Меседж 1197 «УПА - це колаборанти Гітлера»

Ярослав Грицак

Мені важко назвати колаборантами армію, головний символ якої сидів у на­цистському концтаборі 3 роки підряд. Це якийсь дивний спосіб колаборації.

У роки війни колаборація, на жаль, була нормою.

Що з цього випливає? Рівень колаборації не визначається бажанням населен­ня колаборувати, тому що колаборують майже всі. Рівень колаборації визна­чається тим, якою мірою окупаційна влада дозволяє цю колаборацію. Позиція німців - не трактувати українців як союзників. Вони, як «унтерменші», на цей статус не заслуговують, До колаборації якщо їх і допускати, то дуже обмежено, на певних умовах: жодного створення власної держави, відсутність українців на найвищих посадах (ці посади координують німці).

Колаборацію дозволяли передусім у поліції. Бо хтось повинен виконувати брудну роботу. Найбрудніша робота - це винищення євреїв. А що вважається, що українці - це недолюди, то їм така робота, мовляв, «найкраще підходить». До речі, так само німці сприймають білорусів і прибалтів. Тому, щоб поберегти психіку німецького солдата чи офіцера, для найбрудніших акцій використову­ється поліція.

Тогочасна українська поліція етнічно не була повністю українською. Там були різні групи і прошарки, разом з солдатами колишньої Червоної армії. «Україн­ською» вона була тільки за назвою, але не мала жодної свободи дій, вона була під керівництвом німецьких офіцерів.

Тобто колаборація була, але, якщо порівняти з Західною Європою, вона була дуже обмежена. Росія має те щастя, що вона не була окупована. Якби вона була окупована, то, припускаю, була б і «російська поліція».

Не маємо дуже багато польської колаборації, але це сталося тому, що Гітлер взагалі не допускав ідеї польської колаборації.

З тієї ж причини майже не маємо єврейської колаборації. Хоча є теза, над якою сперечаються, що в Judenrate [«Єврейських радах», створених нацистами у Східній Європі для керування євреями в гетто. - Ред.] був елемент колаборації.

А тепер уявімо собі найгірше: що у війні переміг Гітлер. Якби так сталося, то найбільшими колаборантами Радянського Союзу були б українці. Бо українці були досить добре представлені на фронті і на високих посадах.

Тобто колаборація була «вибором без вибору» для українців. Хоч би яка сторо­на перемогла, українців все одно б вважали за колаборантів.

Інше питання: чи оунівці були фашисти? На нього нема однозначної відповіді. Бо якщо говорити про нього не публіцистично, а науково, то воно дуже складне.

Бо публіцистично - є такий відомий «аргумент Гітлера»: в тяжкій суперечці кожен, хто хоче збити з ніг противника, на другому-третьому реченні буде на­зивати його «фашистом» чи «Гітлером».

З наукового погляду, питання треба формулювати так: до якої міри український рух був чи пробував бути фашистським, а до якої міри він таким не був?

У 1930-х роках, після Голоду (це дуже важливо), після посилення репресив­них дій щодо українців з боку Польської держави, і особливо ближче до кінця 1930-х років, в українців з'являється сильна тенденція до фашизму. Не до [ні­мецького] нацизму, а радше до [італійського] фашизму. Адже більшість діячів того часу вважали, що зразок для націоналістів - Італія, а не Гітлер. З тієї про­стої причини, що фашистська Італія була релігійна, а німецький нацизм був антирелігійний.

Такою була загальна тенденція, і ця тенденція зміцнювалася ближче до 1939 року. І і939 року маємо виразні впливи фашизму на практику та ідеологію ОУН. Цілком можливо, що вона стала б фашистською, якби німці не поклали цьому край. Бо німцям не було вигідне існування українського фашизму.

Є текст, на який мало звертають в Україні увагу. Це текст Александра Ватта «Моє ХХ століття».

Як не дивно, майже парадоксально, еволюцію українського націоналістичного руху до фашизму спиняє сам Гітлер. Бо йому невигідно мати ще один фашизм на цій території, особливо там, де німці хочуть безроздільно панувати. Виби­раючи собі в союзники між поміркованими націоналістами і радикальними націоналістами, нацисти завжди обирають поміркованих - це було загальне правило. Тому Горті, а не Салаші. Тому Кубійович, а не Бандера.

А друга теза полягає в тому, що «фашизаційна» тенденція українського націо­налізму розбилася об Східну Україну. Тому що українські націоналісти не дума-

ли тільки про Галичину чи навіть Західну Україну. Для них йшлося про велику Україну - Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донбас. Коли вони пішли туди, то зро­зуміли, що ідеологія донцовізму там не діє. Місцеві люди - українці. Але вони не сприймають ідеї «Нація понад усе!». Вони більше зацікавлені в соціальних питаннях: 8-годинний робочий день, розпуск колгоспів і т.д. Тоді ці молоді українські націоналісти під впливом свого досвіду почали вимагати перегляду ідеології українського націоналізму.

Пізніше, після війни, вони опинилися на Заході, й у них був гострий конфлікт з Бандерою. Бо бандерівці цієї еволюції не прийняли, вони вважали, що ці наці- оналісти-ревізіоністи підпали під вплив радянської пропаганди або самі агенти НКВД. І тоді ці дві гілки дуже радикально розійшлися між собою.

Тож український націоналістичний рух еволюціонував, але за загальним на­прямком, який був тоді в Європі. Коли панував марксизм-комунізм, у 1920 ро­ках український рух був на лівій стороні, але коли ситуація в Європі міняється, він переходить вправо. Під час війни знову міняється ситуація, і він рухається вліво.

Український рух не «річ сама по собі», він не діяв у вакуумі, він відображає за­гальні обставини. І ці обставини навіть не українсько-російські, вони глобальні.