НЕОБХІДНІСТЬ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ЗМІН В CPCP. КУРС НА «ПРИСКОРЕННЯ»

У першій половині 80-х років CPCP опинився у надзвичайно склад­ному становищі. Радянська імперія стояла на порозі економічної та соці­альної кризи. Уповільнюються темпи розвитку економіки та в окремих галузях народного господарства відбувається відчутний спад виробниц­тва.

Неефективність «соціалістичних методів господарювання» виразно виявилась у таких важливих галузях індустрії України, як металургія, металообробна промисловість, машинобудування. У 1985 р. CPCP ви­плавляв близько 150 млн. т сталі - більше ніж США. Однак на відміну від Америки, металу катастрофічно не вистачало. Причиною цього була

Тема 16. «Перебудова» і розпад CPCP. На шляху до незалежності недосконала технологія (значна частина металу перетворювалась на стружку), безгосподарність (гори металу іржавіли просто неба), розба­зарювання та розкрадання. Приблизно кожна четверта із виплавлених тонн сталі опинялася серед відходів.

З початку 80-х років проводили оцінку технічного рівня майже 20 тис. машин та верстатів радянського виробництва. Приблизно третину з них потрібно було невідкладно зняти з виробництва, та технічно заста­рілу і неякісну продукцію продовжували випускати.

Україна виробляла близько половини всього чавуну у республіках Союзу, 40% ^— сталі, прокату, забезпечувала третину видобутку вугіл­ля, близько 60% - залізної руди, п’яту частину валового збору зерна, половину виробництва цукру та олії.

У 1990 р. вперше за багато років відбулося скорочення обсягів суспі­льного виробництва. Зростання грошових доходів значно перевершило приріст виробництва товарів і послуг, що призвело до спустошення спо­живчого ринку. Вперше за післявоєнні роки виробництво національного доходу України зменшилося на 1,5%, хоча в цілому по Союзу він знизився на 4%, а в Російській Федерації - на 5,5%. Загальний дефіцит бюджетних ресурсів досяг на цей час 40 млрд. рублів. Знижувався обсяг промислового виробництва, падала продуктивність праці, втрачались інші визначальні чинники.

Складне становище було і в сільському господарстві України, потен­ціал якого характеризувався як один із найнижчих серед галузей народ­ного господарства. Фондоозброєність тут нижче на чверть, енергоозброєність - на 42% від інших галузей. На одного працюючого в сільськогосподарсь­кому виробництві припадало лише 15 тис. крб. основних фондів, тоді як в СІЛА - 97 тис. доларів, енергетичних потужностей - відповідно 33 і 142 кінські сили. За фондоозброєністю сільського господарства Україна відста­вала, наприклад, від прибалтійських республік у 2-2,5 рази. Тільки по­ловина наявної техніки відповідала нормативним вимогам. Щорічні вит­рати на її ремонт становили 20 відсотків балансової вартості, тоді як в США лише 7 відсотків. Кожного року більш ніж 11 тисяч га сільськогос­подарських угідь вилучалися з використання для несільськогосподарсь- ких потреб.

Украй загострилася демографічна ситуація в Україні. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. чоловік.

У ряді регіонів України люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців.

був нижчий від інших галузей на­родного господарства. Ніякі дотації сільському господарству не допомага­ли. А економічна необґрунтованість за­купівельних цін на сільськогосподар­ську продукцію призвела до того, що в регіонах з великими питомими тру­довими затратами були вищі рента­бельність та ефективність виробницт­ва. Закупівельні та роздрібні ціни не стимулювали, а, навпаки, зменшува­ли зацікавленість господарств у збіль­шенні виробництва. Так, на виробниц­тво кілограма масла витрачалося 8,5 крб., а продавалося воно по 3,4 крб. за кілограм. Якщо додати до цього порівняно низькі ціни на сировину, ме­тал, паливо, електроенергію, що пе­реважали в обсязі продукції республі­канської економіки, то стане зрозумі­лою вся та безліч проблем, що виник­ли в Україні.

Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в центрі, в Москві, Україна ж була позбавлена майже всіх прав. 95% продукції вироблялося на підприєм­ствах союзного підпорядкування. На діяльність цих підприємств уряд України, місцеві Ради не справляли ніякого впливу. За рахунок 5% про­дукції, що вироблялася на місцевих підприємствах, не можна було за­довольнити усіх потреб українського народу. Продукцією, яка виробля­лася на підприємствах союзного значення, розпоряджалися союзні орга­ни, які залишали республіці тільки шкідливі відходи та тяжкі екологічні проблеми.

За оцінкою Міжнародного інституту менеджменту навколишнього середовища (Швейцарія), щорічні втрати України від погіршення її еко­логічного стану становили 15-20% валового національного прибутку і є найбільшими у світі. За кількістю технологічного бруду на душу насе­лення Україна посідала перше місце не тільки серед держав колишньо­го CPCP, а й у всій Європі, зони екологічного лиха охопили 15-20% її території.

Займаючи лише 2,7% території Союзу, вона приймала на себе до 23% всіх забруднень.

Тема 16. «Перебудова» і розпад CPCP. На шляху до незалежності

Однією з головних проблем України була і є катастрофа глобально­го значення - Чорнобиль. 26 квітня 1986 року вибухнув реактор по­тужної Чорнобильської AEC, розташованої за 130 км від Києва. Вели­чезна радіоактивна хмара, значно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Нагасакі і Хіросими в Японії, покрила околиці Чорно­биля, значну територію України, а згодом і землі Білорусі, Польщі та країн Скандинавії.

Над світом нависло те, чого він найбільше жахався, - ядерна ка­тастрофа. Ця аварія стала незбагненною національною бідою, яка болю­че відгукнулася в серцях мільйонів людей. Економіка зазнала величез­них збитків. З господарського обороту вилучено майже 190 тис. га зе­мель. Було відселено населення в радіусі ЗО км від реактора. Для ева­куйованих з Київської та Житомирської областей, для надання різної соціальної допомоги були витрачені значні кошти. Потрібні вони й сьо­годні, бо роботи по створенню більш безпечних умов для життя людей в районах, що постраждали, та ліквідаторів тривають, не отримуючи на­лежної інформації та допомоги.

Та, мабуть, не менш трагічне те, що радянські органи влади - союзні і республіканські, як і М. Горбачов, спочатку намагалися прихо­вати від громадськості катастрофу, котра сталася через вражаючу ха­латність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. У республіці з 1970 р., коли почалося спорудження станції, існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну AEC в енергетично багатій Україні, на залюдненій території та ще й поблизу Києва. Викликало обурення свавілля і без­відповідальність Москви, яка нав’язала Україні цю електростанцію. Те­пер союзне партійне керівництво, як і республіканське, перекладали одне на одного вину за аварію.

До вищеназваних проблем слід додати таку: державний зовнішній борг CPCP становив у 1990 р. 35 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті, внутрішній - майже 600 млрд. рублів, останніми роками він зріс майже на 400 млрд. рублів. Держава жила в борг, практично балансую­чи на межі економічного банкрутства. Розвал CPCP був на часі політично й економічно невідворотним.

У 1982-1985 рр. пройшли похорони провідних членів Політбюро ЦК КПРС. У січні 1982 р. помер головний ідеолог компартії М. Суслов, а у листопаді того ж року - генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв. У лютому 1984 р. пішов із життя його спадкоємець на найвищій партійно- державній посаді, колишній керівник КДБ Ю. Андропов, а у грудні того ж року - впливовий у Кремлі міністр оборони CPCP Д. Устинов.

У березні 1985 р., після смерті генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка, дещо оновлений партапарат висунув на посаду лідера КПРС наймолодшого члена Політбюро - 54-річного М. Горбачова. Новообра­ний генсек намагався дещо реформувати, підправити «скривлену» і «де­формовану» будову соціалізму, не змінюючи її фундаменту і самої систе-

М. С. Горбачов

ми. М. Горбачов проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку, перебудову економіки краї­ни на засадах «нового мислення», яке проголошувало «пріоритет загально­людських цінностей» над класовими. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апа­ратників. Розумний і прагматичний М. Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лі­дерів, які висунулися після смерті Сталіна.

Незважаючи на глибоко ешело- нований опір партійних консерваторів і суспільства в цілому, М. Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму. Він став символом «нового ми­слення», «соціалістичного плюраліз­му думок», «перебудови сталінської моделі соціалізму і повернення до ле­нінських принципів», щоб активізувати народні маси та, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів, модернізувати вітчизняну економіку, вивести її із застою, зробити її ефективнішою, потужнішою й продуктивнішою, реформувати політичну та соціальну модель Радянсь­кого Союзу.

Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності та наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні держа­вою у межах соціалістичного вибору. Але у той час, коли на союзному рівні відбулися важливі зміни, Першим секретарем ЦК Компартії Ук­раїни до осені 1989 р. залишався В. Щербицький.

Важливою особливістю економічних перетворень в Україні стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господар­ства. Це дуже важливе положення, бо структура економіки цієї вирі­шальної сфери республіки, що історично склалася, тривалий час зали­шалася зорієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва (групи «А»), добування сировини й палива. Ситуація значно погіршува­лася тією обставиною, що, за словами М. Горбачова, на мілітарні зусил­ля CPCP спрямовувалося 92% усіх промислових потужностей (з яких 60% становила важка промисловість), а на задоволення потреб людей - лише 8%. А Україна була цитаделлю «оборонки», яка поглинала 2/3 на­уково-технічного потенціалу. І, нарешті, 95% продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Частка України в загальносо-

Тема 16. «Перебудова» і розпад CPCP. На шляху до незалежності юзному виробництві продовжувала скорочуватися: у накопичуваннях ос­новних виробничих фондів вона за період з 1970 до 1989 р. скоротилася з 18 до 10%.

Оголосивши курс на «прискорення», М. Горбачов та його оточення не усвідомлювали неспроможності самої моделі соціалістичного господарю­вання. Вони навіть гадки не мали про зміну самої системи, знову вдаючись до методу «охрімової свити». Визначивши пріоритетним напрямом «при­скорення» розвиток машинобудівної промисловості, робили це за раху­нок інших. Почалося скорочення управлінських структур та їх апарату.

Командно-бюрократична система після певного переляку, виклика­ного скороченням кількості міністерств і відомств (у 1987 р. їх було по­над 100 тільки у Москві, а вони дублювалися і в Києві), швидко отями­лась і ступила на шлях повзучого саботажу «перебудови».

З початком «перебудови» одразу ж виявилися труднощі на її шляху. Одні були породжені нашим минулим, а деякі болючі проблеми породи­ла сама «перебудова» та «прискорення». В багатьох випадках перешко­дою були половинчастість і некомпетентність рішень, що приймалися. Дуже болісним виявився процес зміни характеру взаємовідносин під­приємств із центральними органами управління. Прийнятий в CPCP у 1987 р. (у серпні 1990 р. BP України прийняла Закон про її економічну самостійність) Закон про державне підприємство, надаючи їм само­стійність, самоуправління на рівні трудових колективів, не звільнив ос­таточно їх від відомчих економічних пут, а фактично передав заводи і фабрики у власність «Генералам» - директорам. Не чисті на руку дирек­тори разом зі своїми помічниками через різні МП, СП тощо здобули цілковиту волю розпоряджатися народним багатством, ставати прихо­ваними мільярдерами-скоробагатьками, нічим не ризикуючи, ні за що не відповідаючи, та ще й вимагати від держави субсидувати розвалене, розкрадене ними виробництво.

А тим часом номенклатура - партійно-комсомольська, військово- промислова, господарсько-управлінська та інші, скинувши порожню обо­лонку втрачаючої авторитет КПРС, зайнялися «ділом», своєю номенк­латурною приватизацією. Незадоволення тим, як вирішуються економічні та соціальні проблеми, було однією з головних причин страйків шах­тарів Союзу, в тому числі України.

Водночас вже перші самостійні кроки підприємств призвели до роз­витку групового егоїзму, заниження виробничих планів, намагання по­ставити вузьковідомчі інтереси вище загальнодержавних. Суттєвою пе­решкодою, гальмом у проведенні реформ виявилася недосконалість фінан­сово-кредитного механізму та існуючої системи ціноутворення. Оптові та закупівельні ціни зовсім не відповідали потребам економічної реформи, жорстким умовам регіонального госпрозрахунку.

Економіка республіки, як і CPCP у цілому, лишалася переформова­ною: субсидії нерентабельним підприємствам складали до 45% держав-

них витрат. Адміністративні методи, старі зв’язки вже не діяли, а нові ще не були створені. Розпочався спад виробництва: у 1990 р. національ­ний доход скоротився на 4%, а у 1991 р. ^- ще на 13%. Підвищуються роздрібні ціни: навесні 1991 р. - вдвічі, у січні 1992 р. вони вже переви­щували рівень грудня 1990 р. у 8 разів. Таке їх зростання у 1,5 рази перевищувало зростання доходів, що викликало різке погіршення жит­тєвого рівня населення. Стимулу для розвитку економіки «лібераліза­ція» цін не дала, оскільки проводилася в умовах збереження монополі­зму на ринку.

Таким чином, у цей час в Україні, хоча й із суттєвими прорахунка- ми та помилками, відбувалися пошуки нових шляхів і методів господа­рювання. Певні зрушення відбулися в промисловості, сільському госпо­дарстві та соціальній сфері: вони характеризувалися їх подальшою соці­альною переорієнтацією, відповідною перебудовою їх структур. Разом з тим у ході перебудови в економіці посилились негативні тенденції. Бажа­них результатів не було досягнуто: це об’єктивно, адже процес «пере­будови» відбувався на засадах історично віджилої адміністративно-ко­мандної системи, яка вичерпала себе. По-перше, тому, що сама модель реформи, сконструйована в центрі, об’єктивно вела до розладу еконо­мічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансуван­ня в умовах відомчого диктату стало для економіки руйнівним. Планове регламентування згори підштовхнуло підприємства до збільшення своїх прибутків не завдяки ефективності та якості роботи, а за рахунок підви­щення цін. І це призвело до повного нехтування інтересами спожи­вачів, безконтрольності в зростанні грошових виплат на виробництві, ігнорування договірних стосунків. Це був один із найсуттєвіших про- рахунків у проведенні «перебудови».