КРАХ CPCP
Як тоді, так і сьогодні залишається актуальним питання: хто винен у тому, що розсипалася така потужна наддержава, як Радянський Союз? Ортодоксальні старі комуністи вбачають винними американських імперіалістів, демократів та зрадників-комуністів.
Є й інші «причини». Насправді розвал Союзу відбувся не зусиллями «злодіїв-американців», не ЦРУ, не демократів, а самими архітекторами комунізму.Як російські, так і західні філософи, політологи, історики ще за життя К. Маркса, а потім В. Леніна різко критикували їх за ідею диктатури пролетаріату, яка закладала в практику будівництва соціалізму (комунізму) - суспільства найвищої свободи, демократії, народовладдя, прогресу, за деспотичні силові засади. Зокрема, М. Бакунін неодноразово застерігав про небезпеку з боку «червоної бюрократії», економічним фундаментом якої стає державна власність на засоби виробництва. «Ставши одержимим максималістською революційною ідеєю, - писав М. Бердяев, - Ленін, врешті-решт, втратив безпосереднє відчуття відмінності між добром і злом, втратив безпосереднє ставлення до живих людей, допускаючи обман, брехню, насилля, жорстокість...»
«Ленінізм, - зробить він висновок у 30-х роках, - є вождізм нового типу, він висуває вождя мас, наділеного диктаторською владою. Цьому будуть наслідувати Мусоліні і Гітлер. Сталін буде завершеним типом вождя-диктатора. Ленінізм, звичайно, не є фашизм, але сталінізм уже дуже схожий на фашизм...» Аналогічну думку висловив ще в 1926 р. В. Винниченко, який вже тоді застерігав від небезпеки «коричневого фашизму, який вилупляється з червоного яйця більшовизму». На жаль, тривоги прогресивної інтелігенції щодо фашизації радянської влади підтвердилися.
Щоб приборкати невдоволений народ, примусити його працювати майже безплатно на «червону бюрократію», проводять планові арешти величезної кількості людей (ворогів народу), штучні голодомори, масові репресії аж до виселення цілих народів з їхньої історичної батьківщини, знищення національної еліти...
Все це — звірства, яких не бачив світ. «Червона бюрократія», - як і попереджував Бакунін, - опустила суспільство на найнижчий щабель ідіотизму», страх перед владою надовго паралізує волю народу. Усе це дасть підстави вождю італійських фа-
Реальна влада тепер зосереджена в республіках
шистів Мусоліні зробити висновок: «Більшовизм в Росії зник і на його місце став слов’янський тип фашизму...»
Хрущовська «відлига», а потім горбачовсь- ка гласність дещо окрилили народ, він почав прозрівати. Комбуржуйство починає шукати порятунок не у китайському реформуванні економіки, а у вседержавному розгардіяші, у розграбуванні економіки, зміні політичної системи. Робити все це вже було не важко, бо широкі верстви населення бажали і вимагали змін, йти до світла гласності, демократизму, який розковував творчі сили суспільства і мало не в усій Європі побудував суспільство з усіма ознаками демократичного соціалізму. Патріотичні сили давно були свідомі того, що тільки вільний розвиток кожної окремої республіки дасть ті святі узи єднання, братерства, інтеграції, які приведуть до розквіту, ладу і згоди у світовому масштабі. Тобто під час горбачовської «перебудови» в CPCP не було вже політичної сили, зацікавленої в збереженні чи реформуванні старого помираючого монстра. Наддержава розпалася під власною вагою.
Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу. Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М. Горбачов, запропонувавши проект нового союзного договору. Керівники республік повинні були підписати його наприкінці серпня 1991 р. в урядовій резиденції в Ново-Огарьово. Однак консервативне оточення президента вирішило повернути до диктатури сталінського типу. Склалася група змовників, і 19 серпня 1991 р. у Москві почався заколот: було створено анти- конституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, а російською — ГКЧП), до якого ввійшли: Голова Верховної Ради CPCP А.
Лу- к’янов, віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили однією із цілей зірвати підписання нового союзного договору, призначеного на 20 серпня. «Гекачепісти» у своєму маніфесті, розповсюдженому засобами масової інформації, обіцяли народу знизити ціни, підняти заробітну плату, забезпечити усіх житлом і т. п. Попередньо у столицю були введені танки та бронетранспортери. У Москві, де розгорталися основні події, центром опору став Білий дім Президента Росії Б. Єльцина, на захист якого вийшли неозброєні сотні тисяч москвичів (серед його захисників були і представники України під синьо-жовтим прапором). У дні заколоту рішуче діяв Б. Єльцин. Він видав укази, в яких розцінив дії заколотників як державний переворот і закликав військових не виконувати накази змовників. Керівництво арміїпісля певних вагань не підтримало заколотників, а деякі підрозділи перейшли на бік народу. 21 серпня 1991 р. «гекачепісти» зрозуміли марність своїх сподівань і були заарештовані.
«Модель Союзу нас більше не цікавить...»
(З кн. «Останні дні імперії... Перші роки надії»)
В Україні заклик Голови Верховної Ради Л. Кравчука до спокою і витримки свідчив про очікувальну позицію. Але при цьому він заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі
закону і що нема підстав для введення в республіці надзвичайного стану.
Керівництво Компартії України фактично стало на бік заколотників, про що свідчила його діяльність у дні путчу. За цих умов тільки опозиційні сили послідовно й рішуче виступали проти заколотників. Дії заколотників призвели до остаточної дискредитації компартії.
На окраїнах радянської імперії прагнення народів до незалежності вміло використала місцева номенклатура. Вона боялася перемоги демократії у себе (як це сталося у Москві) й поспішила перехопити владу, підтримавши гасла незалежності та суверенітету.
Після цього процес руйнування імперії став незворотним.24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України переважною більшістю голосів прийняла Акт про незалежність України. З огляду на смертельну небезпеку, що нависла над Україною у зв’язку зі спробою державного перевороту в CPCP, зазначалося у цьому документі, «здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави України». З прийняттям Акту про незалежність України розпад CPCP прискорився.
7~8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі (Білорусь) президенти Л. Кравчук, Б. Єльцин та голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). У документі проголошувалося, що CPCP як суб’єкт міжнародного права припинив своє існування. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до СНД приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменія та Узбекистан. У 1993 р. до СНД увійшла Грузія. Отже, в СНД ввійшли всі республіки колишнього Союзу, крім прибалтійських. Угода про СНД відбивала прагнення нових незалежних держав цивілізовано «розлучитися», і тому була швидше політичною декларацією, аніж реальним договором. СНД перетворилася в досить аморфне утворення. Договір про створення СНД - це скоріше політична декларація про крах CPCP, а не чіткий реальний спектр домовленостей, оснащений механізмом проведення в життя. Стало очевидним, що СНД не виправдала надії на «неоСРСР», а республіки колишнього Союзу довели, що можуть обходитися без «старшого брата» - Росії.
25 грудня 1991 р. М. Горбачов заявив про свою відставку з посади Президента CPCP і про зняття з себе повноважень Верховного головнокомандувача збройних сил CPCP. Наступного дня одна з палат Верховної Ради колишнього CPCP, яку вдалося зібрати — Рада республік, прийняла формальну декларацію про припинення існування CPCP.
Українці, як і інші народи колишнього Союзу, як і, зрештою, весь світ, ясно побачили і відчули, що закінчується ще одна історична епоха - краху тоталітаризму.
Україна вступила на важкий шлях творення кращого майбутнього свого народу, відродження нації в умовах незалежності. Український народ став на шлях тяжкої боротьби за відстоювання вільної, незалежної, демократичної держави, сподіваючись на краще майбутнє. ,* Через 10 років за конституційним поданням 139 народних депутатів України (лівого спрямування) Конституційний Суд 27 грудня 2001 р. прийняв рішення визнати відповідні укази про заборону діяльності Компартії України неконституційними і такими, що втратили чинність з дня їхнього ухвалення.
Неоднозначність і суперечливість (до глибокого обурення) викликали рішення KC у різних політичних сил і їх лідерів, бо вони виникли на ґрунті юридичних колізій, які склалися в правовому полі посткомуністичного державотворення.
ЛІТЕРАТУРА
1. Історія України/В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін./Під ред.
В. А. Смолія. - K., 1997.
2. Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн./Мельник Л. Г. — K., 1992. — Кн. 2.
3. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: Етнополітичний аналіз. - K., 1999.
4. Кульчицький С. В. Утведження незалежності України: перше десятиліття// Укр. іст. журн. - 2001. — № 2.
5. Литвин В. М. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 pp.). - K., 2000.
6. Литвин В. М. Україна: політика, політики, влада. - K., 1997.
7. Маляренко В. Кінець імперії: Дещо про причини розпаду Союзу PCP∕∕Γo- лос України. - 1997. — 28 січня.
8. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. — K., 1997.
9. Незалежність України: історичні витоки і перспективи. — K., 1997.
10. Пономаренко Б., Сирота M., Пасько С. «То чому ми такі нерозумно-зрадливі, що самі провокуєм недолю собі?!», або Шлях, який мусим здолати в ім’я майбутнього//Голос України. - 1996. - 5 березня.
11. Субтельний О. Україна: Історія. — K., 1991.
12. Шепотько Л., Бурячок А., Принц Г. та ін. Діагноз Достоєвського: Нотатки на полях книги Петра Балея//Голос України. - 1996. - 7 червня.