Меседж 3[163] «Українська церква не має підстав для незалежності»

Кирило Галушко

По-перше, від часів хрещення Русі київські митрополити традиційно підпоряд­ковувалися Константинополеві. Тому найперший історичний зв'язок київської церкви - це Константинополь, а не Москва.

Своє хрещення Київ дістав від Константинополя у 988-989 рр. У дальші сто­ліття століття християнство з великими проблемами просувалося на північ та північний схід від Києва. Зазвичай це супроводжувалося повстаннями язични­ків та кривавим придушенням заколотів з боку влади. Після 1240 р. (Монголь­ської навали, яка скасувала вищий політичний статус Києва) ситуація змінила­ся. 1299 р. київський митрополит-грек переїхав до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви, що зміцнило політичні амбіції московських князів. Непід- корені монголами території запрагнули свого православного митрополита - Королівство Русі в Західній Україні та Велике князівство Литовське, до якого у середині X!V ст. увійшла більшість українських земель. Тому існували Галицька митрополія (1302-1347 та 1371-1401) та Віленська (у Вільнюсі - столиці Лит­ви, з перервами у 1317-1458). 1448 р. московська єпархія відокремилася від Константинополя і протягом століття перебувала неканонічною (невизнаною Константинополем). Але й після визнання Московської автокефалії (самовря­дування) 1589 р. Київська митрополія до 1686 р. все одно перебувала під ке­рівництвом Константинополя.

Так уже склалося в східному християнстві, що суверенна держава рано чи пі­зно здобуває автокефалію. З ретроспективного погляду, це відтягнуте в часі ви­знання суверенітету держави із правом на церковне самоврядування в межах православної канонічної традиції. Московська держава після проголошення власної патріархії (1448) чекала століття на визнання канонічності від Констан­тинополя. Автокефалію мають православні церкви навіть у тих державах, де більшість населення не православна (Чехія та Словаччина), а коли після 1921 р.

Щодо передання Київської митрополії в підпорядкування Московського патрі­архатові 1686 р. за хабар патріархові, то, нагадаю, згідно з історичними факта­ми, той був «звільнений з посади» за корупцію - точніше «симонію» - продаж церковних посад, але тепер, через 350 років, дійшла черга й до розгляду рі­шень, обумовлених цією корупцією. Церква зазвичай ніколи не поспішає.

Так що тут є й політика, і традиція, і практика, і право.

Важливо також пам'ятати, що хоча офіційно князь Володимир хрестив «усю Русь», тобто величезну державу, фактично він хрестив лише Київ і Новгород. У Києві з цього приводу про конфлікти джерела не пишуть, але Новгород був охрещений «залізом і кров'ю». Якщо ж говорити про сучасну Центральну Ро­сію, то там повстання проти хрещення («повстання волхвів») відбувалися ще в кінці ХІ ст., через сто років після «хрещення Русі». Язичницька символіка фіксу­ється на монетах російських князівств ще у XV ст.

Тобто «за взаємною згодою» хрестили лише Київ - який і був сакральним мі­стом Київської Русі, а сьогодні він столиця України. Християнські громади іс­нували в Києві ще за кілька десятиліть до Володимирового хрещення з огля­ду на тісні стосунки з Константинополем. Вважається, що охрещеним був ще князь Аскольд (середина IX ст.), але про нього замало відомостей. Безперечно, християнкою була княгиня Ольга (945-960). Тобто київське християнство має за собою на сотні років тривалішу історію.

За тих часів Володимир міг вважати, що хрестить Руську землю (офіційна назва держави), але «Руською землею» в той час вважалася територія навколо Києва, Чернігова і Переяслава. Це нині - Центральна Україна. До території сучасної Росії християнство йшло набагато довше і з більшими проблемами.

Але сьогодні йдеться про визнання чи невизнання сучасних реалій та держав, а не якихось «канонічних» тез.