Меседж 1159 «Україна - це 'окраїна' Росії»
Кирило Галушко
Тут змішуються дві різні історичні проблеми (і за змістом, і за періодами, і за контекстами).
1. Перша проблема - становлення українського модерного національного проекту ХІХ ст.
і утвердження назви «українці».На початок ХІХ ст. Україна була поділена поміж імперіями Романових і Габ- сбурґів. Але доба романтичного націоналізму та створення Харківського імператорського університету у 1806 р. із частиною німецьких викладачів змінили ситуацію. Нові інтелектуальні моди: вивчення народної культури, мови та традиції стали популярними в українських інтелектуалів. Назва «малороси» стала видаватися застарілою і невідповідною статусові народу, який живе у країні «Україна», що у фольклорі того ж народу яскраво і відбилося. Харків був центр Слобідсько-Української губернії (до 1834 р.). Місцеві інтелектуали запропонували просте рішення: вважати «малоросів», що живуть в «Україні» - «українцями». Це не викликало жодного опору в інтелектуальних колах. А чітке пов'язання «українців» і «козацького народу» цілком відповідало попередньому баченню України в європейській географії і місцевим народним уявленням.
У межах модерного українського національного проекту наприкінці ХІХ ст. інтелектуали та політики-українофіли Галичини свідомо провели «ребрендинг»: перейменували галицьких русинів (це історична назва місцевої людності від середніх віків) на «українців», щоб підтримати транскордонний (поміж Австро-Угорщиною та Російською імперію) український політичний проєкт. Для східних українців назва «українці» чіткіше позиціонувала місцевий народ стосовно російської імперської ідеї. Ця назва перекреслювала офіційну [в Російській імперії] назву «малороси». Галицькі українофіли підтримали цю ідею і в своєму власному контексті: щоб чіткіше відокремитися від місцевих «москвофілів», які за російської підтримки, пропагували єдність русинів (Ruthenians) з російським народом. З огляду на очевидну етнокультурну однаковість русинів та малоросів, вони потребували спільної історичної самоназви.
На етнографічних картах Європи ХІХ - початку ХХ ст., зокрема на британських картах різних редакцій, в одному контурі писалося: «Ruthenians or Little Russians». А після 1920 р. - «Ukrainians».2. Друга проблема - це сама етимологія назви «Україна» та її зв'язок з темою «Окраїни». Паралель можна провести зі Scottish Borders, Шотландськи-
ми кордонами; тут неможливо сказати, чиїм саме кордоном чи «окраїною» вони були: Англії чи Шотландії. Етимологія назви «Україна» від перших згадок (1187р., Київський літопис) дійсно означала «окраїну», «кордон», при цьому за більшістю сенсів - «бойовий, воєнний кордон».
Але ключове питання - «окраїна» чого були ці землі? За часів Середньовіччя це слово означало «окраїну Руської землі». Але в тогочасних джерелах «Руська земля» протягом 300 років до XIII ст. означала територію навколо Києва - столиці, «найстаршого міста» імперії Рюриковичів. Київ сьогодні - столиця України. Тобто середньовічна «україна» була, по суті, «окраїною України».
«Бойовий кордон», «захист рідної землі» надавав цьому слову емоційного забарвлення, яке набуло нової популярності у XVII ст., в добу козаків. Цивілізацій- ний фронтир, який на території сучасної України розмежовував християнський та ісламський світ, мав загальноєвропейське значення. Суб'єкт головних діянь цього фронтиру - козаки, які стали національним стереотипом, породили вислів «де козак, там Україна». В західноєвропейських картографічних видавництвах з середини XVII ст. з'являються «карти України, або козацької землі», які показують територію, ідентичну сучасній Україні[160]. Вона самодостатній феномен, країна «з її провінціями», а не «окраїна» чогось. Сенси змінилися, і з XVII ст. ми маємо Україну не як «окраїну», а як «країну».