Наукова діяльність В. Б. Антоновича, на перший погляд, очевидна.
Це увесь список його праць, наукові кабінети та музеї університету, археологічні розкопки... Однак, знову ж таки, і тут учений взяв собі за правило мінімально показувати свою лабораторію дослідження, подаючи вже готові результати часто без певних висновків, які полишав на волю читачів.
Ці та інші обставини ускладнюють завдання кожного, хто намагається аналізувати науковий доробок Антоновича. Цей аналіз завжди проводився в трьох засадничих напрямах: місце вченого в попередній і сучасній йому російській історіографії; порівняння його творчості з напрямами світової науки; вплив політичних поглядів. При цьому ті, хто більше знали Антоновича як громадського діяча, говорили, що наука для нього була другою справою; ті ж, хто знали його як ученого, вважали що саме це було його головним покликанням і принесло найбільші результати. Але майже всі дослідники погоджувалися, що громадські й наукові погляди Антоновича дуже тісно перепліталися. Саме історія була для нього вчителькою життя, із своїх історичних студій учений черпав знання про головні засади й напрями розвитку українства, його специфічні риси та потреби.Сучасники (лише за одним винятком —Драгоманова) оцінювали його наукову діяльність дуже високо. У цьому сходилися представники різних течій, поглядів і груп. Науковий авторитет Антоновича був засвідчений обранням його членом багатьох наукових установ і товариств, а в 1902 р. Російська Імператорська Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом.
Спробуємо вияснити особливості творчої праці Антоновича як ученого, його місце в українській, слов’янській та загалом європейській історіографії.
Насамперед його порівнюють з істориками-україністами XIX ст. Вважається, що на відміну від народницької історіографії, наприклад, Μ. І. Костомарова, у Антоновича «більше критики, аналізи, об’єктивізму, більш освітлення подій і з’явищ доби, яку він малює».
В його працях «вражає гармонія між ідеєю й фактом». Він не подає наперед жодної готової думки, а групує матеріал так логічно, «в такій ясній перспективі, що ідея встає перед вашими духовними очима сама... і, не вважаючи на сухий виклад, вони (факти.— В.У.) заставляють читача не тільки думати, але й почувати та уявляти собі час, події й людей, про які в них іде мова» ,40÷ Антонович замикає в українській історіографії період етнографізму та романтизму й починає новий період, «де більше було наближення до спізнання об’єктивної істини в минулому» [CXXXIV] [CXXXV]. Один із відомих його учнів М. В. Довнар-Заполь- ський зауважував, що В. Б. Антонович не приєднався до жодної з ідейних течій російської історіографії, «его можно скореє признать эклектиком, несколько склонным к славянофильской догме, но пролагающим в ней самостоятельные пути» [CXXXVI]. Незважаючи на значне поширення ідеї вирішальної ролі особи в історії, Антонович звернув основну увагу на народні маси. Довнар-Запольський припускав вплив на вченого ідей слов’янофілів, панславізму кирило-мефодіївців та гміновладства польського історика Іоахима Лелевеля. Однак Антонович розглядав не суцільну масу, а різні її групи та соціальні начала, боротьба яких і витворювала цілі історичні явища та епохи. Все це було, стверджує Довнар-Запольський, «крупным шагом вперед», тому Антоновича оцінювали вже у 1909 р. як «выразителя одного из поворотных моментов в развйтии русской исторической науки» [CXXXVII].Наступні покоління істориків внесли певні корективи в ці оцінки. Еклектизм був відкинутий, вірніше, змодифіко- ваний у теорію впливів. Слідом за С. Томашівським [CXXXVIII] більшість дослідників і сьогодні сходяться на думці, що Антонович був родоначальником позитивізму, в українській історіографії. При цьому він, можливо, першим із слов’янських істориків уже на початку 1860-х років став переконаним позитивістом, коли погляди Конта, Дж.
Мілля, І. Тена, Г. Спенсера ще були майже невідомі в Росії. Віра в силу людського розуму, який-, пізнаючи закони природи й суспільства, підко- рює їх, сприяла розвитку позитивістами нових галузей науки, зокрема археології, антропології, соціальної та національної психології тощо. Всі ці дисципліни в Україні започатковані саме Антоновичем (ідеться про належний науковий рівень). Ним було сприйняте також поняття про націю, що його обгрунтовував німецький учений-романтик Й. Гердер,— як етнічну категорію з усіма її особливими ознаками й насамперед мовою. Як уже зазначалося, Антонович замолоду студіював твори класиків європейської історіографії О. Тьері, Ф. Гізо, Е. Літре, А. Токвіля, Г. Бокля, Н. Фюс- тель де Куланжа, П. Прудона, Л. Блана та ін. На цих працях зростали його історичний світогляд та професіоналізм.Фактично Антонович протистояв домінуючій на той час державницькій школі російської історіографії (Кавелін, Чичерін, Соловйов), яка виділяла «історичні» та «неісторич- ні» народи. Антонович же висував на перший план не політичні, а соціально-природничі чинники. Позитивістська теорія «факторів», яку він послідовно проводив, передбачала всебічне висвітлення ходу історичного процесу, всіх сторін і проявів життя різних соціальних верств. Антонович сприйняв також теорію Г. Спенсера про еволюційний прогресизм та історичний органіцизм, тому завжди вважав, що будь- яке порушення закономірностей еволюційного прогресу нації призводить до розладу й революцій. Завдяки проф. М. Д. Іванішеву, своєму першому наставнику, Антонович перейняв також наукові методи критичного аналізу історичних джерел, обробки актового матеріалу та ін. [CXXXIX]
Вважають, що на розробку історії України спрямували Антоновича Михайло Максимович та Микола Іванішев. Певний вплив на нього мав і Микола Костомаров та його ідеї про політичний федералізм, особливу роль в історії слов’янських народів громади (общини) та віча, анти- норманізм у поглядах на початок руської держави.
Розуміючи історію як відображення еволюційного розвитку народного життя, усіх його сторін, Антонович ясно усвідомлював, як важко іноді простежити зв’язок між окремими гранями того чи іншого явища або періоду і як багато історичних питань не можуть бути розв’язані без допоміжних дисциплін.
Саме тому він так пильно займався антропологією, археологією, етнографією, нумізматикою тощо.Заняття Антоновича природничими науками й медициною наклали значний відбиток на його метод дослідження й у галузі гуманітарних наук. Це сувора логічність, реалізм, відсутність будь-яких фантазій чи припущень у висновках, еволюційна послідовність і доцільність викладу матеріалу, всебічна перевірка й критика джерел.
Окрім того, досвід природничих наук навчив Антоновича вмінню чітко систематизувати й класифікувати історичний матеріал, вести порівняльний аналіз. Все це зумовило своєрідність історичних, археологічних та етнографічних розправ ученого: широта наукової постановки проблеми, вдумливе групування фактологічного матеріалу, всебічне критичне висвітлення, обгрунтовані висновки.
Таким чином, прикметними рисами Антоновича-історика були суворий документалізм (саме він заклав в українській історіографії традицію документалізму), що передбачав постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних та актових даних; відхід від емоційного етнографізму; позитивізм, реалістичне насвітлення історичних процесів як проявів живого суспільного організму — нації.
О. Гермайзе назвав Антоновича першим українським істориком без національної роздвоєності, притаманної його попередникам, істориком з ясною, хай і не цілком правильною, концепцією спадкоємності історичного процесу в Україні. «Національна і демократично-народницька концепція української історії, обласництво і інтерес до внутрішньої історії... раціоналістичне і позитивістичне витолкування історичних процесів, документалізм і точність в дослідженню та ясність у формулюванню висновків — ось те нове, що вніс Антонович в нашу історіографію. І до цього треба додати, що історична цінність цього вкладу збільшувалась іще тим, що... Антоновичу вдалося першому з українських істориків оточити себе групою талановитих і працездатних дослідників, так що іще за життя міг вже Антонович бачити живе продовження своєї роботи і своїх бажань» И6.
На терені української історії виділяється кілька основних напрямів студій Антоновича: архівні заняття і видання джерел; історичні дослідження; археологія; географія та етнографія. Розглянемо бодай коротко здобуток ученого в кожній із цих ділянок.
♦ * *
Непересічне значення для історичної науки мають відшукування та публікація Антоновичем «фіксованих слідів» української людності та окремих діячів минулих епох — архівних документів. Учений збирав їх по малих і великих,
146 Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 30—32. >, державних і приватних архівах Києва, Москви, Петербурга, Львова, Кракова, Варшави, Рима. Особливе місце в його житті й творчості займала двадцятилітня праця на посаді головного редактора Комісії для розгляду давніх актів, у якій він видав дев’ять томів «Архива Юго-Западной России», де на понад 4000 сторінок було видрукувано 2220 актів (з 8000 відібраних ученим). Навіть ця проста інформація не може не вражати, особливо якщо врахувати складності архівного пошуку, відбору, копіювання та звірки документів, написаних старим письмом, різними почерками й мовами.
Окрім АЮЗР, Антонович видав значну кількість інших, головним чином наративних джерел. Це передусім літописи: 4-й том праці Самійла Величка та збірник із восьми літописів, включаючи Київський 1241 —1621 рр., Межигірсь- кий 1608—1700 рр., Літопис Юзефовича 1624—1700 pp., Вітебський, Добромисловський 1648—1700 рр., Львівський кармелітський 1648—1676 рр. та ін.
У 1874 р. побачив світ «Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей», в якому Антонович подав добірку уривків із літописів та документи за 1411 — 1786 рр.
Учений опублікував також чималу кількість вітчизняних та іноземних мемуарів про Україну: щоденник Станіслава Освенцима 1643—1651 рр.; записки Карла Хоєцького 1768—1776 рр.; щоденник Федора Євлашевського 1564— 1604 рр.; записки київського міщанина Божка Балики; записну книжку прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Не втратило своєї цінності двотомове видання «Мемуаров, касающихся истории юга России», які Антонович підготував спільно з К.
Мельник. Відомо, що готувалися до друку й наступні томи, та, на жаль, цей задум завершити не вдалося.Заслуговує на увагу також унікальна збірка документів, більшість оригіналів яких сьогодні втрачена,— «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского». Із 64 грамот 20 друкувалися з власної колекції Антоновича.
Дуже часто вчений публікував документи як додатки до своїх праць. Наприклад: 70 документів за 1700—1765 рр. долучені до розправи про чаклування і процеси проти відьом в Україні; додатками слугували й невідомий наказ гетьмана Дмитра Барабаша, витяги з заміток Яна Юзефовича, документи про долю Максима Залізняка та ін.
Авторитет Антоновича як архівіста був настільки великий, що він був залучений до складу урядової Комісії по виявленню підробних актів про дворянство у київському Центральному архіві давніх актів, яка діяла протягом 1867—1892 рр.
Трудомістка праця в архівах і публікація документів для Антоновича не були самоціллю. Вони стали тією базою, що визначила всю його наукову діяльність як історика-синтети- ка і зумовила прикметну ознаку всіх його праць.
* * *
Власне, історичні дослідження Антоновича виглядають тематично розпорошеними. Однак це лише на перший погляд. У широкому тематичному обширі праць закладена єдина авторська концепція, яка проймає всю творчість ученого на ниві історіографії.
М. С. Грушевський визначав її як єдиний акт обжалу- вання історичної Польщі. Йдеться про спростування ідей про «культурницьку місію», поширення західноєвропейської цивілізації, героїчну оборону українських земель від орд. При цьому Антонович «осуджував лише ту політику, яку історична Польща вела на українських землях, був ворогом панування польської шляхти над українським народом» [CXL]. Однак не лише ця критична ідея визначає зміст праць ученого. Він детально вивчав внутрішній лад України, намагаючись віднайти основний стрижень української історії. Таким стрижнем для всіх слов’янських народів Антонович вважав общину (громаду), власне принцип общинності, що означав рівноправність і демократичну спрямованість соціального розвитку. Ця ідея була для Антоновича провідною, ніби підсумком усього історично-народницько-роман- тичного напряму [CXLI].
Як взірцеву модель учений розглядав общинно-вічовий устрій Давньої Русі. Литовський період він характеризував як позитивний для розвитку старих общинних начал, а польський — як час руйнування цих начал; відповідно козацькі війни стали виявом боротьби за збереження общинності соціального устрою. Ці війни відображували сутичку двох національних ідей. Однак на початку козацтво захищало свої станові права. Лише коли воно зверталося до селянства, тоді здобувало хоч і тимчасову, але перемогу. Козацька верхівка знову зводить усе нанівець, прагнучи створити нове шляхетство за польським зразком. Нові хвилі боротьби за общинні начала вчений бачить у Коліївщині та Гайдамаччині. Потребу такої боротьби — українства з поль- щизною, демократизму, з шляхетством — як основне завдання розвитку культури й цивілізації українського народу Антонович убачав і в XIX ст.
Таким чином, Антонович створив свою єдину концепцію історії українського народу, зцементовану общинною ідеєю. О. Гермайзе назвав її демократично-народницькою й національно-українською концепцією і представляв як основну заслугу Антоновича-історика [CXLII]. На думку ж Б. Крупниць- кого, Антонович не дав систематичного огляду українського історичного процесу, а лише заклав «цеглини для майбутнього будинку української історії» [CXLIII]°. Справді, вчений дослідив лише окремі періоди історії середньовічної України. Зокрема, загальний погляд Антоновича на княжий період висловлений у виданих текстах двох його публічних лекцій («Киев в дохристианское время», «Киев в княжеское время») та в університетському курсі. Тут учений висуває гіпотезу про двох князів Олегів у Києві, називає часи Святослава розквітом дружинного устрою. XI ст. автор визначає як період піднесення Київської Русі, XII ст.— розпаду і XIII ст.— занепаду. Антонович вважає, що перший період князівської доби характеризується загарбницькими походами та перевагою дружинного начала. Лише за Володимира князівське начало починає переважати і впроваджується чинник, який поєднує князя й народ,— це християнство, церковне та світське законодавство.
Унікальною і досьогодні є праця Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти в. к. Оль- герда», захищена як докторська дисертація. Вона подає початкову історію князівства на підставі системного аналізу літописів, корпусу документів Литовської метрики, рукописів хронографів із петербурзьких та московських архівів, іноземних джерел. Чотири роки працював учений над цим твором — грунтовною реконструкцією політичної історії до XV ст. [CXLIV]
Обидва ці періоди (княжий та литовський) системно опрацьовані в літографованих курсах лекцій вченого.
Основним напрямом історичних студій Антоновича були соціальні відносини: козацтво (як суспільна сила), селянство й шляхта (як стани), міська громада, соціальні рухи, колонізаційні процеси. Увесь фактологічний матеріал, який він подавав чи публікував в окремих збірниках, був ілюстрацією до аналізу соціальних процесів, в основу яких він поклав еволюцію общини.
Общинна теорія історії України Антоновича мала певне ідейне та історіографічне підгрунтя (Кондорсе, О. Конт, Г. Бокль, Фюстель де Куланж, Г. Спенсер та ін.). Спираючись на зазначених авторів, Антонович розглядав історичний процес як розвиток провідної ідеї, якою вважав народний дух. Історичний поступ полягає у прискоренні чи стриманні народного духу, що в свою чергу впливає на хід соціального життя народу. Важливим при цьому, на думку Антоновича, є культурний рівень народних мас (суспільний світогляд, етичні, моральні норми, релігійні погляди, політичні ідеї). З огляду на це просвіта народу, піднесення його самосвідомості та політичної активності стало головним завданням як громадської, так і наукової діяльності вченого.
Вважається, що ідея про общину як основу народного життя виникла в Антоновича у зв’язку з поглядами слов’янофілів (Аксаков, І. Беляев, О. Попов). З нею була тісно пов’язана теза вченого про органічну недержавність українців. Існують різні пояснення причин появи цієї тези.
С. Томашівський та М. Кордуба писали, що ідеалами вченого були «федералізм у політичних справах, демократизм, посунений до повної волі громад, навіть одиниць, безоглядна рівність, можливість всебічного розвитку, виключне право одиниці розпоряджатися сама собою і т. п.» Усе це об’єднувало Антоновича з Драгомановим та обох — «з анархістичною школою Прудона»|52. Б. Крупницький схарактеризував це просто: Антонович «все ставив нарід супроти держави, свій нарід супроти чужої державности» *53. Грушевський пояснював антидержавницьку настанову вчителя трьома основними факторами: традицією української опозиції чужим державам, до яких входили українські землі; вродженою польсько-шляхетською підозріливістю й ворожістю до всякого зміцнення державної влади; опозицією державній владі, в якій «виховував» усі волелюбні елементи російський царський режим. О. Гер- майзе виходив із головної ідеї Антоновича про те, що українству притаманні общинні ідеали, вічовий устрій, рівноправність; тому-то Антонович і доводив, що енергія народу спрямовувалася на відстоювання цього внутрішнього соціально-громадського, а не політично-державного устрою *55.
152 Кордуба М. Володимир Антонович. С. 160.
153 Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... С. 94.
154 Грушевський М. Володимир Антонович. С. 10—11.
156 Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 28—29.
Антонович намагався простежити на усьому просторі історії України розвиток тих елементів давньоруського життя, які, на його думку, складали суть історичного процесу. В основу історичних явищ він ставив вивчення народу та його окремих верств — насамперед общини, дружини й князя, що згодом акумулювалися у два начала, які постійно боролися одне з одним — дружинно-князівське та общинне. Протягом іс- торико-хронологічного розвитку ці два начала видозмінювали свої форми й почасти зміст, але основа залишалася. Особливо це стосується общинного компонента, який, зо- крёма, зберігся в козацтві, в його трьох головних рисах: прагненні до відновлення общинного начала, боротьбі з аристократією, антидержавних настроях.
Дану теорію Антонович поклав і в основу документови- давничої діяльності, формуючи окремі збірники, присвячені найвизначнішим явищам у житті українського народу та його соціальних груп.
Убачаючи в козацтві явище, в якому збереглися рештки давньоруського укладу, Антонович приділив йому особливу увагу. Він видав у 1863 р. акти про козаків за 1500— 1648 рр., що «створило величезне враження у вченому світі, розкривши останньому новий, невідомий до того світ» [CXLV]. Тут Антонович представляв козаків як нащадків давньо- слов’янської общини, котрі до Люблінської унії жили під кермом Гедиміновичів; унія, мовляв, зруйнувала общину й призвела до закріпачення, а реформи Баторія (реєстр) розділили козацтво; повстання ж козаків (починаючи від Лободи) були боротьбою за общинні начала. На той час такі висновки сприймалися як нові й зовсім неочікувані, однак сама теорія піддавалася критиці, зокрема Максимовичем. Сам Антонович характеризував цю свою спробу як невдалу.
Другий том актів про козаків (за 1679—1716 рр.) містив і обширну монографію вченого «Последние времена козаче- ства на правой стороне Днепра». Тут було показано тяжіння українського населення до Російської держави, польські й турецькі пертрактації гетьмана Дорошенка, антиполь- ську діяльність Самуся і Палія та «шляхетські тенденції» Мазепи.
«Исследование о гайдамачестве» доводило неперервність гайдамацьких рухів протягом усього XVIII ст. й подавало матеріали про два невідомі науці значні виступи до Коліївщини — 1735 і 1750 рр. Вчений розкриває стихійність і неорганізованість цих ^виступів, як і слабкість протидії їм польської влади.
Коліївщина почасти була висвітлена вченим у нарисі про Гонту. Останній том «Архива Юго-Западной России», що вийшов за редакцією і з передмовою Антоновича (1902 р.), подавав матеріали слідства про очікувані в 1789 р. нові гайдамацькі рухи.
Антонович послідовно підкреслював двоїсту природу Гайдамаччини: політично-соціально-релігійний рух як продовження одвічної боротьби двох соціальних начал — і вольниця, спрагла сваволі та поживи, викликана польсько-шляхетськими порядками в Україні ,57.
Суворий оцінювач творчості Антоновича С. Томашівсь- кий писав з приводу «Исследования о гайдамачестве»: «Беручи на увагу необробленість предмету, величезну масу дрібних, непов’язаних із собою фактів, розуміннє політично- соціяльної боротьби на України та загального стану польської держави, вкінці прекрасну наукову методу, мусимо признати, що монографія про гайдамаччину мабуть чи не найліпша праця В. Антоновича» ,58.
Козаччиною Антонович цікавився все життя і збирався писати велику працю про генезу козацтва до Хмельниччини. Можливо, її сліди збереглися в текстах лекцій «Виклади про часи козацькі». Це й найбільш синтетична публікація з даної проблеми.
Аналізуючи генезу української шляхти, Антонович доводив, що в переважній більшості вона є руського походження, лише внаслідок окатоличення та ополячення перестала відчувати себе такою. Особливо пильно вивчав дослідник поліську шляхту, котра трималася православ’я, традицій і мала певну національну свідомість («О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России»). Околичну шляхту вчений представляв як верству, що має одні корені з козацтвом, проте покладає свої надії на союз із польською шляхтою. Зневірившися в останній, околична шляхта знову пристала до козацтва. Антоновичу належить також нарис про волинську шляхту («Дворянство Волынской губернии»), який вийшов під псевдонімом «Н. К. Имеретинский».
Своєрідну концепцію розвитку українських міст на основі актового матеріалу за 1432—1798 рр. Антонович виклав у праці «Исследование о городах в Юго-Западном крае» (1869 p.). Він розглядає міста як окремі правові одиниці, як центри військової організації і як торгово-промислові осередки. Антонович виводить «город» зі старослов’янського громадського вічового центру, потім останній перетво-
157 Каманин И. М. Труды В. Б. Антоновича по истории козачества // ЧИОНЛ. К., 1909. Кн. 21, вып. 1—3. С. 44—52.
158 Томашівський С. Володимир Антонович. С. 270. рюється на фортецю та осідок старости й починається боротьба общинних прав із польськими аристократичними тенденціями, затим місто стає торговим осередком зі спеціальними правами й пільгами і врешті зводиться лише до ринку сільськогосподарських продуктів. До кінця XVIII ст., на думку Антоновича, промислова діяльність розвивалася повільно через несприятливі обставини. Тому на ринку панував імпорт, а власна промисловість виробляла найпростішу продукцію («О промышленности Юго-Западного края в XVIII ст.», 1874 p.).
Селянству Антонович присвятив передмову до другого тому АЮЗР, де в загальних рисах показував, як польська шляхта поступово закріпачувала українське селянство, особливо з упадком на початку XVIII ст. козацтва.
Окрім соціальної історії, Антонович приділив належну увагу «обласницькому» (крайовому, регіональному) методу дослідження. На це він спрямовував багатьох своїх учнів.
Нарешті, завершуючи огляд історичних студій Антоновича, згадаємо ще про один напрямок його праці. В історіографії постулюється відхід ученого від біографічного принципу написання історії. Мабуть, не варто так однозначно підходити до цієї проблеми. Адже в популярному й сьогодні виданні «Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах» (К., 1885, вип. 2) Антоновичу належать дев’ять біографічних нарисів: про Петра Сагайдачного, Юрія Хмельницького, Саву Туптала, Івана Ви- говського, Павла Тетерю, Дем’яна Многогрішного, Івана Брюховецького, Михайла Ханенка, Петра Дорошенка.
Яскраву характеристику дав Антонович одному з ватажків гайдамацького руху Іванові Гонті. Більше того, саме Антонович виступив ініціатором створення біографічного словника діячів України і залучав до його складання молодь.
* * *