Меседж 2а «Украинцы - это русские»
Кирило Галушко
Спроба довести, що українці - це «русские», становить давню проблему. Російська імперська історична схема виходила з тези про наявність середньовічного «руського народу», який потім поділився на «племена» (термін російської етнографії XIX ст., який сьогодні ідентичний термінові «субетнос» чи «субетнічна група»).
Але, за цією російською схемою, цей поділ не позбавив їх національної та конфесійної єдності, тому вони мають возз'єднатися та інтегруватися: їхній розвиток, мовляв, запрограмований приреченістю на інтеграцію.Радянська схема модифікувала попередню в контексті своєї інтерпретації марксизму. Спочатку була «давньоруська народність» (в радянській етнографії «народність» - це домодерний, феодальний стан етносу, який потім заступається «буржуазною нацією»). Унаслідок ворожих загарбань XIII-XIV ст. вона, мовляв, розпалася на великоруську, українську (малоруську) та білоруську народності. Потім, у ранньомодерну добу (XVI-XVII ст.) ці народності перетворилися на окремі народи, а в соціалістичному суспільстві вони (і решта зі 150 етнічних груп СРСР) мали злитися в «єдиний радянський народ» на основі російської культури.
Тобто за часів СРСР українці концептуально з'явилися як народ, аби «возз'єднатися з братерським російським народом» та розчинитись у ньому зі спільною назвою «радянський».
З 2012 р. можна було спостерігати за такою, синтетичною модифікацією цієї схеми. Пострадянський концепт, який ще передбачав наявність «окремого українського народу», змінився на попередній, який бачив лише один народ - руський/російський. Але послідовність явищ та їхні причини лишилися. Актуалізувалася конспірологічна версія причин «українського сепаратизму», яка була поширена в російській націоналістичній публіцистиці початку ХХ ст.: він, мовляв, інспірований інтригами Заходу (Австро-Угорщини, Німеччини, згодом НАТО, США) з метою зруйнувати російську національну єдність.
Засада єдності росіян, українців та білорусів у цій концепції є наявність давньоруської спільності часів ІХ-ХІІІ ст.
- тобто єдності мови, культури і релігії. У ХХ ст. існувала лінгвістична теорія про існування в ті часи спільної мови східних слов'ян. Вона ґрунтувалася на наявності спільної мови текстів, що мало свідчити про етнокультурну (етнічну) єдність.Утім факти це заперечують. Спільна мова була писемна (книжна) - церковнослов'янська. Це мова винахідників слов'янської кириличної абетки Св. Кирила і Св. Методія, тобто давньоболгарська. Вона виконувала в Давній Русі ті ж функції, що й латина в Західній Європі. Тобто вона не була розмовною мовою. Зокрема, відомий австрійський славіст Міхаель Мозер (Michael Mozer) заперечує існування спільної мови східних слов'ян. Мова у домодерні часи становить для сучасних дослідників основний маркер етнічності. Після 700 р. розвиваються давні діалекти майбутніх стандартизованих слов'янських мов: від хорватів і чехів до росіян, білорусів і українців. Це заперечує етнокультурну єдність населення Київської Русі.
Конфесійна єдність (православ'я) була очевидною до кінця XIII ст. У 1299 р. київський митрополит-грек, лишивши за собою титул київського митрополита, переїхав із Києва до Владіміра-на-Клязьме, чим спричинив кризу традиційної єпархіальної структури: утворення окремої Галицької митрополії в королівстві Русі на західній Україні (І302), а потім Віленської (у Вільнюсі) в межах Великого князівства Литовського (1417) (Докладніше - нижче). Після Флорентійської унії 1439 р. та самопроголошення автокефалії в Москві версії православ'я на території України та Росії суттєво відрізнялися до середини - другої половини XVII ст. Унаслідок Брестської церковної унії 1596 р. частина українців стала уніатами (сучасна назва - греко-католики).