальницького полку Іван Федоренко. В раді брали участь представники київських, переяславських та інших міщан. Не прибули на раду полковник Уманського полку Й. Глух, Брацлавського — М. Зеленський, Кропивненського — Ф. Джеджалій, Білоцерківського — С. Половець і Вінницького — І. Богун.
Учасники ради стали в коло, на середину вийшов Хмельницький і заговорив. Він нагадав присутнім про ті злигодні та нещастя, що їх зазнав український народ від поляків, турок і татар.
З усіх правителів гетьман вважав найближчим до українців за їхньою православною вірою і зовнішньополітичними інтересами російського царя. Наприкінці промови гетьман сказав: «Крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо. А хто з нами не погоджується, тепер куди хоче — вільна дорога». На що учасники ради відповіли: «Волимо під царя східного, православного». Три рази осавул звертався до учасників ради з таким запитанням і тричі була відповідь: «Щоб вовік всі єдині були». Бутурлін передав Хмельницькому царську грамоту про взяття України під «монаршу» руку з обіцянкою захищати її від ворогів і в «ласці тримати». Після обіду козацька старшина й деякі інші делегати попрямували до церкви Успення складати присягу. Гетьман зажадав від Бу- турліна, щоб той від імені царя заприсягся не порушувати прав і привілеїв українського населення. На що Бутурлін заявив, що в Росії присягають не царі, а їхні піддані, й відмовився задовольнити прохання гетьмана. Проте сам таку обіцянку дав. Це одразу ж спричинило напруження між учасниками ради й московським посольством. Однак після короткої наради Хмельницький і генеральна старшина, полковники, близько IOO сотників і представники від козацтва та міщанства склали присягу на вірність союзу з царем. Всього присягали, за деякими даними, близько 200 чоловік. Після цього Бугурлін вручив Хмельницькому атрибути гетьманської влади — булаву, бунчук, хоругву, а також дорогі фе- резію і шапку. Переяславські міщани, не діставши гарантій збереження своїх прав, присягли лише під загрозою побиття киями.Протягом січня — березня московські посланці приймали присягу від жителів 177 населених пунктів. Не скрізь вона проходила гладко й безперешкодно. Київський митрополит спочатку взагалі відмовився її складати. З різних причин не присягали козаки Уманського й Брацлавського полків. У кількох селах Полтавського й Кропивненського полків царські стольники були побиті місцевими жителями. Чорнобильські міщани «Москву неохоче прийняли».
Подібні випадки траплялися і в інших місцях. Але більшість із 127 тис. приведених до присяги міщан і козаків зробила це добровільно, з щирою вірою в те, що при дотриманні обома сторонами умов договору Україна збереже завоювання козацької революції 1648 р. і здобуде незалежність від найнена- виснішого на той час противника, яким була Річ Посполита.Одночасно козацька старшина виробляла умови державного статусу України. 17 лютого 1654 р. генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли до Москви на затвердження царя «Просительні статті» з 23 пунктів. У них містилися прохання про збереження прав, привілеїв і маетностей Війська Запорізького та української шляхти, про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської казни, право обрання гетьмана і надання йому на утримання Чигиринського староства, а також права зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, козацькі й шляхетські вольності та залишення селян у феодальній залежності, збереження прав київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання російських залог на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького гарнізону в Кодаку. В скороченій редакції більшість статей була затверджена царем і боярами. Однак гетьману заборонялися прямі зносини з урядами Туреччини й Польщі, що значно обмежувало права України. Велику настороженість у козацької старшини викликало явне небажання царя та його
оточення визнати повне самоврядування України, змиритися з відстороненням царських урядовців від збору податків і забороною російським воєводам втручатися у внутрішні справи українського суспільства. «Просительні статті», царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву «Березневих статей 1654 р.». Оригінали цих документів не знайдені, відомі тільки чернетки та копії з них.
Вчені по-різному оцінювали Переяславський договір між Україною та Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому унію двох держав (Василь Сергеевич), другі — угоду характеру васальної залежності (Венедикт Мякотін, Михайло Грушевський), треті — військовий союз (Василь Липинський), четверті — акт возз’єднання (абсолютна більшість радянських вчених). Існували точки зору й про об’єднання двох держав, входження України до складу Російської держави. Але справа не у назві цього державного акту. Головне — це невизначеність державного статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України, українська, визнаючи зверхність Росії, сподівалася зберегти в нових умовах най- ширшу державну автономію, що межувала з незалежністю. Багатовікова відсутність національної держави, досвіду державотворення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об’єднання з державою, в складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. Надто різними були внутрішні суспільні устрої та економічне становище обох країн.