Перемога соціалістичної революції і встановлення влади Рад на Україні

В листопаді тов. Сталін дав директиву більшовикам України скликати Всеукраїнський з’їзд Рад. Тов. Сталін говорив:

„Ще раз повторюю, наша загальна думка негайно скликати крайовий з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів на Україні.

Тов. Сталін намітив більшовикам України цілком ясну і чітку політичну лінію — створити радянський всеукраїнський центр.

Виконуючи вказівки тов. Сталіна, більшовики провели у Ви­конкомі київської обласної Ради постанову про скликання 3 груд­ня 1917 р. Всеукраїнського з’їзду Рад.

Центральна рада, почуваючи, що маси українського народу її вже покинули, намагається жорстоким терором удержати владу в своїх руках. Вона роззброює Червону гвардію і більшовицькі військові частини. Вночі проти ЗО листопада в Києві всі ре­волюційні військові частини були роззброєні. Більшовиків, чле­нів Виконавчого комітету Ради робітничих і солдатських депу­татів, арештували. У Полтаві розігнали Раду робітничих депутатів і частину депутатів розстріляли. Те саме пробували зробити в Одесі і в Харкові, але зустріли рішучу відсіч робітничих мас. Довідавшись про скликання більшовиками Всеукраїнського з’їзду Рад, Центральна рада вирішила його зірвати. З цією метою всім куркульським „селянським спілкам" було запропоновано прислати своїх делегатів від кожного села і волості.

Відмовлення пропускати червоногвардійські загони на Дон, роззброєння революційних військових частин, розгін Рад були ворожими діями, скерованими проти українського й російського народу. Такі дії Центральної ради примусили Раднарком 4 груд­ня 1917 р. звернутися до українського народу з маніфестом і поставити ультимативні вимоги Центральній раді. Раднарком вимагав: 1) припинити дезорганізацію фронту; 2) припинити пропуск на Дон, на Урал та в інші місця контрреволюційних військ; 3) допомагати революційним військам у боротьбі з контр­революцією і 4) припинити роззброєння радянських військ і робітничої Червоної гвардії, повернути відібрану зброю.

Маніфест Раднаркому до українського народу відіграв вели­чезну роль. Він остаточно зірвав маску з Центральної ради і показав усьому народові справжню контрреволюційну фізіономію Центральної ради.

Відсутність партійного центра на Україні відбивалась на роботі місцевих більшовицьких партійних організацій. Створити такий центр вирішили більшовики — делегати І Всеукраїнського з’їзду Рад, які представляли 24 партійних організації України. 3—5 грудня вони зібралися в Києві на партійну нараду і обговорили такі питання: 1) про ставлення до Центральної ради, 2) про створення всеукраїнського радянського і партійного центра, 3) про ульти­матум Раднаркому Центральній раді. Нарада прийняла постанову об’єднати всі більшовицькі організації України, назвавши партійне об’єднання — РСДРП(б) України. Для керівництва партійною роботою обрано було Головний комітет, який потім виявився непрацездатним і не міг впливати на роботу місцевих партійних організацій. Київська нарада була першою спробою створити більшовицький партійний центр на Україні.

Відкриття Всеукраїнського з’їзду Рад було призначене на 4 грудня 1917 р. На відкриття з’їзду з’їхалося близько 2 тис. селян, здебільшого куркулів, викликаних Центральною радою. Всі вони зажадали від мандатної комісії видачі мандатів з вирішаль­ним голосом. Справжні делегати з’їзду потонули в морі куркуль­ських представників. До приміщення з’їзду були стягнуті контр­революційні війська Центральної ради. По адресу делегатів Рад чу­лися загрози. Було ясно, що в Києві з’їзд Рад працювати не може.

Більшовицька частина з’їзду вирішила перенести його роботу до Харкова, де під керівництвом тов. Артема (Сергеева) була встановлена влада революційного комітету. В Харкові для роботи з’їзду були забезпечені нормальні умови. Делегати з’їзду Рад прийняли пропозицію більшовиків. Близько 150 делегатів Рад робітничих і селянських депутатів переїхало до Харкова.

У Харкові в цей час відбувався III з’їзд Рад Донецько-Кри­ворізького басейну.

11 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад почав свою роботу. Першим актом з’їзду було проголошення України республікою Рад. З’їзд обрав Центральний виконавчий комітет Рад, з якого був виділений Радянський уряд України — Народний секретаріат. З’їзд оголосив про скинення влади Центральної ради і скасував видані нею закони. Центральному виконавчому комітетові з’їзд доручив негайно поширити на територію України декрети і роз­порядження Раднаркому про землю, робітничий контроль над виробництвом, про повну демократизацію армії.

З’їзд закликав український народ до всебічного зміцнення дружби з великим російським народом, до спільної боротьби проти контрреволюції.

Центральний виконавчий комітет Рад України 13 грудня по­слав телеграму Раднаркомові, в якій повідомляв про прийняття ним всієї повноти влади. Крім того, він заявляв, що „селяни, робітники й солдати України знають, що у них немає ніяких підстав для боротьби з урядом селян, робітників і солдатів і не допустять затіваної Радою війни між братніми народами...". Раднарком вітав новоутворений український Радянський уряд і обіцяв свою до­помогу і підтримку в боротьбі за мир, за передачу землі, фаб­рик, заводів, банків трудящому народові України.

На території, підвладній Центральній раді, лютував дикий те­рор. Українські соціал-демократи і есери розгорнули шалену шо­віністичну агітацію. Все неукраїнське оголошувалось ворожим. Маніфест Раднаркому до українського народу вони намагались тлумачити як зазіхання Раднаркому на права українського на­роду. Вони поширювали наклеп, нібито російський народ хоче позбавити Україну автономії. У своїй злобі до російського народу, що встановив у себе Радянську владу, Центральна рада дійшла до того, що заборонила вивіз хліба в Росію. Разом з цим українські буржуазно-націоналістичні партії розгорнули погромну агітацію.

Антинародна політика Центральної ради була іце раз викрита тов. Сталіним. У „Відповіді товаришам-українцям в тилу і на фронті" тов. Сталін писав: „Між українським і руським народами немає і не може бути конфлікту. Український і руський на­роди, як і інші народи Росії, складаються з робітників і селян, з солдатів і матросів. Всі вони разом боролися проти царизму і керенщини, проти поміщиків і капіталістів, проти війни і імпе­ріалізму. Всі вони разом проливали кров за землю і мир, за сво­боду і соціалізм. В боротьбі з поміщиками й капіталістами всі вони брати й товариші. В боротьбі за свої кровні інтереси у них немає і не може бути конфлікту. Звичайно, ворогам трудящих вигідно змалювати конфлікт з Радою, як конфлікт руського і українського народів, бо при такому змалюванні найлегше можна буде нацькувати один на одного робітників [,селян спо­ріднених народів на радість гнобителям цих народів" (Й. Сталін, Статті і промови про Україну, сс. 19—20).

Трудящі маси України з величезною радістю зустріли утворення українського Радянського уряду. В численних резолюціях робіт­ники і селяни вітали Радянський уряд і відмовлялись коритися Центральній раді. Більшовики України підняли маси на боротьбу за перемогу соціалістичної революції. По всій Україні вибуха­ють повстання проти контрреволюційної Центральної ради.

Про. боротьбу робітничого класу і біднішого селянства України за перемогу соціалістичної революції Ленін у грудні 1917 р. писав: „У самій Україні революційний рух українських трудя­щих класів за повний перехід влади до рад набуває дедалі більших розмірів і обіцяє перемогу над українською буржуазією в найближчому майбутньому" (Ленін, Твори, т.

На заклик своїх вождів — Леніна і Сталіна — великий росій­ський народ подав необхідну допомогу українському народові в його боротьбі за владу Рад.

26 грудня 1917 р. в Катеринославі почалося збройне пов­стання проти Центральної ради, організоване більшовиками.

Три дні точилася боротьба. У робітників Катеринослава неви- стачило сил, щоб остаточно розгромити добре озброєного во­рога. Дізнавшись, що через ст. Лозову на Дон їдуть загони петроградських і московських робітників, катеринославці попро­сили у них допомоги. Російські робітники з радістю погоди-

Будинок в Харкові, де містився перший Радянський уряд України.

лися. З їх братерською допомогою в Катеринославі встановилась Радянська влада.

Протягом січня 1918 р. Радянська влада була встановлена в Маріуполі, Одесі, Миколаєві, Вінниці, Жмеринці та в багатьох інших містах і селах України. До збройного повстання готува­лись і робітники Києва.

Український Радянський уряд почав очищати територію України від військ Центральної ради.

5 січня 1918 р. загони харківських і донбасівських червоно- гвардійців, червоного козацтва, петроградських і московських червоногвардійців почали воєнні дії проти контрреволюційної Центральної ради. Радянські війська швидко посувались уперед. 18 січня були зайняті Черкаси, Фастів.

Нечисленні напочатку, вони швидко виросли за рахунок місце­вих загонів Червоної гвардії і солдатів, що покинули війська Центральної ради. Під впливом агітації більшовиків багато полків Центральної ради переходили на бік Рад.

У Києві під керівництвом О. Горовіца, уповноваженого від Радянського уряду України, готувалось збройне повстання, яке мало початись тоді, коли до Києва підійдуть червоні частини. Жорстокий терор і постійні напади загонів Центральної ради примусили робітників почати повстання на кілька днів раніше.

15 січня 1918 р. на засіданні Київської Ради робітничих депу­татів спільно з фабзавкомами було ухвалено розпочати збройне повстання. Тут же було оформлено Ревком, на чолі якого став більшовик А. Іванов. До складу Ревкому ввійшов і В. Боженко— більшовик, робітник Арсеналу. Тієї ж ночі почалося повстання проти Центральної ради. Центром боротьби, як і в Жовтневі дні, був Арсенал. На заклик більшовиків робітники оголосили за­гальний страйк. Життя в місті завмерло.

Повстання охопило все місто. Жорстоку боротьбу з контр­революційним військом Центральної ради вели червоногвардійці Подолу, Шулявки, залізничники. На бік повсталих робітників по­чали переходити окремі частини полків Центральної ради. Завдяки великій перевазі в силах (понад 20 тис. солдатів) Центральній раді вдалося порушити зв’язок Арсеналу з іншими районами пов­стання і розбити повсталих частинами.

Не зважаючи на таку нерівність сил, героічний Арсенал бо­ровся шість днів. Коли нестало патронів, снарядів і харчів, Арсе­нал здався. Озвірілі петлюрівські бандити жорстоко розправля­лись з робітниками, а керівника повстання Горовіца було по-зві­рячому вбито. Але опір київських робітників не був зламаний. Залізничники продовжували вперту боротьбу. Під тиском в ба­гато разів переважаючих сил залізничники, відходячи до Дарниці,, з’єдналися з радянськими військами, які 26 січня звільнили Київ. Центральна рада втекла на Волинь. ЗО січня 1918 р. український Радянський уряд переїжджає з Харкова до Києва.

Україна стала радянською. Це була велика перемога партії Леніна—Сталіна. Своїм визволенням від влади контрреволю­ційної Центральної ради український народ завдячує насамперед допомозі великого братнього російського народу.

З перемогою Жовтневої соціалістичної революції на Україні російський і український народи дістали змогу об’єднати свої сили для боротьби із спільним ворогом — поміщиками і бур­жуазією, з іноземними інтервентами. Величезне значення в об’єд­нанні сил всіх народів колишньої царської Росії для боротьби за зміцнення і розвиток Радянської влади мало проголошення в січні 1919 р. Російської Соціалістичної Радянської Республіки.

На доповідь тов. Сталіна III Всеросійський з’їзд Рад ухва­лив: „Російська Соціалістична Радянська Республіка засновується на основі добровільного союзу народів Росії як федерація ра­дянських республік цих народів".

Ще в грудні Центральній раді стало ясно, що вона не зможе вдержати владу лише власними силами. Союз з Францією і Англією не міг її врятувати. Центральній раді потрібні були

20. Історія України. 816.

^Один із загонів Червоної гвардії, які виступали в січні 1918 р. в Києві проти Центральної ради. ⅛√ [

багнети для боротьби з українським народом, а Антанта їх дати тоді не могла. Антанта вимагала продовження війни, а на­род воювати більше не хотів.

Тому Центральна рада шукає союзу з кайзерівською Німеч­чиною. З цією метою ще 21 грудня 1917 р. до Брест-Литовська виїхала делегація Центральної ради для участі в мирних пере­говорах, які розпочав Радянський уряд РРФСР. Прибувши до Брест-Литовська, представники Центральної ради потай від ра­дянської делегації почали переговори з представниками Німеч­чини. Офіціальних переговорів Німеччина починати не хотіла, бо Центральна рада не заявила про своє відокремлення від Росії. На допомогу ворогам українського і російського народів прийшов Троцький. 28 грудня він офіціально заявив про визнан­ня делегатів Центральної ради правомочними представниками України. Це була зрадницька заява. На території України була вже Радянська влада, яка виражала інтереси українського народу. Але Троцькому були ближчі вороги народу з Цен­тральної ради, і він поспішив їх підтримати. Коли до Брест- Литовська прибула дійсно правомочна делегація Радянського уряду України, представники Німеччини, скористувавшись зрад­ницькою заявою Троцького, відмовились її визнати.

Воєнне і економічне становище Німеччини та її союзників було дуже важке. У цей момент Центральна рада для Німеч­чини і її союзників була цінною знахідкою. Мир з Центральною радою відкривав широкі перспективи на одержання хліба, м’яса та інших продуктів, на які така багата Україна. Але, щоб ско­ристуватися цими багатствами, Німеччині потрібний був мир з Україною як з незалежною державою. Це і зазначили німці делегації Центральної ради.

11 січня 1918 р. Центральна рада опублікувала IV універсал, що проголошував повну незалежність „Української народної рес­публіки", відокремлення її від Росії. 27 січня 1918 р. Німеччина і її союзники підписали мирний договір з урядом Центральної ради. Для боротьби проти Радянської влади спішним порядком був підписаний другий договір про збройну допомогу Німеччини Центральній раді. Цими договорами Центральна рада перетворю­вала Україну в колонію німецького імперіалізму.

9 березня 1918 р. Радянський уряд підписав з Німеччиною в Брест-Литовську тяжку для нашої країни мирну угоду, яка давала Радянській країні передишку, необхідну для зміцнення і дальшого розвитку влади Рад.

Цей мир був підписаний після тривалої запеклої боротьби Леніна, Сталіна і Свердлова проти Троцького і Бухаріна та їх прибічників, які намагалися зірвати підписання миру і цим ста­вили під загрозу саме існування Радянської влади.