Меседж 1164 «Україну придумали поляки та австрійці»

Кирило Галушко

Традиційні для російської офіційної пропаганди - дві взаємно суперечливі тези:

1) Якщо український народ існує, то всі його здобутки відбулися лише «разом з російським народом», і в жодному разі ні з яким іншим, бо інші його лише пригнічували (радянський концепт).

2) Українців як окремого народу не існує, і тоді «декларування» існування укра­їнців сприймається конспірологічно як польська або австрійська, або амери­канська «інтрига», підривна діяльність Заходу (російський імперський концепт). Штучність українства обстоюється на підставі давнішої назви «Русь», яка начеб­то всіх об'єднувала. Слово «Русь» уперше щодо території сучасної Росії вжива­ється лише в середині ХІІІ ст. Тобто навіть самоназви відрізнялися: у Давній Русі не було «русских» як народу. На території майбутньої України жили русини, а десь із XV-XVI ст. росіяни назвуть себе «русскими». У цей же час для спілкуван­ня з русинами в Москві був потрібен перекладач. Хмельницький називав себе «государь и единовладец руский», тобто державцем Русі. Навряд чи він зазіхав на землі Росії, йшлося про місцеву історичну традицію. І ясно, що «руский» - це не етнічна належність, а прикметник.

Слово «Україна» у XVII ст. позначає ту ж територію, що й колись «Руська зем­ля». Воно є в документах гетьманів як неофіційна назва земель Війська Запо­розького. Так воно подається в картографічних європейських творах, зокрема Ґійома де Боплана з 1648 р. та Йоганна Гоманна (1714) («Україна, або козацька земля»). «Україна» - дуже поширена назва для європейської географії XVIII ст., тому не було жодної потреби її «вигадувати». У назви країни та етноніму тут різна хронологія. Самоназва «українці» дійсно пізніша і пов'язується з модер­ним українським національним відродження чи проєктом початку - середи­ни ХІХ ст. і колом харківських романтиків. Згодом вона стала транскордонною спільною самоназвою для русинів та малоросів.

Про те, що «український сепаратизм» винайшли поляки, йтися не може.

меседжі автори радше узагальнювали чи аргументували давню банальність за нових історичних обставин.

Звинувачення на адресу Австро-Угорщини з боку Росії мають ті ж засадничі причини, що й до поляків.

Після заборон української мови і друку в Російській імперії (1863, 1876) осе­редком українства стає Львів. Вільніша австрійська держава вважала русинську (українську) мову однією з 10 офіційних. Вона дозволяла друк книжок, пресу та освіту українською мовою.

Для Росії, що в Галичині підтримувала проросійський рух москвофілів, це ви­давалося пропагандою «мазепинства» (українського сепаратизму). Але неза­лежна Україна становила таку ж загрозу для цілісності Австро-Угорщини, як і для цілісності Російської імперії. Обидві імперії були заручниками одна одної в українському та польському питаннях.

Російська пропаганда стверджує, що прапор України походить від «прапора Нижньої Австрії». Але насправді прапор України походить від геральдичних кольорів Галичини/Королівства Русі XIV-XV ст. Герб України - родовий знак ки­ївського князя Володимира Хрестителя, зображений на його монетах кінця Х ст., прекрасно відомих з археологічних джерел. Гімн наслідує модну серед на­ціональних рухів середини ХІХ ст. (поляків, литовців, сербів) інтонацію нового відродження: «ще не загинула батьківщина». Можемо говорити, найпевніше, про сербський вплив на автора гімну Павла Чубинського, який спілкувався із учасниками сербського визвольного антитурецького руху. Що ж до російсько­го гімну «Боже, царя храни», то він був скопійований з британського «God, Save the King» (Боже, бережи короля)».