Антонович був еволюціоністом і досліджував історію України від самих витоків, щоб показати наскрізні явища й розвиток історичного процесу.

Цим пояснюється його особлива увага до археології. Більшість сучасників і на­ступників ученого категорично стверджують, що до Антоно­вича української археології як науки не існувало.^-]’

Заслуги Антоновича в галузі української археології, на думку дослідників, полягають у піднесенні значення архео­логічних пам’яток до рівня повноцінних історичних джерел;

у систематичному вивченні археології України і повному зборі усієї відомої інформації у цій галузі; у створенні великої колекції археологічних знахідок та їх синтезації; в об’єктивності та обережності наукових узагальнень.

Спробуємо коротко схарактеризувати основні досягнення Антоновича на терені археології ¹.

Антонович був одним із кращих дослідників палеоліту України (розкопки в Студениці на Поділлі 1887 р., у Києві 1893 р.). Детально вивчав він і неолітичні печери в Україні (класифікувавши їх на штучні лесові та природні скельні), а також неолітичні стоянки, городища та могили. На по­чатку 1890-х років, ще до відкриттів В. Хвойки, Антонович уже мав ряд знахідок трипільської культури (розкопки в с. Романівці Сквирського повіту, у Балтському повіті на Поділлі). Йому належить гіпотеза про те, що мальована трипільська кераміка могла виникнути на Наддніпрянщині. У 1898 р. Антонович зробив спеціальну доповідь в Істо­ричному товаристві Нестора-Літописця, де відзначив оригінальність трипільських знахідок В. Хвойки, датував їх кінцем кам’яної — початком залізної діб та схарактеризував як малоазійську культуру, що передувала еллінам і скіфам.

Найбільше, як вважають, Антонович зробив для вивчення могил. Він подав свою класифікацію могильників, спочатку поділивши їх на сторожові, межові та поховальні й визначивши три хронологічних типи: скіфські, середнього пе­ріоду залізної доби та часу, ближчого до християнської до­би. Пізніше Вчений уточнив класифікацію: могили кам’яної доби (випростані кістяки, спалення, скорчені фарбовані кістя­ки), скіфські, слов’янські (древлянські, ПОЛЯНСЬКІ, СІВЄг рянські). Вчений обстоював метод первинного складання ге­ографічного плану розкопів та визначення принципу їх

¹⁵⁹ Линниченко И. А. Речи и поминки. С. 269.

¹⁶⁰ Див.·. Козловська В. Значіння проф. В. Б. Антоновича в українсь­кій археології //3an. Bceyкр. Apxeon. комітету. K., 1930. Т. LCJX-XXl. розташування. Він виробив для III Археологічного з’їзду інструкцію щодо розкопів могил і в 1890 р. у своїх лекціях присвятив цьому окремий розділ. Зазначимо, що Антонович написав із цього приводу дві популярні праці: «Черты быта славян по курганным раскопкам», та «Про життя давніх слов’ян».

До найважливіших здобутків Антоновича-археолога на­лежить комплексне дослідження культури та етнографічних меж древлян. Його підсумовуюча праця «Раскопки в стране Древлян», окрім аналітичного тексту, містить щоденники розкопок та сім планів.

Важливою є також вищеназвана праця «Черты быта сла­вян по курганным раскопкам» (K., 1902), де автор малює загальний образ матеріального життя наддніпрянських слов’ян на підставі курганних поховань. Аналізуються сам поховальний обряд, одяг, прикраси, зброя, посуд, засоби для рибальства та полювання, промислові вироби, предмети торгівлі тощо. Антонович уперше спробував зіставити мате­ріали своїх археологічних розкопів із літописним розсе­ленням давньоруських племен, взявши за головний критерій поховальний обряд. Учений визначив також ареал розсе­лення скіфів.

Помітною працею була виготовлена Антоновичем архео­логічна карта Київської губернії. Вона вийшла друком у Москві 1895 р. і, крім власне карти, мала велику текстову частину, огляд усього відомого археологічного матеріалу, детальний географічний опис Київщини з зазначенням для кожної місцевості археологічних відомостей про неї, опис валів Київщини, географічний і предметний покажчики. Російське Археологічне товариство присудило вченому за цю працю «велику золоту медаль» ^[CXLVI]. За таким саме принципом була підготовлена й видана «Археологическая карта Волын­ской губернии» (M., 1900). Аналогів подібної праці слов’янсь­ка археологія на той час не мала.

^1,i Стародавній Київ здавна цікавив Антоновича. Кожна археологічна знахідка чи пам’ятка старовини < міста була добре відома дослідникові. Сам він брав участь у розкопках могильника біля Йорданської церкви на Подолі, у дослід­женнях неолітичної стоянки поблизу Кирилівської вулиці. Перу Антоновича належать три огляди археологічних знахі­док на території Києва: «Археологические находки и раскоп- ни в Киеве и в Киевской губернии в течение 1876 г.»; «Обозрение предметов великокняжеской эпохи, найденных· в Киеве и ближайших его окрестностях»; «Памятники ка­менного века, найденные в Киеве в течение 3-х последних лет». У 1896 р. в Історичному товаристві Нестора-Літописця Антонович читав доповідь про давне минуле Киева. А в 1899 р. під час XI Археологічного з’їзду в Києві він водив екскурсії для його учасників по місту, показуючи давні пам’ятки.

Колосальною заслугою вченого є власноручно зібраний ним археологічний матеріал. Протягом майже 30-річного терміну завідування Музеєм пам’яток старовини Київського універ­ситету Антонович поповнив його 7630 експонатами. Тоді зібрання музею зросло до 429 мап, а рідкісна довідкова археологічна бібліотека — до 583.

Як стверджували сучасники, Антонович володів даром особливого чуття у виборі місця розкопок. Високоякісною, як на той час, була і його методика археологічного розколу: очищені від землі предмети залишалися на своїх місцях, по­ки не була опрацьована вся площа. Потім замальовувалася і зафотографовувалася уся поховальна обстановка, тому жодних помилок стосовно місцезнаходження певних предметів у могилі не було.

Антонович брав участь в усіх археологічних з’їздах, по­чинаючи з II (1871, Петербург) по XIII (1905, Катери­нослав), де виголосив 35 блискучих доповідей. І. Линни- ченко засвідчував, що до з’їзду вчений завжди підготовляв працю першорозрядну за значенням археологічного матеріа­лу і класичністю дослідження і являв, так би мовити, останню інстанцію у вирішенні багатьох археологічних пи­тань ^,62. З огляду на великий авторитет ученого в 1880 р. Московське археологічне товариство делегувало Антоновича як свого представника на Археологічний конгрес у JIicca- бон.

З археологією був нерозривно пов’язаний ще один на­прям діяльності Антоновича — нумізматика. Протягом 34 ро­ків учений завідував Мюнцкабінетом (Нумізматичним му­зеєм) Київського університету. За час його завідування ηςj- лекція поповнилася більш ніж 10 тис. експонатів. Учений самостійно проводив їх експертизу, постійно переглядав усі знахідки скарбів, консультував колекціонерів і вів закупівлю монет. ^[CXLVII]

Нумізматиці Антонович присвятив кілька спеціальних праць. Особливу цінність має також складений ученим ката­лог Мюнцкабінету (8818 позицій) — перший довідник такого типу, виданий слов’янською мовою.

* * *

Сьогодні вважається, що Антонович був також зачинате­лем наукової розробки загального нарису географії України.

Антонович із юнацьких років захоплювався географією, його гімназичні креслення були зразковими. Пізніше архео­логічні мапи Волині й Київщини викликали захоплення точністю і незвичайною технічністю виконання. Генерал Μ. І. Драгомиров навіть користувався ними для виготовлен­ня копій для Генерального Штабу. Коли наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років почалися розмови про відкриття ка­федр географії при університетах, Антонович загорівся ба­жанням посісти таку кафедру в Києві. Однак кафедра була відкрита лише при Московському університеті^{[CXLVIII] [CXLIX].}

Під географією вчений розумів широке поняття, що включає увесь комплекс людського буття: природу, грунт, корисні копалини, відомості про людність, її минуле й су­часне, про етнографію та економіку краю. Опановуючи мето­дологію комплексного географічного знання природничих та суспільних наук, він спирався на європейські та російські зразки (Елізе-Реклю, Філіпсона, Семенова-Тян-Шанського, Анучіна). Він використовував також статистичні видання, економічні дослідження, праці Географічного товариства, відомості з геологогії, гідрології', кліматології. Так був ство­рений систематичний курс географії України, в якому Анто­нович не мав попередників.

Збереглося три варіанти цього курсу в записах слухачів, не вивірені автором. Курс складався з таких основних роз­ділів: загальні відомості (територія, людність), геологічний нарис, мінералогія, гідрографія, флора і фауна, людність України (етнографія, антропологія, етнопсихологія) та її особливості, економічна географія, етногеографічні регіонй України з їхніми особливостями.

Величезна картотека історико-географічних матеріалів по областях України та прилеглих районах, заселених україн­цями, зберігалася в архіві вченого, і його вдова безрезуль­татно намагалася видати цей унікальний звід ^[CL].

Те, що Антонович відійшов від етнографізму в історичній науці, не заважало йому живо цікавитися етнографією українців. Він постійно збирав пісні, легенди, приказки то­що, розуміючи особливе значення цих матеріалів як таких, що відображають історичну пам’ять, світогляд народу. На терені етнографії вченому належить кілька вагомих праць.

Високо оцінювали сучасники і наступники виданий Анто­новичем та Драгомановим збірник «Исторические песни ма­лорусского народа». Тут були згруповані пісенні твори «віку дружинного і княжого» й «віку козацького». Світ побачили лише 1-й том і перша частина 2-го тому. Так не змогла бути відтворена до кінця, як писав М. С. Грушевський, «історія українського народу, розповіджена ним самим в поетичній формі» ^{[CLI] [CLII]. Дана праця була високо оцінена також офіцій­ною наукою: Імператорська Російська Академія наук прису­дила за перший том «Исторических песен» Уварівську пре­мію. Фахівці особливо відзначають також розвідку Антоно­вича про чаклування в Україні з додатком значної добірки документів XVIII ст. стосовно відьомства та демонології в цілому. За цю працю Імператорське Російське Географічне товариство нагородило дослідника срібною медаллю.}

* * *

Крім наукових занять, Антонович активно сприяв поши­ренню історичних знань, небезпідставно вважаючи, що це розвиває людність, сприяє піднесенню її культурного рівня й свідомості^

Відомо, наприклад, що Антонович стояв біля витоків популярного серіалу — «Руської історичної бібліотеки», яка видавалася у Західній Україні О. Барвінським. Учений за­пропонував цілу програму видання з 18 томів, починаючи з праць С. Качали, М. Костомарова, Д. Іловайсьцргр, Д. Смирнова, І. Шараневича та ін. Сам він подав до 6-го тд- му «Историю Великого княжества Литовского» та для по­ступних томів мав написати матеріал про початки козаччй- ни на підставі нових джерел, однак останнє не встиг здійсни­ти. Саме у виданнях РІБ, за свідченням О. Барвінського, Антонович запропонував іменник «Україна-Русь» і прикмет­ник «українсько-руський» ^t68.

Антонович був одним із засновників «Киевской Старины» (почала виходити з 1882 р»), брав участь в усіх нарадах, ре­дагував і давав відгуки на матеріали, подавав власні статті та рецензії, добував кошти на видання.

Проте найбільшою мрією Антоновича було створення українського наукового центру — Національної Академії наук. У 1891 р. Антонович разом з іншими плекав плани пе­ретворення львівського Товариства ім. Шевченка в Акаде­мію наук. Задля розвитку цієї інституції вчений збирався пе­редати до Львова частину власної колекції: 1000 предметів старожитностей, близько 150 автографів, збірку документів та рукописів XVI—XVIII ст.^{[CLIII] [CLIV] [CLV] [CLVI] Як відомо, за життя Анто­новича даний проект здійснити не вдалося.}

* * *

Ще одною важливою гранню діяльності Антоновича була викладацька праця, виховання молоді. Своє кредо на цьому терені він виклав у вступній лекції 1870 р. Тут, згадавши про своїх попередників на кафедрі, Антонович запевнив, що ста­ратиметься керуватися такими основними принципами — енергією праці і добросовісним ставленням до науки, об’єктивним, неупередженим підходом до предмета — історії власного народу. Лектор звернув увагу на відмінність про­цесів, які проходили в Північно-Східній Русі (творення держави) і Південно-Західній (уперта тривікова боротьба за основні начала народного життя). Антонович підкреслював, що боротьба у Південно-Західній Русі триває у плані грома­дянському й моральному, і вона має спиратися на грунтовне вивчення історичної долі свого народу. На жаль, текст першої лекції Антоновича повністю не зберігся, однак і на­явна частина чітко окреслює засади та предмет викладів но­вого доцента ^l7°.

Микола Білінськин, який у 1871 р. вступив на історико- Їфілологічний факультет, пригадував, що «Антонович при­ваблював студентів своїми лекціями: його лекції завсіди були багаті на зміст, засновані на суто наукових підставах, без жодної фразеології, і студенти дуже остерігались, щоб Як-небудь не пропустити його лекції». У більшості опублІ­кованих спогадів зазначається, що лекції Антоновича вирізнялися чітким, ясним і стислим викладом, рідкісним ба­гатством змісту, відсутністю зайвих подробиць; вони давали найновіший матеріал про стан проблеми в сучасній науці й водночас були доступні широкому колу слухачів. "Майже всі курси Антоновича будувалися на його власних вислідах і здобутих матеріалах чи на самостійному опрацюванні першоджерел.

Разом із тим усі одностайно підкреслюють, що Антонович не був блискучим лектором. Мова його була не дуже барви­стою, навіть не зовсім правильною, звучала приглушено й сухо. «Говорив він просто, без гучних фраз, взагалі без жодного прямування до ефекту, але ж його слова були вель­ми змістовні, глибоко продумані» ^[CLVII]. М. В. Стороженко зга­дував: «Се не була якась риторичня, заздалегоди складена промова, а приязне ласкаве оповідання старшої досвідченої людини задля молоді про те, що він повичитував по тіх літо­писах, кроніках та актах що-про минуле життя рідного краю».

Всі сучасники відзначають неабияку популярність лекто­ра. Однак є деяке протиріччя. Якщо В. Ляскоронський пише, що велика аудиторія, де читав лекції Антонович, «майже щоразу була повна студентів не свого тільки, але й інших факультетів, не вважаючи на постійні студентські розрухи та сходки, що відбувались мало не щодня» ^[CLVIII], то І. Линничен- ко, навпаки, стверджує, що лекції Антоновича через їхню непривабливу форму «посещали только его присяжные слу­шатели, но зато последние посещали их усердно и тщатель­но их записывали» ^[CLIX].

В університеті Антонович читав кілька курсів: давньо­руської історії, історії Південно-Західної Русі (України), історії козацтва, історії Галицького князівства, джерела західноруської історії, руські старожитності (археологія), а також вів практичні заняття з давньоруської та південноза- хідноруської (української) історії. Він, таким чином, не роз­порошувався і ретельно опрацьовував ці основні курси.

Особливо змістовні були виклади вченого з передмонгольсь- кого періоду руської історії, де, як свідчать колишні сту­денти, він давав силу критичних зауважень, дуже цікавих і вельми важливих для правдивого зрозуміння тієї чи іншої події. При тому факти й висновки подавалися з великою науковою критикою, без ризикованих гіпотез. Особливий інтерес викликали лекції Антоновича з археології; спеціаль­ний курс із неї він викладав для студентів двох старших курсів на їхнє прохання.

Антонович часто читав лекції приватно. Серед слухачів були, зокрема, такі відомі в майбутньому науковці, як В. Данилевич, С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманиць- кий та ін.

Подібні до університетських лекції Антонович читав та­кож на Вищих жіночих курсах. І тут він, окрім нормативних, приватно читав лекції з антропології, географії та етнографії України, історії Ірландії. М. Беренштам- Кістяківська згадувала: «Що ці лекції читано без дозволу начальства, тобто нелегальним порядком, то про них стара­лися не казати стороннім особам; і за ввесь час, поки їх чи­тано, як я знаю, не було ніякого «провалу», чи то розсліду­вання та переслідування од поліції» ^|75.

Особливо підкреслимо, що тексти майже всіх курсів лекцій Антоновича збереглися в рукописах. Вони й сьогодні не втратили своєї цінності і можуть слугувати добрими нав­чальними посібниками.

У викладацькій діяльності Антоновича особливе значен­ня мали практичні заняття—підготовка студентами ре­фератів. їхні теми «вращались в сфере изучения источников туземных и иностранных, преимущественно касавшихся Южной Руси». Кращі реферати публікувалися в «Универси­тетских записках» та окремих збірниках. З них склалася ціла історична бібліотека ^{[CLX] [CLXI] [CLXII].}

На практичних заняттях в Антоновича студенти розбира­ли, читали й перекладали давньоруські пам’ятки, акти, ко­зацькі літописи. Професор виправляв помилки і давав обширні коментарі — фактично нові знання,— вказував на нерозроблені проблеми даних джерел, визначаючи теми для самостійних робіт. Останні зачитувалися та обговорювалися на семінарі. Антонович ніколи різко не критикував їх і до­сить делікатно вказував на недоліки, аналізував їх причини і методи подолання, «при чому робив це з тією рідкісною м’якістю, якою він так відрізнявся у спілкуванні з усіма». Ніколи він не виступав у ролі незаперечного авторитету, це нав’язував своєї думки.

Окрім того, Антонович намагався одразу залучати своїх слухачів до наукових занять, зокрема в архівах. Водночас для бажаючих він вів заняття з палеографії, навчаючи сту­дентів читати стару актову мову.

Антонович завжди був доступним для студентів як в університеті, так і вдома (приймав до 11-ої ранку). Він по­стійно направляв їхню працю, давав консультації, книги зі своєї бібліотеки, архівні виписки, годинами демонстрував експонати музеїв університету, на прохання молоді проводив цілі цикли занять зі сфрагістики, геральдики, нумізматики. Щовесни вчений організовував історичні екскурсії, а влітку обов’язково брав соїх учнів на археологічні розкопки. Анто­нович багато працював також індивідуально з тими, хто прагнув займатися наукою. І навіть по закінченні універси­тету кожен «міг бути впевненим, що вчитель пам’ятає його, завжди готовий надати необхідну допомогу. Зв’язки його з учнями ніколи не переривались» ^{[CLXIII] [CLXIV] [CLXV].}

Особливо підкреслимо, що вперше саме під керівництвом Антоновича велика група молодих науковців та студентів почала складати біографічний словник видатних осіб, які діяли в Україні чи в українській тематиці з найдавніших часів. Студентською працею керував учень Антоновича Гру- шевський. Матеріал було зібрано до літери 0, по 200— 300 життєписів на кожну літеру. HTUI у Львові мало видати українською мовою перший том (А—Д), а потім у Києві мав вийти російський варіант. Упорядкування тому було за­вершене в 1897 р., однак його редагування затяглося, мате­ріали застаріли і том не вийшов. Картотека була передана у Львів до НТШ ^,79.

Окремо слід зазначити, що Антонович завжди перебував у числі професорів, які на Раді й перед колегами намагалися обстоювати інтереси й права студентської корпорації. В. Ля- скоронський згадував: «Його добра, людяна натура не дава­ла одмовити людям помочи в тяжких годинах життя... Мушу при цьому зауважити, що про цю прекрасну рису В. Б., як оборонця та заступника в тих чи інших справах, я багато чув і од інших осіб, які завжди з щирою вдячністю згадува­ли про гарячу участь В. Б. в їх справах» ^t8°,

У 1895 р. виповнилося 25 років праці Антоновича в Київ­ському університеті св. Володимира. Його вшанували зван­ням заслуженого професора, і вчений мав вийти на спочи­нок. Він подав прохання залишити його в університеті, од­нак заявив, що «считает тягостным для себя впредь читать обязательные курсы по русской истории и просит факультет сохранить за ним только специальные курсы». Бажання за­служеного професора було задоволене.

Щоправда, саме в 1890-х роках виникла ідея про перехід Антоновича у Львівський університет, де мали відкрити ка­федру історії України.

Як свідчив О. Барвінський ^[CLXVI], думка про заснування ка­федри та запрошення на неї Антоновича була пов’язана та­кож із перетворенням Товариства ім. Шевченка в наукове і планованим очоленням НТШ Антоновичем. Останній підтриму­вав ці ідеї з огляду на те, що в Києві неможливо було на­лежним чином розгорнути українську справу, а Галичина могла стати «українським П’ємонтом». Однак існували чи­малі складнощі: і в предметі викладання (історія України) і в особі професора (православний з Росії). Справа зрушила з мертвої точки лише у зв’язку з діяльністю галицьких послів у Відні. При цьому Антоновича підтримували поля­ки — намісник Галичини граф Казимир Бадені та посол сей­му князь Адам Сапега, яким учений заявив свій «демокра­тично-русинський» напрям, який, утім, «есть и не объеди­нительный панславизм, и не социалистическое радикаль- ство» ^{[CLXVII] [CLXVIII].}

У червні 1893 р. професор Львівського університету їси дор Шараневич подав у Міністерство культури та освіти в Відні характеристики на трьох кандидатів: В. Антоновича, М. Грушевського та В. Мілковича, найбільше толеруючи останнього ^,83. Антонович написав до Львова, що через ро­динні обставини і свій вік не зможе переїхати, рекомендую­чи на кафедру свого учня М. Грушевського.

Певну інформацію про причини відмови професора по­дав його син Дмитро Антонович у листі до О. Барвінського 1926 року (з Праги) ^[CLXIX]: «Не знаю, чи правдиве моє вражен­ня зложилося тоді, але воно було таке, що в останню хви­лину іменно Кат. Мик. (Катерина Миколаївна Мельник.— В. У.) не схотіла цего переїзду і в тому змислі вплинула на батька». По-перше, вона не була офіційною дружиною Антоновича. По-друге, вона мала «побоювання зостатися в чужому місті з немолодим батьком, сили якого тоді знач­но починали слабнути». По-третє, обставини змушували її навідуватися у ще не розділений родинний маєток на Пол­тавщині.

Отже, справа з кафедрою Львівського університету для Антоновича завершилася протегуванням туди свого учня. Гадаємо, що й для самого Володимира Боніфатійовича, і для Львова то був найкращий вихід. Ідеологія Антоновича, увесь стиль його поведінки, вироблені в Російській державі, не могли бути перенесені в Галичину. Чиста наука й куль­турництво ніколи не могли бути достатніми у Львові. Вчений мав зіткнутися зі спротивом різних груп і втратити у цьому протистоянні рештки своїх фізичних сил та й років життя. І доля розпорядилася так, що Володимир Боніфатійович Антонович — ця окраса Наддніпрянської України, Києва і університету св. Володимира залишився тут до скону.

* * *

Закінчимо тим, з чого почали. ^Про Володимира Боніфатійовича Антоновича написано багато, але й посьо- годні він залишається незбагненним і неосяжним, головним чином, через свою неоднозначність, замкнутість, через обмаль достеменних фактів його життям Його учень Антін Синявський писав із цього приводу: «Великі гори, їх ви­сокість спізнаємо, одійшовши на віддалінь простору, а вели­ких людей — на віддалінь часу!» Однак у випадку з Антоно­вичем час небагато допомагає, а може, й навпаки. Ті люди, що несли в собі пам’ять про вченого, не зафіксувавши всьо­го, відійшли, і тепер про вченого ми знаємо менше. Зали­шається тільки ствердити, що^сам Антонович найкраще сві­титься, звучить, промовляє до нас у своїх творах. Тож чи­таймо їх уважніше, сприймаючи не лише видиму простоту змісту. \

\ Насамкінець наведемо слова вічного реквієма на честь В. Б. Антоновича, які належать Михайлові Грушевському: «Ти висловляв надію, переходячи в ряди української сус- пільности, що горячою любовию і працею для нашого наро­ду ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше — бо став для неї любленим між любленими, від перших праць твоїх і до кінця многотрудного твого віку... Але... невмиру­щий могутний дух твій, в творах твоєї мисли, буде вічним участником українського життя, доки житиме українське ім’я»Г^

Василь Ульяновський