Намагання частини козацької старшини переорієнтуватися на Кримське ханство. Петро Іваненко (Петрик).
На початку 90-х років внутрішнє становище в Україні несподівано ускладнилось. Канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко (Петрик) втік на Запоріжжя й почав схиляти козаків до виступу проти «панів-кармазинників» і визволення Лівобережної України від російських військ.
Заклики канцеляриста впали на благодатний грунт. Чимало запорізької сіроми походило з Гетьманщини, відчувало на собі злигодні життя й виявляло готовність до силового перерозподілу матеріальних благ.Ставши січовим писарем, Іваненко розгорнув активну діяльність щодо створення антиросійської коаліції держав. При цьому він скористався досвідом Богдана Хмельницького й пішов на зближення насамперед з урядом Кримського ханства. За всіх колізій обидві країни в тяжкі критичні періоди шукали опори одна в одній, сподіваючися спільними зусиллями вирішити назрілі проблеми. Як в Україні, так і в Криму здавна існували певні кола населення, зацікавлені в союзі двох близьких територіально і здавна пов’язаних між собою різноманітними інтересами держав. Активність і рішучість дій досить знаної людини в Генеральній канцелярії вказують на те, що Іваненко діяв не тільки від свого імені. Ймовірно, він репрезентував ту групу козацької старшини, котра перебувала в опозиції до гетьмана Мазепи. До неї входили колишні полковники Переяславського полку — Дмитрашко Райча, Київського — Кость Солонина, Полтавського — Федір Жученко, генеральний писар Василь Кочубей, небіж попереднього гетьмана Михайло Самойлович, батько й син Полуботки та ін. Напевне, ця група і виробила основні умови українсько-кримського зближення.
26 травня 1692 р. між Україною та Кримом був підписаний мирний договір, який закріплював союз двох незалежних держав. Договір був укладений від імені «Держави Князівства Выделнаго Київського, Чернігівського і всього Війська Запорізького низового й Народу Малоросійського».
Уже перша з 16 статей визнавала незалежність майбутньої держави і підтверджувала всі «вільності» народу. Кримське ханство й Україна зобов’язувались разом захищатися від агресії «поляків і Москви» тощо. Першочерговим завданням ставилося відвоювання «Малоросійської України» у Росії. Територія нової Української держави мала складатись із земель колишніх Чернігівського та Київського воєводств, Сумського та Охтирського полків і тих правобережних регіонів, що були визволені за часів Богдана Хмельницького й перебували у складі Речі Посполитої. За допомогу в цій справі Україна мала відкрити татарським ордам «муравські шляхи» на Росію. Для цього передбачалося переселити жителів Харківського, Острогозького й Чернігівського полків на Чиги- ринщину. Територія Харківського і Рибинського (Острогозького) полків залишалась незаселеною. Південний кордон України мав проходити по р. Самарі. Сторони зобов’язувалися створити взаємовигідні умови для торгівлі, занять рибним та мисливським промислами, а також добування солі. Крім того, чи не вперше в українсько-кримських відносинах бралося зобов’язання про припинення руйнівних і кривавих нападів козаків на кримські володіння, а татар на українські землі. Передбачався обмін резидентами, посольствами, гінцями, влаштування регулярного поштового зв’язку. Договір підписав кизикерменський мурза Кемен.У липні Іваненко й татарська орда рушили з Криму на Гетьманщину. Запорізька Січ поставилася до задумів Іва- ненка неоднозначно. Кіш Запорізький не дав згоди на участь усіх козаків у поході. Зате сірома за допомогою татар проголосила Іваненка гетьманом України й підтримала його дії. Це одразу ж відштовхнуло від нового гетьмана ту козацьку старшину на Гетьманщині, котра хоч і підтримувала його, але не хотіла бачити на гетьманському столі. Обстановка ще більше ускладнилась, коли Іваненко почав активніше закликати козаків і селян до збройного виступу проти «панів-кармазинників». Можливі партнери відвернулися, народ не підтримав нікому не відомого гетьмана, і походи його на Полтавщину в 1692— 1694 і наступних роках не знайшли підтримки серед місцевого населення. У народній пам’яті ще надто свіжими були трагічні сліди великої розрухи, і люди не хотіли її повторення.