Казимир Ягайлович 1440-1492.

Тим часом ось що діялося у Польщі. Ще у 1434 році старий Bo- лодислав-Ягайло, їдучи у Галич, зупинився в одному селі на ніч. У-ночі він довго пробув у гаю, слухаючи соловейка, а на ранок заслаб і, не доїхавши до Львова, у городі Городку вмер.

Казимир був не повнолітній (13 літ), і за нього правив воєвода троцький, Ян Гаштовт. Щоб загодити Руську аристократію, дано було Свитригайлови Волинь, що він і раніш мав, та ще Казимир додав Гомель і Туров, а Олелькови Володимировичу, синови Володимира Ольгердовича київського, дано Київщину, Задніпрянські простори дав- ної Переяславщини і Браславщину. Таким чином більша частина укра­їнських земель Вел. князівства Литовського (крім Сіверщини й Побужа) опинилися в руках князів руських.

Не довго довелося Казимирови бути Великим князем. У 1444 році в битві під Варною пропав безвісти брат Казимира Володислав, і По­ляки на сеймі у Сєрадзю обрали собі королем Казимира. Він довго одмагався, але його вговорила матірь його Софія, і у 1447 році він бучно коронувався у Кракові та став Казимиром IV, королем поль­ським.

Поки Казимир був Литовським Великим князем, то й стояв за осібність Литви од Польши, а як опинився королем польським, то попав в руки польських панів і робив те, що йому скажуть. Більш як пів-віка королював Казимир, і увесь час мусів вгамовувати литовських

КНЯЗЬ ЯРОСЛАВ МУДРИИ,

панів, що жадали конче осібного князя Литовського. Коли Литовцям пригадували давніші умови (Ягайла, то що), то вони одказували, що мало чого князі між собою не укладають, а вони визнають умову тільки тоді, коли її робить народ з народом, а не сами володарі. Дійшло до того, що не тільки Вел. кн. Литовське не стало Польською землею, а не було навіть союза Польши й Литви, бо вічно одні дру­гим грозили війною. Тільки Казимир своєю особою звязував сі дві держави, а як помер, то й сей звязок урвався.

У 1492 році помер Казимир, і королем польським став його стар-Олександер ший син Ян-Альбрехт, а Великим князем Литовським вибрано меншого Казимиро- сина Олександра. На вибори було запрошено депутатів од всіх земель: 49^506 Київської, Луцької і т. д. Ci виборці обмежили де в чому власть Be-¹ ‘

ликого князя: наприклад, що ухвалить „рада великого князівства" (за­вів її Свитригайло), то князь того не може перемінити; без згоди ради Вел. князь не може відбірати урядів, призначати воєводств, тратити доходи Великого князівства та инше.

Але обмеживши де в чому Вел. князя, литовські пани добилися того, що року 1499 у Бильні списано нову „унію" між Польщею і Литвою, і по сій унії обидві держави стали рівноправні — між ними був тільки союз. Заведено в унію, що Вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля — без участи литовських. Але не минуло й два роки, як помер польський король Ольбрахт, і Поляки знов носяться з пляном, щоб з Литви й Корони утворилася „одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право". Польським королем обрано Вел. князя Литовського Олександра, і він справді видав панам польським акт (1501 р.) про „одну державу й один на­род", тільки Литва од того й руками й ногами одхрещувалася, і з того часу Поляки все визнавали унію 1501 року, а Литва говорила, що вона знає тільки унію 1499 р.

Тим часом р. 1506 помер Олександер. Литовські пани послали по молодшого брата Олександрового Жигимонта і оголосили його Вели­ким князем навіть без польських панів, як се стояло в унії 1499 року.

За Казимира литовсько-руські пани-католики взяли велику силу в державі і православним не дають ходу. Так напр. коли в Раді Вел. князя завжди є латинські єпископи, не бачимо там ані одного руського; Литвини-католики сидять на урядах в чисто білоруських або україн­ських землях, навіть в таких слабко звязаних з Литвою, як Київщина або Волинь, а Русинів ніде не бачимо на чисто литовських посадах. Ото тільки й пільги (для аристократії руської) зроблено було за Ка­зимира, що утворено два руські князівства: Волинське та Київське, та й то не надовго, бо як помер р. 1470 київський князь Семен Олель- кович, то Казимир посадив там намістника Литвина-католика Мартина Ґаштовта. Ce дуже обурило Киян: „Литвини колись Киянам дань да­вали — говорили вони — а тепер ними будуть правити !“ Аж р. 1499 Кияне діждалися православного князя, Дмитра Путятича.

Так само й на Волині, по смерти Свитригайла (р. 1452) садовили на вищі уряди луцького старости та маршалка Волинської землі то Русинів, то Литвинів, щоб Волинь забула про свою окремішність. Ясне діло, що литовські пани чули себе дужими, щоб правити не тільки без Русинів, але й проти Русинів. Ce відчули руські князі, і року 1481 бачимо змову: кілька князів (Іван Гольшанський, Федір Більський та Михайло Олелькович) змовилися „відірвати землі по р. Березину й прилучити до Вел. князівства Московського". Але змову викрито, і князі наложили головою. Далі бачимо, що пограничні дрібні князі, особливо в Сіверщині, утікають під Москву цілими юрбами, піддаю- ючись їй з усими землями й добром. Давніще, поки Литовські князі покладали найбільшу вагу на руських людей і все руське, то вони були міцні й дужі, і Московські князі вважали Литовських володарів за вищих, приїздили до них на поклін. Але з того часу як головну вагу в державі пересунуто з руських людей на литовсько-католицьких, то й держава почала до-долу хилитися: католики тягли до Польщи, Русини знов до Москви.

Як помер Олександер, то новий Бел. князь Московський Василь Іванович писав до своєї сестри Олени, вдови Олександрової, щоб вона порадила його литовським панам за Бел. князя і поручилася, що він ніякої кривди латинській вірі не робитиме, і ласка їм буде від нього ще більша, як за Олександра. Олена одписала, що він „опіз­нився": вже був обраний Жигимонт. Але найцікавіша тут згадка про латинську віру: вона показує, як мало щирости було в тім запалі московських великих князів до православя, що вони все його витикали Литві: православіє їм потрібне було тільки, щоб підгарбати ще добрий шмат земельки.

За Олександра сталося повстання руських князів і панів. Ce була остання проба боротьби руських людей з ворожим ладом Вел.

Так закінчилась остання проба українсько-білоруської аристократії вибороти права Русинам у Вел. кн. Литовському. Була се панська справа, як і раніші усякі такі. Не піддержали великих панів навіть дрібніші пани: вони вже помирилися з своєю долею. Тепер Русинів перестануть зовсім за людей вважати. Галицьке боярство упустило з рук національну справу ще р. 1349, з походом Казимира; литовське — 1439 р., як упав Свитригайло. Змова ж р. 1481 або повстання Глин­ського — се безнадійні спроби. Українську справу в Польсько-литов­ській державі вирятують незабаром инші люде — не пани-аристократи.

-------------------------------------------------------------- OQo---------

Коли Україну прибрали до рук Литва з Польщею, сталася тоді Нові сусіди (у XV віці) велика зміна, що мала велику вагу і в політичному, і в куль- ³ полудня, турному житті України: утворилося по сусідству з Україною нове Кримське царство. Ми вже згадували, що в XIII в. в Татарській орді був нелад, і Орда ослабла: з одної Золотої орди, як вона звалася, стало аж чотири. Одна з тих орд забралася в Крим, і в половині XV в. начальник її, Хаджі-герай, зовсім вибився з-під влади Золотої орди і розпочав рід ханів (царів) Кримських. Сьому Хаджі-ґераю ра­ніш давав у себе притулок Витовт, і за се він пізніш був у приязні з ним і не пустошив українських земель. Але дальші литовські князі, починаючи з Казимира, не зуміли поладнати з Кримом, і наробили страшенного лиха Україні. Особливо великі шкоди робив Менґлі-ґерай, союзник Московського Великого князя Івана Василевича. Ce був дуже мудрий хан. Коли супротивники скинули його з ханства, він удався до Турції. Турція ще року 1454 опанувала Константинополь, або Царго- род, а потім і сусідні землі: Сербію, Болгарію, Молдавію — стала великою і грізною державою. Ото ж до неї удався Менґлі-ґерай, під­дав Крим турецькому султанови, а за те султан мусів його обороняти і давати йому помочи. Тепер хто ворогував з Кримом, мусів памятати, що за плечима у Криму стоїть Турція. Сей Менґлі-ґерай, на прохання Московського князя Івана, починає допікати Литві тим, що руйнує і нищить українські землі. Від року 1482 почавши, цілих сто літ Укра­їна стогне від тих диких наїздів татарських і обертається помалу в пустиню: Поділля, Волинь, Київщина, Галичина, вся Україна, з виїм­ком хиба північної України, що підгарбала під себе Москва, все се було спустошено Татарами, Турками та Волохами (бо вони були ту­рецькі підданці). Ні печеніжський погром, ні половецькі наскоки в XI в., ані походи Бату не обіймали ані такого великого простору, ані були такі люті. Все, що здобула українська культура за кілька віків, немов на огні згоріло. Вся країна степова, весь полуднево-східній пояс аж до лісів — Переяславщина, полуднева Чернигівщина, полуднева й середня Київщина, Браславщина й східне Поділля обернулися в пустиню; тільки подекуди в державних замках та поблизу їх держалися купки людей. І все се сталося завдяки дурній політиці Казимира і його синів, та нікчемности польсько-литовського правительства. Володарі великих держав, оті хвалені оборонці христіян від „невірних", не здобулися навіть на таку боротьбу з степовими варварами, яку вели дрібні і не­голосні руські князі XI—XII віків.

А коли правительство нічого не робило, то про оборону мусіли подумати самі люде українських земель. На сьому ґрунті й розвинулося українське козаковання, а з нього — козаччина: перші звістки про козаків стрічаємо як раз після перших погромів Менґлі-ґерая (найдав­ніша згадка р. 1492). Але перш ніж перейдемо до козаччини, згадаємо про те, як Польща таки підгорнула під себе усі українські землі.

Вже була мова про те, що литовські магнати, мавши в своїх ру­ках управу великого князівства, бажали унії (єдности) з Польщею, але так, щоб се був тільки тісний політичний союз, а вел. кн. Литовське щоб оставалося самостійне. З другого боку, українські та білоруські магнати вел. князівства, не хотячи зближатися до Польши, тягли по­трохи до вел. кн. Московського. Народ же український та білоруський свого голосу не подавав, бо його не питалися.

За короля Жиґимонта І (Старого) про унію Польщи з Литвою мало що й чути, бо сей король нею не дуже цікавився; так само було воно й перші десятки літ пановання сина його Жиґимонта-Августа (ступив на королівство р. 1544) і аж в 1560-их роках на ґвалт взялися

хоче

Люблин- ська унія 1569 р.

КОРОЛЬ ПОЛЬСЬКИЙ ЖИГИМОНТ-АВГУСТ

II.

до неї та року 1569 в Люблині зробили кінець. Найгірше зашкодила справі дрібна литовська шляхта, що тягла за Польщею, бо хотіла ви­битися з-під влади литовських магнатів і зрівнятися в правах з шлях­тою польською.

Уже з початку 1560-тих років мало не що року зїздяться поль­ські й литовські уповажнені та радяться все про ту унію Литви з Поль­щею. До чого воно йшлося, видно з листа Радивила до короля (р. 1564). Радивил в тому листі пише, що така унія, яку задумують Поляки, се такий самий кінець Литовській свободі, який і Москва зробити, тільки Москвахо- че накинути Литві свою неволю силою, а Польща підступом, облесливістю.

розгнівався, а Полякам ще лучче — вільна

Та настав от і Люблин- ський Сейм 1569 року. Ли­товські магнати, коли По­ляки витягали всякі давні акти унії, глузовали з того, кажучи, що Поляки їх „до­бре ховали в скринях і де- инде“, але вони „вивітри­лися". І сами Поляки зго- жувалися, що „ми й предки наші мали тих шкур (тоді писали документи на пер­гаменті з телячої шкури) і печаток доволі, а все таки унії не мали". Та тепер, мовляв, треба вже її зро­бити. 1 уложили таку „у­нію", що литовські пани як почули її, то поти­хеньку уночі усі до одного повтікали з сейму. Король рука буде! Покинули солодкі мови та розмови про стародавню при­язнь і братерство, а заходилися кувати, поки гаряче.

Тим часом, серед розмов про унію, виникла думка зараз же при­лучити до Польщи Волинь та Підляша (давня земля Дорогичинська). Як прилучити, то й прилучити! Опинатися не було кому: Литовські пани сиділи дома, а король охоче підписав прилучення, та й по всьому. Волинські посли випросили собі, щоб у всіх урядах та судах осталася руська мова, і в сій мові видавалися Волинянам усякі акти з королів­ської канцелярії й инших урядів; тільки до міст листи будуть писатися по польськи. Шляхта „грецького обряду" (православна) буде мати у всьому рівні права з католиками: православні будуть мати право на уряди, аж до сенаторських. Волинські ж уряди всякі, духовні й світ­ські, будуть роздаватися тільки осілим обивателям-шляхтичам Волин­ської землі. Підляшській шляхті теж наобіцяли усяких журавлів в небі.

Тим часом литовські пани, бачучи, що без них на сеймі діється явний грабіж, надумались і вернулися знову. Саме в той час йшла мова, щоб до Підлясся й Волині додати Браславщину (східне Поділля) та Київщину: мовляв, Браславщина давнійше була частиною Поділля, а Поділля давно вже під Польщею. Забрали й Браславщину! За Бра- славщиною без клопоту заграбили й Київщину, при тім в актах випи­сували усякі сміховинні речи про те, як Київ здавна належав до Польщи. (Київщині теж наобіцяно те, що й Волині про всякі її права). Литов­ські посли стерпіли й се, бо як казали — чули, що у них „обрізано крила".

Тепер уже й до унії легче було братись! 29 червня (юня) справу сю скінчено, а на другий день присягали новій унії литовські й поль­ські уповажнені... Церемонія ся відбулася з великим плачем польського сенату (з радощів!) й подякою Богови, що дав того дочекати, „так що коронний канцлер, читаючи присягу сенаторам, не міг від сліз · гово­рити, кинув листки, й докінчив за нього великий маршал".

Акт унії 1569 рок}' постановляв, що Корона (то б то Польща) й Вел. кн. Литовське, обкраяне отеє свіжо на сеймі, складатимуть одну „річпосполиту" (державу). Вони вибірають спільно короля, що зара­зом проголошується й великим князем. Сейми будуть тільки спільні.

Так загинуло осібне велике князівство Литовське! Так скінчився сейм, що за кілька засідань зробив те, чого не могли доконати кріваві довгі війни й столітні усякі дипльоматичні торги та штучки, що одним потягом пера рішав долю країв і витикав їм на цілі століття нову до­рогу... Поляки прославляли той сейм і тепер ще прославляють, як до­каз любови, братерства й усього такого, а на ділі се був ланцюг на­сильств над чужими думками, над чужими правами, ланцюг, що при­печатав своєю печаткою король. Одколи утікли з сейму литовські депутати — се був явний грабіж Великого князівства Литовського.

Так воно й зосталося назавжди. Литва вже не здужала скинути з себе польського ярма, — тим більш, що не мала ні звідки помочи: українське панство, хоч не було приязне до Польщи, не мало охоти й одриватися од неї, бо литовські магнати не допускали його до управи вел. князівством; а дрібна шляхта — та тягла за Польщею, бо Поль­ща давала їй більші права й користі, ніж вона мала в князівстві Ли­товськім. З сього часу вел. кн. Литовське для нас не цікаве: раз, що се тепер тільки провінція Польщи, а друге — в ній зосталося дуже мало українських земель. По-за границями польської Корони після Лю- блинського сейму осталося дві окраїни: одна при вел. кн. Литовськім, друга — в руках Москви. При Литві осталося тільки північне погра- ниччя України: берестейське Побуже (давня Берестейська земля без землі Дорогичинської) та Пинщина. З них зроблено було осібне Бе­рестейське воєводство, з повітами Берестейським й Пинським.

В руках Москви від часів вел. кн. Олександра зостала уся Черни- гівщина, без наддніпрянської смужки — округів Любеча й Остра. Але на початку XVII в. Польща вернула собі й решту Чернигівщини і тут встановила воєводство Чернигівське, з повітами Чернигівським та Нов- город-сіверським. Але коли возьмемо на увагу, що й Побуже та Пин- щина (під Литвою) властиво теж належали до Польщи, то можна сказати, що перед великою українською революцією (Хмельниччиною) всі українські землі належали до Польщи. Хоч на короткий час по­щастило Польщі діпяти свого — зібрати під своєю властю україн­ські землі!.

Ми згадували, що через дурну політику Польсько-Литовських дер- Козаччина, жавців Україна вже в кінці XV віку починає обертатися в пустиню. Ба­гатий та пишний край наш став безлюдний. А який-το край був, варто послухати, що пише один литовський письменник з середини XVI в. „Київ, — каже він — має грунта такі родючі, що як виорати парою волів, і то тільки один раз, то буде пребагатий урожай. Скрізь усяке родюче дерево, виноград. В старих дубах та буках рої пчіл і щіль­ники, прегарного кольору і запаху. Звіра по лісах та полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів бють тільки для шкури. Дикі кози селянин бє тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птаства стільки, що весною хлопці набірають повні човни яєць качиніх, диких гусей, журавлів, лебедів. Собак годують мясом звірячим і рибою. В річ­ках повно риби. Сам я бачив, як наловляли часом за день тисячу маж для приїзних купців. Сіяти що року не треба — на Поділю доволі один раз зорати і посіяти - уродить і вдруге, а одного року буде і другий і третій урожай...“ І от такий край пролежав облогом кілька століть. Аж до Полісся — поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів — лежав багатий, але дикий і некультурний - саме той край, що триста — чотириста літ перед тим був вогнищем східно-європейського життя. В середині XVI в. тільки кілька замків стояло: Браслав, далі на схід Звенигород (але сей Татари знищили), Черкаси, Канів, а коло замків тулився гурток людей, що ховався в замок, як тільки покажеться та­тарська орда. За Дніпром теж була пустиня: з литовського боку край­ній замок Остер, з московського — Чернигів і Путивль. Там теж тільки під самими замками держалися люде. Але сі люде, що сиділи поблизу замка, завжди мусіли бути готові до ворожого наскоку: без зброї не можна було з замку виткнутися. Тим то ревизори, що в половині XVI ст. оглядали замки, зауважають, що тутешні земляне (господарі) й міщане „ручніци мают і стреляти добре уміют“. Певно, коли було таке неспокійне життя, то панів серед місцевого люду не бачили й сліду. Навіть ті, що присилали їх сюди за урядовців, викручувались та замість себе ставили усяких служебників та заступників, — хиба що комусь любе було військове отаке життя! Отже коли панів не було, а край був багатий на всячину: рибу, мед, звіря, то набіралися одважні люде, що мандрували аж з Волині, Пинщини, Могилівщини десь на Русь, або в задніпрянські „сіверські“ уходи.

„Уходи", то б то землі, куди ходили ватаги людей на заробітки, були приписані до замків: до Канівського наприклад приписана була полуднева Київщина, до Черкас — мало не вся теперішня Полтав­щина, Херсонщина та Катеринославщина ; були землі приписані до Ки­ївського замку, до Остерського. Тому й „уходники“, як верталися на зіму до-дому, мусіли давати старості замку значну часть з придбаного: спочатку 8 часть, а далі дійшло й до половини. Брали мед, шкури, рибу, сало, мясо, сіль (з чорноморських лиманів), нарешті коли по­щастить обдерти Татар і позабірати у них коні та вівці, то йтим часом як инші сусіди, поляки та мадяри (венгерці), були католики.

Молдавія довго брала собі духовенство з України, бо в ній не було добрих шкіл, де б кохалися в науці. В церквах службу одпра- вляли по книжках, привезених з України. А коли Польща почала на Україні напосідатись на православну віру і силою заводити католицтво та унію, то тоді молдавські воєводи віддячують за все добре, що за­знали від України, і стають оборонцями православної віри (а разом з тим і українського народу) не тільки у себе дома, але й на україн­ських землях під польською рукою. Так от за поміччю молдавських воєвод галицькі українці поставили у Львові церкву Успіння Пресвятої Богородиці, котру ще й досі звуть „волоською церквою", а потомок молдавських воєводів, Петро Могила, дуже розумний та вчений чоло­вік, прийшов пізніш у Київ і тут українське панство, духовенство та козаки обрали його за митрополита на всю Україну.

Так усе єдналися тоді молдавські українці з людьми на нашій та на галицькій Україні. Але було й ще одне єднання — з того часу, як зявилися українські козаки та Запорожська Січ на Дніпрі за порогами. Та про се вже ми говорили і зараз ведемо мову.

Року 1564зібравВишневецький 4.000 козаків і пішов у Молдавію. Але тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турець­кого султана Селіма II. Селім, сердитий на нього ще за те, що він нападав на Крим, звелів його вбити. Пізніш склалася легенда про Вишневенького, ніби то султан звелів кинути його з високої башти, що стоїть біля моря, на гаки, замуровані у мурах; на однім гаку за­чепився Байда ребром і повиснув над морем. Висячи на гаку, він почав лаяти султана і його віру. Три дні висів він так, і хоч обіцяли йому і життя, і волю, аби він одкаснувся своєї віри і потурчився, він не пе­реставав клясти Турків і їх віру. Якийсь Турок стрельнув нарешті з лука і вбив його. Пісню про Байду і про його смерть співають на Україні й досі — починається вона:

»В Царгороді на риночку Ой пє Байда мед — горілочку; Ой пє Байда — та не день не два, Не одну нічку, та й не годиночку.«

Не пощастило Дмитрови Вишневецькому багато зробити, але за те він показав козакам ширшу стежку: не татарські табуни „лупити“ чи турецькі міста грабувати, а вмішуватись в справи чужих держав, додавати їм помочи, а за те всесвітньої слави собі здобути.

Тим часом уряд литовсько-польський не знає, на яку ступити з ко­заками. Козаки все множилися і ставали господарями степу. Спочатку йшли в степ, на „уходи“ „ватаги“ з кількох до кілька десятків душ, з своїм старшим „отаманом" на чолі. Господарство вели гуртовим способом — або як тепер сказали б „кооперативним". При кінці ді­лять здобич: половину бере хазяїн „ухода" (замкова власть), а решту ділять на товаришів, тільки усі мають по одній пайці, а отаман — дві або три. Ci господарі, а разом з тим і вояки (бо беззбройному сидіти в степу ані гадки!), спочатку вертались на зіму до-дому, в свої го­роди чи села, а потім почали вже й оселятись там. Ce не подобалось старостам, бо їхні доходи від „уходників" меншали. Але ті господарі- козаки на старост не вважали, а побудовали собі „городки", найбільш на островах: Базавлуку, Хортиці та инших. Коли в 1580-их роках за­брався в ті краї Зборовський, шляхтич-козак, то на річці Самарі і далі до татарського пограниччя знайшов він козаків „річних" (на самій Са­марі 200), що постоянно там живуть, ловлять рибу та звіря, добува­ють сіль, торгують, а їстивне одсилають „иншим" козакам — „рицар­ським", що сиділи на самому Дніпрі і тільки воєнних справ пильну­вали. Головний кіш козацький був тоді на острові Томаківці: „він такий широкий, — каже Зборовський — що на ньому може прохарчу­ватись 20 тисяч людей і не мало коней". З часом степова „ватага" перетворяться в воєнний „десяток", з „отаманом" на чолі. Перший козацький реєстр, який ми знаємо (1584 року), свідчить, що в полку було 50 десятків, а кожен десяток має отамана та 9 товаришів.

Тоді ж таки (в 1580-их роках) запорожські козаки звуться вже „січовими", від імени Січи, козацького коша. За сей час (від часів Вишневецького) козаччина навчилася вже дивитись на себе не як на попихачів пограничних старост та панів, а як на осібну, незалежну, самостійну силу, що тільки пробуває в литовсько-польській державі, але робить, що хоче, не питаючись нікого. І справді — князі Ружин- ські (козацькі привідці) накладають з Москвою; Зборовський, ставши ватажком, переговорює з Волощиною і мріє по похід аж в Персію; було й таке, що радили Татарам піти разом на Туреччину, а в 1590-х роках Січ продає свою поміч кожній з сусідніх держав, аби добре заплатили. Отже Запорожжя випередило значно козаччину „городову", тих козаків, що сиділи на Україні по містах. Вони ще не скоро дій­дуть до тієї певности, що вони — сила самостійна, незалежна.

Тим часом уряд надумався привернути козаків на свій бік. Року 1568 вперше звертається вел. князь Жиґимонт-Авґуст просто до коза­ків: наказує їм, щоб вони вийшли з Низу на Україну, не зачіпали Та­тар, а за се, мовляв, возьму вас на „службу" і будете мати „жало­ванье". І справді, звелів король гетьманови коронному Язловецькому списати у реєстр 300 козаків, забрати їх з-під руки старости під руку польського гетьмана, призначити їм що-року жалування і настановити над ними „старшого". Такого „старшого", а разом і судію, що тільки він один міг судити козаків, дано було їм — шляхтича Яна Бадов- ського. Уряд польський мав надію, що, взявши на державну службу частину козаків, спинить розбишацтва і сваволю решти. А яка се не­значна частина була, знати з того, що року 1576 в поході Богдана Ружинського (про нього буде далі мова) було 3.000 козаків.

Але річ була не в тім, чи багато, чи мало було взято на службу, а в тім, що беручи на службу трошки, Язловецький, за згодою короля, організував заразом усю козаччину, заводив нові порядки для всіх козаків, і Ян Бадовський був поставлений „старшимъ и судьею надъ всими козаки низовими" — виходить, що усякі инші власті й суди: воєводи, старости, уряди міські — до козаків тепер не мають діла. От з сього часу й пішло, що козаки — се зовсім осібна верства людей: як от є верства селянська, міщанська, шляхетьска, так от є тепер осібна козацька. Незабаром се потвердив новий король, хоч і не мав на думці того.

Тим часом нічого не помогло, що Язловецький взяв на службу трохи козаків (через те, що вони списані були в реєстр, їх звали „ре­єстровими): ріжні пограничні пани та козацькі ватажки й далі проми­шляли „козацьким хлібом", як говорив (пізніш) Наливайко. Зявляється тоді, як козацький ватажок, земляк Вишневецького — князь Богдан Py- жинський. Не дивлячись на те, що польське правительство старалося не дратувати Криму, він у 1575 році пішов з козаками на татарські улуси (села) і страшенно їх спустошив. На другий год вибрався на татарські замки на Низу Дніпра, де Лиман вливається в море. Було з ним коло 3.000 козаків дніпровських, браславських і винницьких.