Національний рух у роки піднесення
Революційне піднесення в країні викликало посилення і національного руху на Україні. Шириться рух за українську культуру, за українську школу. Збільшується попит широких мас на художню літературу українських письменників, особливо на твори Шевченка, Франка, Коцюбинського, Тесленка та ін.
Стає більш інтенсивною робота культурно-освітніх і кооперативно-господарських національних організацій. Зростає кількість друкованих українських видань. Протягом 1912—1913 рр. появляються такі нові українські культурно-освітні організації, як „Український клуб" у Полтаві, „Етнографічна комісія" в Києві, „Товариство ім. Квітки" в Харкові, ряд організацій „Просвіти". Виходять журнали і газети: „Сніп", „Дзвін", „Маяк", „Сяйво", „Наша кооперація", „Життя і знання" та ін.В травні 1912 р. з’їзди кредитних товариств у Києві і Полтаві виносять рішення про необхідність створення окремих українських кооперативних органів. У червні видавництво „Бр. Гранат" приступає до фундаментального видання про Україну „Украинский народ в его прошлом и настоящем14. У липні відбуваються в ряді міст України учительські курси-з’їзди, що перетворюються у своєрідні демонстрації протесту проти національних утисків у галузі освіти. У цей же час в Галичині починається кампанія за відкриття українського університету у Львові, яка знаходить широку підтримку по всій Україні. Велику увагу приділив українському питанню і Всеросійський учительський з’їзд, який відбувся в Петербурзі в кінці 1913 і на початку 1914 р. На загальному фоні революційного піднесення і росту національного руху активізують свою діяльність політичні партії української буржуазії. Український національний рух стає одним з актуальних питань часу. З одного боку, — це національно-визвольний рух народних мас, що революційною боротьбою проти царизму добивалися соціального і національного визволення.
З другого боку, — це рух української буржуазії, яка добивалась від царизму певних поступок для себе, але, боячись революції, хотіла розв’язати це питання „мирно", шляхом угод з царизмом і буржуазією пануючої нації. Поряд з цим націоналістичною пропагандою вона намагалася відірвати українських робітників і селян від загально- російського революційного руху.Яскравим прикладом цього була та позиція, яку зайняла заснована в 1912 р. партія українських прогресистів (Товариство українських поступовців) у виборчій кампанії до IV думи. Прикриваючись, про людське око, деякими національними вимогами, вони закликали своїх виборців до союзу з душителями українського народу — російськими прогресистами і кадетами — проти революційного союзу робітників і селян.
Те саме робили і українські дрібнобуржуазні націоналісти. Українських робітників вони намагалися відірвати від російських робітничих мас, а самі об’єднувалися з великодержавниками — російськими меншовиками. Перші — як українські націоналісти, другі — як великодержавники знаходили на сторінках журналу УСДРП „Дзвін" спільну мову в боротьбі проти партії більшовиків.
Національне питання ставало як складна і важлива проблема. Тому саме в цей час партія більшовиків, Ленін і Сталін приділили йому таку велику увагу.
В кінці 1912 р. тов. Сталін виїздить за кордон на побачення з Леніним і там пише свою працю „Національне питання і соціал-демократія". „Необхідне, очевидно, серйозне і всесторонне обговорення національного питання, — писав тов. Сталін у вступній частині своєї праці. — Потрібна дружна і безустанна робота послідовних соціал-демократів проти націоналістичного туману, звідки б він не йшов" (Сталін, Марксизм і національно-колоніальне питання, 1940, с. 6).
Ця праця тов. Сталіна і стала керівним програмним документом більшовицької партії в національному питанні.
У цей же час одна за одною появляються статті Леніна: „Робітничий клас і національне питання", „Кадети про українське питання", „Як епіскоп Никон боронить українців", „Про право націй на самовизначення" і ін.
Роз’яснюючи програму партії в національному питанні, Ленін на конкретних прикладах викриває меншовиків і інших опортуністів, які, ігноруючи національне питання, діяли на руку буржуазії. Поряд з цим Ленін учив партію і робітничий клас не давати вводити себе в оману націоналістичними лозунгами.„Капіталісти і поміщики що б то не стало хочуть роз’єднати робітників різних націй, — писав Ленін, — а самі... чудово уживаються вкупі, як акціонери „прибуткових" мільйонних „діл"... і православні і євреї, і руські і німці, і поляки і українці, всі, у кого є капітал, дружно експлуатують робітників усіх націй" (Ленін, Твори, т. XVI, сс. 388—389).
Наведемо один з багатьох прикладів більшовицької, ленінської принципіальності в українському питанні. Влітку 1913 р. в Галичині відбувся „Всеукраїнський з’їзд студентів", на якому тодішній член УСДРП Донцов закликав усіх українців об’єднатися і виступити за „самостійну Україну". І коли російські кадети разом з чорносотенцями підняли з цього приводу галас про сепаратизм українців, Ленін двічі виступив у пресі проти кадетів як великодержавних націоналістів, що допомагають монархії душити українців. Але тут же Ленін викривав Донцова, що закликав робітників до роз’єднання на догоду „своїй" буржуазії.
Член Державної думи епіскоп Никон теж виступив на „захист" української мови, зазначаючи, що українську мову можна використати для релігійного виховання і для цькування „інородців". Ленін зараз же відгукнувся і на цей виступ і в статті „Як епіскоп Никон боронить українців" нещадно викрив зміст цієї попівсько-української культури.
Крок за кроком, на конкретних прикладах, учив Ленін українських робітників і селян, яким саме шляхом вони повинні йти, щоб добитися і соціального, і національного визволення.
„При єдиній дії пролетарів великоруських і українських, — писав Ленін, — вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови" (Ленін, Твори, т. XVII, с. 129).
4.