Меседж 2196 «Більшовики і Сталін створили Україну»

Ярослав Грицак

Є відома дискусія між Розою Люксембурґ і Леніним 1918-го року. Роза Люксем- бурґ тоді звинуватила Леніна, що він неправильно робить революцію. Один із закидів з її боку полягав у тому, що Ленін загравав з українським націоналіз­мом.

Ленін відповів їй, мовляв, «а ти дивилася на карту виборів, де проходили уста­новчі збори восени 1917 р.? Чи випадково, що в українських губерніях виграли не російські, а українські соціалістичні партії? Як можна ігнорувати територію, де більшість населення голосує не за нас, а за українців?»

Те, що робили Ленін і більшовики, були поступками в національному питанні. Бо те, що робив Радянський Союз, - це не була добра воля. Це був вимуше­ний компроміс, аби утримувати владу на цій території. А що на периферіях колишньої Російської імперії були сильні національні рухи, зокрема селянські, то більшовики були змушені погодитися на утворення СРСР, хоча первісно це не входило в їхні плани: вони були централізатори і були проти федеративної держави. Але стали єдиною російською партією, яка була готова піти на цей крок. «Білі» були категорично проти. Саме це, на думку кількох істориків, стало одною з причин, чому більшовики змогли перемогти, а «білі» програли.

Поразка «білих» у тому сенсі схоже на поразку Гітлера, про яку вже говорив вище. Хочеш виграти - мусиш рахуватися з українцями й з українським питан­ням.

Ще раз повторю: утворення СРСР взагалі і Української РСР зокрема було сою­зом між двома силами - російськими більшовиками в центрі та національними рухами на окраїнах. Жодна з цих двох сил не мала достатньо сил, щоб встано­вити одноосібний контроль над неросійськими периферіями. Звідси - політика коренізації в 1920-х. В українському випадку це була політика українізації, і з усіх політик коренізації вона зайшла найдальше.

Але чим був цей союз? Це був союз вужа і гадюки - сил, які воліли дивитися одне на одного через приціл гвинтівки.

Він загалом скінчився в 1929-му році - після згортання українізації і початку сталінського плану. Це насамперед привело до зламу опору українського села, до Голоду, пізніших репресій. Але це можна було робити, поки не було війни, поки українське питання було внутрішнім.

Але коли починається війна, українське питання стає питанням не внутрішнім, а зовнішнім. Ним маніпулюють усі. Як я вже казав, у розігруванні української карти Сталін виявився найвправнішим.

Якщо коротко, українське питання було таке важливе, що його не можна було: а) ані ігнорувати, б) ані програвати. І те, що Сталін «збирає» ці землі, - спроба це питання контролювати. З одного боку - привласнити, а з другого - контро­лювати.

Але виявилося, що, попри всі ті спроби Україну контролювати, вона виявилася однією з найнеконтрольованіших територій. Бо український рух у Радянському Союзі був одним з найсильніших. Він був особливо сильний на Західній Укра­їні, в Галичині, де націоналістичне підпілля вело збройну боротьбу аж до кін­ця 1940-х. Навіть після придушення цього руху Радянська Україна залишалася проблематичною територією.

Наприклад, однією з головних причин введення радянських танків у Пра­гу 1968 року було українське питання. Бо партійна еліта УРСР наголошувала, що якщо не будуть введені танки, то вони не гарантують, що можна втримати Україну в межах Радянського Союзу. 1989-1991 рр. це добре показали. Україна, з одного боку, складає враження, що вона умиротворена територія, коли часи спокійні. Коли ж часи неспокійні, і з'являється зовнішній виклик - чи то війна, чи криза комунізму - українське питання знову постає. Кінець кінцем українці вийшли зі складу Радянського Союзу і тим самим забили останній цвях у його труну. Тому кажуть, що возз'єднання українських земель було одним з найбіль­ших прорахунків Сталіна.

Тож підсумую: поступки Україні в СРСР - це не була добра воля більшовиків. Це була спроба рахуватися з обставинами прагматично. Спроба утримати кон­троль над цими територіями, без яких не можна втримати владу в центрі.