Миколаївська реакція

Микола І, як і його попередники, насамперед зміцнював само­державну царську владу і посилював муштру в армії. Армія потрібна була царизмові для постійних війн з сусідами і для того, щоб придушувати всякий революційний рух не тільки всередині країни, а й за її межами.

В 1828—1829 рр. Микола І вів війну з Туреччиною. Війна закін­чилась приєднанням до Росії всього гирла Дунаю. Під час війни задунайські козаки на чолі з кошовим отаманом Гладким поверну­лись під владу Росії. З них було утворене Азовське козацьке вій­сько, переселене пізніше (в 60-х роках XIX ст.) на Кубань, куди вже перед тим російський уряд переселяв українських козаків.

Микола І продовжував жорстокий наступ на освіту і пресу. Начальник таємної поліції генерал Бенкендорф прямо заявив, що народ треба тримати в неуцтві, щоб він не міг усвідомити свого тяжкого життя.

Скоро після початку царювання Миколи І, в 1830 р., поча­лося польське повстання. Поляки виступили в Польщі з зброєю в руках за своє національне визволення. Але на чолі повстання ста^а верхівка польської шляхти — великі поміщики, які нічого не хотіли дати селянам. Тому польські селяни перестали під­тримувати повстання. Послані в Польщу царські війська в кіль­кох боях розбили повстанців і восени 1831 р. взяли Варшаву.

Польські пани хотіли відірвати від Росії Правобережну Україну і приєднати її до Польщі. Для цього навесні 1831 р. вони послали на Правобережжя значний військовий загін. Тут до нього приєдналось багато дрібної шляхти. Але український народ виступив проти свого споконвічного ворога — польських поміщиків, покладаючись на обіцянки царизму звільнити селян від кріпацтва. Завдяки цьому російські війська швидко ліквіду­вали польське повстання на Правобережжі.

у Києві в 1834 р. другий

Устим Кармалюк.

Після цього Микола І почав викорінювати на Правобережній Україні польську шляхетську культуру. Він закрив усі польські школи, а крім того, скасував Литовський статут, магдебурзьке право і ліквідував уніатську церкву. Освіта і судочинство були переведені на російську мову.

Щоб посилити вплив царизму і створити центр русифікації _на Правобережжі, Микола І відкрив на Україні університет (перший було відкрито в 1805 р. в Харкові).

Царизм розпалював національну ворожнечу і використовував російську нову як знаряддя монархічної пропа­ганди та колоніальної політики на Україні „для взаємо відчуження наро­дів, таких близьких і мовою, і місцем життя, і характером, і історією“ (Ленін, Твори, т. XX, с.532). Націо­нальний розбрат царизм посилював ще іншим способом. Він жорстоко переслідував євреїв, заборонивши їм в 1843 р. жити по селах України, в Києві і ще в багатьох місцевостях.

Не зважаючи на лютЬутиски й пе­реслідування, український народ не припинив своєї віковічної боротьби проти царського й поміщицького гніту, сваволі й насильств.Навпаки,чим силь­ніше було пригноблення, чим більше кривд збиралось у народу, тим ширшою і нещаднішою ставала народна стихійна боротьба з ворогом. У цій боротьбі народ висував відважних і безстраш­них своїх ватажків-месників за панські кривди і знущання. Од­ним з таких невтомних месників народних був кріпак Устим Кармалюк (1787—1835), який боровся з панами на Правобереж­ній Україні, головним чином на Поділлі. Селянська маса вбачала в Кармалюкові свого захисника, бо він, нападаючи з своїм заго­ном на панів і місцевих багачів, нічого не брав собі, а захоплене майно й худобу роздавав бідноті. Кармалюк не раз сидів у царській тюрмі, його нещадно били палками й батогами, вій тричі був засла­ний на Сибір, але завжди тікав з неволі і повертався на Україну, щоб знову продовжувати боротьбу. Понад 20 років боровся Кар­малюк з поміщиками і загинув у 1835 р. від руки польського шлях­тича. Народ дуже любив свого благородного ватажка і склав про нього багато чудових легенд і пісень.

У 40—50-х роках XIX ст. експлуатація поміщиками закрі- паченого селянства досягла крайніх меж. На Україні в цей час дуже поширилось так зване місячництво. Воно полягало в тому, що поміщики відбирали в селян їх земельні наділи, хати, рема­нент, селили їх у бараках і примушували працювати цілий рік

10. Історія України. 816.

145-

на панщині. За це селяни одержували від своїх панів місячне утримання натурою, звідки і пішла назва місячництва. У деяких губерніях України, особливо на Лівобережжі, число місячників доходило до ¹∕₄ загальної кількості кріпаків. Одночасно зросли грошові оброки (чинші) на користь поміщика.

У наслідок безмежного кріпосницького гніту селянський рух у 40-х і 50-х роках зростав з особливою силою. Дуже посили­лася втеча селян на південь України. Кількість утікачів дохо­уряд посилав військову силу, яка тільки з боєм зупиняла селян і повертала їх назад. Частішали вбивства селянами поміщиків.

дила іноді до кількох тисяч чоловік. Для боротьби з утікачами

У цей час на Правобережній Україні сталися найвизначніші селянські заворушення, зв’язані з так званою інвентарною ре­формою 1848 р. Реформа ця полягала в тому, що панщина тепер вводилась у певні рамки, підлягала певним правилам. Цією реформою царизм хотів перетягти на свій бік селянство Право­бережжя, бо боявся нового вибуху польського руху.. 1

Проте, інвентарна реформа не поліпшила становища селян, які ждали повного звільнення від панщини. Царський уряд не встановив ніякого контролю над проведенням „інвентарів" у життя, і поміщики продовжували, як і раніше, експлуатувати своїх кріпаків без всяких обмежень. „Що з того, що в „Пра­вилах" говорилося, з яких літ можна вбрати людину в роботу і з яких не можна, скільки днів працювати на тиждень чолові­кові і скільки жінці, скільки, наприклад, снопів і якого хліба і якої міри нажати або (Тбі^олотити та ін. Але спробуй сказати, що він (поміщик) вимагає не за „Правилами",—зараз тебе в зуби або нагаєм, або на стайню під різки, а то до станового відпра­вить як бунтівника. І скільки з нас за такі впоминки про „Пра­вила" поплатились різками на*стайні, по тюрмах сиділи, виселя­лись і засилались",— пише один колишній кріпак-селянин про введення в життя інвентарних правил.

Тому проведення реформи супроводилось численними селян­ськими заворушеннями. Розчароване в своїх сподіваннях селян­ство відмовлялось відбувати панщину. Особливо великий був рух на Київщині, де піднялось понад сто сіл. Найбільшого напруження заворушення досягли в с. Ребедайлівці і особ­ливо в м. Жаботині, де селяни розігнали військовий загін, що виступив проти них.