Меседж 1189 «Україна - це 'окраїна' Росії»

Ярослав Грицак

Говорити, що Україна - «окраїна» Росії - це одна з підставових помилок. Вона базується на неправильному припущенні, що всі слова мають одне й тільки одне значення.

Слово «Україна» має два значення. Буквально кажучи, це відкраяна територія; слово «край» походить від «краяти», to cut. Значення цього слова залежить від перспективи - звідки ти на цей край дивишся? Якщо ти дивишся на ці терито­рії ззовні, умовно кажучи, з перспективи Варшави чи Москви, - це «окраїна». Якщо дивишся зі сторони внутрішньої - то це твоя країна.

Перша згадка України з'являється 1187 року - йдеться про смерть переяслав­ського князя, за яким «Україна много постона».

Питання: хто може плакати - окраїна чи країна? Очевидно, що країна. Тобто слово «Україна» дуже в багатьох випадках - назва території.

Ми таких прикладів знаємо багато. Приміром, знаємо слово «Deutschland». Звідки воно походить? Слово «Deutschland» походить від самоназви місцевих племен, старогерманського слова «tuit», і це слово означало «місцеві». Тобто «Deutschland» - це країна місцевих людей. Відповідно, це дуже загальна схе­ма. Коли тебе питають, хто ти є, то ти кажеш: я місцевий, я походжу з цього краю. Я не маю потреби означати себе точно - я й так знаю, хто я є. Назву племенам переважно дають не самі племена, а інші, їхні сусіди. Зверніть увагу: назва «Deutsch» не повторюється в жодній з сусідніх мов. Для французів вони є Allemands, для англійців - Germans, для слов'ян - німці (буквально: «німі», ті, які не розуміють нашої мови).

Тобто «Україна» могла означати і країну, і окраїну. Ми не знаємо, з якою ре­гулярністю вживалася одна чи друга назва... Можемо, однак, припустити, що термін «Україна» вживали дуже рідко, бо не було потреби його вживати.

До XVII ст. маємо один текст, але важливий, коли слово «Україна» вживається в значенні «країна».

Зрештою, треба сказати, що частіше вживається таки «Русь», «русини», «руські землі». Але ці слова, як я вже казав, мають переважно релігійне значення. Ка­зати «я руський» означало, що «я не католик», «не мусульманин», «не юдей». Ці два терміни, «Русь» та «Україна» вживаються паралельно дуже довго, хоча, припускаю, частіше вживається термін «Русь».

Але термін «Україна» починає дуже активно функціонувати за часів Хмель­ниччини. Хмельниччина приводить до цього вибуху, коли термін «Україна» козацтва перетворюється на термін, що позначає одну територію, так звану Україну «на обох берегах Дніпра». І, що важливо, в цій території з'являється навіть Львів, а її крайня межа на Заході - Сян: «тікай ляше - по Сян наше». А вже в козацьких літописах XVIII ст. Україна фігурує як Батьківщина в нашому розумінні слова, з великої букви. Тобто слово «батьківщина» перестає означати те, що дістаєш у спадок від батька. Під цим поняттям розуміють ширшу тери­торію - землю, яку знать має обов'язок захищати шаблею, і за це взамін дістає привілеї правити цією країною. Це поняття «Батьківщини» також приходить із Заходу. Це є італійське і латинське слово «patria», у значенні, яке ще є у Верґі- лія - «dulce pro patria mori» («солодко вмерти за батьківщину)». Є дослідження, що чітко показує, як це поняття появляється в старопольській мові XVI ст. як за­позичення з італійської. Шляхта вважає «Річ Посполиту» своєю батьківщиною. Козацька старшина теж хотіла мати такі привілеї, які шляхта - бо ж вона теж захищала кордони Речі Посполитої від невірних! А коли шляхетська еліта від­мовила козацькій старшині в цьому статусі, козаки підняли повстання і творять свою власну державу. І ця держава - Україна, територія, яку козаки захищають шаблею від ворогів: католиків та мусульман.

Козацька держава зникає і розчиняється в Російській імперії. Але саме слово «Україна» не зникає. Воно осідає в народних піснях. Як символ далекого й омрі­яного краю, де можна жити у волі і свободі. Вона така собі селянська утопія. Як поняття високої культури його відроджують романтики, передусім Тарас Шев­ченко. Його візія України як краю, де немає національного і соціального гніту, стає наріжним каменем української національної ідеї.

Тому тяжко говорити про Україну як про одне поняття. Бо воно має різні зна­чення в різні часи, і то з'являється, то зникає. Важливо, що воно також функ­ціонує з паралельним «Русь». Але за сто років - від народження Шевченка до початку Першої світової війни - «Україна» поступово витискає «Русь». Хоча Грушевський ще поєднує ці два терміни - «Русь-Україна», після війни і рево­люції «Русь» відпадає. І це логічно: релігійна спільнота зникає, його місце пе­реймає сучасне суспільство. А сучасне суспільство потребує національної, не релігійної назви.