Перемоги під Жовтими Водами й Корсунем та поширення повстанського руху.
8 — 10 лютого 1648 р. повстанці відбили спроби карателів оволодіти Микитиною Січчю й відкинули їх до Черкас. Почалася жвава підготовка до збройного виступу проти регулярних польсько-шляхетських військ.
Відправлені до Криму посольства Бурляя і Клиші заручилися обіцянкою хана Іслам-Гірея III допомогти улмайбутній війні. Одночасно заготовлялися зброя, харчі, фураж, формувалися полки й сотні. Звістка про повстання запорожців швидко поширилася по Україні. Кобзарі та спеціальні гінці протягом лютого розповсюдили від Слобожанщини до Польщі гетьманські універсали із закликом до українців спільно виступити проти поляків. Україна завирувала. На Січ потяглися запорожці, що зимували «на волості», а також втікачі з панських маєтків. Селяни, міщани й козаки на місцях озброювалися, розправлялися з панами й орендарями, захоплювали їхнє майно. Вже в березні шляхта почала тікати з Середнього Подніпров’я. Але і в інших місцях не було спокійніше. Головну причину швидкого поширення повстання польний гетьман Микола Потоцький справедливо вбачав у «змові з усіма козацькими полками і з усією Україною». Організована ним блокада Запоріжжя не дала бажаних результатів. Татарська орда, що наспіла, відігнала польські сторожові загони до Черкас і Білої Церкви. Це дало змогу Хмельницькому завершити приготування до воєнних дій.Вони розпочалися наступом польського війська з Черкас 21 квітня. Суходолом рухалися 10 тис. кінноти, обоз і артилерія на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким і комісаром Шембергом, а Дніпром на човнах — 5 тис. реєстровців і 1,2 тис. німецьких наймитів-піхотинців під командуванням Барабаша і Караїмовича. Вони мали завдання пробитися на Запоріжжя й атакувати Запорізьку Січ з суші та Дніпра, оволодіти нею й придушити повстання. Роз’єднанням ворожих сил вдало скористався Хмельницький і вирішив розгромити їх поодинці. Основне військо чисельністю 8 тис.
козаків і 16 тис. татар гетьман повів проти польської кінноти. Противники рухалися назустріч один одному Микитиним шляхом. 29 квітня Тугай-бей атакував поляків на лівому березі Жовтих Вод і змусив їх відійти на правий берег річки. Наспілі повстанці Хмельницького перекрили шлях відступу й взяли в облогу польський табір.Тим часом флотилія Барабаша і Караїмовича побувала на Січі і, не заставши там козаків, повернула назад. У районі Кам’яного Затону її зустріли повстанські гінці, які розповіли про оточення війська молодого Потоцького й намовили козаків приєднатися до повстанців. Реєстровики розправилися з Барабашем, Караїмовичем та іншою старшиною, обрали старшим Філона Джеджалія й за два переходи подолали 60 км до місця битви. Прибуття загону Джеджалія посилило повстанців. Крім того, на їхній бік перейшла частина драгунів із числа українців, а також кілька корогов козаків. За таких умов коронний гетьман не наважився ризикувати своїм військом і не надав допомоги синові. 5—6 травня повстанці майже безперервно штурмували польський табір. Спроби поляків відступити не вдалися. В урочищі Княжі Байраки їх наздогнали татари Тугай-бея та козаки Хмельницького й довершили розгром. Стефан Потоцький мужньо бився, але був двічі поранений, взятий у полон і помер від ран. У полон потрапили також Шемберг та інші воєначальники, у тому числі й благодійник Хмельницького полковник Кричевський. Гетьман викупив свого кума з татарського полону. Той незабаром відмовився від католицької віри, перейшов у православ’я і очолив Київський полк, ставши одним з найближчих сподвижників Хмельницького. За двох коней Хмельницький викупив у татар також Івана Виговського і 17 червня призначив його генеральним писарем.
У перших переможних битвах важливу роль відіграли татари, їхня кіннота блокувала противника з усіх боків, не давала йому змоги відірватися від основних повстанських сил і переважала ворожу піхоту у відкритому бою. Крім того, їхня присутність справляла деморалізуючий вплив на противника.
У ході спільних дій зав’язалася особиста дружба Хмельницького і Тугай-бея, вони побраталися й зберегли найкращі почуття один до одного на все своє життя.Дізнавшись про поразку під Жовтими Водами, гетьман Потоцький відвів свої війська з-під Чигирина до Корсуня й мав намір відступити на Богуслав і Паволоч. Але провідник Самійло Зарудний вчасно попередив Хмельницького, і за його наказом Максим Кривоніс влаштував засідку в Гороховій Діброві. 16 травня татари й козаки довершили розгром польської армії на Середньому Подніпров’ї. 8,5 тис. полонених, у тому числі польного гетьмана Потоцького й коронного гетьмана Мартина Калиновського, Хмельницький віддав татарам. Козаки взяли 41 гармату й знамена. Ніколи Річ Посполита не знала такої поразки у боротьбі з українським козацтвом. Її довершив напад 87-тисячної армії союзника Хмельницького кримського хана Іслам-Гірея на Білоцерківщину і Південну Брацлавщину. Окремі татарські чамбули рушили далі на захід, набрали багато полону й Чорним шляхом повернулися до Криму.
Успіхи повстанців у Середньому Подніпров’ї багато в чому були зумовлені повстанським рухом на Лівобережній і Правобережній Україні. Він скував надвірні війська місцевих магнатів і не допустив їх з’єднання з регулярною армією. Масова конфіскація магнатом Яремою Вишневеньким у березні 1648 р. в лівобережних селян, козаків і міщан мушкетів дещо послабила їхній виступ. Однак в боротьбі з місцевими повстанцями Вишневенький згаяв дорогоцінний час. Його військо кількістю 6 тис. драгунів і надвірних козаків з великими труднощами пробивалося з Лубен до Дніпра. Тільки у 20-х числах травня воно вийшло до Переяслава й кинулося шукати переправ. Але повсюди їх контролював 10-тисячний загін Кривоноса. Дізнавшись про поразку польської армії під Корсунем, Вишневецький почав відступати до Лубен. При цьому він жорстоко розправлявся з невинними селянами, міщанами й козаками. Проте його військо поступово тануло. Переконавшись, що відсидітися в Лубнах неможливо, князь із залишками війська, обозами шляхтичів, управителів маєтків, орендарів і євреїв ледве- ледве пробився через Чернігів до Лоєва й переправився на Правобережну Україну.
Тим часом повстання на Лівобережній Україні ширилося. До нього приєдналися жителі Прилуччини, Миргородщини, Полтавщини. Наприкінці травня до Лубен підійшли 10 — 15 тис. повстанців і почали облогу міста. Перебивши захисників, вони захопили Лубни й зрівняли його укріплення з землею. Почали створюватися великі повстанські загони. Протягом кількох днів до них вступило майже 7 тис. озброєних мушкетами й шаблями селян. Те ж саме відбувалось і на Чернігівщині та Стародубщині.
Найсильніший опір повстанцям вчинила шляхта в Чернігові. Наприкінці травня козацькі полки почали штурм міста. Увірвавшись до нього з допомогою тамтешніх міщан, повстанці відтиснули рештки шляхтичів до замку, де зберігалися великі запаси пороху, свинцю й харчів. Не сподіваючись на милість своїх підданих, шляхтичі три тижні затято відбивалися, аж поки всі не полягли в нерівній січі. На такий же опір наштовхнулися повстанці в Новгороді- Сіверському. Жорстокі бої точилися за Погар. Кілька разів повстанці безуспішно штурмували міські мури, поки оволоділи містом. Селянсько-козацькі загони визволили також Глухів, Любеч, Лоєв та інші українські міста. Повстання перекинулося й на Гомельщину, де зібралося чимало втікачів з України. Лише в Гомелі під шаблями повстанців полягло 600 шляхтичів і 800 євреїв. Після відходу повстанців шляхта відновила у місті свою владу.
На кінець червня 1648 р. повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Лівобережну Україну. Лівобережні землі стали найнадійнішою і найстабільнішою базою повстанських сил. З них Хмельницький черпав людські ресурси, озброєння, порох, зерно, фураж. Одночасно Лівобережжя було надійним притулком для повстанців в разі воєнних невдач.
Досить швидко було визволено Правобережне Подніпров ’я. Ще в березні — квітні найпередбачливіша шляхта відійшла на Волинь і в Західну Україну. Масова втеча подніпровської шляхти почалася після битв під Жовтими Водами і Корсунем. «Тільки-но шляхта, київські обивателі дізналися про розгром гетьманів і коронного війська, — писав очевидець тих подій шляхтич Йоахим Єрлич, — одразу, тієї ж години, почали укладатися на вози з жінками й дітьми, залишаючи господарство і все, хто що міг, ледь не з душами своїми, покинувши свої оборонні замочки по містечках і селах та укріплені двори».
Сильні повстанські загони утворилися на Фастівщині. В 20-х числах травня вони почали просуватися до Києва, виганяючи шляхту з насиджених місць, зокрема з Новосілок, Білогородки. Поряд з ними діяли повстанські загони з Бузової, Гурівщини та інших сіл. Ліси та переліски кишіли озброєним людом, і не одна сотня шляхтичів зі своїми домочадцями лягла кістьми на степових дорогах і лісових стежинах. На визволення Києва Хмельницький направив 3-тисячний загін на чолі з О. Теплушкіним. Наприкінці травня 1648 р. повстанці при підтримці міщан без бою увійшли в Київ. Хмельницький оголосив Київ своєю столицею і збирався приїхати до нього. Але нагальні справи завадили зробити це найближчими місяцями.На всьому Середньому Подніпров’ї продовжувала триматися тільки Кодацька фортеця. Після Жовтоводської битви за наказом гетьмана її взяли в щільну облогу козаки Ніжинського полку Прокопа Шумейка. У серпневих штурмах полягло 4 тис. повстанців, і Хмельницький надіслав сюди додатково козаків на чолі з полковниками Максимом Нестеренком і Яковом Вовченком. Тільки 1 жовтня комендант Криштоф Гродзіцький разом з гарнізоном капітулював.
Після Корсунської перемоги військо Хмельницького дійшло до Білої Церкви й тут зупинилося. Разом із татарами козаки відсвяткували перші успіхи, а воєначальники приступили до реорганізації війська й розробки планів подальших дій. У Білій Церкві виявились найближчі задуми Хмельницького й вищої козацької старшини щодо перспектив повстання. На пропозицію брацлавського воєводи Адама Кисіля козацьке командування погодилося на двотижневе перемир’я з поляками для улагоджування конфліктів. Самому Кисілю козаки не довіряли й основну надію покладали на сейм. Дійсно, Кисіль походив із знатної української родини, дотримувався православної віри, часто перебував у опозиції до польської шляхти, але послідовно відстоював перебування України в складі Речі Посполитої. Знаючи це, Хмельницький пише до польського сейму листа з викладом мотивів і мети повстання. Головну причину народного виступу гетьман вбачав у посиленні гноблення козаків.
Він вимагав збільшити козацький реєстр до 12 тис. чол., сплатити затримане жалування, відмінити ухвалу «Ординації Війська Запорізького» 1638 р. про заміщення старшинських посад лише поляками, а також не утискувати православну церкву і повернути їй захоплені храми. Тобто на початковому етапі повстання плани Хмельницького не виходили за межі економічних і політичних інтересів козацтва та прав православної конфесії. Козацька територія на заході, на думку гетьмана, мала доходити до Білої Церкви. На цьому наполягав і кримський хан, вимагаючи від короля, «щоб до Білої Церкви воєвод і старост не було, і тільки вільне козацьке князівство...». Однак національно-визвольна боротьба народу вносила істотні корективи до планів козацької старшини. Однією із заслуг Хмельницького стало те, що він чуйно вловлював настрої мас і втілював їх у державну політику.Тим часом хвиля народних повстань прокотилася Правобережною Україною. У червні повстали жителі Уманщини. Для керівництва ними Хмельницький направив Івана Ганжу. Загін Ганжі взяв штурмом Умань, швидко розрісся до полку й рушив на польську шляхту Брацлавщини. Паралельно з ним діяли загони Кривоноса. Сформувавши з селянства численне військо, народний ватажок невдовзі здобув Бер- шадь, Ладижин, Тульчин. Не встояли перед повстанцями також міста-фортеці Брацлав, Райгород, Немирів, Погребище та ін. Повстання перекинулося на Волинь, давнє гніздо магнатського всевладдя.
Повстанський рух пожвавився після 12 червня, коли на Житомирщину вступив зі своїми недобитками Вишневенький. Намагаючись будь-якою ціною придушити «ребелію» й захистити свої маєтності, князь вдавався до найжорсто- кішої розправи над винними й безвинними. Шлях його війська був позначений шибеницями, палями, тисячами осліплених, обезручених і обезножених людей. Нехристи- янська жорстокість князя змусила взятися за коси навіть найсмирніших і слабких, переповнила ненавистю і жагою помсти серця сильних. Об’єднавши під своїм командуванням майже 40 тис. повстанців, Кривоніс повів їх проти Виш- невецького. На допомогу Кривоносу прийшло 5 тис. козаків Білоцерківського полку Гирі. Перші великі бої розгорілися між противниками під Махнівкою на Волині. Переслідуючи шляхту, загони повстанців відкинули Вишневенького за р. Случ і захопили сильну фортецю Полонне. Вирішальні бої зав’язалися під Старокостянтиновом 16 — 18 липня і точилися з перемінним успіхом. Долю перемоги вирішили полки Ганжі та Гирі. Польсько-шляхетське військо відступило за Горинь.
Українська людність масово піднялася проти шляхти. Протягом липня — першої половини серпня повстанці визволили Заславль, Рівне, Клевань, Луцьк, Чарторию та інші міста. Повстання перекинулось у Білорусію й велося під керівництвом посланців Хмельницького. Військо Кривоноса рушило на допомогу повстанцям, які штурмували наймо- гутнішу на Правобережжі фортецю Кам’янець-Подільський. Але незабаром його відкликав Хмельницький. Насувались події, які мали вирішити долю України.