Обмеження автономії Гетьманщини у складі Росії.

Особли­вістю політичного становища Лівобережжя у складі Російської імпе­рії у першій половині XVIII ст. було обмеження автономії. Зміцнення позицій царату і ще більше послаблення гетьманської і старшинської влади відбулося після подій, пов’язаних з Північною війною.

З 1708 р. практично призначений Петром І, а формально обра­ний на старшинській раді в Глухові новий гетьман Іван Скоропадсь­кий підпав під особливий нагляд царя. З 1709 р. поряд з ним постійно знаходився царський резидент Андрій Ізмайлов, якому таємно нака­зано було у разі невдоволення застосовувати російські полки. Геть­манську резиденція перенесли до Глухова - поближче до кордонів з Росією, застосовуються економічні утиски, зокрема дозволялася тор­гівля українськими товарами тільки через російські порти, змушували українців купувати деякі товари тільки на російських мануфактурах. Окрім цього активно використовуються українці на будівництві фор­тець та каналів на Півночі. Спостерігаються культурні обмеження (у 1720 р. указом Сенату заборонялося друкувати світські видання укра­їнською мовою). Водночас активно підтримуються змішані шлюби.

22 січня 1715 р. була скасована виборність полкової та сотенної старшини. З 1721 р. поступово була ліквідована виборність на посади генеральної старшини та полковників.

В Україні активно роздаються землі російському дворянству, які запроваджують кріпацтво.

Переможне завершення Північної війни у 1721 р. зміцнило між­народне та внутрішнє становище Російської держави. Це дало мож­ливість царизму ще більше обмежити право на самоуправління Геть­манщини. 16 травня 1722 р. замість резидентів та Малоросійського приказу була створена Малоросійська колегія з шести офіцерів та прокурора. Вона знаходилась у Глухові. Були створені також Генера­льна воєнна канцелярія та Генеральний військовий суд.

Перша Малоросійська колегія здійснювала нагляд за усіма адмі­ністративними, судовими та фінансовими справами Лівобережної України. Після смерті І. Скоропадського царський уряд не дозволив вибори нового гетьмана. Указом Петра І від 11 червня 1722 р. управ­ління Гетьманщиною тимчасово передавалося наказному гетьману П. Полуботку та генеральній старшині. Але майже всі важливі питання вирішувалися тільки після узгодження з президентом Малоросійської колегії. Царський уряд контролював і місцеве самоврядування.

У полкові міста, зокрема, Чернігів, Полтаву, Переяслав, призна­чались царські коменданти. З 1723 р. козацьке військо перейшло у безпосереднє підпорядкування до князя М. Голіцина. Стали призна­чатися царські офіцери на посади козацьких полковників.

Наказний гетьман Полуботок, намагаючись нейтралізувати Ма­лоросійську колегію, провів судову реформу., згідно з якою судочин­ство стало колегіальним і встановлювався порядок апеляцій. Це дава­ло змогу розпочати боротьбу з хабарництвом. Водночас Полуботок тисне на старшину, щоб зменшила утиски народу..

Ці зміни викликали гнів Петра І, влітку 1723 р. він викликав на­казного гетьмана та старшину до столиці. Однак Полуботок виявляє непокору, доводячи правоту реформ, за що був запроторений разом зі старшиною до Петропавловської в’язниці. Тільки смерть Петра вря­тувала непокірних від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, а Полуботок помер у в’язниці.

Зі смертю Петра в Росії розпочинається черга двірцевих перево­ротів. Ці події відобразилися і на долі України.

Уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) -онука Петра І вирішив відновити гетьманство на Лівобережній Україні. Петро ІІ проголосив себе руй­нівником дідових перетворень, тому і дозволив вибори гетьмана. Во­ни відбулися у 1727 р. під наглядом представника царського уряду. Гетьманом було обрано 70-річного миргородського полковника Да­нила Апостола, який підписав “Решительные пункты”. Малоросійсь­ка колегія була ліквідована. Але царський уряд повністю контролю­вав діяльність нового гетьмана та його адміністрації: гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та пол­ковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінанса­ми запроваджувалися посади двох підскарбіїв - росіянина та україн­ця, мито за товари, які ввозилися до України йшло до Москви, Геть­манщина була переведена з-під юрисдикції Сенату під юрисдикцію міністерства закордонних справ водночас були зроблені деякі посту­пки: кількість російських військ на території України скорочувалася, скасовувалися податки, накладені Малоросійською колегією.

Данило Апостол, користуючись ситуацією зміг провести в Геть­манщині деякі зміни. Було поповнено земельний фонд, здійснено ре­форму судочинства та засновано скарбницю. Це забезпечило Гетьма­нщині перший річний бюджет. Під владу гетьмана було повернуто Київ, помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя. Апостол скоротив експор­тні мита, накладені російськими чиновниками, різко зменшив кіль­кість росіян і чужинців у своїй адміністрації, добився дозволу на по­вернення запорожців під владу Росії.

Однак зі зміною уряду у Москві змінилася ситуація і в Україні.

Після смерті Д. Апостола у січні 1734 р. влада на Лівобережній Україні перейшла до колегії, яка мала офіційну назву - “Правління гетьманського уряду”. Керівна роль в ній належала царському рези­денту. У період “Правління гетьманського уряду” (1734 - 1750 рр.) Лівобережна Україна продовжувала зберігати свій адміністративно- військовий устрій. Одночасно ще більше посилився контроль і втру­чання з боку царських урядовців у діяльність старшинської адмініст­рації.

Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор “Таємної канцелярії”. Ситуація ще ускладнювалася російсько-турецькою війною (1735-1739 рр.). під час війни Україна стала основною базою для російських військ, постача­льником матеріальних і людських ресурсів. Наслідки війни були ка­тастрофічними: загинуло 35 тисяч українців. Нескінченні мобілізації селян для обозів, людські втрати спричинили спустошення Лівобе­режжя. Внаслідок війни (включаючи витрати на утримання 50-75 ро­сійських полків) Україна зазнала збитків на 1,5 мільйони карбованців. До речі один віл на той час коштував 8 карбованців.

Отже, у першій половині XVIII ст. спостерігається тотальний, хоча хвилеподібний наступ на автономію України, внаслідок чого її права гетьмана та старшини були обмежені.