Мендовг.

Але як раз в першій четвертині XIll століття виступає серед ли­товських князів одважний і хитрий Мендовг, що зумів розширити свою власть над усіма литовськими землями (крім диких Ятвягів): усі инші литовські князі стають його підручними.

По смерти Мендовга розпочалася між князями литовськими, во­рогами Мендовга, завзята боротьба, поки великим князем литовським не став син Мендовга Войшелк. Войшелк не мав охоти до князювання і передав (десь в році 1267) Литовське князівство Шварнови Данило­вичу. Але з того нічого не вийшло, бо незабаром і Войшелк і Шварно померли, і велике князівство Литовське переходить в руки иншого литовського князя — Тройдена. Сей князь княжив з десять літ, але нічого особливого не вчинив.

Аж коли на Литві зявився новий рід великих князів, під литовську руку дужче починають переходити руські землі. Новий рід розпочав „король Путувер“. Син його Витень став Великим князем Литовським. Витень. За нього під Литвою були вже не тільки Чорна Русь та мало не вся Кривицько-дреговицька земля (з Полоцьком та Витебском), але й Ty- рово-Пинська земля, Берестейсько-дорогичинська (обидві українські) та ще „земля Деревська“ (частина київських земель).

У 1315 році Витень помер, і Великим князем Литовським стає брат Гедимин його Гедимин, дуже одважний і розумний князь; 'він зміцнив і поши-1315-1341. рив свою державу не тільки войнами, а й поженивши своїх синів на князівнах руських. При кінці його життя більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель. Гедимин намагався поширити свою державу і на північ, здобув був Новгород та Псков, але тут стрівся з таким самим змаганням Івана Калити Московського і покинув свої заміри. Щоб лучче оборонятись од німецьких орденів, він оддав свою доньку за Казимира, короля польського, і се був спільник йому проти Німців.

З українських земель за Гедимина під Литовську руку перейшла, певно, й решта Київської землі. Литовське правительство свідомо по­чало збірати руські землі. Гедимин сам писався: „Король Литовський і Руський“.

Гедимин нікому не боронив держатись своєї віри або переходити на христіянство: половина синів його були христіяне; у самій Вільні (Гедимин вибудовав її й зробив столицею) були православні і като­лицькі церкви, але сам Гедимин до смерти держався своєї поганської віри. Він загинув у 1341 році під час облоги одного замка німецьких

лицарів; там його вбито з рушниці, що тоді тільки-що появилися в за­хідній Європі.

З семи синів Гедиминових згадаємо таких: Ольгерд (сидів у Ві­тебському князівстві), Любарт (князь Галицько-волинський; був жона­тий на доньці Юрия II), Явнут (наймолодший, сидів у Вільні) і Кей- стут (на Жмуді; правдивий Литвин).

Почнемо з Любарта, князя Галицько-волинської держави.

Як вже згадувалося, Любарта покликали на Галицько-волинського князя галицькі бояре, отруївши Юрия-Болеслава, і таким способом велика частина колишньої Руської держави перейшла під власть ли­товського княжого роду. Ніхто в Галицько-волинському князівстві проти сього не змагався, бо всим по­рядкували тоді бояре. Вони й тепер, по­кликавши нового князя, посадили його на Волині, а Галичиною правив боярин Дмитро Дедько.

прийшли ЙОГО брати, І ВОНИ одбили КРАСНИИ ЗАМОК (під стінами його у Казимира Волинь, але вся Галичина вбито Гедимина).

(землі) Люблинська та Львівська) оста­лася назавжди вже під Польщею, а трохи згодом (р. 1377), по смерти Казимира, прилучено було до Галичини ще й західню Волинь (Холм- сько-Белзську землю).

Другий Гедиминович Ольгерд став великим князем року 1345. Тоді на Литву насунула страшна хмара — у Прусію зїхалася велика сила спільників: Чехів, Угорців, Німців, щоб весною іти великим хрестовим походом на Литву. Бачучи се, найрозумніший з братів Ольгерд і най- хоробріщий Кейстут, склали між себе спілку,' скинули нікчемного Яв- нута з великокняжого стола, і він утік у Москву, а великим князем Ольгерд Литовським став Ольгерд. Зараз же брати, не дожидаючись, поки на 1345-1377. них нападуть спільники, пішли в поход на лицарів, обманили їх вій­сько, напали на Ливонію і там нещадно поруйнували землі і замки ливонські: лицарі пішли у поход і зоставили їх без сторожи. Кину­лися тоді лицарі боронити свої землі і, мстячись, руйнували Литву.

Але Литовці поховалися по пущах; а тут ще порозставали річки, і ли­царство те, так не дуже заробивши, мусіло розійтись по своїх краях.

МАЛИЙ ЗАМОК КНЯЗІВ ЛИТОВСЬКИХ У ЛУЦЬКУ.

Ставши великим князем Литовським, Ольгерд потроху та помалу під­горнув під свою руку землі Смоленську, а з українських Чернигів-

ВЇЗДОВА ВЕЖА В ЛУЦЬКІМ ЗАМКУ (тепер).

щину, Переяславщину, Київщину та Поділля. Держава його сягала^од Балтицького моря до Чорного —. з одного боку, і од ріки Оки до Західнього Буга — з другого.

Українські землі з охотою йшли під литовську руку, бо через те визволялися з-під Татар; і таким побитом Україна вже у другій

ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ ОЛЬГЕРД.

КИЇВСЬКИЙ КНЯЗЬ ОЛЕКСАНДЕР (ОЛЕЛЬКО) ВОЛОДИМИРОВИЧ.

половині XIV в. вибилася з-під татарської влади. За часів Ольгерда і Татарська Орда підупала; в середині в ній йшла колотнеча, то й не могла вона дати до­брої одсічи Ольгердови.

Але були ще й инші причини, чому Українські землі так охоче йшли під Литовську владу. Перше — те, що Литовські князі тільки на око були литов­ські, а на ділі чули себе Русинами, живучи най­більш серед українського народу. З Гедиминових синів один Кейстут остав­ся справжнім Литвином, держався старої поган­ської віри, а з дванадцяти

Ольгердових синів було вже десять православних, і тільки декотрі мали ли­товські імена.

Та крім одної віри була ще й одна мова. Руська мова панувала на литов­ському дворі. Князі (як от Ягайло та Витовт) між соб'ою листувалися по руськи, призвичаєні були до руської культури й усякої умілости. Та се й не диво, коли за Геди- мина більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель, а при кінці XIV в. справ­жніх литовських земель було ледве пята часть в

державі. Литовці теж, крім- православної віри, перей-

— из —

рушаєм, а новини не уводим —

ВЕД. КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ І поль­ський ЯГАЙЛО.

мали й руську культуру. Одна тільки Жмудь твердо держалася й старої віри й своєї мови.

Далі, в державі Литовській перейнято руське право. Руська мова стала урядовою (правительственною) і культурною в вел.

Через се все й українсько-руські землі Литва в XJV ст. не заво­йовувала, не підбивала — се не була якась чужа напасть на них — а прилучала, збірала землі Руської держави, так як в X—XII ст. київ­ські князі збірали розсипані части Київської держави. Додамо нарешті, що Литва не втручалася в життя українських земель і не робила пе­ремін по свойому: „ми старини не одказували литовські князі. От чому українські землі так охоче йшли під Литовську руку.

У 1377 році Ольгерд помер і зо­ставив після себе од двох жінок своїх дванадцять синів і пять дочок. Згадаємо деяких з них. Володимир Ольгердович Київський, що його Ольгерд посадив у Київі, як тільки одняв Київщину од Татар (од сина сього Володимира — Олександра, або Олелька, як його прозивали, по­чинається рід князів Олельковичів, що довгенько княжили у Київі); Дмитро-Корибут Брянський, голова княжих родів Вишневецьких, Заслав- ських, Корецьких і Ружинських; Фе­дір Ольгердович, що мав уділ у пів­нічній Волині — від нього пішов рід князів Сангушків. Ce від першої жінки. А від другої: Ягайло, що його Ольгерд зробив великим кня-

зем, Скиргайло і Свитригайло.

Найстаршим між Гедиминовою ріднею зостався брат ОльгердівЯгайло,Вел. нн. Литов­ський 1377-1386. Король

Кейстут; але шануючи братову волю, він признав великим князем свого небожа Ягайла, а сам остався у свойому уділі Троках і по-ста­рому не переставав воювати із Німцями, боронячи свою Литву од їх наскоків; він часто приїздив у Вильно і давав поради свойому небожу, Польський молодому великому князеві, як правити великою державою. Але се 1386-1434. не подобалося лютому і свавільному Ягайлові, і він, крадькома умо­вившись з ливонськими лицарями, заманив дядька до свого табору, схопив його, закував у кайдани й посадовив у льох в башті стародав­нього замку, що його руїни ще й досі стоять (недалеко містечка Жи­дівського Виленської губернії). Тут через кілька день його задушили.

Не міцно сидів Ягайло на Литовському князівстві. Раніш, як жи­вий був Ольгерд, Литва була міцна і дужа, бо усі три брати·. Ольгерд, Любарт і Кейстут жили в приязні і помагали один другому у всьому. Тепер же, коли на князівство ступив Ягайло, син од другої жінки

ВЕД. КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ ЯГАЙЛО ВЕЛИТЬ схопити князя КЕЙСТУТА.

Ольгердової, то сини од першої погнівалися, і частина їх (нечувана річ!) удалися під Московського князя. Витовт мав око на Ягайла за той арешт, німецькі лицарі обіцяли помогти Витовтови у війні проти Ягайла, Москва теж закидала оком на руські землі Литовського князів­ства. А Ягайло не мав ні звідки помочи... А тут до нього вдаються польські пани і підносять йому польську корону — за яку ціну, то вже инша річ! Між иншим доставалася йому разом з польською короною й Галичина.

Ото ж скажемо трохи про долю Галичини перед тим, як мав дістати її Ягайло.

Багато раніш, ще року 1339, між Угорщиною й Польщею було уложено таку умову, що коли б король польський (Казимир) не мав сина, то Галичина разом з усією Польщею перейде в спадщину до угорського короля (як знаємо, угорські королі здавна вважали Гали­чину за свою землю). Так воно й сталося. Року 1370 Казимир помер, і польським королем став Людовик угорський, жонатий на сестрі Кази­мира Єлисаветі. Але як на лихо, у Людовика теж не було синів, а самі дочки: польська корона готова була втікти з рук його родини. Що діяти? Ото ж Людовик старається з усієї сили, щоб польська корона пішла за котроюсь з доньок, а Галичина щоб міцно зостала під Угор­щиною. Для сього він садовить в Галичині, ніби то за губернатора, Володислава, князя польського, але він сидів як справжній князь і підписував себе: „володарь з ласки Божої, дідичний пан Руси“. Ce був остатній осібний князь, якого мала Галичина! Незабаром Людо­вик забрав з Галичини сього князя і посадив в ній кількох своїх уря­довців (воєвод, чи старост).

Що до справи з польською короною, то польські пани згоди­лися прийняти до себе за королеву угорську королівну Ядвігу, MO- лодчу дочку Людовика; їй було тоді тільки 15 літ; вона вже давно, ще дитиною семи літ, була заручена і навіть пізніш звінчана з ав- стрийським принцем Вільгельмом. Але тут у справу сю встряли поль­ські пани і постановили одружити литовського князя Ягайла з Ядві- гою. За се Ягайло обіцює (умова в Креві, на Литві, 1385 року) при­єднати до Польщи на віки свої землі литовські і руські; перейти на католицьку віру з усим литовським народом, перевезти у Краків усе своє добро і самому жити у Кракові. За се вхопилися ксьондзи та пани польські і вговорили Ядвігу, щоб вона за-для спасения душі своєї, — бо таким побитом через неї пристає на латинство уся Ли­тва, — повінчалася із поганим з лиця, лютим і диким Ягайлом. При кінці 1386 року Ягайло перемінив православну віру на католицьку, звінчався з Ядвігою у Кракові, та там і остався, і став зватись: Воло- дислав П-ий, Король Польщи, Литви і України.

Перше, що учинило молоде подружжя, се похід року 1397 на Га­личину, щоб одібрати її од Угорщини. Ce зроблено було без вели­кого клопоту, і з сього часу (1397) Галичину рішучо прилучено було до Польщи.

Коли Ягайло підписував Кревську умову, не знати, чи думав він, що він робить. Адже ж виходило з тієї умови таке, що Литовського князівства більш не має на світі: усі литовські й руські землі перехо­дять під польську корону, і на тому й край! Так польські пани й мір­кували собі, але иначе міркували на Литві. Тим то, коли через якийсь час до Бильна прислано було польських намістників, а королева Ядвіга зажадала дани з руських земель, як з свого віна, то на Литві счинився заколот. Коли Витовт показав той лист Ядвіги·, де вона хоче дани, старшині руських і литовських земель, то всі в оден голос гукнули, що й вони й батьки їхні завжди були вільні, иншій державі не підля­гали і ніякої дані Польщі не платили. Скінчилася справа на тому, що Витовт Витовта „оголосили королем литовським і руським“. Взагалі на долю 1392-1430 8*

Витовта випало боронити незалежности Литовського князівства. Ягайло й польські пани починають його боятись. Ще раніш, а саме у 1392 році, Ягайло уложив з Витовтом згоду і по тій згоді Витовт став Ве­ликим князем Литовським, а тут знов проголошують його „королем". Витовт був би зробив Литовське князівство самостійним, зовсім не­залежним од Польши, як би не страшна невдача 1399 року над річ­кою Ворсклою.

Діло було так, що року 1395 татарський хан Тохтамиш, прогна­ний з орди, утік до Витовта із жінками своїми, усим добром і при­хильними до його Татарами. Витовт, радий

такій нагоді, схотів поко­ристуватись тим і, наче допомагаючи Тохтамишо- ві, задумав напасти на Орду і забрати під себе їхні землі. Кілька разів хо­див він походом над Чор­не море. Найбільший же похід був у 1399/році. Того року він з великим військом, де було 50 у­країнсько-руських і литов­ських удільних князів та Тохтамиш із своїми Та­тарами, рушив на Київ, а звідтіль в теперішню Полтавщину, і там на річці Ворсклі стрів Тімур-ку- тлука (ворога Тохтамиша) з ордою. Як побачив Ti- мур-кутлук, що прийшло таке велике військо, то щоб прогаяти час, став умовлятися з Витовтом про замирення, а тим часом послав за підмогою до хана Ідики. Через три дні Ідика прийшов із своєю ордою, і тоді розпочалося люте бо­йовище.

рахують

Ся линську

ВЕЛ. КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ витовт.

Татари перемогли, і Витовт мусів тікати; самих убитих кілька десятків.

битва наробила те, що Татари поруйнували Київську землі аж до Луцька, забрали багато бранців, а Витовт

князів

та Во­не міг

вже тепер так остро ставитись проти Польщи. Польські пани зараз за се ухопились і року 1401 зробили з'їзд у Вильні (приїхав туди і Ягайло). Написано було таку умову, що після смерти Витовта власть його і всі землі одійдуть до рук Ягайла, чи його наступників; а як що вмре раніш Ягайло, то Поляки не ставитимуть собі князя без згоди Витовта. Одно слово, Поляки спробували знову потвердити Кревську ^, умову, але побачивши, що Витовт хоч і підписав нову угоду, а сам

веде до того, щоб зробити Литовське князівство самостійним, знов роблять з’їзд.

1413 року у городі Городлі (на Бугу) зїхалися Витовт і Ягайло та пани з Корони (з Полыци) і з велик, князівства і тут склали так звану Городельську унію. По тій умові a-ні Польща, a-ні Литовське князівство не повинні були ніколи воювати між себе і одна без од­ної, а за-для усяких політичних і державних справ та за-для того, щоб обрати чи то Польського короля, чи Литовського князя, мусіли зїзди- тися на спільну раду, сейм. У Городлі Ягайло дав литовським боярам, але тільки католицької віри, права польської шляхти й польські герби; за ними затверджено було землі, що вони держали, і таким побитом зроблено було початок польщенню Литви.

Але як би там не було, Городельська умова багато вигідніша була для Литви, як инші раніш. Сією умовою признали, що Литовське князівство осібне, мусить мати свого осібного кня­зя, а з Польщею тільки бути у тісному союзі.

РУЇНИ ЗАМКУ КНЯЗІВ литовських У ВИЛЬНІ.

Проте й Городельська умова, чи „унія“, недуже була по мислі Витовтови; він перестав їздити на сей­ми і задумав зовсім одді- литись до Польши. За-для того він почав перемовля­тися з угорським коро­лем (цісарем) Жиґимонтом, що теж був проти того єднання Литви з Польщею.

З того всього вийшло те, що Жигимонт послав Витовтови коро­лівську корону, з умовою, щоб він одкаснувся од Польщи і корону­вався, як самостійний король. Витовт уже скликав був на ту корона­цію у Вильно князів (між иншими був і московський вел. князь, Ви- товтів зять), посли царгородські, татарські та инші) і готував бучний бенкет, але Поляки провідали, перехопили імператорових послів, одняли корону і королівські клейноди, а через те й коронування не було. Через кілька тижнів Витовт впав з коня, забився і помер на 81 році життя, у 1430 році.

Кінчаючи мову про Витовта, згадаємо ще про одну важну справу з нашими землями: Витовт, дбаючи про силу й могутність вел. кня­зівства Литовського, понищив усих більших білоруських і українських князів: вигнав князя з Полоцка і оддав братови Скиргайлови, але зго­дом прогнав і Скиргайла звідти. Коли опорожнилось князівство Ви- тебське, то не дав його братови Свитригайлови, а посадив там свого намістника. На Білій Руси осталися тільки другорядні княжата, ані трохи для нього не страшні.

Після білоруських князів взявся Витовт до українських: забрав Луцьке князівство, а потім решту Волини від Любартового сина Фе­дора, — Луцьк та Володимир узяв собі; вигнав з Київа Володимира Ольгердовича та посадив там Скиргайла, вигнав з сіверських городів Корибута, забрав Поділля від Федора Корнятовича і оддав його воєводі краківському Спиткови. Одно слово, за два роки (1393—1394) розбито княжий устрій на Україні і знищено всіх дужчих князів. По- оставалися тільки другорядні, як Федір Ольгердович Ратенський (в пів­нічній Волині), як Пинське князівство Василя, сина Михайла Наримун- товича, Чорторийське — Василя, сина Константина Ольгердовича, Острожське — Федора Даниловича, Стародубське — Патрикия Нари- мунтовича та инші. Ix не рушали, бо не було чого боятись тих князів. Прав­да, Любартовичови дано було Сіверщину, але він туди навіть і не поїхав, а Скиргайло в Київі не про­сидів і двох літ: умер р. 1397. Київщину оддав Ви­товт Іванови Ольгимунто- вичови, князеви Гольшан- ському, але не як князеви, а як намістникови.

Так покасував Витовт українські князівства і по­робив їх „ провінціями “ Вел. кн. Литовського.

По смерти Витовта в князівстві Литовському

Свитри- гайло 1430-1440.

стає виразно податно роз- ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ СВИТРИГАЙЛО. діл МІЖ Литвою І Русью.

Наробило се охрещення Литви на латинство та особливі привілегії для Литвинів-католиків, тоді як Русинів-православних обійдено. Ще в XIV столітті вел. кня­зівство Литовське було зовсім руською державою і литовські князі проголошують, що вони спадкоємці (наслідники) давньої Руської держави. Але за Ягайла та Витовта, що були прихильні до латинства, стався отой розділ між Литвою і Русью. Католицька Литва хилиться до Польши та католицьких королів, а Литовська Русь зате до право­славної Москви.

По смерти Витовта й литовські й руські пани виставили королем Свитригайла, і хоч Ягайлови було се не до вподоби, проте він зго­дився. Свитригайла усі вважали за проводира Литовської Руси, хоча він був католик. І справді, він за увесь час своєї боротьби то з Ви- товтом, поки той був живий, то з Ягайлом, все шукає помочи в Укра­їнців та Білорусів, і вони його виручають. А як став він Великим князем Литовським, то найважніщі городи та уряди пороздавав Русинам. Ce було не до вподоби панам Литвинам-католикам.

Розсварився він з Ягайлом, а Ягайло розпочав з ним війну: хотів видерти Поділля та Волинь, — але не пощастило. Тоді вороги Сви- тригайлові (ті, що невдоволені були, що він Русинів за людей мав) положили знищити його иначе: напали на нього вночі в дорозі, так що він ледве з душею втік, а великим князем оголосили Жигимонта, Кейстутового сина. За Жиґимонтом стали всі литовські землі, а за Свитригайлом усі руські: Полоцька, Витебська, Смоленська, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля (західне Поділля було під Поль­щею). На Литві стало два князі: один ніби для Литовців, другий — для Руси, але кожен оден другого не узнавав за князя. Додаймо ще, що Свитригайло був не тільки проводирем Руси, але й взагалі прово­дирем аристократії (великого панства); за нього тягли руська аристо­кратія, князі і можні пани (білоруські та українські). Про народ нема й мови — він ледве чи й знав або чув, з-за чого там князі між собою гризуться. Але через се саме і війна Свитригайлова проти католицької Литви не була завзятою та міцною. Чотири роки тяглася та війна і нічого не принесла Свитригайлови, хиба те, що розгубив деяких своїх прихильників. Нарешті року 1435 Свитригайло поклав собі: „або пан, або пропав!“ 1 вересня (сентября) зійшлися ворожі війська неда­леко Вилькомира, коло річки Святої, і Жигимонт страшенно знищив Свитригайлове військо. Мало не вся ливонська поміч, що прийшла до нього, пропала; самих князів узято у неволю 42, а багато було поби­тих. Свитригайло ледве втік. По всій Польщі дзвонили в дзвони, спі­вали: ∏Te Deum!" („Тебе, Бога, хвалим“). По сій битві уся Біла Русь перейшла до Жигимонта, втікли од Свитригайла й українські землі, навіть Волинь, де він у Луцьку сидів. Свитригайло подався десь на Угорщину. Жартуючи говорили тоді, що він сім літ пас вівці у Воло­щині, поки не вернув собі Луцька.

А Поляки тим часом думали були обплутати Жигимонта, щоб він записав всі Литовсько-Руські землі Польщі, як колись Ягайло. Тільки Жигимонт не мав охоти сього робити. А тут, як на те, й його не стало: його вбито. А вбито через те, що його не любили в державі — його вважали страшенним ворогом аристократії, взагалі великих панів: ніби то він хотів „весь рожай (породу) шляхецкій погубити и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопскій, псю кровъ“. Так пише про нього один пізніщий літописець, але певно з правдою добре таки роз­минувся. Про його смерть оповідають усячину, між иншим так, що ніби-το у-ночі привезли до замку 300 возів сіна, а у кожному возі було сховано по два — по три узброєні вояки. Заїхали вони у княжий за­мок. Чарторийський Іван, князь, привідця змови, зайшов у княжі покої. Заздалегідь підкуплений слуга князя провів його до дверей покою, де сидів старий Жигимонт; покій той був завжди замкнений з сере­дини. У князя в кімнаті за сторожа жила приручена ведмедиха, і він випускав її на двір, одмикаючи двері; а як ведмедиха тая верталася з двору, то шкрябалася у двері, і князь знов одмикав і впускав її. Бачучи, що ведмедиха на дворі, слуга з Чарторийським підійшли до дверей і почали шкрябатись. Жиґимонт подумав, що то ведмедиха, одчинив двері, а його тут і вбито.

Як би там воно не було, але з усього знати, що вбила Жиґи- монта аристократія, і то певно Руська, прочищаючи Свитригайлови дорогу на великокняжий стіл. Свитригайло, як тільки прочув про смерть Жиґимонта, прибіг в Луцьк, і там його прийняли з великою честью.