СИН УКРАЇНИ (ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ: громадянин, учений, людина)

При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним воро­гом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викли­кало подив і нерозуміння, а з боку радикалів — навіть пря­мі звинувачення. Як, мовляв, Антонович може відвідувати митрополита, розмовляти з жандармом Новицьким, узагалі спілкуватися з реакціонерами?

Линниченко писав, що Антонович мав широке коло зна­йомств: «...к нему заезжали с визитом многие очень высоко­поставленные особы, до великих князей включительно, и к его скромному домику на углу Кузнечной и Жилянской, под­час к великому изумлению соседей, внезапно подъезжала ка­рета с звездоносцем-генералом, генерал-губернатором или командующим войсками...» Одного разу Новицький викли­кав Антоновича для допиту і почав із запитання про його знайомих. Учений почав диктувати: «Его Императорское Вы­сочество наследный принц итальянский, великий князь...» Новицький знітився і припинив допит. Справді, невдовзі пе­ред цим спадковий принц Італії Віктор-Емануїл і один із ве­ликих князів Романових зробили візит «крупнейшему на Ру­си знатоку южно-русской истории и местной археологии».

^Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто трап­лялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки ви­падково довідувались про той або інший його добрий учи­нок, та й то не від його, а од інших людей» ^,6. Василь Ляско- ронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, ро­билося те таємно од усіх» ^[XVI] Д

Дружина вченого Катерина Мельник-Антонович поясню­вала цю рису настійливим самовихованням чоловіка.

У 1874 р:, коли у Києві проходив III Археологічний з’їзд, І. Срезневський виголосив промову про визначні наукові за­слуги Антоновича. М. Білінський згадував: «Присутні вчені дружніми оплесками відповіли на доповідь Срезневського. Антонович при цій овації так зігнувся, сидячи в кріслі, ніби мав пірнути» ^t9.

Отож, цілком очевидним є те, що через різні причини Ан­тонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, так би мовити, лицарем з опущеним забралом і без зафіксо­ваного списку перемог. А що вже казати про нащадків... То­му подати образ Антоновича як добре виписаний портрет сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслю­вали його численні біографи, що знали свого героя особисто. >· J Михайло Грушевський порівнював свого вчителя з антич­ним філософом, який у вирі людського життя лише зрідка обмінюється враженнями й думками з тісним колом учнів. Грушевський досить тонко пояснював протиріччя у гро­мадській оцінці Антоновича: одні, зовсім не знаючи його політичної діяльності, вважали вченого крайнім об’єктивіс­том, представником суворого академізму в науці й ставили за приклад іншим, більш емоційним дослідникам-полеміс- там; інші ж, обізнані з діяльністю Антоновича у громадських організаціях, «роздували до розмірів фантастичних його впливи, його активну участь в національнім і політичнім українськім житю, творили цілі легенди і байки про ньо­го» ^{[XVIII] [XIX]. А мудрий філософ із посмішкою вислуховував усі пе­ресуди, нічого не спростовуючи...]}

Але чи слід думати, що образ Антоновича назавжди за­лишиться загадкою? Зрозуміло, що документи, які зберегли­ся, відбивають лише зовнішній перебіг подій, але не дух і по­мисли Володимира Боніфатійовича. Та чи буде ця постать вічним айсбергом? Хотілося би думати, що на це запитання ми можемо відповісти скорше оптимістичним «ні», аніж пе­симістичним «так».

Справа в тому, що в архіві Антоновича та його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які з різною повнотою та адекватністю віддзеркалюють ті сто­рінки його діяльності, які за життя Володимир Боніфатійо- вич майже не демонстрував. Це насамперед листи вченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа йо­го розкривалася. Показовими в цьому сенсі є думки, вислов­лені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо пре­тит моей натуре; я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшее неуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений... По моему мнению, всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не выте­кающие из его убеждений или этического направления, а только по внутренним, для него нравственно обязательным побуждениям, я ВСЮ жизнь держался (может быть, глупо­го) убеждения, что человек в неофициальных отношениях должен быть строго правдив, т. е. делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести и чувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может’ быть, все это крайний идеализм или так называемая «философия», но меня долгий век от нее не вы­лечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что «принято», «обязательно» и т. п. Не правда ли, что я не­исправимый мечтатель?»^[XX].

Зацитований уривок попервах шокує. «Застібнутий на всі гудзики» у своїх відомих (переважно опублікованих) листах, тут Антонович постає надто незвичним. Це стосуєть­ся, напевне, і його листів до близького друга Федора Вовка та соратника по «хлопоманству» Бориса Познанського. Са­ме останньому вже 70-річний учений напише: «Всяка прав­да повинна відрізнятися простотою, ясностью і закончен­ностью» ^[XXI].

Іще одна характерна деталь, яка дає змогу осягнути са­мооцінку Антоновича. Маємо на увазі його судження про іншу, не менш незбагненну людину — Пантелеймона Куліша.

Ще у 1901 р. Антонович засуджував хитання Куліша та його пристосуванство, тим засвідчуючи, що його власне кре­до було іншим,— хоч, можливо, зовні не завжди його по­ведінка видавалася твердою і несхитною. Зокрема, він писав Познанському: «З оптимізмом твоїм взглядам Куліша не зготжуюсь. Мабудь, ти не читав його останніх творів: «История воссоединения Руси», статья про козаків в ≪Pycκo- му архіві», «Хуторная поезія» і т. д. Опріч того сей поворот ілюструється рукописним документом — прошением до Мі­ністра внутренних дел, коєму він посилає «Историю воссо­единения Руси» як доказ своєї лояльності і просить позволи­ти йому докончити служебну карьеру» ^[XXII]. В ранішому листі до Феофана Лебединцева Антонович узагалі нарік Куліша «двулицым Пантюшкой Кулишевым» ^[XXIII], отже, позиція його була вкрай негативною.

Цікавим є висловлювання Антоновича про складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.): «На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на те дійсність, щоби поволі переробля­ти ідеал, тягнучи за собою дуже важку і неморальну спад­щину прошлого. Зістається бажати, шчоби ідеал здіснявся як мога скорше, і думаю, шчо нема чого сердитися за те, шчо в житті зустрічаємо антиідеальні прояви» ^[XXIV].

Це твердження є знаменним. Усе життя Антоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначе­ним шляхом, стискуючи в кулаці емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всі прояви людського єства рівно. Все це було марнотою в порівнянні з визначеним ще в юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався «не­виправним мрійником», який умів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищими мірками.

Тут ми не можемо не згадати влучні слова одного з су­часників Антоновича: «В. Б., кроме того, что поддерживал все свои «надії і жадання», умел их и отстаивать,— он слу­жил живым примером, что царское правительство не есть какой-нибудь неизбежный Молох, в который бросают жерт­вы инакоумствующих. Он был символом смелости, он везде среди своих друзей умел найти бодрый элемент и без всяко­го опасения и страха смотрел на противников»^[XXV].

Отже, зіставляючи окремі визнання самого Антоновича в листах із розкиданою по численних споминах про нього інформацією та зафіксованими документально його «зовнішніми» вчинками та їхніми наслідками, з його прямо висловленими чи завуальованими думками в наукових пра­цях та лекціях, спробуємо реконструювати головні риси образу Володимира Боніфатійовича. Кажемо саме про го­ловні риси, бо ще раз наголосимо, що Антонович настільки багатогранний і нерозшифрований у своєму духовному житті, що змалювати його портрет нам удасться лише й ли­ше почасти.

Ще за життя Антоновича почали виходити дослідження про нього. На сьогодні їх уже кілька десятків, і пропонована стаття — всього одна з них. За традицією вона містить огля­ди громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого. Така тематична розчленованість, імовірно, краще сприйма­тиметься, коли на початку буде подана хоч якась загальна характеристика цієї непересічної людини.

;Найкращу, на наш погляд, загальну характеристику по­статі В. Б. Антоновича на тлі українства дав його учень і на­ступник М. С. Грушевський. Він поділяв життєвий шлях учи­теля на три основних періоди ^[XXVI].

Початковий охоплює перше тридцятиліття життя Антоно­вича. Це час наступу і штурму, «час жадного, горячого шу­кання доріг індівідуальному життю і громадській роботі». З дитячих років він інстинктивно, завдяки вродженому гу­манізмові, хилиться від свого польського середовища до світу «хлопського українського». Згодом до цього прилучи­лися впливи французького раціоналізму XVIII ст. та де­мократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька) Я. Джидая. Все це, сполучившись в одне ціле, при­вело до бурхливої громадської діяльності й рішучого кро­ку— розриву з польським середовищем, до маніфестації своїх поглядів у «Моїй сповіді», русі «хлопоманів» та ство­ренні «Громади».

З 1860-х років починається другий період в житті Антоно­вича. Це час майже двадцятилітньої напруженої про­дуктивної наукової праці, яка значною мірою пов’язувалася з суспільними поглядами та громадською діяльністю. Це на­самперед архівні досліди польсько-українських відносин, які підтверджували думку про негативну роль польсько-шля­хетської держави в українській історії. З великим талантом і повнотою Антонович змалював «соціальний устрій і житє українського народу під польським режімом і непримиренні суперечности його з польсько-шляхетським устроєм». Цей період став вершиною діяльності Антоновича. Саме тоді він заявив про себе як одного з найвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в громадській діяльності.

Третій період розпочинається з середини 1880-х років, коли стають помітними «виразні прикмети вичерпання і уто­ми» Антоновича. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українство придушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у «Громаді», спалахує ідей­ний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «куль­турники»), не вдається польсько-українська угода в Гали­чині. Все це стає причиною знеохочення і послаблення діяль­ності Антоновича. В українському русі з’являються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революційного ради­калізму. Наукові праці вченого також утрачають живий гро­мадський зміст. Антонович віддає перевагу археології, нумізматиці, історичній географії. З 1890-х років відчутний досить значний упадок фізичних сил, і «серед спокійніших антикварських занять тихо догорає його могутній дух — до смерти не стративши, одначе, своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару».

Реконструюючи процес становлення та розвитку світо­гляду Антоновича, М. С. Грушевський визначав кілька най­важливіших моментів ^[XXVII]. Насамперед, це вироблений в ди­тинстві «гуманний погляд на житє» і зацікавлення українсь­кими сюжетами. По-друге, це вплив французького раціо­налізму, почерпнутого з батькової бібліотеки. «Скептик і по­зитивист,— писав Грушевський,— індіферентний до всякої трансцедентної метафізики, він заховав одну релігію — релігію людства. Віра в вічне і неустанне уліпшуваннє житя і вдатність людства до безграничного облагороднення, куль­турного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи — сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями». Однак він не став «вселюдиною», буду­чи міцно прив’язаним до українського життя. В основі всієї його наукової діяльності лежить «глубокий пієтизм, тепла і сердечна любов до сього народу». Грушевський написав про це так: «Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармо­нію, високу красу побуту і глубоку природну льогічність мисли; хилив чоло перед його високими культурними і со­ціальними інстинктами, високогуманною вдачою і тонким етичним почутєм, горячою жагою і непохитним жаданєм справедливости».

Однак Антонович ніколи не обстоював національну ви­ключність. Він завжди високо підносив роль культури в істо­рії народу, орієнтуючись на західні взірці. Політичну роботу без культурних підстав він вважав спорудою на піску. Усі нещастя України Антонович убачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Як послідовник ево­люціонізму, він не вірив у швидкісні революційні перетво­рення, вважаючи, що лише послідовна просвіта й підне­сення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Гру­шевський зазначав досить сильний вплив на Антоновича також кирило-мефодіївців, які «завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму». їхня про­повідь фізичної й духовної свободи була співзвучна ідеям, які виробилися у Антоновича під впливом революційних подій у Західній Європі. На терені історіографії ці ідеї ду­ховно і персоніфіковано уособлював Μ. І. Костомаров, слі­дом за яким пішов і Антонович. їм обом було притаманне різке засудження польської доби в українській історії.

М. С. Грушевський наголошував: «Можна сказати, що всі історичні праці Антоновича з невеликими виїмками — се оден акт обжалования історичної Польщі, з її всевласним панованнєм шляхетської верстви і поневоленнєм не­державних народностей». Однак Антонович не був ворогом поляків, «він був тільки ворогом історичної Польщі — її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідео- льогії, ворожої польському демосу також, не тільки українсь­кому»' _l

Саме звідти іде й негативна оцінка Антоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслю­вав недержавність українців і вважав це їхньою «імманент- ною прикметою». Антонович говорив про це «з тим лекшим серцем, що державну стихію вважав елементом скорше не­гативним в житю суспільности, народу, ніж творчим, пози­тивним». Польське й російське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провідний общинний еле­мент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антонович ясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнє поневолення, насильство, визиск, прути чого повставало усе його єство.

*М. С. Грушевський так писав про Антоновича: «Грома­дянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутно кермували його науковими зайнятими, особливо в період розцвіту його сил і наукових зайнять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національ­ними та політичними». Однак, на думку Грушевського, Анто­нович «боевою натурою не був»; делікатний і вразливий, «він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує лю­дину перемагати найприкріші для неї обставини й перешко­ди в своїм служению провідній ідеї свого життя». Йому були органічно противні боротьба, конфлікти, «вуличні» методи. Лише натяками, ледь помітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях «ширші виводи соціально- політичного або національного характеру», ховаючи від чи­тача справжній «ідейний підклад своєї наукової роботи». «Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабо­раторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо упрощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу» ^[XXVIII]. Його узагальню­ючі концептуальні думки стосовно української історії ви­словлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, не призначені для широкої публіки. Лише окремі з них виходи­ли в Галичині під псевдонімом. \

Визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, який запізнав Антоновича наприкінці 1880-х — на початку 1890-х років, так характеризував громадянську еволюцію «одного з най­більших людей української справи»: «В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадської хоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режиму мусів зміняти тактику та звужувати шлях своєї діяльности, аби зовсім од життя не усунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки української історії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявляла­ся органічна сила української нації. Від подій і доб великого національного підйому був він примушений перейти до ней­тральніших об’єктів наукового досліду, впірнає в архивну ро­боту і нарешті майже замикається навні у вузькій ділянці археології. Як се взагалі було в тодішньому життю під са­модержавним режимом, робота Антоновича — наукова й громадська — переходить в таємні підвали життя... Врешті В. Антонович та спільники його по національно-громадській роботі приходять до думки забезпечити можливість і здобут­ки української національної праці на терені иншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певним мінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би й такої, як австрійська» ^[XXIX]. Антонович поряд з О. Я. Кониським став одним із творців так званої «нової ери» (польсько-українська угода 1893 р. у Гали­чині,).

JCaMe в Галичині Антонович мріяв почати нове життя, обійнявши кафедру історії України Львівського універси­тету, очоливши Товариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не треба було постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі... Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.

Ця двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він фор­мально носить ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); досьо- годні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-като- лицький чи католицький); за походженням поляк, він пе­реходить в український табір; отримує офіційну освіту в російської гімназії, але самоосвіту — на французькому ра­ціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає гро­мадську діяльність у колі польських революціонерів — і пе­реходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях—і співпрацює з одіозним Юзефовичем; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-нау­кові, а під всевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «но­ву еру»; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник...

Ясно, що Антоновичу було нелегко. І має бути зро­зумілим, що за такої двоїстості життя неможливі його однозначні оцінки. "

* * *

Згідно з концепцією Антоновича, три чинники визнача­ють «моральну діяльність всякого чоловіка»: спадок предків (75%), виховання — осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5—10%), власна ініціатива (до 15%) ^[XXX]. І хоч усе життя самого Антоновича доводить, що він головним чином самотужки витворив свою мораль, усе ж слід зважити на думку вченого і хоч кілька слів сказати про його родину.

Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера, що виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього й народився син. Янош закінчив філо­софський факультет Львівського університету (близько 1826—1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг») і почав кар’єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягу- бець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. «Результа­том цієї стрічі,— писав Володимир Антонович,— було моє життя»^[XXXI]. Вчений писав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав «інститут сім’ї в такому складі, як він є, зовсім негідним»,— тобто довічне поєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише до фактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович був вдячний матері «за те, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька». Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме це спричинить його глибокий де­мократизм і схильність до ідей французьких просвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завжди слугував для нього прикладом.

Зовсім інше враження справив на Володимира його формальний батько — Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею і гувернер, який став офіційним чоловіком його матері. У них народилося двоє дітей, але через повну несумісність характерів подружжя розійшлося по різних домах. Через десять років після цього народився Володимир, якого записали на ім’я вінчаного чоловіка матері. Так син Яноша Джидая став Во­лодимиром Боніфатійовичем Антоновичем. Про свого фор­мального батька вчений згадував як про «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи і тільки з на­прямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хочби скромного» ^[XXXII]. За іронією долі Володимир певний час нав­чався і виховувався в родині, де Боніфатій Антонович був гувернером. Він згадував про це без захвату і вдячності — наука була надто млявою.

Своєрідною особою була мати вченого. Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любо- мирських, бо її мати Кароліна була позашлюбною донькою князя Каспера Любомирського — власника м. Паволочі Сквирського повіту. Батько Моніки був польський шляхтич Іполіт Бурський. Після його смерті юна Моніка (народилася у 1802 р., а осиротіла в 12 років) потрапила в дім багатих панів Подоських, де виховувалася разом з їхніми дітьми. Як вважав Антонович, «тут зложився цілком її світогляд на все життя — поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства: селян, жидів і т. ін., бажання як можна найкращої обстанови життя і т. ін.». Все це Моніка намага­лася передати своїм дітям, прищеплюючи їм «панські звички» навіть методом терору. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. Окрім то­го, Моніка «відрізнялась огромною енергією, великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком» ^[XXXIII].

Такими діаметрально різними—як психологічно, так і ідейно — були батьки Антоновича. їхні настанови в житті часто були прямо протилежні. Переплетення офіційних і неофіційних стосунків не могло не відбитися на душі й свідо­мості хлопчика. В майбутньому він сам потрапить у такі ж обставини, і його особисте життя буде подвійне.

Залишається тільки подивуватися, як з такою спадковістю і в такому оточенні Володимир Антонович знайшов і твердо ступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.

Таємниці біографії вченого, розпочавшись із питання про батька, пррдовжуються неясністю з датами народження й хрещення. Офіційно вважається, що Володимир народився 6(18) січня 1834 р. в с. Махнівці на Київщині (нині Жито­мирська обл.) і був охрещений у католицькому віросповіданні. Однак ще за життя Антоновича поширю­вався переказ про те, що він народився у 1830 р. в Чорно­билі й буй хрещений греко-католицьким священиком./Доку­ментально це зафіксовано в листі А. Мйодушевського (січень 1903 р.) до В. Антоновича, в якому перший зазначав, що чув про це від сестри професора (в подружжі Васнєвської) і просить дати докладні відомості з приводу вказаного факту. Антонович відповів (3 червня 1903 р.), що звістка про народження і хрещення його уніатом є помилко­вою: «...обоє батьки мої належали до католицького обряду, значить і я був охрещений як католик» ^[XXXIV].

Ця інформація традиційно вважається достеменною. Однак якщо проаналізувати відповіді Антоновича у тому ж листі на інші запитання Мйодушевського, то вони свідчать, що Володимир Боніфатійович не розкривав родинних та­ємниць (зокрема, називав батьком Б. Антоновича, а про Я. Джидая писав як про вихователя).

В некролозі Антоновича, написаному його учнем В. Ляс- коронським, передавалися слова старшого сина вченого — Івана Володимировича, що'батько народився 1830 р. у Чор­нобилі. Згідно з оповідями "рідних, дитина була дуже слаб­кою і хворобливою, тому батьки, боячися, що вона помре нехрещеною, поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обряд правив уніатський священик. Однак коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину в 1834 р., і ця дата пішла по всіх документах як рік народження ^[XXXV]. Про це говорилося І в інших некрологах^[XXXVI]. Отже, дана версія була досить стійкою серед тих, хто добре знав ученого та його родину.

Щоб з’ясувати це питання, син А. Мйодушевського Ян звертався до вдови історика та його сина Дмитра і в статті про Антоновича у польському біографічному словнику впев­нено навів дату й місце народження вченого — 1830 р., Чор­нобиль ^[XXXVII].

У коментарях до споминів В. Антоновича його вдова Ка­терина Мельник зазначала, ідо при хрещенні Я. Джидай по­дарував синові золотого хреста з написом: ≪Boze Mogostaw Wtodzimierzowi. 6 Stycznia 1834». Із цього вона робила ви­сновок про вказівку запису на «докладну дату народжен­ня» ^[XXXVIII].

Онук ученого Марко Антонович уже в наш час знову підтвердив версію про народження діда в 1830 р. у Чорно­билі та про хрещення греко-католицьким парохом. Після пе­реїзду в Махнівку католицький ксьондз відмовився визнати попереднє хрещення, перехрестив хлопчика і «визначив нову дату народження... 6(18) січня 1834 р.» Причина дотри­мання цієї дати самим В. Антоновичем його онуком по-* яснюється небажанням «йти передчасно на пенсію, а також й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особи­сте життя» ^[XXXIX].

Отже, питання про дату народження та обряд хрещення

B. Б. Антоновича не є розв’язаним і потребує пошуків мет­ричних книг греко-католицької церкви Чорнобиля 1830 р. та католицького костьолу Махнівки 1834 р. Поки що архівні розвідки не увінчались успіхом.

Сам Володимир Боніфатійович завше подавав дату і міс­це свого народження — 6 січня 1834 р., м. Махнівка Київсь­кої губернії, де на той час його мати купила будинок і осе­лилася з дітьми. Через три роки вони перебралися до дядь­ка — Юзефа Бурського, який був місцевим адвокатом. Пізні- ⁱ ше Антонович відзначав його доброту і постійну зайнятість, а також дуже скромну освіту (базиліанська школа). Вчений пригадував і те, що судочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.

Раннє дитинство хлопчик провів у спілкуванні з бабу­сею — Кароліною Бурською, про яку згадував з ніжністю й теплотою. Саме вона навчила його читати, писати, початкам арифметики; мала від природи «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Бабуся багато оповідала онукові (зокре­ма про гайдамаків)* співала пісень (народних та політичних польських XVIII ст.). «Ми з бабою,— писав Антонович,— були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного»^[XL].

До шести років тривала ця ідилія. Мати в цей час була зайнята заміжжям старшої доньки. Взагалі Моніка прагну­ла привчити своїх дітей до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, «диви­лось на себе як на представників культури, хоч, правду ска­зати, культури було в йому дуже мало... вся культура містечкової інтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами» на противагу «грубим і некультурним росія­нам» ^[XLI]. У цьому сенсі Моніка просто тероризувала сина: коли він якось забув по сніданні витерти губи, вона вишма­рувала йому обличчя ганчіркою для підлоги, після чого по­чалося інфекційне запалення; заради «елегантності» хлопчи­кові робили штучні кучері і при цьому страшенно випікали шкіру голови; за відмову переказати книгу три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Я її дуже боявся,— зга­дував Антонович,— тон рішучий, деспотичний настрій, гу- вернантська звичка виправляти манери і суворе пересліду­вання всяких помилок в цьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила» ^[XLII].

Мабуть, усе це було першим щаблем на шляху Антоно­вича до негативізму стосовно польського шляхетства, його зверхності, гонору та фасадної культури.

Із 1840 р. Моніка Антонович найнялася гувернанткою до панів Цибульських в м. Горишківку поблизу Тульчина, де чотири роки перебував біля матері й Володимир. Тут він «вперше побачив товариство панів... воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав з великим апломбом... пихою... загалом старались держатися як зам­кнута каста», з погордою ставлячись до всякої «шуї» (тоб­то «сволоти»).

З цього часу для Володимира почалася «справжня нау­ка» разом із дітьми Цибульських під керівництвом матері. Вивчалися польська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антонович згадував, що найбільшу ко­ристь дало вивчення французької: «...знання цієї мови про­тягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світо­гляд, користуючи з багатої літератури»^[XLIII]. Втім, особливу увагу Моніка приділяла вихованню «гарячого польського патріотизму», при цьому патріотичний обов’язок полягав у тому, «щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже». Особливий пієтет плекала мати щодо шляхетсько­го стану, який вважала «установленим від Бога і самої при­роди», а інші стани — нижчими. Моніка забороняла синові вести компанію зі слугами чи сільськими дітьми, повторюва­ти слова і звички, притаманні «хлопам» тощо. Все це, як оцінював пізніше Антонович, сприяло розвиткові в ньому неприємної риси, з якою довелося боротися усе життя,— «це було бажання вирізнитись між іншими людьми, показати се­бе якомога кращим, порисуватись і виявити себе чимсь особливим. Ця нещасна суєтність шляхетська спадала з ме­не дуже поволі, не раз доводила мене до самохвальчої брехні і, як брехня відкривалась, набавляла мені чимало со­рому. Такий був моральний не дуже цікавий багаж, який я виніс з дитячого віку» ^[XLIV].

Четвертий рік науки Володимир відбував із Каролем Ци- бульським під керівництвом його гувернера. Навчання йшло ще малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію. Згодом ще на півроку Володимира відда­ли для повторення науки разом із дітьми Абрамовичів Боніфатію Антоновичу. Той займався з хлопчиком лише ка­техізисом і читанням якоїсь латинської книги, усе інше Во­лодимир повторював самостійно, проте з більшою охотою. Тут, ’ у домі Оттона Абрамовича він мав змогу слухати вечірні читання шляхетської молоді. Найчастіше читали тво­ри Михайла Чайковського (Садик-Паші) про козаків, де останні ідилічно єдналися з польською шляхтою. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, не мавший нічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливою бадьорістю, живучостю й енергією... Ці образи Чайковського засіли мені глибоко в душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства» ^[XLV].

У бібліотеці Абрамовича Володимир перечитав польські та французькі книги, запам’ятавши до похилого віку поезії Міцкевича та переклади новогрецьких пісень про боротьбу а турками.

У 1844 р. Володимира за попередньою угодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіону якого був Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням» та можливістю ознайомлення з творами французьких просвітників-енцикло- педистів: Монтескье, Руссо, Вольтера, Дідро та ін. Антоно­вич твердив, що саме під їхнім впливом склався його світогляд ^v.

У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володи­мир читав їх запоєм. Саме з того часу він «виробив собі ту призвичайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не можучи одної години перебути без книжки». Одного разу хлопця застав за читанням серйозної книжки батько. Тоді він сказав слова, які Володимир запам’ятав на все життя і які фактично стали одним із його гасел: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеть­ся самому, своєю головою прокладати собі дорогу в життю». Джидай почав керувати тематикою читання сина ^{[XLVI] [XLVII].}

Незважаючи на те, що у Рішельєвському ліцеї у класі Володимира (як свідчить його твір «Наш клас») навчалося одночасно 72 учні^[XLVIII], успіхи хлопчика були добрі, особливо з географії, історії, математики, фізики, природничих дисциплін, іноземних мов.

У 1848 р., коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира також пере­вели у п’ятий клас гімназії, j

Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Эти три года (1848—1850.— В. У.) составляют для меня не­забвенный период моей жизни, это были года, когда слага­ется нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с нами директора и учителей, влияние живого и европейски просве­щенного города и дружный и искренно преданный куль­турному прогрессу круг товарищей положили на всю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление к справедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую, но весьма успокои­тельную глубокую веру в прогресс». Антонович згадував ди­ректора П. Беккера, що викладав латинську мову та літера­туру і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Таціта, Сал- люстія, Тіта Лівія. Учитель французької А. Шапелон реко­мендував хлопцям читати кращі книги французьких просвіт­ників і взагалі вселив їм «относительное знание и глубокое уважение к европейской культуре» ⁵θ.

Дух французької натурфілософії цілком пронизав свідомість юного Антоновича. Дуже яскраво засвідчують це його учнівські твори. Особливо показовим є ескіз «Дерево», де сплелося божественне розуміння Всесвіту й органічне поєднання природи і людини. Ось кілька висловів: «Дерево єсть предмет, который нам более всего говорит о всемогуще­стве и доброте Бога, который, сотворяя дерево в пользу че­ловека, хотел, чтобы тот наслаждался им... Дерево можно сравнить с человеком, который пока еще в малом возрасте требует много попечений, а когда вырастет, делается по­лезным обществу»^{[XLIX] [L].}

Втім у гімназичних творах Володимира усе ж присутні ознаки старого виховання. Він ще не вповні засвоює раціо­налізм французьких просвітників, зберігаючи щиру віру в Господа і Божественне творіння світу. Цікавим у цьому сенсі є твір «Ранок — найкращий час для розумових занять». Гімна­зист, який прокидався о шостій ранку, одягався і молився Богові, твердив: «Утро, когда душа наша отдохнула, то она может обратить все свое внимание на науки... Душа наша находится в спокойном состоянии, потому что единственная мысль, которую мы имеем до сих пор, была об Боге, а эта мысль не только не тревожит нашей души, но, напротив, восстанавливает ее тишину» ^[LI].

Переказуючи оповіді Антоновича, його вдова повідомля­ла, що в останніх класах гімназії, у 14—16 років, юнак «по­чинає роздумуватись над питанням політично-соціального та позитивно-філософського напрямку», перечитує французь­ких енциклопедистів і філософів XVIII — початку XIX ст., за спеціальну плату щодня читає старі книги в букіністич­ній книгарні^[LII]. Так поступово на ідеях французького ран­нього раціоналізму і пізнішого позитивізму кристалізувався світогляд Антоновича, і це наклало значний відбиток на усе його наступне життя. Одночасно відбувся перелом і в його ментально-національних почуттях. Розвиток загальнодемок­ратичних поглядів змодулювався на конкретику народного життя в Україні. Сам Антонович великою мірою пов’язував це із впливом Джидая.

По закінченні гімназії у 1840 р., виконуючи незламне бажання матері, Антонович вступає на медичний факультет Київського університету св. Володимира.

Проте вибір був невдалим. Юнак мав нахил до гу­манітарних наук* Пізніше Володимир Боніфатійович згаду­вав: «Уже co 2-го курса я понял, что попал не на свою доро­гу, но тогда был воспрещен переход из медицинского фа­культета на другие — поэтому я должен был volens-nolens дотянуть медицину до конца». У 1855 р. Антонович не лише закінчив факультет, а й почав медичну практику в Чорно­билі та Бердичеві, між іншим, під час епідемії холери. Цей період життя був дуже тяжкий. В одному з листів (серпень 1856 р.) Володимир писав про півторарічну кризу й тяжкі пе­реживання, від яких рятувала лише наполеглива праця. Але плинув час, і «оніміння» змінилося «душевною весною». Мар­ко Антонович пояснював це смертю матері Володимира Боні- фатійовича ^[LIII], початком історичних студій та іншими справа­ми. На той час Антонович вирвався з Чорнобиля — «вели­кої пустелі, багна духовної сфери» — і припинив медичну практику ^[LIV].

Повернувшись до Києва, Антонович удруге вступає до університету на історико-філологічний факультет, який закінчує у 1860 р. Власне, з часу навчання на цьому факуль­теті діяльність Антоновича стає настільки багатогранною, що її важко розглядати в комплексі. Тому далі ми окремо схарактеризуємо громадську, наукову, викладацьку діяль­ність Володимира Боніфатійовича. А тут подамо лише основні факти його життєвої кар’єри, які фіксувалися у «Послужному списку».^ По закінченні університету, в 1861 р., Антонович перейшов у православ’я.,Його хрещеним батьком став рідний брат відомого філософа Памфила Юркевича Андрій Данилович ^[LV]. Того ж року він повінчався з Варварою Іванівною Міхель у православній церкві Прозорівської башти на Печерську ^[LVI]. Тоді Антонович викладав латинську мову в 1-й київській гімназії. Потім протягом чотирьох років він викладав історію у кадетському корпусі. У 1863 р. за до­помогою проф. М. Д. Іванішева Антонович був призначений канцеляристом у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посади головного редакто­ра Комісії, у 1064 р., Володимир Боніфатійович посів його місце. Однак дійсним члено^ Комісії Антонович був затвердженийІлйіПе-^+вО? р% -

Із збільшенням родини (у 1864 і 1865 рр. народилися дві доньки) Володимир Боніфатійович змушений був шукати до­даткових заробітків або більш високооплачуваної посади.

У 1865 р. Антонович спробував улаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, де навчалися уніати. _; Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося в канцелярії губернатора Царства Польсько­го, з якої був відправлений запит у секретну частину канце­лярії київського губернатора. З’ясувалося, що ім’я Антоно­вича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським); 1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року (стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим де­лам,— дав висновок київський губернатор,— не обнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем в Холмскую гимназию препятствий не представля­ется» ^b8. Однак це була думка київської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж Царства Польсь­кого сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і до Холма не поїхав.

Голова Комісії для розгляду давніх актів М. В. Юзефо­вич, цінуючи працю Антоновича, добився підвищення йому платні та ініціював звернення генерал-губернатора Безака до міністра народної освіти (16 листопада 1868 р.) з про­позицією нагородити вченого орденом св. Станіслава II сту­пеня «во внимание к ученым трудам Антоновича на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае» ^{[LVII] [LVIII]. Втім міністр під формальними приводами (низь­кий чин — колезького секретаря, Комісія — у відомстві Мі­ністерства внутрішніх справ) відхилив подання [LIX]. Та все ж Антонович отримав цю нагороду пізніше — на початку 18_t70 р., за клопотанням того ж генерал-губернатора.}

^! 18 лютого 1870 р. вчений захистив у Київському уні­верситеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», а 3 квітня був обраний на посаду одразу штат­ного доцента (оминувши приват-доцента) по кафедрі росій­ської історії, ίАнтонович почав читати курс історії Давньої та Литовської Русі. Хронологічно продовжував цей курс доцент В. С. Іконніков. Незабаром Антонович був затвер­джений у чині надвірного радника, а через три роки — ко­лезького радниках На початку грудня 1871 р. Київським університетом він був делегований на II Археологічний з’їзд у Петербург, де заявив про себе як першокласний архео­лог. У 1874 р. Антонович із колегами блискуче підготував і провів III Археологічний з’їзд у Києві. 21 грудня 1874 р. «за отлично-усердную и ревностную службу» вчений був наго­роджений орденом св. Анни II ступеня.

У 1875 р. Антонович вісім місяців, маючи спеціальне від­рядження Міністерства народної освіти, працював в архівах Москви і Петербурга, збираючи'матеріали для докторської дисертації^ 19 травня 1878 р. йонабула успішно захищена в Київському університеті, ⅜ перед цим вийшла окремою книгою — «Очерк истории Великого княжества Литовско­го до смерти Ольгерда». Вже 29 травня Рада університету (35 голосів — за, 8 — проти) обрала Антоновича ординар­ним професором по кафедрі російської історії. Перипетії цього обрання є дуже показовими, тому зупинимося на них детальніше.

Подання від історико-філологічного факультету бу­ло підписане 18 травня 1878 р. деканом В. С. Іконніковим, якого, до речі, не зовсім слушно іноді представляють голов­ним «душителем» Антоновича. В поданні підкреслювалися наукові заслуги кандидата: численні видання томів доку­ментів, участь у трьох археологічних з’їздах, результативні розкопки, завідування музеєм старожитностей і нумізматич­ним кабінетом тощо. З приводу докторату сказано таке: «...труд, составленный по непосредственным источникам, богатый фактическими данными и новыми выводами и представляющий у нас первый серьезный опыт научного исследования по литовской истории в пределах до XV века». Вказувалося також на те, що Антонович ще 1872 р. міг за­хистити як докторат одне з видань «Архива Юго-Западной России», однак вирішив написати спеціальне дослідження. Від 1870 р. вчений є доцентом і перебуває на цій посаді до­вше визначеного терміну. «Многолетняя богатая результата­ми и многосторонняя по научным приемам деятельность г. Антоновича дает факультету право обратить внимание на труды почтенного его сочлена как выдающиеся по своему научному значению»,— говорилося в поданні. Факультет просив обрати Антоновича одразу ординарним професором. Пропозиція була прийнята.

Однак у Міністерстві народної освіти виникла затримка. На поданні попечителя Київського учбового округу 7 жовт­ня 1878 р. була накладена резолюція: «Приказано написать конфиденциальное письмо к г. Попечителю... с просьбою ^[LX] о сообщении: не считает ли он вредным утверждение доцен­та Антоновича ввиду известного его направления в полити­ческом отношении».

Попечитель Платон Антонович (однофамілець ученого), якого вважають затятим реакціонером, українофобом і т. ін., вже 4 листопада надіслав обширну відповідь із прецікавою характеристикою Володимира Боніфатійовича ^{[LXI] [LXII]. Це був образ Антоновича очима вищих ешелонів офіційної влади Києва і навіть жандармського управління.}

Попечитель писав, що у справах його відомства стосовно вченого немає жодної негативної інформації, «и мне поло­жительно неизвестно, по каким источникам составилось по­нятие об... враждебном направлении доцента Антоновича в политическом отношении». У 1875 р. попечителеві вже дово­дилося спростовувати чутки про «українофільські нахили» Антоновича, і з приводу цього він не допускав «в отношении к нему даже и подозрения». При цьому попечитель поси­лався на свідчення впливового голови Археографічної комісії М. В. Юзефовича («которая почти и существует тру­дами Антоновича»), який рекомендував Антоновича «как человека глубоко, по убеждению, враждебного украино­фильским тенденциям». А начальник жандармського управ­ління генерал Павлов «выставлял мне Антоновича как чело­века, немало потерпевшего от украинофилов 60-тых годов, и выражал сожаление о том, что начальство не обратило должного внимания на заслуги Антоновича в борьбе его с бывшею в Киеве польско-украинофильскою партиею и не наградило Антоновича пожалованием ему зеленой формы, как он, генерал Павлов, ходатайствовал о том у шефа жандармов». Попечитель свідчив, що з 1875 р. Антонович ніяк не виявляв «украинофильских или других вредных тенденций» і серйозними науковими працями заслужив за­гальну повагу університетської корпорації. Українофільство мало б насамперед відбитися на вчених працях Антоновича, «однако ж до сих пор замечено не было». В курсах, які він читає, теж немає нічого подібного: його викладй виключно наукові. При своїй безмежній відданості науці Антонович за своїм характером не здатний зловживати становищем викладача, яким він дорожить.

Попечитель підсумовував, що «с своей стороны, по со­вести», визнає Антоновича гідним звання професора. Після такої характеристики міністр 11 листопада наказав затвер­дити вченого у званні ординарного професора, а 9 грудня 1878 р. вийшов відповідний наказ по Міністерству народної освіти ^{[LXIII] [LXIV].}

Отже, влада Києва на різних рівнях вважала Антонови­ча цілком лояльною особою, визначним ученим і підкреслю­вала його минулі заслуги в боротьбі з польським рухом. Цей рух жандармерія в середині 1870-х років розцінювала як «російську справу», зливаючи докупи польських революціо­нерів й українофілів. Вона цілком засвоїла офіційно за- №анїфестований напрям діяльності «Громади».

Сам Антонович говорив друзям, що ним активно опіку­вався Юзефович, який спростовував усі претензії жандар­мів. Ці ж останні певний час, коли поляки були більш не­безпечні, вважали діяльність Антоновича та його гуртка навіть корисною для розвалу польського руху. А за це, звісно, і зелений мундир можна дати... Антонович навряд чи знав, як його оцінюють жандарми і влада, проте поводив­ся обережно.

Майже увесь 1880 рік учений відбував наукове відрядження за кордоном. 25 серпня його обирають дека­ном історико-філологічного факультету Київського універси­тету. На цій посаді він залишався протягом трьох років ^[LXV]. 27 жовтня Антоновича затвердили у чині статського радни­ка, а на початку 1882 р. нагородили орденом св. Володи­мира III ступеня.

У 1890 р. закінчився термін необхідної служби Антонови­ча (25 років), однак його залишають професором ще на п’ять років.

Наприкінці 1890 — на початку 1891 р. вчений побував у Львові; Зберігся його досить скупий щоденник подорожі, опублікований К. Мельник. Однак у листах Володимир Боніфатійович ширше писав про свої враження ⁶⁶. Особливо запам’яталися йому ялинка й дитячі колядки в родині IIIyxe- вича. «Вообще,— зазначав Антонович,— могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные и радушные и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится да­же несколько стесняться от чрезмерной их предупредитель­ности». 31 грудня галицькі діячі Огоновський, Барвінський і Лавровський влаштували вченому «высокоторжественную овацию». Це описав з доброю іронією в листі сам Антонович: «Они вдруг в моем маленьком номере, скинувши пальта, остановились и приняли торжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течение которой я неи­моверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью ex promto, которая сошла не згірше. Дело в том, что они оказались депутациею общества «Просвіта», которое ме­ня почтило выбором в почетные члены; затем Лавровский (секретарь общества) преподнес мне диплом на звание по­четного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год, в числе которых я узрел с недоумением ка­лендарь, в коем изображен мой собственный портрет в сере­дине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)».

Насамперед Антонович оглянув музей Дзедушицького. В листі про це він згадує цікаву деталь: власник музею забо­ронив служникові демонструвати загадковий Михайлівський скарб. Однак хранителя, німця Зонтага, «удалось убла­жить... он крадькома от хозяина показал мне клад... Если бы Вы знали, какое это великолепие — во всех виденных мною музеях ничего подобного я не видел. Ну, описывать клад не стоит, ибо, показывая, Зонтаг взял с меня честное слово, что описывать не буду,— рассказывать не запретил, значит при свидании расскажу».

Того ж дня Антоновича вітала делегація від Товариства ім. Шевченка — Целевич, Гладилович, Дідошак, «которые мне вновь с речью преподнесли новый диплом на звание по­четного члена — опять пришлось отвечать экспрометиро- ванною речью».

На початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тут він прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Акаде­мії, де його супроводжував Оссовський. Як член Краківсько­го нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції, «замечатель­ные по подбору и количеству предметов».

10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав На­родний музей, музей Бергера та побував у редакції архео­логічного часопису «Рат^кі». Він писав із Праги: «Скажу Вам, какое глупое существо человек: во Львове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, что слишком устаю от постоянной болтовни,— в Праге очутился совершенно одинокий — первый день отдыхал с наслаждени­ем, а на второй стала одолевать хандра».

У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем: «из беседы вынес целый лист заметок — полную схему классификации чешских древностей».

'15 січня Антонович — у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербського товариства «Зоря» і «видел в полном сборе представителей здешнего славян­ства — люди крайне симпатичные и высоко держащие знамя

общеславянское». У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілки з хворою Лесею, «но я отмолчался, т. е. пока­зал вид выехавшего и не увижусь» (дуже характерна де­таль). _t

Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі, Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знай­шов слов’янських матеріалів. У Белграді він познайомився з діячами місцевого уряду та відвідав засідання Скупщини.

Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні про­фесора (згідно з тодішнім законодавством після ЗО років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спец­курсів, відмовившись від обо’язкових курсів історії Русі^[LXVI].

У зв’язку з погіршенням стану здоров’я у січні—травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночас­но отримавши наукове відрядження для праці у ватикансь- ких архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час пере­бував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила йо­го заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.

В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліж­ка.,Однак мозок його працював невпинно, свідомість, па­м’ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше.. Один із його соратників О. Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой»^[LXVII].

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 рДрднак і останню шану Синові Укратни^щдэти^належним чином не вдалося.^Поліція забо­ронила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Ли­ше в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Анто­новича змогли згадати його добре ім’я. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив М. С. Грушевський^[LXVIII]. Наведемо опис похорону Антоновича зі споминів О. Алек- сандровського: «Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом, тщательно закрытыми; черно­сотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дороги­ми нам останками, а на самом кладбище перед открытой мо­гилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать про­щальное слово покойному. Царский коршун до самой моги­лы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую про­стоту. Он был прообразом многострадальной Украины» ^[LXIX].

Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівська газета «Діло» писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців в по- Шевченковській добі... Володимир Антонович — то один з головних репрезентантів відродження української ідеї... Пе­ром тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полю­бив — Великий Отамане! Поклін доземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!» ^[LXX].

Поданий вище, так би мовити, «фасадний» життєпис Антоновича відображає видиму всім частину його життєдіяльності. Так сприймали його київські урядовці, жандарми, університетська адміністрація, більшість колег та знайомих, невтаємничена громадськість. Таким волів бути відомим серед усіх цих кіл і сам Антонович. І власне, якби історики опиралися лише на офіційні джерела, таким по­встав би Володимир Боніфатійович і перед нами.

Однак... Усе оповідане є лише тією чи іншою мірою хо­лодний офіціоз. Для Антоновича він був не головним і не визначальним. Справжнє його життя — повторимо ще раз — то є прихована колосальна частина айсберга, яку ми й спробуємо розглянути далі — принаймні в основних аспектах.

^Аналізуючи різнобічну діяльність Антоновича, слід завж­ди пам’ятати про одну дуже важливу обставину, яку лише побіжно згадували сучасники вченого і про яку забули його біографи. Маємо на увазі фізичне здоров’я Володимира Бо- ніфатійовича. Вимагаючи від нього постійної, упродовж десятиліть, енергійної діяльності, критики й навіть однодумці та учні Антоновича не хотіли зважати, що дуже часто він просто не міг нічого робити, що в багатьох випадках він пе­ресилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи се­бе остаточно. З кінця 1860-х років і до останніх днів недуги буквально з’їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя вченого. І як багато він міг би зробити, коли б не це...

Згадавши про цю вельми важливу обставину в житті Во­лодимира Боніфатійовича, ми з легким серцем можемо тепер із пієтетом говорити про те, що він устиг здійснити. І най­вищі оцінки його праці у цьому світлі, очевидно, не будуть перебільшенням^⁷

* * *

/Украй неоднозначним і спірним як для сучасників, так і для істориків було політичне кредо Антоновича та обставини його громадської діяльності на терені українства. Рівні інформації про цю сферу різні. Друзі, товариші й соратники, учні й послідовники представляли Володимира Боніфаті­йовича визнаним главою українського руху не лише в Російській імперії, а й у Галичині. Через різну поінформо­ваність і ступінь наближеності до Антоновича їхні свідчення можна було б легко класифікувати за глибиною та вичерп­ністю, якби не одна річ. Це вплив особи вчителя, величезна повага і любов до нього, що спричинило до появи різних ле­генд і побільшених оцінок його діяльності. Так, Василь До- маницький впевнено писав, що Антонович «був тим осеред­ком, до якого горнулись усі верстви українського громадян­ства, і старші й молодші покоління, і для всіх він був, як людина досвідчена і з ясним розумом, найкращим і щирим порадником, добрим товаришем, поважаним та любленим учителем» ^[LXXI].

FHa думку Б. Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух в межах російської імперії», важливу роль він грав і серед галичан, намагаючись «вибо­роти Східній Галичині становище українського П’ємонту, ду­хової батьківщини для цілого українства» ^[LXXII]^J

Ще більш образно висловлювався Сергій Єфремов: «Сті­ни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської

бачили в собі і збори представників од усієї України, і сту­дентські загальні зібрання, і тихі наради центрального орга­на, що потім директивами розходилися по громадах і керу­вали їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна ска­зати, «мужем совіта», і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Анто­нович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань» ^[LXXIII].

З іншого боку, хоч як це парадоксально, міф про все­українську значущість будинку на Жилянській роздмухува­ли вороги Антоновича спочатку з польського, а згодом із російського табору. Своєрідним фільтром цих чуток, доносів і свідчень про образ «головного сепаратиста» було жандармське управління, яке фіксувало, перевіряло й відк­ладало в свої архіви матеріали про кожен крок Антоновича.

Отже, маємо два прямо протилежні політичні табори, які в принципі однаково оцінювали грандіозну роль Антоно­вича в українському русі, тільки одні захоплювалися, інші — засуджували.

Але вже наприкінці 1880-х — у 1890-х роках, коли поча­ли поставати радикальні угруповання молоді, а Володимир Боніфатійович дедалі втрачав свою енергійність, із цього табору почали лунати голоси про млявість, інертність, куль­турницький ухил Антоновича. Його методи діяльності та провідні ідеї були засуджені, а він сам кваліфікувався як дорогоцінна, але все ж реліквія старого українства. Ця думка найбільш емоційно була сформульована Μ. П. Драго- мановим та підтримувалася його послідовниками. Антоно­вич публічно не вступав у полеміку, поступово відходили з життя його соратники, і стало зовсім нікому спростувати такі принизливі оцінки. Лише в кількох споминах про вже покійного Антоновича висловлювався жаль, що опоненти йо­го фактично просто не знали.

Так, говорячи проте, що Антоновича почали представля­ти антиподом Драгоманова, Павло Житецький твердив: «Це велика помилка. А вийшла вона через те, що автори зазна­ли Антоновича тільки останнього часу, коли він злиняв уже й справді таки мало не з головою увійшов у археологію й мало виступав як політик... Замолоду... він увесь кипів життям, за всяке практичне діло брався, працював не тіль­ки на науковому полі, а ще більше на політичному, висту­пав за дуже вмілого організатора... визначався великим хистом збирати коло себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм»^[LXXIV].

Отож, зібравши разом інформацію, яку подають усі три табори, спробуємо описати основні здобутки Антоновича на терені громадського життя. Звісно, специфіка джерел пе­редбачає різний ступінь заглиблення у конкретні епізоди, треба завжди пам’ятати, що в основному це погляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листах та споминах,— із середини.

Попервах',кілька зауважень про загальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точно зауважу­вав, що він був «реальним і далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід уче­ного, і розважлива думка над сучасними подіями^ Щодо перспектив української справи в самій Росії В. Б. мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично».;’Виходячи з цього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі,— твердив О. Лотоць­кий.— Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації... вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці» ^[LXXV].

Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займали­ся теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку, породжуючи своєрідний політич­ний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення нефор­мальних легальних гуртків для культурно-освітньої та на­укової роботи.|*Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступо­вий розвиток національно-культурного співчуття та руйну­ють здобуті еволюційним поступом культурні здобутки то­що». Своєму кращому учневі М. Гру шевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Га­личині й більше займатися наукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і науко­вого діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи... знідять Вам марно багато часу і нервів... в результаті ж вий­де дурниця» ^[LXXVI].

і^Єфремов С. Ч&Лотоцький

Антонович вважав, що соціальне життя народу фор­мується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) ^[LXXVII].

;Яким же він бачив політичне майбутнє України?

В одному з листів до Μ. П. Драгоманова 1885 р. Антоно­вич стверджував, що українство неможливе без федеративно- автономних прагнень, але не російських, а більше південно- західнослов’янських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федера­ція слов’янських народів, де кожен із них був би представле­ний своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями («кто во фраке и цилиндре, кто в свитке и смушковой шапке»), зі своєю рідною мовою і своїми націо­нальними формами загальнолюдської культури ^{[LXXVIII] [LXXIX].}

Це був другий важливий крок Антоновича. Задеклару­вавши негативну роль для України історичної Польщі, він вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-куль- турник Антонович був одним з ідеологів «європейськості» українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблем етногенезу, а необхідної орієн­тації подальшого розвитку. Отже, у своєму українстві Антонович стояв «на рівні сучасної йому європейської куль­тури і передової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних проти- венств і бурхливого шукання в галузі природознавства і по­зитивного знання»⁸⁰. У його бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізо, Фюстель де Куланжа, Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основою історичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича. ?

Софія Єгунова-Щербина згадувала свою суперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Течений стверджував: «Вплив російської культури на україн­ців занадто великий і тому шкідливий. Російська література Сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці бу­дуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш дале­кими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мо­ву, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвро­пейську літературу — це буде корисніше для неї, ніж вплив російської літератури» ^{[LXXX] [LXXXI]∕>}

Б. Крупницький зазначав, що Антонович — «це не тип революціонера, а радше вже культурника-поступовця, на­родника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича ре­аліст. Була це хоч і не революційна, та дуже вперта і витри­мана натура з величезним запасом енергії, з умінням систе­матично підходити до справ і добре їх організувати, а го­ловно, з самостійною думкою, зі здібністю знаходити свій t> до

власний шлях».

Шк ніхто інший, Антонович добре розумів, що посіяні зертГа зійдуть не скоро, що швидкісні методи лише стратять справу. Історик був свідомий, що жодні великі зрушення не відбувалися з волі купки діячів, якщо не були підготовлені усім життям. Попри всі невдачі й поразки він твердо тримав­ся своєї лінії. Показовими є слова Антоновича, звернені 1894 р. до свого учня Грушевського: «...всі ми все життя, особливо ж першу його половину, провадимо у трудної по­зиції, взявшись за діло, що не лічиться в авантажі; доля наша така: терпіти і так жирувати... з досвідчення можу Вам сказати, що плоди наших висівків зріють поволі, але як назрівають, то удовольняють совість більш далеко як ті, що йдуть як по маслі» ^[LXXXII].

Підкреслимо ще одну дуже важливу рису Антоновича як політика. Він завжди виступав проти групівщини, конфронтації, боровся проти розкольників в українському русі, розуміючи, що це його ослаблює, а то й знищує?'

Намагання Антоновича згладжувати гострі питання, до_г биватися примирення різних течій і людей в українському русі іноді називали опортунізмом. Насправді ж, за влучним висловом С. Єфремова,— це «був високий ступінь культури, що завсіди опирається на признання чужого права, на ши­року терпимість до чужої думки і шукає прийнятного для обох боків виходу в конфліктах» ^[LXXXIII]. Водночас у принципо­вих питаннях Антонович умів бути твердим і непохитним, навіть плисти проти течії. Найпереконливіше свідчить про це те, що до кінця життя він зберіг вірність обраному півстоліття тому ідеалу. В листі до товариша молодості Антона Мйодушевського у червні 1903 р. Володимир Боні- фатійович писав: «Дуже швидко, мабуть, скінчиться моя життєва кар’єра... Усі мої помилки бачу напрочуд ясно і докладно, ніж будь-коли, не входячи, однак, в дрібниці, в засадничих питаннях мислю, що не помилявся, і коли б довелося знову починати життя, то не замислюючись повто­рив би ті самі принципи, бо при найприскіпливішій критиці, наскільки можу судити, не розминався ні з логікою, ані з пошуком справедливості... Щодо опінії, яка з того погляду буде висловлена про мої дії, є вона для мене в цілому бай­дужа. Якщо мав розгрішення власного сумління, про опінію не варто дбати. Є вона в різних сферах розмаїта, в одних переважає плюс, в інших — мінус, я єдине лічу собі в заслу­гу те, що ніколи вчинки мої не мали на меті captare Ьепе- Voltiam оріпіі (справити вигідне враження.— лат.)»^[LXXXIV].

То була самооцінка Антоновичем свого громадянського поступу. Аналізуючи її, Сергій Єфремов дуже влучно підсу­мував: «Перед судом власної совісти» — оце зміст усього життя нашого славного вченого і громадянина. Цим принци­пом він жив од першого свідомої думки проблиску аж до останнього зітхання і до його приміряв свої вчинки. Суд власної совісти, суд щирий, невблаганний і непідкупний до­поміг йому... вийти з того зачарованого кола (польського панства.—В. У.) на широке, ясне й чисте плесо народної праці. Інтереси народу були тією вагою, що переважила пе­ред судом совісти все інше, і ці інтереси поклав Антонович за підвалину своєї майбутньої праці, праці на ціле життя вже» ^[LXXXV].

Початком свого шляху до української демократичної ідеї Антонович вважав перші університетські роки, коли він ви­яснив, що єдиним демократичним елементом у краї є селяни. На той час знання його про українство «були ніякі», деякі історичні відомості юнак міг почерпнути лише з кни­жок А. Скальковського «Історія Нової Січі» та «Наїзди гай дамаків», а про Шевченка чи кирило-мефодіївців навіть і не чув. Антонович ішов до українства самотужки. «Притулюю­чи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії,— писав він,— я одкрив сам собою українство. І чим більше займався наукою, чим більше чи­тав і знайомився з історією, тим більше переконувався у то­му, що відкриття моє — була не зайва вигадка»^[LXXXVI].

У Київському університеті Антонович не знайшов спо­чатку відповідного середовища, але поступово познайомився з усією можливою українською літературою та джерелами з української історії: прочитав М. Бантиша-Камецського, М. Маркевича, О. Рігельмана, три томи «Киевлянина» М. Максимовича, кілька випусків харківського «Молодика», збірки пісень Максимовича, Метлинського, Срезневського. Він здобув рукопис «Історії Русів», літописи Граб’янки, Са­мовидця, Величка. «Сими книжками в той час обмежувались всі джерела для українофільства»,— згадував Антонович ^[LXXXVII]. Особливо сподобався йому літопис Величка, який «дав бага­то розуміння козацької епохи». Три роки шукав юнак Шевченкового «Кобзаря».

Тяжко було не лише з книгами та матеріалами, а й із пошуком однодумців. Три роки навчання дали зустріч тіль­ки з одним студентом — Георгієм Самусем, який лише читав українські пісні. «Серед студентів ніхто не говорив по-ук­раїнськи, і мої питання про літературні та історичні джере­ла зустрічали як зайву і ексцентричну вигадку» ^[LXXXVIII]. На чет­вертому році університетського життя Антонович познайо­мився зі студентами-медиками: Миколою Ковалевським, про якого говорили, що він «хоче бути малоросійським імпера­тором», та Федором Панченком, який дав Володимирові «Кобзаря» та розповів про Кирило-Мефодіївське брат­ство ".

Попервах Антонович входив до так званої української гміни студентів-поляків. Тут поступово він виділився як один із впливових лідерів, розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько «хлопомани».

У своїх споминах Антонович писав, що наприкінці 1850-х років у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Було вирішено під час вакацій (квітень — серпень) пішки подоро­жувати по Україні в селянському одязі. За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Внаслідок того, підсумовував учений, «народ став перед на­ми не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Ми бачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену на- родню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в прия­тельському відношенню до всякого нужденного»^{[LXXXIX] [XC]. Особли­во цікавими були подорожі в землі колишніх Запорізьких Вольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці Старої Січі юнакам показували могилу кошового Сірка і оповідали ба­гато переказів. «Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам’ятали Запоріжжя ї могли доволі категорично розказати про його побут»[XCI].}

Окрім подорожей по Україні, «хлопомани» влаштовува­ли зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семиріч­ну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі» ^[XCII]. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. У школі навчалися двоє родичів Шев­ченка, небіж Панченка, а з іншого боку—майбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школа місти­лася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, і дружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антонович фактично завідував шко­лою і викладав у ній історію та географію. Школа припи­нила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р.^[XCIII] Вона фактично дала мінімальний результат.і не виправдала спо­дівань. Проте ця невдала спроба не знеохотила молодих на­родолюбців.

В усіх заходах групи Антоновича, як стверджував він сам, «були проведені принципи українства і демократії з різкою критикою шляхетського побуту і шляхетських теорій» ^[XCIV]. По­чалася конфронтація з польською шляхтою краю та поль­ською гміною в університеті.

На схилі років у своїх мемуарах Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства: «Якби намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійному взгляді загально панував католиць­кий фанатизм, затим був шовіністичний патріотизм поль­ський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, у вірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила свою самостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона між народами свята мучени­ця... У відносинах суспільних загально признавався шля­хетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, котрий во­лею Бога і природи був утворений на те, щоб володіти краєм і людьми... Шляхетське суспільство розпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої, ниж­чої верстви з погордою і чванством» ^[XCV]. Особливу роль у систематизації поглядів і устремлінь шляхти Антонович від­водив єзуїтам та їхній таємній діяльності. Дуже гостро змальовував учений у мемуарах стосунки панів із селянами й православним духовенством.

Сам Антонович та його близькі оповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особі провінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, «вже в той час визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу». Постемпський нібито пропону­вав Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобути кафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він «зрікся своєї українсько-демократичної пропаганди». Ко­ли ж умовляння не подіяли, Постемпський, як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Ки­таєві, але коли стало відомо про фізичну вправність Антоно­вича як фехтувальника та доброго стрільця, паничі відступи­ли ^[XCVI].

Напруження стосунків зі студентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна в універ­ситеті видавала рукописний журнал «Publicysta», який реда­гував Мйодушевський, а серед авторів був Антонович. Oc- танній гостро дискутував із редколегією, особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою Богдана Хмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захи­стити гетьмана, він демонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у 1859 р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відно­вити Польщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати «місце­ві проблеми». Антонович і Рильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бути части­ною Польщі.

Після таких гострих сутичок постало питання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборах гміни було прийнято рішення про заснування влас­не української громади й остаточний вихід із польської. До цього пристало 15 чоловік. Від самого початку діяльність української громади перебувала під постійним наглядом поліції, і протягом перших двох років Антонович мав давати пояснення стосовно. 12 різних справ. Незабаром у по­мешканні брата художника Миколи Ге — Йосипа — був зроблений обшук і виявлені листи Антоновича українською мовою. Даючи пояснення з цього приводу, Антонович відки­нув свою звичну дипломатичність і заявив: «Мова ця не за­боронена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих бага­тих, хоча мало оброблених слов’янських мов» ".

На цьому місці маємо з’ясувати одне питання, що його неодноразово ставили дослідники: чи був розрив із поль­ським рухом цілковитим і остаточним, чи все ж лише замані- фестованим і тим прихованим від влади?

На думку В. Міяковського ^l0°, Антонович свідомо замов­чував свої зв’язки з польськими політичними організаціями 1860-х років, «всіляко старався викреслити цю обставину із своєї біографії». Дослідник доводив, що до 1859 р. Антоно­вич брав активну участь у польському русі і представляв те­чію «польського українства». До «хлопоманів» уходили одні поляки, й не було росіян чи українців-лівобережців. З укра­їнофільських на українські позиції «хлопомани» перейшли взимку 1860 р., після ближчого ознайомлення з життям се­лян (подорожі 1857—1859 рр.) та з посиленням підозріли­вості до них польського суспільства. Повна маніфестація поглядів відбулася на шляхетському суді в травні 1860 р. Якраз тоді Антонович закінчив історико-філологічний фа-

⁹⁸ Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського. С. 281.

⁹⁹ Антонович B_t Б. Твори. Т. 1. С. 55.

¹⁰⁰ Міяковський B_t Володимир Антонович // Недруковане й забуте. Нью-Йорк, 1984. С. 322—334.

культет, вийшовши з польських студентських організа­цій.

Йосафат Огризко — керівник петербурзької групи поль­ських революціонерів — повідомляв, що ще взимку 1860 р. Антонович підтримував польський рух на підготовку пов­стання разом із партією «хлопоманів». Він приїздив у Пе­тербург і вів про це розмову з самим Огризком та передав йому адреси польських діячів у Москві, Варшаві й Вільні. Затим Антонович їздив у Москву для переговорів з Кіневи- чем ¹°¹.

Однак сам Антонович заперечував усі ці факти, кваліфікуючи такі «свідчення» як валенродизм і спробу «по­разки ворогів своїх руками уряду». Антонович підсумовував: «Лучшею минутою моей жизни считаю то мгновение, в кото­ром я решился разорвать всякие связи с обществом, в кото­ром на закваске езуитской происходит самое беззаконное гнилое брожение, поглотившее все нравственные человече­ские понятия и заменившее их всевозможными видами лжи, интриги, бессильной злобы и кощунства над элементарными положениями человеческой и христианской нравствен­ности» ^[XCVII].

Документи жандармського управління, про які йтиметься далі, скорше підтверджують слова Антоновича, аніж інформацію поляків і висновки В. Міяковського. Жандарми встановили, що взимку 1860 р. Антонович безвиїзно перебу­вав у Києві. Більше того, він брав участь в акції протесту російських та українських студентів проти демонстрацій по­ляків в університеті.

По закінченні історико-філологічного факультету Антоно­вич, як уже зазначалося, вирішив почати викладацьку діяльність. Він звернувся до тодішнього попечителя Київ­ського учбового округу визначного вченого-хірурга і громад­ського діяча Μ. І. Пирогова, просячи посаду кандидата-педа­гога з латинської мови. Як згадував Володимир Боніфатійо- вич, Пирогов відверто запитав його про стосунки з поль­ськими поміщиками й підсумував: «Место я вам дам'. Моя служба педагогическая, а не полицейская. Только береги­тесь, это дело на мне не кончится» ¹°³.

Пирогов мав рацію. Як пізніше дізнався в архіві губерна­торства сам Антонович, на нього було подано 42 доноси від польських поміщиків, де «хлопоманів» звинувачували у під­бурюванні селян до винищення панів.

Антоновича і Рильського спочатку викликали на дво­рянський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотич­ній та антипоміщицькій пропаганді серед селян. Перед судом Антонович письмово виклав своє кредо, а на суді витлумачив його пункти: свобода совісті, рівноправність усіх релігій, взаємна толерантність; свобода, визнання й пошана для всіх національностей, а в Україні—особливо для української і т. ін. ^{[XCVIII] [XCIX]}

Суд закінчився нічим. А інтелектуальний глава польської групи Тадеуш Бобровський навіть побажав Антоновичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання. Проте неприємності на цьому не скінчилися.

В листопаді 1860 р. київський земський ісправник Под- гурський подав рапорт про «товариство комуністів», що складалося зі студентів Київського університету. Главою товариства він називав Антоновича. У зв’язку з цим за ним було встановлено нагляд ¹°⁵. Поліція провела дізнання й обшуки у його родичів та знайомих. А попечитель Київсько­го учбового округу Μ. І. Пирогов звернувся з запитом до генерал-губернатора, «не обличен ли Антонович в каких-ли­бо предосудительных поступках, по которым не следовало бы принять его в педагогические курсы», на що той усе ж відповів, що в цій справі «не встречает и теперь препятст­вий» ^{[C] [CI] [CII] [CIII]. Однак і після цього Антоновича неодноразово тя­гали на допити. У слідчій справі залишилися тексти його відповідей, в яких він наполягав на виключно культурниць­ких, науково-етнографічних завданнях гуртка. Врешті Ан­тоновича відпустили, але під суворий нагляд поліції.}

Ще під час слідства Антонович перейшов у правосла­в’я ^|07. 7 липня 1861 р. він звернувся до редакції «Основи» з приводу публікацій ≪Biblioteki Warszawskiep про Богдана Хмельницького та ≪Gazety Polskiej» про перенесення домо­вини Шевченка ^l°⁸. У відповідь на статтю Антоновича наді­йшов лист від Т. Падалиці (Зенона Фіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку — з’явилася «Моя спо­відь» ^|09. Тут він дуже чітко заманіфестував культурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: «Я могу стараться изучать и заявлять, по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могу способ­ствовать его образованию,— но навязывать ему что-нибудь задуманное мною a priori я никогда бы не решился!» Спо­відь завершувалася словами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: «...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают ме­ня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними...»

Того ж 1862 року гурток київської молоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в «Современной ле­тописи» журналу «Русский Вестник» статтю.«Общественные вопросы». З цього приводу цензура звернулася за роз’яс­неннями до київського генерал-губернатора кн. I. I. Ва­сильчикова, який конфіденційно повідомив про справу «ко­муністичного товариства» та рух «хлопоманів», проциту­вав свідчення Антоновича. Князь писав, що молодий чоловік «хорошо знает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно и верно оценивает настоящее по­литическое его положение, здраво и логически доказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности со­единения Южной Руси с Польшею». Генерал-губернатор свідчив, що фактів про «неблагонамеренные стремления» Антоновича та його товаришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки. Заува­живши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формального дозволу на його організацію не дава­ла), проте статтю все ж можна опублікувати: літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котрі беруть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій ¹.

Стаття була опублікована того ж року, а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставив свої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише через десять років ^{u 1}.

Поліція простежила поїздку Антоновича до* Петербурга, де він зустрічався з редактором «Основи» Василем Біло- зерським. Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю про відносини в українському суспіль­стві, складену Т. Рильським і доповнену за порадами Біло- зерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом Грицько Чорний). Зав’язалися тісніші стосунки з українця­ми в Петербурзі. На той час київську «Громаду» (наприкін- ^{[CIV] [CV] ці 1862 р.) відвідав Пантелеймон Куліш, «на якого тоді мо­лодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарував усіх», лаючи «Основу» та її редактора. Антоно­вич «закинув Кулішеві згаряча, що це, мовляв, негарно по­водитися так зі своїми приятелями»[CVI] [CVII]. Це особисте нега­тивне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя...}

Тимчасом польські революціонери спробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.

Напередодні повстання 1863 р. Антон Мйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боні- фатійович сказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підуть із польською громадою. «Ваша справа,— говорив він,— мусить мати для вас фа­тальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або бу­дуть заслані, або переїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинити опір. Наша (ук­раїнська.— В. У.) справа зможе на тому тільки виграти, коли з двох наших ворогів сильніший буде знищений» ^l½

Тоді поляки вирішили діяти методом погроз, а після при­душення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвід­чивши про його участь у ньому^{[CVIII] [CIX] [CX] [CXI]. Боячися арешту, Анто­нович, за свідченням Павла Митецького, навіть «надумав тікати в Галичину і вже зовсім зібрався був», та його ніби­то зміг переконати не робити цього Митецький llδ.}

Однак на тому справа не скінчилася. Польські арештан­ти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у 1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огриз­ка, де всі звинувачення повторювалися. Згодом, уже на схи­лі життя Антоновича, з польського боку цю історію описав Равіта-Гавронський.

У квітні 1904 р. Антонович повідомляв Б. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгу Равіти- Гавронського. «Сюжет справді задирающій і напрямок чуд­ний,— зазначав учений,— репетиція всіх чудасних думок і іллюзій інсургентов 1863 року — та в добавок і мені там до­стається і епітетов і вимишленних фактов чимало,— дуже б хотілось отвітити, та сил не хватає,— може, трохи укріпив­шись, літом візьмусь за се діло, та тепер ніяк не зможу»⁴¹⁷.

Антонович так і не встиг дати власні детальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про ті часи. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: «Что мы увлекались, были оптимистами — это верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшую и положению нашего края, и его будущности, и общим требо­ваниям европейского прогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло, половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направ­лению,— другая, оставшаяся половина, под седыми волоса­ми, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу в каком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutatis mu­tandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошли бы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем этом, конечно, заслуга не лиц, а сказывается живучесть той струи, на которую судь­ба нас натолкнула... Растет вера в прочность избранной дороги, вера в прочность и стойкость и последующих поко­лений,— несомненно, их вынесет та струя, которая и нас вынесла»^[CXII].

Таким був ретроспективний, доволі оптимістичний погляд Антоновича на своє тридцятилітнє минуле. Важливо те, що власні дії, як і в принципі діяльність «хлопоманів», він вва­жав не чудернацтвом чи виключно юнацьким захопленням, не заслугою осіб, а велінням часу—хвилею, яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва.

Трохи спокійнішим стало життя Антоновича, коли він був призначений (квітень 1864 р.) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і потрапив під опіку впливового М. В. Юзефовича Саме за цей зв’я­зок Антоновичу дорікали радикальні кола українства, про що йтиметься далі.

У багатьох склалося враження, що Антонович «огов­тався»: скінчилися юнацькі забави, політичні маніфе­стації — тепер він увесь у науці. Сам Володимир Боніфаті- йович дуже тішився такою опінією, яку підтримував навіть серед колег. Ця думка утвердилася й у жандармському уп­равлінні завдяки М. Юзефовичу. Однак ця ідилія тривала недовго. Емський указ, одним із творців якого був усе той же Юзефович, спричинився до чергового наступу на україн­ство. Першою впала інституція, на яку покладала великі надії українська наукова інтелігенція.

15 липня 1876 р. Антонович із жалем повідомляв Б. Поз­нанському, що Південно-Західний відділ Російського гео­графічного товариства закривають, і, «говорят, что есть циркуляр, воспрещающий все издания на малороссийском наречии без исключения, даже печатание нот и сценические представления. Прийдется нам в чужом пиру похмелие» ^Н9. Сам Антонович теж мав чимало неприємностей. Почали за­гострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-гу­бернатор Μ. І. Чертков поставив собі за мету звільнити Антоновича з університету й вислати з Києва. Попечитель Київського учбового округу з цього приводу запропонував ученому виїхати на рік за кордон у наукове відрядження. О. Ф. Кістяківський у своєму щоденнику підсумовував: «Всякий раз, когда подымается волна гонений и розысков, начинают подкапываться под Антоновича» ^l2°. А в колі зна­йомих ученого ходив легендарний вислів Черткова: «Украин­ский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (будинок Антоновича) ^{[CXIII] [CXIV] [CXV] [CXVI].}

Ймовірно, наслідком такої різкої зміни ставлення до Антоновича був його вихід із Комісії для розгляду давніх актів і розрив стосунків з М. Юзефовичем. Останній з опіку­на перетворився на гонителя.

У лютому 1880 р. Антонович виїхав за кордон. Певний час він працював в архівах Львова. Тут його чекала... пом­ста поляків. У листі до Ф. Вовка Антонович писав, що його приїзд викликав «целый поток ругани в польских газетах — на диво здесь много эмигрантов 1863 г., следовательно, есть старые счеты. Выругали меня знатно, так, как ругали во вре­мя оно... некий публицист заявил, что будто Драгоманов жа­ловался, что должен был бежать из России вследствие моих доносов... Жду с нетерпением своего выезда из Львова, но думаю, что могу это учинить только покончивши работу, иначе это будет неустойка и позорное бегство» ^|22.

Невідомо, як склалася б доля Антоновича після повернен­ня до Киева (кінець грудня 1880 p.), якби комісія сенатора О. О. Половцова не зняла генерал-губернатора Μ. І. Чертко­ва з посади за зловживання. Знову громадівці почали буду­вати плани, сподіваючись на відміну закону про заборону української мови. Однак замах на Олександра II призвів до нової реакції. Антонович зміцнюється в думці, що в Ук­раїні за таких умов можлива лише культурно-освітня діяль­ність. Він намагається не вплутуватися у політичні акції неле­гального характеру, сприймаючи спроби свого залучення до них як провокацію. До цього часу, ймовірно, належить і рішення Антоновича зав’язати стосунки з російськими лібе­ральними земськими діячами, яке все ж не дало бажаних ре­зультатів. Але загалом він оцінював цю групу позитивно: «Это единственный честный и умный кружок, с которым мне удалось познакомиться в Великороссии за 30 лет самого тщательного искания» ^|23.

'-У 1885 р. відбувається остаточний розрив Антоновича з Драгомановим через принципові розходження: оцінка бо­ротьби галицьких народників із москвофілами (Антонович її підтримував, Драгоманов вважав зайвою), концепція май­бутнього устрою України (Антонович виступав за південно- західнослов’янський федералізм, Драгоманов — проти), оцінка младогромадівських гуртків «політиків» (Антоно­вич— негативна, Драгоманов — позитивна), оцінка значен­ня російської літератури для української інтелігенції (те ж саме) ^{[CXVII] [CXVIII]. Під впливом Антоновича «Стара Громада» виріши­ла приділити головну увагу формуванню політичної свідомості Еїнства за допомогою культурно-освітньої діяльності, іадівці переконалися, що культурний рівень українсько­го народу низький, тому засвоєння соціально-політичних ідей Драгоманова й, відповідно, політична пропаганда не­можливі.}

Драгоманов сприйняв цю зміну лінії бурхливо. З убив­чим сарказмом він давав Антоновичу найнищівніші ха­рактеристики (зокрема в листах до Івана Франка). Зро­зуміло, з-за кордону робити це було легше, не відчуваючи всіх складнощів подвійного життя не лише Антоновича, а й усього українського руху в Російській державі. Слід віддати належне Володимиру Боніфатійовичу: він не гудив Драго­манова, а просто мовчав.

Цей трагічний конфлікт двох визначних діячів україн­ства, звісно, мав не стільки особисті, скільки ідейні корені.

М. С. Грушевський писав, що на добі українського жит­тя другої половини XIX ст. повік залишаться виписаними обидва імені, які символізували тяглість української тради­ції та національного історичного самопізнання, кожен з оцих двох діячів підкреслив свою сторону в програмі роз­витку національного життя. Один — суспільно-політичну, а другий — культурно-наукову, історично-етнографічну. Це були Драгоманов і Антонович. Для сучасників вони ста- ли антитезами в сфері теоретичного і практичного україн­ства. Але наступники звели їх у синтез та поставили на чолі тих, хто «шукав у пітьмі підвалин національного життя». Це були два провідники Старого Риму, які в найтяжчі часи «не вважали пропащою справу свого народу» ^,26. І

Зрозумівши, що політичне майбутнє за молоддю, та зва­жаючи на особливе значення українських організацій на місцях, Антонович, скільки вистачало сил, працював н£ цьому терені.

З особливим пієтетом згадували його приїзди й виступи одесити. А. Синявський писав, що «справоздання В. Б. про становище української справи заслуховувалися з таким за­хопленням, уважністю, в такій тиші, що, здавалося, чути бу­ло, як б’ється пульс тих сердець, що об’єдналися тут коло «божественного», як тоді шуткуючи казали, «Вчителя», щоб почути його слово» ^,26. Окрім того, Антонович відшукову- вав кошти для конкретних справ одеської «Громади».

^Молодь постійно оточувала Антоновича, до нього йшли за порадою навіть ідейні противники — драгоманівці.

Як згадувала М. Беренштам-Кістяківська, коли курси­стки ВЖК (Вищих жіночих курсів) звернулися до Антоно­вича за порадою, що їм зробити для народу, чи не варто діяти рішучіше, він відповів: «Народні рухи на загад не робляться, нарід можна тільки готувати до них, а як обста­вини наспіють, то й найменшої зачіпки досить буде, щоб зайнялася революція... Наперед знати, коли це може бути, не можна ніяк, треба тільки готувати матеріял та творити в масах потрібний настрій». Антонович був упевнений, що «ніякими таємними Змовами нічого зробити не можна, що вся вага — в масах, що їх треба освічувати». Як наслідок, більшість учениць Антоновича після закінчення курсів пішли працювати сільськими вчительками ^,27.

У 1887 р. у зв’язку з 25-річним ювілеєм діяльності Анто­новича його шанувальники організували вечір, про який зга­дував М. В. Стороженко. Тут Антонович говорив «у напрямі своєї «сповіді», поширюючи її зміст та мов зміцньовуючи ті мрії та думки, що він тоді проказував, спогадами з свого життя, немов упевньовуючи й себе, й своїх слухачів, що він ступив тоді на правий шлях». При цьому, за Стороженком, Антонович промовляв, «прикро дивлячися на Олександра ^{[CXIX] [CXX] [CXXI] Матвієвича Лазаревського, що поза його очима частенько було промовляв своїм особливим акцентом: «Не верю-с Ан­тоновичу! Не искренен-с!» То була думка «невтаємничених» у справи Володимира Боніфатійовича українофілів. Але Антонович стоїчно ніс свій хрест. Він ні перед ким не виправдовувався, не афішував свої справи, не спростовував чуток. Олександр Лотоцький справедливо зауважував: «З надзвичайно скромної натури своєї В. Б. ухилявся од політичних виступів зовнішніх; коли ж обставини примушу­вали його до того, то ті виступи були яскраві й блискучі» 1.}

Так, у 1888 р. в Києві на Шевченкових роковинах Анто­нович виголосив промову, зміст якої зафіксував у споми­нах О. Барвінський. Учений говорив про значення цього свя­та для розвитку народної ідеї, про завдання української освіченої верстви щодо пробудження народної свідомості. «Вся стать тихенького і прибитого важкою працею провідни­ка України оживилася під час сеї промови, котра була несхитним доказом, яке гаряче серце било в його груди» ^{[CXXII] [CXXIII] [CXXIV].}

Цікавим є свідчення того ж Барвінського стосовно анти- російського (антиімперського) спрямування Антоновича та його орієнтації на більш демократичну щодо українства Австро-Угорщину. У 1888 р., коли загострилися стосунки Росії з Австрією, наддніпрянські українці стали розміркову­вати про австрійську карту. Тоді Бісмарк фінансував видан­ня книги Гартмана про відновлення Київського князівства на чолі з австрійським архікнязем. Антонович у розмові з Барвінським зауважив, що якби австрійські війська вступи­ли на територію Росії, то «українське населення не дало би ся ужити за топорище російській сокирі проти австрійсь­кої армії і віднесло би ся до неї приязно» ¹.

Наприкінці 1890 р. виникла ідея про примирення галиць­ких українців із поляками задля спільних дій в австрійсько­му парламенті (так звана «нова ера»). В Києві її підтрима­ли О. Кониський та В. Антонович. У цьому контексті виник­ла думка про Товариство ім. Шевченка з його подальшим перетворенням на Українську Академію наук та ін. У січні І891 р. Антонович побував у Львові, де намагався вести переговори у справі «нової ери», про що повідомляв в одно­му з листів: «Вот уже 2 дня сижу во Львове и так кручусь и шарпаюсь на все стороны, попал в такой водоворот, что кру­чусь, як муха в укропі, і голова ходором ходить» ^[CXXV]. Анто­нович констатував, що «галицкая публика скорбна наукою», в основному — «дешева публіцистика». «Между тем,— за­уважував учений,— хороший материал есть, и из него можно бы устроить научные солидные кружки,— лишь бы позитивизм был не верхоглядный и вывесочный, а действительна реаль­ный,— ведущий дело научное, совсем откаснувшись всякой политики сучасной,— по моему, в этом будущность, а не в кипячении страстей по текущим вопросам...» ^[CXXVI]

Однак сподівання на успіх «нової ери» виявились марни­ми. Ні галичани, ні громадівці її не сприйняли. Проект при­мирення і культурницького поступу провалився. По-різному оцінюють тепер саму ідею «нової ери» й участь у ній Антоно­вича.

На думку Марка Антоновича, ця участь була продикто­вана «свідомістю слабості українських позицій в Галичині і намаганням здобути щось легальним шляхом для українсь­кої справи, використовуючи міжнародне напруження між Росією і Австро-Угорщиною» ^{[CXXVII] [CXXVIII].}

Складними були й стосунки у київській «Старій Гро­маді». Настільки складними, що неконфліктний Антонович змушений був вийти з неї.

У 1891 р. в листі до Ф. Вовка Антонович так пояснював це: «Компания сия сделалась на мой нрав невозможною», засідання перетворилися в «передачи городских сплетен, те­кущих маленьких новостей и т. п., и все это завернуто в тогу будто бы стояния у народного дела»; запропоновані ним програми діяльності хоч і приймалися, але «объявлено было, что громада не чувствует себя в силах их выполнить»; дедалі загострювалися особисті конфлікти з П. Житецьким, В. Hay- менком, Є. Тригубовим та ін.; довкола приватного життя Антоновича Я. Шульгин та «громадські дами» розвели справжній скандал. Проте вчений вважав, що для нього це лише на краще: «...освободившись от узов громады, я зна­чительно оживился и стал деятельнее. Сношения мои расши­рились и деятельность тоже» ^,34.

5t)∙ Лотоцький згадував про «політичний салон» на розі Жилянської та Кузнечної. У 1890-ті роки тут збиралася мо­лодь, яка працювала над біографічним словником українсь­ких діячів. Після занять «за добре відомим киянам круглим столом» ішли розмови політично-громадського змісту. При цьому «господар здебільшого не сидів на місці, а обходив гостей круг стола, частував, кожному знаходив сказати щось інтересне, дати раду і вказівку щодо якоїсь праці — наукової чи громадської,— а разом слідкував за загальною розмовою, яка за столом точилася, кидаючи своє влучне сло­во, що звичайно освітлювало ситуацію». Це була своєрідна «лабораторія української політичної думки» ¹."?·

/ І як це не дивно було для сучасників, зістарений літами й вимучений хворобами Антонович мав як ніколи обширні й йлідні взаємини з молоддю. Тепер не він ішов до неї, але во- йй до нього. І потік той не вщухав до останніх днів життя.

Вірний своєму культурницькому спрямуванню, Антоно­вич виступив також із кількома теоретичними працями, обгрунтовуючи українську ідею??

В одному з науково-публіцистичних есе, написаному близько 1896 р. (опублікований вперше K- Мельник у 1928 р. ^{[CXXIX] [CXXX]), Антонович детально розкриває поняття «ук­раїнофіли» та головні наукові засади українофільства. Він писав: «Под словом украинофилы мы понимаем тех уро­женцев Южнорусского края, которые настолько знакомы с своею родиною, что успели констатировать отличительные черты ее народонаселения, настолько развиты, что изложить могут и литературно свои убеждения, настолько любят свою родину и желают ее развития и преуспевания, что считали бы делом греховным умалчивать о ее особенностях и вытека­ющих из этих особенностей нуждах и потребностях, настоль­ко не исключительно поглощены заботою о личной карьере и благосостоянии, что по мере возможности, в законных рам­ках готовы отстаивать свои убеждения, несмотря на пред­убеждения, которые обыкновенно встречают их мнения, и на последствия этих предубеждений».}

Антонович обгрунтовував виділення українців в окрему етнографічну одиницю на підставі антропологічних, психо­логічних і культурно-історичних особливостей. Представлені вченим наукові докази були на той час досить вагомими, хоч і містили спірні моменти. Наприклад, серед особливостей українського характеру він називав внутрішнє усвідомлення свободи, розвиток особистості, пошуки справедливості та істини. Або думка про те, що українці ніколи не прагнули до політичної самостійності: мовляв, навіть запорожці протя­гом двох століть визнавали владу польських королів, а потім російських царів. Проте, зазначав Антонович, українці «очень живо всегда отстаивали свои общественные идеалы по отношению к внутреннему устройству своей страны... равноправность всех перед законом, отсутствие сословных отличий, соборное управление земскими делами, свободу ре­лигиозной совести, право развития и совершенствования собственных народных начал, применение выборного начала в управлении».

В цілому вчений доводив, що «украинофильство истекает не из моды, не из каприза, не из подражания кому бы то ни было, а из осознания факта действительно существующего». Однак його дуже пригнічувало роздрібнення й розмиванні українського руху, відсутність у ньому єдності.

На початку 1897 р., їдучи на лікування до Рима, Антоно­вич зупинився у Львові. Тут його вразили чергові сварки навколо НТШ. «Гадав я,— писав учений Грушевському,— що наша народність стількі вже культурна, що може відрізнить минутний інтерес від справжнього на будущій час розміченного діла — вийшло не так... якби я не був такий кволий, то зістановився би во Львові і кинувся в омут публіцистики...» Антонович дуже хвилювався, що НТШ зліквідується, і тоді «вже не знаю, за що зачепити руки». Коли ж у лютому він дізнався від Грушевського, що справа полагодилася, то «неначе камінь з серця зпав», і поздоровив учня з обранням на голову НТШ ^[CXXXI].

У непосвячених та навіть в учнів Антоновича створюва­лося враження, що старий вчений вже не бере участі в політичному житті. Але саме в цей час Антонович спільно з Кониським обмислював ідею створення організації, яка б змогла знову поєднати розрізнений український рух та його чільних діячів. При цьому вона мала базуватися на безпартійному принципі. Всеукраїнський з’їзд був скликаний у 1897 р., тут і виникла всеукраїнська таємна організація, що згодом дістала назву Товариства українських посту­повців (ТУП). На перших же її зборах Антонович був обра­ний почесним членом. ТУП тоді виконувала подвійну функцію: як осередок української, головним чином куль­турно-національної, праці в умовах Російської держави та як лабораторія соціально-політичної думки. «В обох напрямках,— зазначав О. Лотоцький,— практичний розум та широкий політичний світогляд В. Б. прислужилися най­більше для успішної діяльності ТУПа» ^[CXXXII].

Цей короткий огляд дій і частково помислів Антоновича на ниві українського громадського життя є досить красно­мовний. Але навіть сьогодні рано підбивати якісь підсумки цієї праці. Хіба що слідом за Сергієм Єфремовим можна сконстатувати незаперечне: «В іншій країні, за інших полі­тичних обставин він зміг би на повну широчінь розгорнути свій талант політика й зробився б, мабуть, проводирем ши­роких мас людності до кращого життя. В Росії, в обстави­нах самодержавно-поліційного режиму сталося інакше. Хіба лиш маленька частка його великих політичних здібностей пішла в роботу, та й то невидну, часто дрібну, без широкого розмаху, без ясних перспектив. Але все ж і цією навіть ча­сткою Антонович-політйк виконав ту присягу, що її зложив був колись, на переломі юнацького віку, перед судом власної совісти» ^[CXXXIII].

' * * ♦