НОВІ ЯВИЩА В СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ТА ГРОМАДСЬКОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

Стан економіки суттєво визначає ефективність соціальних програм. З проведенням реформ було прийнято рішення про розробку спеціаль­ної програми соціальної перебудови. Відповідно до неї передбачалося різке нарощування виробництва товарів народного споживання й об­сягів платних послуг населенню, перепрофілювання для цього підпри­ємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази провідних товаровиробних галузей.

Традиційно занедбаною залишалася соціальна сфера радянського суспільства. Держава відібрала у всіх працюючих значну частину їх за­робітку, а пізніше і всі (172 млрд. гривень - на червень 1989 р.) збере­ження в Ощадбанках і перерозподіляла їх через так звані «фонди су­спільного споживання» (освіта, житло, транспорт, медицина, культура і т. ін.). Така система сприяла втраті стимулів до ефективної праці, де-

Тема 16. «Перебудова» і розпад CPCP. На шляху до незалежності моралізувала і закріпачувала людину, породжувала безініціативність. Партноменклатура і радянське чиновництво, яке стояло найближче до розподілу фондів суспільного споживання, збагачувалося, у той час як рядові трудівники терпіли нестатки.

Уряд М. Рижкова шукав нових шляхів до стабілізації економіки країни через розробку реформ. Знову, як і в часи М. Хрущова, висува­лися багатообіцяючі нереальні гасла, типу: «Забезпечити кожну ра­дянську сім’ю квартирою до 2000 року»; у програмі реформи середньої освіти планували комп’ютеризацію протягом п’яти років усіх шкіл (хоча радянська промисловість на той час виробляла лише один відсоток ком­п’ютерів США).

Цілковитого провалу зазнала кампанія боротьби із пияцтвом та ал­коголізмом (як і раніше з тунеядством та нетрудовими прибутками). Це соціальне зло планувалося ліквідувати старими і звичними засобами - забороною. Різке скорочення продажу спиртних напоїв, підвищення цін на них активізувало самогоноваріння та спекуляцію, «цукровий бум».

Темпи приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівниц­тво (група «Б») в Україні майже вдвоє випередили збільшення виробни­чих капітальних вкладень. Це дало деяку змогу здійснювати будівницт­во житла, загальноосвітніх шкіл, дитячих дошкільних закладів, ліка­рень і поліклінік. Більша частина житла будувалася господарським спо­собом. Прискореними темпами зростало індивідуальне житлове будів­ництво. Створювалися молодіжні житлово-будівельні кооперативи, про­ектно-будівельні об’єднання. Почався процес приватизації квартир. Од­нак програма будівництва житла не виконувалась.

Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати працівникам охорони здоров’я й соціального забезпечення, окре­мим категоріям працівників культури. Впроваджувалися вищі посадові оклади вчителям, професорсько-викладацькому складу вузів, встанов­лено додаткові пільги на оплату працівникам вугільної промисловості. Підприємствам була надана можливість підвищувати заробітну плату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Од­нак ці заходи призвели і до негативних наслідків. Після 1987 р. централь­ний уряд прийняв 11 постанов, спрямованих на підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. Внаслідок цього грошова маса в Україні значно збільшилася, що викликало різке розбалансування споживчого ринку. Це призвело до поширення спеку­ляції, різних зловживань, активного вивозу товарів за кордон, пануван­ня «чорного ринку». Все це відчутно позначилося на інтересах значної більшості споживачів, особливо соціально слабо захищених верств на­селення.

В таких умовах з 1991 р. в Україні було розпочато реформу цін. З 1 січня 1991 р. були введені нові закупівельні й оптові ціни, але вони перевищували діючі роздрібні.

Чергове розбалансування економіки призвело до скорочення вироб­ництва товарів широкого вжитку, порушення госпрозрахункових відно­син при реалізації продукції і, як цаслідок, - до порожніх полиць у крамницях.

У результаті величезна кількість продукції, обминаючи державну систему торгівлі, потрапляла на чорний ринок, де реалізовувалася за завищеними спекулятивними цінами. Все це створювало тотальний де­фіцит товарів і нестримне обурення народу.

Тільки 2 квітня 1991 р. були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільнороздрібні ціни. Це був вимушений, досить непопу­лярний серед народу захід, який не зміг розв’язати всіх проблем. Для захисту споживчого ринку в Україні уряд був змушений тимчасово - до насичення ринку товарами - запровадити з 1 листопада 1990 р. продаж продовольчих і непродовольчих товарів та іншої продукції за купони, а з 10 січня 1992 р. - купони багаторазового використання. Планувалося че­рез кілька місяців вивести з обігу карбованець і ввести національну валюту.

На вихід із кризового становища, на підвищення життєвого рівня народу України були направлені закони про економічну самостійність республіки. Усього за 1990-1991 р. Верховною Радою було схвалено майже 40 законів і 68 постанов з різних питань економічної політики.

Оновлення соціально-економіч-

Засідання Верховної Ради України

ного, соціально-політичного й куль­турного життя в Україні проходило занадто складно, з великими труд­нощами, і бажаних результатів не було досягнуто. Господарство зали­шалося в кризовому стані.

Пошук нових шляхів до прогре­су продовжувався і в царині гро­мадській, соціальній та політичній. Це був дуже суперечливий період в історії нашого суспільства, пород­жений «перебудовою». Це була від­повідь на необхідність подолати до­пущені раніше помилки та прора­хунку ліквідувати негативні тенден­ції та явища в розвитку Радянсько-

Тема 16.

З одного боку, було очевидним, що п’ять років гласності спричини­лися до епохальних змін. Значна більшість людей визнавала, що комуні­стична ідеологія — цей наріжний камінь радянської системи - зазнала остаточного краху. Це ставило під сумнів правомірність претензій ком­партії на керівну роль в суспільстві і контроль над більшістю його ба­гатств. Все більше уваги стала привертати до себе система ринкової економіки. Відродження національної самосвідомості з антицентристсь- кими поглядами було характерною ознакою соціально-політичних про­цесів в Україні. Та найбільш важливим убачалося поступове зникнення психології страху, яка нещодавно давала можливість значній меншості тероризувати значну більшість.

Але радянське суспільство майже не просунулося вперед на шля­ху конкретних структурних змін. Комуністи й надалі переважали в усіх ланках: соціальній, політичній, економічній.

Ситуація в Україні загострювалася через «духовний Чорнобиль» - русифікацію. За переписом 1989 р., з 51,7 млн. населення республіки українці становили 37,4 млн.; з них вважали рідною українську мову лише 87,7%, але реальний відсоток тих, хто вільно володів українсь­кою мовою, був набагато нижчим. У вузах українською мовою читалося приблизно 5% лекцій. На 1988-1989 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Харкові, Донецьку, Одесі, Чернігові, Миколаєві, Луганську; навіть на початок 1991-1992 навчального року українською мовою навчалося менше 50% учнів (з 300 тисяч учнів м. Києва лише 70 тис. навчалися українською). У 1988 р. книжки, які видавалися українсь­кою мовою, складали лише 18% за назвою, а їх тираж - лише 3%. Частка українців зменшилася з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., а росіян — зросла з 16,9 до 22,0%.

Падіння статусу української мови спонукало провідних українських патріотів, в першу чергу Спілку письменників, до захисту української культури, ліквідації «білих плям» історії.

Широкого розголосу набули виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзю- би, В. Дрозда, І. Драча та багатьох інших — в першу чергу письменників та журналістів, а не істориків. Найбільш вражаючим прозрінням була правда про голодомор 1932-1933 рр., який радянська історіографія на­магалася викреслити з людської пам’яті. З’явилися повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних HKBC у 1930— 1940 рр., реабілітацією яких займалася новостворена організація «Мемо­ріал». Значно зріс інтерес до українського феномена - запорозького козацтва; спроби І. Мазепи розірвати стосунки з Москвою почали роз­глядатися як акт патріотизму; боротьба українських урядів у 1917- 1920 рр. за незалежність стала розцінюватися як втілення легітимних національних прагнень; було відзначено тисячоліття християнства в Ук­раїні; навіть відверто антирадянська боротьба ОУН-УПА здобувала зро­стаючі симпатії народу, особливо у західних областях; розгорнулася дискусія про національну символіку - тризуб, синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла Україна» тощо.

Почали повертатися в українську літературу твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова та інших, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у часи застою В. Стуса, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших. Повер­тається з еміграції письменник та один з дисидентів М. Руденко.

Однією з найважливіших причин «перебудови» була нагальна потре­ба радикального зменшення тягара гонки озброєнь, призупинення міліта­ризації Союзу, який витрачав на озброєння від 20 до 28% ВНП. Рефор­маторська діяльність М. Горбачова призвела до еволюції та докорінної зміни зовнішньополітичних пріоритетів CPCP в 90-х роках - від кон­фронтації з країнами Заходу до співробітництва з ними.

1. Відбувається радикальне потепління в радянсько-американських стосунках, починається новий етап розрядки міжнародної напруженості, наповнений конкретним змістом (серія міжнародних угод та договорів про скорочення озброєнь).

2. З 15 травня 1988 р. по 15 лютого 1989 р. відбулося виведення ра­дянських військ з Афганістану (де лилалася кров і українських військових).

3. До 1991 р. було завершено виведення радянських військ з країн Центральної та Південно-Східної Європи.

4. Радянський Союз перестав надавати воєнну допомогу країнам «соці­алістичної орієнтації» третього світу - Анголі, Камбоджі, Нікарагуа, Ефіопії, Мозамбіку та іншим.

5. CPCP підтримав військові акції США у відповідь на іракську інтер­венцію проти Кувейту.

6. Дозволено об’єднання Німеччини в 1990 р.

7. Зупинена та ліквідована навесні 1989 р. діяльність Ради Економіч­ної Взаємодопомоги, а в 1990 р. - Організації Варшавського Договору.

Ці та інші заходи були «відступом» CPCP по всіх напрямках зовнішньо­політичної діяльності. Лідери нових ядерних держав - України, Біло­русії і Казахстану - заявили про без’ядерний статус.

Перемога «горбачовського мислення» в зовнішній політиці Союзу на практиці означала й перемогу США в «холодній війні». Розкол планети на капіталістичний світ та соціалістичний табір з початком 90-х рр. став надбанням історії.

Таким чином, гласність, плюралізм думок та лібераліза­ція підірвали радянську ідеоло­гію та «керівну роль» КПРС, за­конодавчо закріплену в Консти­туції Союзу, а в жовтні 1991 р. 6 стаття була скасована Вер­ховною Радою України.

Святкування Дня Соборності України

Одним із основних напрямів демократизації було визнано розкріпачення діяльності Рад народних депутатів. Найважли­вішим етапом цього процесу стали вибори до. Верховної Ра­ди України та місцевих рад народних депутатів (березень 1990 р.). До складу рад було обрано чимало кандидатів в депутати від різних громадських політизованих організацій. Та переважну більшість депутатських місць здобули представники державного й партійного апа­рату, господарські керівники різного ранґу.

15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада почала працювати в парламентському режимі. Перша її сесія тривала не один- два дні, як раніше, а 60 робочих днів.

Головним завданням цієї Верховної Ради була підготовка і прийнят­тя законів про зміни й доповнення до Конституції, про вибори народних депутатів, про мови в Україні, про державний суверенітет і незалежність України, про нову національну символіку та інші.

В умовах лібералізації в Україні почали виникати різні громадські організації, політичні клуби, групи, просвітницькі українознавчі органі­зації, такі як: Товариство «Лева» - у Львові (1987 р.); клуби — Українсь­кий культурологічний клуб (УКК), «Спадщина», студентське об’єднання «Громада», «Зелений світ» та ін. їх діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницької діяльності і набуває політизованого характеру. На­прикінці 1987 р. виходять з ув’язнення і повертаються в Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р. - Л. Лук’яненко, який був політичним в’язнем 26 років.

У червні 1988 р. у Львові відбувається несанкціонований мітинг, на якому пролунав заклик до створення Демократичного фронту. В ньому брали участь різні політичні сили - від комсомолу до УГС. Але партійне керівництво республіки і місцеве діяло силовими методами: мітинги роз­ганялися, людей цькували собаками (та й бракувало політичних лідерів і сил), що не дало змогу створити загальнодемократичне об’єднання. Такі сили виявилися в Спілці письменників України, які на початку 1989 р. заявили про створення Народного руху України за перебудову (згодом

Рух). Ця організація була найбагаточисельнішою — близько 280 тис. членів. Вона відстоювала ідею суверенітету України, відродження україн­ської мови та культури, наголошувала на екологічних проблемах і підтри­мувала демократизацію політичної, суспільної і економічної системи. Особ­лива увага зверталася на солідарність всіх етнічних груп в Україні. Отже, Рух заявив про себе як широка соціальна, політична і національна те­чія, яка діяла на засадах національного відродження. Рух організував низку масових політичних акцій: «живий ланцюг» між Києвом та Льво­вом (січень 1990 р.), в якому взяли участь 3 млн. чоловік, присвячений проголошенню у 1919 р. об’єднання УНР та ЗУНР в єдину державу; свят­кування (серпень 1990 р.) 500-річчя запорозького козацтва; ряд звер­нень до неукраїнців — «Проти антисемітизму», «Заява на підтримку праг­нень кримсько-татарського народу» та інші.

Та найбільш чисельною на той час політичною партією залишається комуністична (КПУ), в лавах якої на початок 1990 р. налічувалося 3,2 млн. чоловік.

Події 19-20 серпня 1991 р. в Москві суттєво змінили становище Ком­партії України. Дії заколотників призвели до остаточної її дискредитації і повної деморалізації. В таких умовах президія Верховної Ради України (26 серпня 1991 р.), керуючись статтею 7 Конституції республіки, поста­новила припинити діяльність Компартії України, а згодом прийняла рішення про заборону її діяльності.^:і!

За таких обставин відбувається інтенсивне зростання інтересу до створення нових партій. В кінці квітня 1989 р. на з’їзді УГС приймається рішення про саморозпуск і створення на її основі Української республі­канської партії (УРП). У програмі підкреслювалося, що партія вважає союзний договір недійсним, комуністичну ідеологію та практику - анти- людськими; наголошувалося на необхідності націоналізації власності КПРС.

Про створення ініціативного комітету Демократичної партії Украї­ни (ДПУ) було повідомлено у березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху. Головна мета ДПУ ~ побудова незалежної «Самостійної Соборної Української Держави». Вона відкинула будь-яку форму федеративного устрою CPCP.

1-2 грудня 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Партії демокра­тичного відродження України (ПДВУ), яка утворилася на базі демокра­тичної платформи в Компартії України. Більшість членів партії - ко­лишні комуністи. Нова партія проголошувала пріоритет загальнолюдсь­ких цінностей, захист прав і свобод людини, викривала тоталітаризм.

Головною метою Української народно-демократичної партії (УНДП) на з’їзді, який відбувся 16-17 червня 1990 р., було заявлено про відрод­ження незалежної демократичної правової Української держави. Ця партія проголосила, що вона буде наполягати на «ненасильницькій зміні існую­чого тоталітарного державного ладу». УНДП вважала незаконним союз­ним договір 1922 р. між урядом Росії та «окупаційним урядом» України і

Тема 16. «Перебудова» і розпад CPCP. На шляху до незалежності тому до можливого оновлення цієї угоди ставилася «як до продовження агресії проти України та її народу».

Часом заснування Народної партії України (НПУ) вважається про­ведення 22 липня 1990 р. установчого з’їзду у Дніпропетровську. Головна мета партії - побудова мирними засобами самостійної парламентської республіки, збереження етносу України, допомога і захист малозабез­печених, досягнення соціальної справедливості за принципом: «Кожна людина має право на щастя».

З жовтня 1989 р. розпочала свою діяльність Українська національна партія (УНП). Установчий з’їзд відбувся у Львові. Партія виступила про­ти тієї державності в Україні, яка була, домагалася демократії, плюраліз­му, приватної власності, скасування Конституції УРСР та договору про створення CPCP, виведення «окупаційних збройних сил» з усіх українсь­ких земель. Майбутню Україну УНП бачить як унітарну буржуазну дер­жаву. У складі УНП у лютому 1990 р. було організовано ініціативний ком­ітет «За створення Збройних сил України» та молодіжну організацію «Січ».

У червні 1991 р. в Київському держуніверситеті на конференції з історії лібералізму в Україні були викладені програмні принципи Лібе­рально-демократичної партії України (ЛДПУ). Головна мета цієї партії: забезпечення прав та свобод людини, захист особистості та сім’ї, роз­державлення засобів виробництва, приватизація економіки, деполітиза­ція та деідеологізація економіки, науки, освіти та культури. Поряд з ЛДПУ заявила про себе й Ліберальна партія України (ЛПУ), яка об’єд­нує переважно підприємців та бізнесменів.

25-27 травня 1990 р. на установчому з’їзді в Києві була проголошена Об’єднана соціал-демократична партія України. Ця партія прагнула по­єднати традиції західної та східноукраїнської соціал-демократії на феде­ративних засадах. Та після розколу було створено дві партії - Соціал- демократичну партію України (СДПУ) та Об’єднану соціал-демократичну партію України.

Таким чином, з розвитком демократії почала виникати багатопар­тійність, яка набувала широкого розмаїття та розголосу. Але ці партії були нечисленні, в них ішла боротьба за лідерство, що вела до роз­колів; соціальна база, ідеологія залишалися невиразними і незаверше­ними, йшов процес їх формування. Давалися взнаки низький рівень по­літичної культури, взаємна нетолерантність, суттєвий вплив тоталітар­ної свідомості - як у лівих, так і у правих. Новостворені партії ще були слабкі як організаційно, так і матеріально. Тому і не могли скласти кон­куренцію КПРС, що контролювала реальні важелі влади.

Однією з суттєвих прикмет оздоровлення суспільного життя стало відновлення зв’язків між державою та церквою на нових паритетних за­садах. Розвивається процес створення організацій релігійного характеру. Віруючим повертають храми, інші культові споруди. Забезпечуються більш сприятливі умови для здійснення свободи слова та віросповідання.

Л. М. Кравчук — другий Президент України, обраний 1 грудня 1991 року

У зв’язку з процесом відновлення істо­ричної справедливості виникла проблема повернення власності УАПЦ, УГКЦ та УПЦ КП, що відійшла від Російської пра­вославної церкви. Це призвело до кон­фліктів між віруючими різних конфесій, захоплення храмів, що відбивало бороть­бу за сфери впливу. До розпалювання кон­фліктів доклав руку партапарат, який прагнув таким чином послабити, дискре­дитувати опозицію. В результаті бороть­би за легалізацію УАПЦ та УГКЦ в жовтні 1990 р. переїжджає до України патріарх УАПЦ Мстислав, а у березні 1991 р. ~ кардинал Любачівський.

Важливою громадською подією стало офіційне святкування влітку 1988 р. 1000- ліття прийняття християнства на Русі. Це було використано дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УГКЦ.

Помітно зростає інтерес народу до моральних і духовних витоків своєї культури, історії, релігії.

Епохальними подіями в житті України, яскравим свідченням зміцнен­ня демократичних засад і сподівань українського народу стали Всеук­раїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р. У бюлетень для таємного голосування було включено Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 р. і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності Украї­ни?». Право брати участь у референдумі мали 37 млн. 855 тисяч 555 чоловік, з яких взяли участь у голосуванні 84,18%. Із них відповіли «Так, підтверджую» - 90,32%; проти - 7,58%; 2,1% бюлетенів були недійсними.

Підсумки референдуму засвідчили одвічне прагнення українського народу до державної незалежності, його бажання бути господарем у власному домі. Результати голосування гідно увінчали тисячолітню істо­рію державотворення в Україні, знаменують її повноправне входження до світового співтовариства. Вони показали марність надій на відтворен­ня CPCP.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було вклю­чено 6 кандидатур - В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук’яненка, Л. Табу- рянського, В. Чорновола та І. Юхновського. Президентом України був обраний Леонід Кравчук, котрий одержав 61,59% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Ці демократичні перетворення в Україні призвели до втрати самого поняття «перебудова», яке віджило, оскільки було пов’язане з утопіч­ними сподіваннями на швидке поліпшення життя людей звичайними ко­мандними методами. «Перебудова» виявилась типовою революцією «зго­ри», що «планувалась» як відносно обмежена в часі, упорядкована, як суворо контрольований засіб, завдяки якому покращувалася б стара споруда, а не зводилася нова, принципово іншої конструкції. Розвиток подій досить швидко зламав надуману схему.