Трагедія Другого Зимового походу
Навіть перебуваючи в Польщі, уряд УНР не полишав надій на продовження боротьби за свободу Батьківщини. Українські керманичі сподівалися на зміну міжнародної ситуації, відновлення польсько-радянської війни, селянське повстання проти більшовиків.
В інтернованих частинах армії УНР відбувалися військові заняття: старшини й вояки були переконані, що невдовзі зі зброєю в руках повернуться до України.Не припиняло боротьбу проти більшовицького режиму й українське селянство. На початку 1921 р. при командуванні армії УНР було створено спеціальний Повстансько-партизанський штаб, який мав підтримувати зв’язки з повстанськими загонами, передавати повстанцям зброю й кошти. Штаб очолив генерал Ю. Тютюнник, відомий учасник повстанського руху в Україні. До серпня 1921 р. штаб відправив до повстанських загонів близько 500 старшин і вояків армії УНР. Був розроблений докладний план загального повстання в Україні, який мала підтримати виступом з Польщі армія УНР. Вже на початку вересня 1921 р. штаб Ю. Тютюнника фактично завершив організаційно-підготовчу роботу. Але дата повстання постійно відкладалася на вимогу польської влади, не зацікавленої у продовженні війни з Радянською Росією.
Та поки за кордоном вичікували слушного часу, повстансько-партизанський рух в Україні почав згасати під ударами російських карателів. Навесні - влітку 1921 р. більшовики кинули на придушення українського повстанства регулярні частини Червоної армії. Не гребуючи жодними методами, більшовики запроваджували блокаду проти охоплених повстанським рухом регіонів, брали заручників серед мирних жителів, жорстоко переслідували членів родин повстанців. Влітку 1921 р. чекісти викрили й ліквідували Центральний Український Повстанський комітет, який підтримував зв’язок зі структурами Ю.
Тютюнника. З тактичних мотивів більшовики оголосили амністію для повстанців. Упродовж 1921 р. органи радянської влади амністували близько 10 тис. повстанців. Вже восени 1921 р. в повстансько- партизанських загонах в Україні залишилося лише 3 тис. бійців.У середині жовтня 1921 р. С. Петлюра нарешті наказав розпочати похід в Україну. Командувачем Української Повстанської армії, створених з окремих частин армії УНР, було призначено генерала Ю. Тютюнника. Начальником його штабу став полковник Ю. Отмарштайн. 25 жовтня 1921 р. польсько-радянський кордон успішно перейшла Подільська група на чолі з полковником М. Палієм-Сидорянським (400 бійців). Але Бессарабську групу під командою генерала А. Гулого-Гуленка (300 бійців) спіткала невдача: відразу ж після переходу кордону загін наштовхнувся на значні сили червоних і був змушений повернути назад. 4 листопада 1921 р. 1Г
кордон перейшла Волинська група на чолі з генералом Ю. Тютюнником (800 бійців). 7 листопада цей загін з боєм визволив від більшовиків Коростень, але під натиском противника був змушений відступити.
Фатальні наслідки для успіху операції мало те, що Волинська й Подільська групи не змогли з’єднатися, а поодинці не становили значної сили. Уже невдовзі обидва загони були змушені розпочати рух у бік польського кордону. 17 листопада 1921 р., в бою під с. Малі Миньки поблизу Коростеня основні сили Волинської групи були розбиті ворожою кіннотою. Загін вцілілих старшин та вояків на чолі з Ю. Тютюнником дістався польсько-радянського кордону. 22-23 листопада під с. Базар більшовики розстріляли 360 полонених українських вояків і старшин. Перед загибеллю бранці заспівали національний гімн «Ще не вмерла Україна».
Ці трагічні події отримали назву Другого Зимового походу армії УНР. Фактично, поразка рейду Ю. Тютюнника ознаменувала завершення українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Керівництво УНР розраховувало на підтримку антибільшовицької боротьби західними державами, але уряди провідних європейських країн не бажали війни й обрали курс на встановлення «ділових» відносин з Радянською Росією.
Хоча в Україні ще діяли повстанські загони під проводом отаманів Я. Гальчевського, І. Струка, С. Богатиренка, Трейка, Дробота та ін., організований опір більшовицькій владі поступово згасав. Тимчасове запровадження більшовиками «українізації» й «нової економічної політики» створило видимість відходу комуністичного режиму від політики репресій та крайнощів військового часу. До кінця 1923 р. навіть такі значні осередки антибільшовицького повстанського руху, як Холодний Яр на Київщині, перестали існувати. Переважна більшість повстанців були фізично знищені або ж склали зброю.
Стомившись від хаосу й безвладдя, населення України було змушене змиритися з більшовицьким владарюванням. Радянська окупація, здійснена під виглядом так званої «Української Соціалістичної Радянської Республіки», стала дійсністю. Утвердивши в Україні окупаційний комуністичний режим, радянський уряд вже в 1922 р. втягнув її до складу новітньої Російської імперії - CPCP