Переддень війни: від Української військової організації до Української повстанської армії
Поразка війни за незалежність України в 1917-1921 рр. не стала останньою сторінкою національно-визвольних змагань українців у XX ст. Ідея незалежної соборної України не вигасла.
Живими були тисячі учасників подій. Неабияким підживленням стала система міжнародних угод 1919— 1923 рр., яка підсумовувала завершення Першої світової війни і згідно з якою новостворена Польська держава мала забезпечити автономію контрольованим українським теренам - Галичині та Західній Волині - з власним сеймом та військом. Тож відновлення кривавої боротьби за незалежність і проти Росії, і проти Польщі було лише справою часу.На початку 1920-х років, коли на українських теренах ще не відгриміла національна революція й тривала далі партизанська боротьба проти більшовицької російської влади, виникає нове громадське формування - Українська військова організація (УВО, інша назва - «Спілка»). Її кістяк, сформований з колишніх вояків армій Української Народної та Західноукраїнської Народної Республік, а також українських політиків різного спрямування, спершу ставить собі за мету створення незалежної Української держави на теренах, які за Ризьким мирним договором 1921 р. відійшли до Польської держави (Галичина та частина Волині). До Української Соціалістичної Радянської Республіки в керівних колах УВО на перших порах ставилися нейтрально, а окремі особи - навіть із неприхованою симпатією. Але після того, як радянофільські ідеї були дискредитовані гнітючою радянською дійсністю, очільники організації заговорили про визволення Наддніпрянщини від більшовиків і потребу створення Соборної України.
УВО діяла широкопланово й екстериторіально: її представництва виникають у Чехо-Словаччині, Німеччині, Литві, вільному місті Данціґ і навіть за океаном. Щодо Польщі, то найбільше гуртків організації припадало на Галичину. Діяльність концентрується на двох напрямках: 1) політичний терор; 2) пропаганда серед цивільного населення.
На ідеологічну роботу вдавалося знаходити спонсорів серед українських емігрантів в Америці. Підтримували УВО й політичні кола тих держав світу, які були зацікавлені в послабленні Польщі (Литва, Німеччина). Завдяки цьому з 1927 р. виходили друковані органи - газета «Новий час», «Сурма» (наклад 10 тис. примірників) тощо. А от відкриті замахи на польських політиків та урядовців (як-от на Юзефа Пілсудського) у Європі, як правило, не вітали.З другої половини 1920-х рр. УВО прагне легалізації в Галичині Спершу вона намагається налагодити співпрацю з партією Українське національно-демократичне об’єднання (УHДО), яка хотіла умиротворити польсько-українські взаємини в Польщі. За рік-два УВО починає тяжіти до ідеології українського націоналізму «донцовського» типу, в основі якої збройна боротьба українців за створення національної соборної держави.
Заручившись підтримкою низки патріотичних формувань української молоді, діячі УВО ініціюють створення нової націоналістичної організації. На конгресі українських націоналістів у Відні (початок 1929 р.) постає Організація українських націоналістів (ОУН). Анонсовано «відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави» шляхом «усунення всіх окупантів з українських земель». Головою проводу делегати обрали полковника Євгена Коновальця. Показово, що він бачив ОУН як легальну політичну силу.
Хоча Є. Коновалець, вочевидь, не хотів об’єднання ОУН із УВО, проте увошники забажали «влитися» в новостворену ОУН. Вони й сформували хребет її бойової референтури. А щоб ошукати польську поліцію, домовилися й далі вдавати з себе членів УВО. Тож у пресі міфічні «члени УВО» згадувалися аж до середини 1930-х рр.
Насамперед ОУН прагнула до взаємовигідного партнерства з військовими, політичними й урядовими колами країн Західної Європи. Для цього створювалися іноземні представництва й інформаційні служби у Франції, Німеччині, Великій Британії, Бельгії, Австрії, Фінляндії тощо.
Фінансами для ОУН, як і у випадку з УВО, допомагали українські переселенці в США та Канаді. Стосовно Польщі, то з нею були проблеми. Там на державному рівні називали оунівців «терористами», звинувачували в «бандитизмі», розхитуванні підвалин польської державності. Країна-су- сідка на сході, Радянська Росія, попервах намагалася використати ОУН у своїй політичній і дипломатичній грі з Польщею, але після загарбання західноукраїнських земель у 1939-1940 рр. радянські спецслужби починають переслідування оунівців та членів їхніх сімей.У середині 1930-х рр. між оунівцями поважного віку та гроном енергійних молодих членів (особливо діячів Крайової екзекутиви ОУН на
західноукраїнських землях) починається бурхлива полеміка щодо стратегії діяльності організації. Ідейним «гуру» перших був Є. Коновалець: його шанували за дипломатичність, уміння залагоджувати внутрішні конфлікти. Другі (гуртувалися навколо Степана Бандери) воліли, щоб ОУН діяла рішучіше та ефективніше. Останній цвях у домовину єдиної ОУН вбили радянські спецслужби, організувавши успішний замах на Є. Коновальця у Голландії в 1938 р. Більше року ОУН проіснувала без голови. Аж улітку 1939 р. новим провідником обрали Андрія' Мельника. Але для того радикалізм «крайовиків» був ще чужішим, ніж для Є. Коновальця. Зрештою, взимку - навесні 1940 р. справа дійшла до розколу ОУН на дві фракції - ОУН (б) або бандерівці, та ОУН (м), або мельниківці.
6.2.