К. М. МЕЛЬНИК-АНТОНОВИЧ. ДО ВИДАННЯ І ТОМУ ТВОРІВ В. АНТОНОВИЧА.

Покійний професор Володимир Боніфатійович Антонович, як кожний дослідник, що вже має численні наукові праці, розкидані потроху по різних виданнях, віддавна мав намір звести їх докупи, дещо розвинути, доповнити, дещо цілком переробити, згідно з дальшим поступом та розвитком науки, і зафіксувати здобутки своєї’довголітньої наукової праці в’повнім зібранні своїх писань.

Року 1885 вийшов перший том під заголовком „Моно­графии по истории западной и юго-западной России, В. Б. Антонович, т. І“, Київ, 1885. Сюди ввійшли: 1. Очерк истории великого княжества Литовского до смерти в. к. Ольгерда. 2. Исследование о городах юго-западного края. 3. Киевские войты Ходыки — эпизод из истории го­родского самоуправления в Киеве в XVI — XVII столетиях. 4. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие працями, дедалі занепадаючи на здоров’ї, не міг здійснити того заміру так само, як не міг взятися до видання дальших випусків „Монографій", тим більше, що свою першу історичну розвідку „Исследование о коза- честве" мав на думці ґрунтовно переробити й доповнити -новими відомостями, сам визнаючи за помилкову вихідну думку цієї розвідки.

■ В найближчім часі по смерті В. Б. Антоновича його родина подала до друку його автобіографічні спомини, уміщені в „Літературно-Науковому Вістнику", Київ, 1908, кн. VII — IX^[I]), та початок епічної поеми про облогу козаць­кого війська і битву під Старицею, писаний в Римі в серпні 1885 р. („Літ.-Наук. Вістн.", 1909 р., кн. І, ст. З — 4). Далі в „Зап. Укр. Наук. Тов." в Києві, 1909, в кн. III, присвя­ченій пам’яті В. Антоновича, надруковано його статтю „Записка в справі обмежень української мови".

Згодом дружина покійного професора впорядкувала ще одно посмертне видання, а саме — збірку документів, в яких подаються перші чутки та звістки про початок повстання Хмельницького. Ті документи вишукав і ви­писав сам В. Б. у Ватиканському архіві 1897 р., одержавши с Де діяльне відрядження туди од київського університету. Ця збірка вийшла, як окремий випуск, у виданні Київ­ської Археографічної Комісії під заголовком: „Донесения папского нунция Іоанна Toppecca, архиепископа Адриано­польского, о событиях в Польше во время восстания Богдана Хмельницкого". Київ, 1914 р.^t).

Може це ті самі або частина тих актів, що свого часу знайшов і надіслав був до редакції Biblioteki Warszawskiej єзуїт Маріян Горжковський, що на підставі їх редакція оголосила Хмельницького отаманом розбійників (див. Анто­нович „Что об этом думать", стор. 94 цього тому). Десятки літ думав В. Б. про ті акти, аж нарешті здобув можливість вибрати хоч невеличку частину їх, щоб подати до відома, та вжитку українській історіографії, тільки не встиг сам опрацювати їх в належний спосіб, бо зараз за поворотом з Риму вельми напружена підготовча праця до XI архео­логічного з’їзду в Києві, потім страшенна перевтома по закінченні з’їзду, нарешті тяжка хвороба стали на пере­шкоді і не дали закінчити тої роботи.

Зазначені документи про Хмельниччину являють лише малу частину величезного і багатющого матеріялу з історії нашого краю, що зберігається ще цілком невичерпаний і мало приступний у Ватиканському архіві. Не менш ці­каві документи мусять зберігатись і в архіві єзуїтської конґреґації,,Propagandae Bdei“ в Римі, але туди вже Анто­новичеві не могло бути приступу. І

Далі. 1910 р. К. М. Антонович, за участю І. М. Кама- ніна, надрукувала на правах рукопису бібліографічний реєстр матеріялів до складання історично-географічноге словника української землі в її етнографічних межах, який накреслив загально та побіжно сам В.

Профессор мав наметі скласти можливо повний історично- географічний опис цілої території України, в межах етно­графічних, де тільки мешкав українська людність, нов· ніший од,,Siownika geograficznego ziem polskich*ⁱ; огляд, що охоплював би всю Галичину, Буковину та · Угорську Русь, Україну право- і лівобережну, Холмщину, губернії Новоросійські, Донщину, Чорномор’є та місцевості з україн­ським населенням по всіх суміжних повітах Басарабії, Курщини, Вороніжчини, також українські колонії по гу­берніях надволзьких, надуральських та сибірських.

Раз на тиждень сходились словарники в кабінеті Анто­новича, де були під рукою топографічні мапи та потрібні показчики; тут кожний подавав свої готові картки, що зараз і зафіксовувались до відповідної місцевости: річка, село, місто, повіт і т. ін. Було запроектовано, що, по закін­ченні підготовчої роботи, кожний співробітник мав об’ї­хати, детально оглянути і дослідити один повіт або округу; тоді зредаґувати й опрацювати відповідний матеріял, до­давши загальний огляд свого району, як окрему моно­графію.

Протягом довгих літ мінявся склад словникового гуртка, алеж сам Антонович, Каманін та ще дехто ніколи не ки­дали цієї роботи; В. Б. продовжував її до кінця віку і зав­жди на столі біля нього лежали нарізані картки на пого- тові, щоб не поминути жадної відомости, яка б тільки тра­пилась йому чи то з книжки, з газети, чи з живої розмови. За 20 з лишком літ зібрано і систематизовано силу мате- ріялу до всіх українських губерень, повітів, округ, комі- татів; тільки мало його зібрано щодо колоній в східній Росії, до Буковини та Угорської Руси.

' За смертю Антоновича та ще декого з-поміж співро­бітників припинилась вся робота; про дальше збирання матеріялу та редаґування його вже годі було думати; бо в той час інтереси соціяльно-політичного життя рішуче усунули набік інтереси культурно-наукові серед грома­дянства. Тож треба було використати хоч те, що вже було зроблено, щоб не пропала марно гуртова праця. Була спроба видати всі виготувані та систематизовані матеріяли до істо­рично-географічного словника, але заходи в цьому напрямку не були докінчені в зв’язку з війною 1914 р. Такі залиши- лися вони сировим підручним матеріялом для укладання історично-географічного словника*)· Після цього не зоста­лося вже нічого, більш-менш закінченого, за винятком двох уже готових курсів лекцій, читаних в університеті, запи­саних і зведених силами студентів і поданих професорові на остаточну редакцію; виклади з історії давньої (перед- монгольської) Руси (зредаґував В. М. Доманицький) і курс загальної археології, вже цілком виправлений рукою В. Антоновича майже до останньої сторінки. Обидва буде подано по відповідних томах нашого видання.

В паперах покійного збереглось, окрім кількох уривків, властиво початків ширших статтів змісту публіцистичного, що мають увійти до І тому, ще кілька початків літе­ратурних п’єс на тему боротьби за визволення у різних народів у різні часи, та один маленький водевіль під заголовком „Борзенский помещик", датований у автора 1866 роком—жарт на двох братів Білозерських, Івана Ів. і Карпа Ib., з якими він товаришував як з членами Укра­їнської Громади. Ці останні літературні спроби, що не мають виразного публіцистичного змісту, будуть уміщені в остан­ньому томі нашого видання (Miscellanea) як ^матеріял, що до певної міри освітлює інтереси тої групи молоді, що гуртувалася біля особи Антоновича. На зборах того гуртка — Громади трактовано різні питання, розроблювано різні теми, читано та обговорювано всілякі статті та реферати, як довідуємось із споминів автора. Можна припустити, що й ці початки було призначено для тієї ж мети.

З-поміж невиданих праць В. Антоновича мусимо за­значити ще одну розвідку великої вартости, так своїм змі­стом і ґрунтовною обробкою, як і реальними її наслідками, а саме розвідку про чиншовиків на правобережній Україні. Написано її з такого приводу. Приблизно коло половини 80-х рр. XIX в. в урядових сферах столичних порушено було питання про юридичне становище і дальшу долю цієї

¹) Праця над укладанням історично-географічного словника і другого біографічного, що теж розпочатий був заходами проф. В. Б. Антоновича, відзначена була утворенням двох комісій у ВУАН, що мали далі роз­горнути роботу на цьому полі. верстви людности, що не вкладалась у виразні норми ані селянського стану, ані дрібної поземельної шляхти. Великі польські земельні власники трьох південно-західніх губе- рень надумали повернути на свою користь всі ґрунти од своїх чиншовиків, яких чимало сиділо по їх маєтках. За допомогою відомого петербурзького правника, В. Спасовича, справу порушено офіційним порядком у відповідних адмі­ністративних та законодавчих установах, які звернулись по висновок до начальника Південно-Західнього краю, на той час київського генерал-губернатора, A. P Дрентельна. Той, як людина сумлінна, не маючи докладних відомостей в тім питанні, хоч і співчуваючи чиншовикам, удався по ґрун­товне роз’яснення цієї справи до університету, як до най­вищої, найкомпетентнішої наукової установи свого краю. Юридичний факультет доручив своєму членові проф. Неза- битовському розробити це питання з погляду правничого ^,); історично-філологічний доручив В. Б. Антоновичеві скласти нарис з історії чиншовиків на Україні.

Спасович доводив, на підставі відомої конституції 3-го -травня 1791 р., що чиншовики не мають у нашім часі най­меншого права на землю. Антонович, навпаки, опираючись на текст тої самої конституції, довів, що чинші вже давно сплачено і всі ґрунти вже віддавна мусять перейти на власність чиншовиків. — Розвідка була складена дуже ґрун­товно, сильно арґументована і вислухано її з великим ін­тересом, коли В.

В такому освітленні подано було і висновок генерал- губернатора, що не сприяв польському великому панству свого краю, а наслідком того чималу кількість чиншових ґрунтів було закріплено за чиншовиками^г). На жаль, В. Ан­тонович не використав свого досліду, як пр. Незабитовський,

^,) Незабитовський надрукував свою розвідку. (Собр. сон. К. 1884, ст. 289 — 368J.

²) Маємо ствердження цього факту в допису з Києва О. Я. Kohh- -ського, „Правда*, 1888 p., т. Т, вип. 1, ст. 40-

не надрукував його, не зоставив собі навіть копії. А по· його смерті не пощастило одшукати його сліду ані в уні­верситетському архіві, ані в Київському генерал-губерва- торському. '

Так само зостається нерозшукана частина газетних статтів. Відомо, що, беручи участь у місцевих газетах лі­берального напрямку або одержуючи їх безплатно, В. Б. звичайно разів 2—3 на рік подавав до них то статтю, то замітку, алеж більшість їх, з певних міркувань, бувала без підпису і тому їх не можна розшукати. Окрім того, В. Б. мав звичай, переводячи свої археологічні розкопи, подавати до місцевих газет відповідну статтю для озна­йомлення ширших кіл громадянства з метою і значенням археологічних дослідів, алеж переглянути тут на місці всі провінціяльні видання ми не мали жадної можливости. (Знаємо, що були статті в кубанській газеті 1880 року, ще раніш в житомирській, далі в чернігівській, єлисавет- ській та ін.)^[II]). ■

Зате до відомих уже праць В. Антоновича’ та до тих, що їх уміщено в львівських журналах „Правда" і „Мета" під різними псевдонімами: 1) В. Маринчук, 2) Д-ж-в, з) Ни- зенко, 4) П-с-к (Пасічник), 5) Турист, — можемо долучити ще одну, нікому невідому розвідку, хоч її надруковано було свого часу в двох київських виданнях, тільки не за влас-

ним підписом, і не під псевдонімом, а, з волі автора, за чужим ім’ям. — Сталось воно таким чином: 1896 р. В. Б. редаґував і готував до друку другий випуск „Мемуаров, ■относящихся к истории Южной Руси, перевод К. Мельник, под редакцией В. Антоновича^[III]. До кожного перекладеного матеріялу він подавав редакційну передмову та комента­рій. Між іншим три невеличкі документи (на 6 стор.) ви­кликали порівнюючи велику (13 стор.) і цікаву розвідку, яку автор мав намір друкувати перше в „Киевской Ста­рине¹¹, а потім уже в „Мемуарах¹¹. ■ >

Саме на той час в редакції „Киевской Старины" виникло одно з тих прикрих непорозумінь, що дедалі то частіше повторювались поміж представниками двох груп і напрям­ків: правобережців і лівобережців^[IV]).

Що саме там сталося, не пам’ятаю, алеж добре відомо, що Антонович, людина в найвищій мірі громадська, завжди 1 у всьому готовий був іти на компроміс, поступитися своїми особистими симпатіями та інтересами, аби то не було про­тивно його сумлінню й переконанню, тим більше в справах,,Киев. Старины", якою дуже дорожив, бо й утворилась вона почасти його заходами, і брав він у ній найближчу та най- діяльнішу участь. Отже в цьому разі він не зміг дати розвідку за своїм підписом; а що кожний псевдонім теж мав бути відомий редакції, то, видима річ, стаття, не може вийти в найближчому нумері журналу. Нарешті, на прохання членів редакції, своїх приятелів, К. Михальчука та Op. Ле- вицького, В. Б. погодився на середній вихід, на так званий prete попа (запозичене ім’я), а саме, щоб подати ту роз­відку за підписом своєї співробітниці по виданню „Мемуа­рів¹¹. Вона, хоч і не рада, не могла одмовити тої послуги своєму вчителеві, якому так багато завдячувала, і подала статтю за своїм підписом, проте зберегла в себе власно­ручний ориґінал В. Б. на доказ його авторства, і тепер охоче повертав те, що до нього належить. Так було надруковано в „Киев. Cτap.^κ (1896 p.,τ. LV*, kh.XΓ,ct. 274—286} „Сведения о походе в Крым Михаила Дорошенка 1628 г.“ в належними відбитками, і під тим самим заголовком роз­відку уміщено в другому томі „Мемуарів до історії П. Руси“. Тепер вона мав увійти до другого тому нашого видання.

В першому ж році по смерті В. Б. Антоновича дружина його розпочала заходи в справі повного видання всіх його творів і почала складати їм реестр, якого не зоставив сам небіжчик. Використовуючи нагоду випадкової одночасної присутности в Києві, влітку 1908 року, двох улюблених учнів покійного, професорів Д. І. Багалія, та М. С. Гру- шевського, уряджено було перші редакційні збори, скла­дені з представників старшої, середньої й молодшої ґенерації його учнів, а саме: О. І. Левицького, В. І. Щербини, І. М. Ka- маніна, Д. І. Багалія, К. М. Антонович, М. С. Грушевського, І. О. Кивлицького, В. Ю. Данилевича та ще із сторонніх осіб — Μ. П. Василенка, бо його думалось запросити на ре­дактора. Було навіть складено протокола тих зборів, алеж, на жаль, його не збереглось. Перевірено реєстр праць В. Ан­тоновича і поділено їх на 8 — 9 томів.

Ухвалено також видрукувати, як окремий том, курси його лекцій, літографовані та рукописні, за записами слухачів, у тім числі два варіянти курсу з історії дав­ньої (передмонгольської) Руси: найперший літографований 1878—79 р. і останній, що він викладав в університеті, за записами і редакцією В. М. Доманицького, значно по­ширений та доповнений, порівнюючи з першим. При тому ухвалено додати кілька портретів автора в різні періоди його діяльности. Біографію небіжчика взявся скласти І. 0. Кивлицький.

За таким пляном дружина В. Б. Антоновича з участю В. Ю. Данилевича, зібрала більші й менші його розвідки, розпорошені по різних виданнях, скопіювала, що треба, на­решті вже виготувано було перших кілька томів і скла­дено умову з відомою видавничою фірмою Стасюлевича в Петербурзі, що сама розповсюджувала свої видання по всій Росії; — світова війна 1914 р. припинила цілу справу. Допіро' по заснуванні Всеукраїнської Академії Наук Історично-філологічний її Відділ на початку 1919 р. утворив спеціяльну комісію для повного видання творів Шевченка, Антоновича, Драгоманова і Франка. Для кож­ного з тих авторів призначено окремий склад редакторів. В комісію для видання праць Антоновича ввійшли такі особи: академіки — Д. І. Багалій, О. І. Левицький, Μ. П. Василенко; члени Відділу: В. І. Щербина, І. М. Кама­нина, К. М. Мельник-Антонович, І. О. Кивлицький, В. Ю. Данилевич; кожний мав редаґувати окремий том. — Роз­поділ статтів за змістом, склад і кількість томів зали­шено майже ті самі, що й за первісним пляном. Прийнято порядок тематично-хронологічний, за винятком першого тому „Монографій**, що мав становити перший том нового академічного видання, як позначив його сам автор. Ухва­лено друкувати ціле видання двома мовами: українською 2 000 примірників і російською, так, як вийшло з-під пера авторового, одну тисячу. Автобіографічні спомини В. Ан­тоновича, його „Исповедь^u' та інші статті змісту публіци­стичного ухвалено випустити окремою книжкою, поза ви­данням наукових праць, в більшій кількості примірників, як найцікавіші для ширшого кола читачів.

Напочатку призначено було й певні кошти на купівлю паперу, оплату перекладів та переписку (тоді ориґінади подавались до друку ще в рукописах), і фактичним відпо­відальним редактором для переведення підготовчої роботи призначено дружину покійного автора К. М. Антонович; на неї покладено і матеріяльну частину завідування кош­тами. Так виготувано переклад І тому „Монографій**, та ще кількох праць, далі всі ті чотири комісії на де-який час припинили свою діяльність.

Остаточно одживилась ця справа в 1928 р., з нагоди 20 роковин смерти В. Антоновича. Тут чималу роботу зробили історичні установи Української Академії Наук: організо­вано було кілька засідань, влаштовано виставку пам’яті небіжчика. Тодішній І Відділ ВУАН ухвалив почати вилання творів В. Б. Антоновича. Розроблено знову плян видання творів на 9 томів за порядком тематично-хронологічним. В цій роботі взяли участь низка співробітників, а головна робота доручена була спеціальному редакторату К. М. Мель- ник-Антоновичевій та Μ. М. Ткаченкові.

До нашого видання не ввійдуть: одна монументальна праця В. Антоновича „Описание монет и медалей, хранящихся в Мюнц, кабинете Университета св. Владимира, I — III — Монеты древнего мира", з огляду на те, що самий опис уявляє з себе працю надто велику і спеціяльну і перше її видання майже на половину ще не вичерпане. Не пов­торюється також спільне видання Антоновича і Драгома- нова „Исторические песни малорусского народа", в якому праця обох співробітників так щільно сполучена, що немає жадної можливости виділити частину кожного.

Тепер вже І т. складають не „Монографії" або інші праці наукові, а ті писання, що освітлюють духовну постать автора та його ідеологію: Автобіографічні · зяписи, або мемуари самого автора, додаток до них К. Антонович теж мемуарного характеру і всі статті' В. Антоновича змісту, громадсько-публіцистичного, які вже були надру­ковані свого часу; так само незакінчені статті такого ж змісту, що в свій час не були надруковані. До І тому дода­ється бібліографічний показник, складений^ М. Ткаченком.

Т. II. Розвідки з історії козаччини, бо до них належить перша наукова праця В. Антоновича „Иследование о коза- честве", далі його магістерська дисертація „Последние времена козачества на правой стороне Днепра" та ін.

Т. III. „Исследование о гайдамачестве. Уманский сотник Иван Гонта. Волынская тревога 1789 г.“

Т. IV. Розвідки про суспільні верстви на Україні: селянство, церква, міщанство, шляхта.

Т. V. Статті з археології та курс лекцій —все в двох випусках..

Т. VI. Давня історія України: Русь X — XIII ст., Га­личина, „Очерк истории В. кн. Литовского" та інші.

Т. VII. Статі з історичної географії, історії колонізації, економіки, побуту.

’ Т. VΠI. Історіографія, джерела, матеріяли, критичні рецензії.

Т. IX. Misoellanea, різні матеріали, некрологи, уривки листування etc. ·

Як додаток, до відповідних томів мають увійти курси лекцій з історії та з джерелознавства тої чи іншої доби, написані й літографовані заходами студентів і зредаґовані з участю самого професора, та рукописний курс археоло­гії. Виняток з того циклу становлять „Бесіди про часи *Козацькі“, вид. І і „Виклади про часи козацькі" вид. II, Сімовича, видані без відома і редакції автора, зате сильно пошкоджені подвійним редагуванням — виправлен­ням мови в Києві та в Галичині, як довідуємось з перед­мови самого Сімовича. Проте, не маючи рукописного ори­гіналу, мусимо їх подати в другому томі так, як було на­друковано, опустивши тільки коментарії д-ра М. Корду би, дуже важливі й доцільні в попередньому галицькому ви­данні, іцо мало значення стислого огляду цілої історії козаччини, але не до речі _ч в виданні праць Антоновича, які друкуються без жадних змін і поправок.

Мусимо ще зазначити до уваги наших читачів одну, загальну рису цілого видання. В. Б. Антонович, що від­дав усю працю цілого свого життя на всебічне дослід­ження й вив'чення етнологічного типу, історії культури та історичного процесу рідного українського народу в його найдавнішому і ближчому минулому, сам доволі рідко вжи­вав у друку слово Україна, українці, український, замі­нюючи його раз-у-раз назвою: юго-западный край, южно­русский край, южно-русский народ. Ця ненормальність пояснюється обов’язковими цензурними умовами тих часів, «бо майже до 1906 р. слово „український" вільно друкувалось за царату лише для означення спеціяльної породи -сірих волів, „украинский рогатый скот"; щождо людей —укра­їнці були тільки „злонамеренные украинофилы", інакше „мазепинцы-сепаратисты". В таких неймовірних умовах доводилось, авторові протягом майже півстоліття ширити розвиток української демократичної ідеї.

В першому томі подаються матеріяли, що освітлюють духовну постать покійного вченого і виявляють ті обста­вини та -причини, що серед них Та завдяки їм утворилась

В. Антонович, т. І—2.

XVII

його ідеологія, така міцна й ґрунтовна, яка разом з його особистою вдачею надавала йому такої широкої популяр­ности, такого великого морального авторитету серед гро­мадянства його часів.

До цього тому увійдуть писання автобіографічного та громадсько-публіцистичного характеру:

1) Власні спомини або мемуари автора.

2) Як доповнення до них, власноручний лист його в юві­лейному виданні 2-ої Одеської гімназії, в якому подаються, деякі відомості про гімназіальний період його життя.

3) Додаткові примітки та відомості до „Мемуарів"— себто коротенькі, мемуарного характеру, відомості за роди­чів і товаришів автора, про яких сам він згадує; подала їх його дружина, як додаток і доповнення до його власних, незакінчених споминів.

Далі в порядку хронологічному розміщено статті пуб­ліцистичного змісту: _z

4) Что об этом думать (письмо к редактору „Основы").

5) Моя исповедь (ответ пану Падалице).

6) Вірші: а) Весняне сонце над степами, б) 3 колиш­нього, в) Де Сула свою темную воду...

7) Пояснення на наклеп Й. Огризка.

8) Про українофілів та українофільство.

9) Общественная сатира в нашей провинциальной прессе..

10) Министерство графа Д. А. Толстого.

11) Произведения Шевченка, содержание которых со­ставляют исторические события.

12) Польско-русские соотношения XVII в. в современной: польской призме.

13) Три національні типи народні.

14) Історичні байки п. Маріяна Дубецького.

15) Лист подорожнього.

J 6) Несколько слов г. Корзону.

17) Погляди українофілів.

18) К вопросу о галицко-русской литературе.

19) Записка в справі обмежень української мови.

20) Додаток — щоденні нотатки закордонної подорожі- 1880 р.

Опускаючи мемуарну частину, що з’ясовує нам ті жит­тьові умови й обставини, серед яких вироблялась моральна істота автора, які мусіли так чи інакше вплинути на його розвиток, загартувати вдачу, допомогти виробленню життьо­вих засад і дати їм правдивий напрямок, — решту пода­ного матеріалу можна звести під такі рубрики: Ті статті, що з’ясовують ідеологію В. Антоновича і присвячені обґрунто­ваний) української ідеї. Сюди належить значна більшість статтів, а саме ті, що зазначено в оглаві під №№ 4, 5, 7, 8_j 13, 17, 19; також кілька критичних рецензій, де переведено ті самі погляди—№№ 12, 14, 16, 18. Далі № 6, що обіймає всі три вірші, і № 11, доповідь під заголовком: „Произведения Шевченка, содержание которых составляют исторические события"; всі вони, в різних аспектах, виявляють погляди автора на козаччину. Ж» 9 і 10 писані ad hoc на пекучі злободенні явища. Нарешті, № 15 — „Лист подорожнього" освітлює нам погляд В. Антоновича на російську літературу.

Статті, що друковано в Галичині, всі підписано різ­ними псевдонімами, через зрозумілі для того часу причини.

Про кожну статтю зокрема вважаємо за доцільне і потрібне подати короткі відомості, чи то пояснення про час і приводи що викликали її походженн я,—починаючи з „Мемуарів".

Incipi Rpmae 14/26 Januarii anno 1897 (An. natus LXIII) І. Антропологія.

Розпочато ці спомини, як бачимо, 26 січня 1897 р. Саме тоді В. Б. Антонович одержав з університету спе- ціяльне відрядження для праці в Ватиканському архіві, де мав вишукувати документи про Хмельниччину і взагалі про польсько-українські відносини та українські справи XVII в. В тому архіві не можна було працювати щодня, бо його зачинено кожного найменшого свята, а таких святочних днів у католицькій церкві щонайменше 2—r-з на тиждень.

Отже маючи доволі вільного часу, оповідаючи мені різні епізоди з свого давнього життя, В. Б. здався на моє про­хання зафіксувати все те на папері. Заголовка до них не дано; тільки на початку рукопису зазначено: Антрополо­гія, та місце і час, коли їх розпочато. Написано їх тим ра­зом небагато, тільки 7 карток (14 сторінок), бо саме тоді почались інтенсивні зносини та листування В. Б. з Москов­ським Археологічним Товариством у справі майбутнього XI археологічного з’їзду в Києві, куди його було обрано на голову підготовчого Київського Комітету. Повернувшись до Києва на початку травня того ж року, В. Б. енерґійно взявся до організації з’їзду, крім того занявся різними громадськими українськими та університетськими справами. Несприятливі обставини київського життя, напружена праця, нарешті, страшенна перевтома після археологічного з’їзду, тяжка сердечна хвороба — все те відбирало сили, позбавляло того спокою, що був потрібний для складання спогадів про бурхливі ранні часи життя, повні такого надзвичайно великого, багатого значення для тих, хто їх перебував, виробляючи принципи національного та громад­ського життя для себе, і тих засад, що стались провідною ідеєю і для перших поколінь їх наступників.

*" Тільки аж за три роки, опинившись знову за кордоном, далеко від „любезного отечества з усіма його прелестями", як сам казав, узимку 1900 р. в чудовій Катанії, куди він виїхав уже цілком засуджений лікарями, ледве живий, В. Б., трохи одужавши, береться до продовження і своїх спогадів. Тут він пише дальші розділи, які сам зазначає заголовками: ContinuaviCataniae 15/28Decembr. 1900. 2) Д и т я ч і спо­мини (1834 —1840). 3) Дальші дитячі спомини (Наука домашня 1840 —1844)’. — Всього разом, з першими, 24 картки (48 сторінок). Писано їх на 6,аркушах білого (тепер пожовклого) паперу, складеного в чвертку тоненькими зшит­ками з марґінесами, на яких дописано чимало великих додатків. В однім місці, де оповідається про євреїв та про Славутську справу, додано піваркуша звичайного пошто­вого паперу; обидві сторінки в ньому заповнено без нуме­рації. Картки в зшитках понумерував сам автор через сто­рінку, як звичайно в його рукописах^ ■

Самий початок власноручних спогадів, те що писано в Римі, В. Б. писав фонетичним правописом того або трохи ранішого часу, правописом, який викликав велику боротьбу поміж старшими (староруси) й молодшими (радикали), пар­тіями в Галичині, а почасти і в нас на Україні, і який він принципово визнавав за логічний і тому справедливий. Так написано перших, 7 карток; проте вже на шостій авто­рові, як видно, надокучає йотування і в нього поволі про­ривається простіший правопис¹)·

Таким, звичайним в той час правописом, писано в Ка­танії другий розділ, продовження спогадів з вищезазначе­ними заголовками.

Власноручні спомини в чотири місяці по смерті автора, надруковано в „Літерат.-Науковому Вістнику" (Київ 1908 р кн. VII—VIII); там вони уриваються на половині фрази, на слові „пам’ятаю"... (стор. 31 нашого видання). Кінець те­ксту, написаний на окремому аркуші, мабуть загубився або в редакції, або в друкарні, бо в ориґіналі, який збе­рігся до цього часу,’цей уступ цілком закінчено і так само було подано в копії до редакції „Вістника". Тепер подаємо й ці останні рядки з власноручного тексту автора: „па­м’ятаю, що тоді я познайомився з творами Міцкєвіча й особ­ливо зачитувався перекладами новогрецьких пісень Ходзька, де боротьба греків з турками дуже мене інтересувала". На цьому кінчається власний рукопис автора, а разом і спо­гади про дитячі літа^{[5] [6] [7]).}

Наприкінці 1907 р. і на початку 1908 р. на прохання остан­нього видавця „Киевской Старины" (що виходила тоді під назвою „Україна") та кількох старших громадян: М. В. Ли­сенка, І. Л. !Прага, К. П. Михальчука, О. В. Юркевича, В. Б., вже тяжко хворий та докраю знесилений, згодився диктувати свої спомини, хоч і не був з того задоволений,

бо завжди звик сам писати; тому виходило воно мимоволі трохи суховато та примусово,, бож треба було говорити обов’язково в призначені дні та години, не зважаючи на настрій, ані на стан здоров’я; але сам уже не мав сили, щоб взятися до писання..

Так двічі на тиждень приходив секретар журналу’,.Україна" і йому диктував В. Б. дальші спомини. Писано їх на цілих піваркушах лінованого паперу з половинною марґінесою (pagina fracta), щоб автор міг, переглянувши, писати свої додатки та примітки. Професор перечитував їх, але вже нічого не додав. Так складено дальший текст, що видрукувано в книжці IX „Л.-Н. Вістника" 1908 р. під заголовком: Польське суспільство на Україні. Подорожі по Україні. Суд і початок Української· Громади ’).

Як зазначено і в першому виданні (Літ.-Наук. Вістник 1908, кн. IX), заголовків розділам у рукопису не було дано; зробила те сама редакція „Вістника" з власної ініціятиви; тільки останній заголовок ΥΠ—„Початок Української Гро­мади" — даний самим автором. Писано·цей текст звичайним правописом, що вживався того часу. ^ι

В VI розділі, якому редакція „Л.-Н. Вістника" надала заголовок „Суд", друкований текст уривається на половині слова „думки" (стор. 59 цього видання). Дальшу частину

^l) Та частина мемуарів, що була диктована, може, власне, через те

і не являє з себе послідовного зв’язного оповідання; вона має характер переважно епізодичний, бо справді щоразу пригадувався і подавався той чи інший епізод із споминів за студентські часи, властиво вже за повтор­ного студентства В. Антоновича на історично-філологічному -факультеті, себто 1855 — 5_t8 рр., коли вже організований був гурток т. зв. хлопоманів— Українська Громада. Оповідання подається в дуже скороченій формі: тільки побіжно згадується, що за діяльністю їх пильно слідкували єзу­їти, яким відомі були і літературні збірки гуртка,. і зміст рефератів, що на їх читано, і рукописний журнал, і семирічна школа, взагалі вся. їх внутрішня робота протягом кількох літ. Все те, зведене докупи як. про- паґанда коліївщини, нарешті призвело до дворянського суду над авто­ром, що скінчився нічим, а тоді вже польське панство звернулось до уряду по захист та оборону.., - ·

Всі ці факти, надзвичайно важливі в житті громади та, цікаві для нас, диктовано, на жаль, в більшому скороченні, порівнюючи з попереднім власноручним текстом автора...

рукопису, що писано за тиждень перед смертю В. Б., так добре сховано в часі похорону, іцо відшукано було аж черві довгий час. Її надрукував В, В. Міяковський в „Україні" 1924 р., кн. 1—2 під заголовком: „Нові сторінки з автобіографії В. Б. Антоновича. — Дворянський суд над хлопоманами. Політичні процеси і догляди поліції.—Поча­ток Української Громади", останній передруковано з „Літ.- Наук. Вістн.“, 1908, кн. ЇХ,— там ця частина міститься на дев’ятьох сторінках. ‘

Як бачимо з початкового власноручного запису, спогади було задумано в широкому та глибокому ^маштабі і роз­почато їх з антропологічних відомостів про своїх предків. В. Б. накреслив був для дальшого тексту конспекта, за ■своїм звичаєм дуже лаконічного, по два — по три слова, мало зрозумілих, часом загадкових для сторонньої людини, але повних глибокого змісту для нього самого та його найближчих товаришів; пригадував та зазначав чимало прізвищ, епізодів, характерних виразів, тощо. Записну книжку з тими нотатками та накресленим планом спогадів по смерті автора взяв був К. П. Михальчук, єдиний в Ки- ■єві з найближчих та найдавніших товаришів і співдіячів В. Б., для якого кожне слов.о там було так само зрозуміле, як для самого автора, щоб поволі додати до того свої пояс­нення та доповнення; але, на жаль, надмірна праця (переван­таження, як тепер кажуть), що спричинилася до його смерти не дала здійснити цього наміру, і по Смерті його не можна ■було відшукати тої дорогоцінної книжечки.

Подаємо тепер повний текст споминів, і власноручний, і диктований, без ніякої зміни щодо мови, додержуючись тільки сучасного правопису.

Як бачимо з підзаголовку „Антропологія" автор почи­нає свої спогади, виходячи з наукової теорії атавізму, та пристосовуючи її до свого походження. Атавізмові, себто природженим рисам, нахилам і здібностям, цілій моральній дідизні, отриманій від предків, автор надає найбільше, хоч і не фатальне, неминуче значення, тому й зазначає його в найкращому разі максимальною цифрою 75^o∕o∙ Як коректив до всього природженого, за його схемою,

зостається 5 —10% на виховання і, в найкращому разі, до 15% навласну ініціативу людини,—разом 25%. — Виходячи з власного прикладу автора, можна не цілком погодитись з таким розподілом морального майна висококультурної людини. Ми бачимо з мемуарів, яка могла бути природжена- дідизна з такої расової та станової мішанини предків, та ще до того й такого не дуже доброго початкового вихо­вання. На його щастя допоміг йому відомий антропологіч­ний закон, за яким метиси звичайно виходять ліпші за своїх безпосередніх предків.

Дальше виховання під впливом ідейного і розвиненого= батька, а до того ще й своя власна міцна й уперта івіція- тива, яка му сіла налічувати значно більше відсотків, до­помогли йому виробити ту моральну істоту, яку так ви­соко цінили однодумці, не могли не шанувати й супротив­ники, не кажучи вже про його високий науковий авторитет.

Перші підвалини його відомої добрості і любови до людей покладено ще в перших дитячих роках лагідним впливом його баби, Кароліни Рурської.

II. Зараз після мемуарів, як безпосереднє їх продовження,, іде власноручний лист В. Антоновича, писаний у відповідь на запросини адміністрації 2-ої Одеської гімназії, що звер- · нулась до свого колишнього учня з проханням, з нагоди ЇТ 50 літнього ювілею, 1) подати відомості за себе і за своїх колишніх товаришів і 2) прибути на урочисте ювілейне свято. В. Б. відповів листом доволі довгим; в ньому пода­ються деякі відомості про педагогічний персонал гімназії, про його вплив на розумовий та моральний розвиток учнів; далі короткий curriculum vitae його самого і короткі ві­домості про дальшу долю декого з товаришів гімназіаль­них. Сам він на ювілей не міг прибути.

Цього листа було вміщено в ювілейному виданні „Пя­тидесятилетие Одесской 2-й гимназии". Одеса 189.8. Вдруге- оголосив його Т. Слабченко в „Записках Іст.-Філ. Відд. ВУАН", кн. XV, ст. 211 — 213, знайшовши ориґінал в архіві тої гімназії. Як додаток до цих двох автобіографічних матеріялів, дружина покійного автора подав декілька при­міток та відомостів, що пригадує з його оповідань про=

XXlV

його батьків і родичів, про моральний вилив на нього з боку І. М. Джідая, про життя в Одесі і науку гімназі­альну, бо саме цього періоду він не встиг розвинути в своїх власних мемуарах, перейшовши одразу до сту­дентського життя в Києві. До цього додаються теж короткі біографічні відомості про тих його товаришів та про інших осіб, що згадуються в „Мемуарах". Все те подається як доповнення, також мемуарного характеру, до споминів і ма­теріялів самого автора.

На жать, не збереглося ніде — ні в самого В. Ahtoho-. вича і ні в кого з його товаришів, навіть в жандарм­ських архівах, ані примірника того credo чи того огля­ду його переконань, складеного в часі напруженої бо­ротьби з польсько-шляхетським суспільством, що зформу- лював він сам і про який згадується в розділі під заго­ловком „Суд".

Огляд той в рукопису доволі широко розповсюджено було поміж громадянством і, нарешті, причйтано його, як найголовніший пункт обвинувачення в часі дворянського суду („Мемуари", ст. 48).

Не маючи того цікавого матеріалу, як безпосереднє про­довження обґрунтованого викладу переконань автора, по­даємо слідом за мемуарною частиною дві найперші дру­ковані статті В. Антоновича; уміщені в журналі „Основа", про які сам він згадує на стор. 60. Для обох їх зовнішнім приводом була полеміка досить популярного в свій час польського письменника Зенона Фіша (писав під псевдонімом Тадеуша Падалиці); в дійсності ж були вони мабуть ви­кликані цілою тою шляхетсько-єзуїтською аґітацією проти групи молодих хлопоманів, що розбили національну та громадську єдність польських ґмін в київському універ­ситеті і непокоїли польське суспільство краю.

Тепер для нас можуть здаватись не такими вже важ­ливими своїм значенням всі ті виступи,,Biblioteki War- szawskiej" і самого Падалиці, та не так воно мусіло бути за тих часів, коли були інші форми клясової боротьби; коли в Києві, центральному місті краю з його новим уні­верситетом, було дуже багато поляків та єзуїтів; вони всіма -способами агітували за спольщення культурного і полі­тичного життя краю, готуючи кадри до майбутнього пов- -стання, сподіваючись затягти до нього і місцеву студентську молодь, і навіть ширші селянські маси. Тому і змушена була ця група молодих „хлопоманів" рішуче одмежуватись від тої агітації сама за себе, щоб не підсилювати панського елементу па Україні з його шовіністичними класовими тенденціями, а ще більше, щоб не попустити його зводити селянську масу.

IIL Перша стаття — допис під заголовком: „Что об этом думать?" — Письмо к редактору из Киева (4 июля 1860),— надрукована в „Основі" 1861, липень, ст. 7 —13.

.IV. Друга— „Моя исповедь". — Ответ пану Падалице по поводу статьи в VII книжке,,Основы" „Что об этом ду­мать?" и письма пана Падалицы в X книжке. — Вона була, як зазначав автор споминів, останнім голосним актом його розриву з польським суспільством. Ця його яскрава „Спо­відь", являючи з себе таке щире, міцно обґрунтоване credo, мала одночасно значення вислову національно-громадського переконання і життьової програми для цілої груди молоді, що разом з Антоновичем одійшла від польського шляхетства. Таке саме значення мала вона протягом довгого часу, кількох десятиліть, і серед нашої української молоді, бо кожний, хто тільки читав її, слідом за автором ставав перед судом власної совісти і діставав од неї для себе життьові дирек­тиви. : Вислів того переконання і тої програми такий •сильний та обґрунтований, що не потребує жадного ко­ментарій..

V. Далі, в порядку хронологічному, подаємо два вірші, щощисані замолоду, на початку 1860-х років, і третій, хоч значно пізнішого часу, ув’язаний з першим своїм сюже­том. „Весняне сонце над степам и“... початок довшої, як малося бути, поеми з часів Хмельниччини, являє з себе ще не оброблену чернетку, писану олівцем з багатьма по­правками й закресленнями. Як,бачимо з цього початку, плян поеми досить складний і цікавий; на жаль, акція •уривається майже напочатку. В рукопису не дано заго­ловку, тому позначаємо її словами першого рядка. Як можна переконатись із письма рукопису, писано його, правдопо­дібно, наприкінці 1850-х або на самому почктку 60-х ро­ків, напевно раніше за того вірша, що надруковано 1863 р. під заголовком „З колишнього*', бо в цьому першому ба­чимо ще ніби до певної міри ідеалізований образ козаць­кого життя. Може єсть то вплив творів. М. Чайковського, про який згадує В. Антонович в'своїх споминах (стор. 31), кажучи, що образи Чайковського ніколи в ньому· не стер­лись, положивши перші підвалини українофільства.

: Подаємо цей уривок не на зразок першої-літературної «спроби, а на зразок того, як уявляв собі > автор суспільні відносини тих часів, тим більше, що з. інших його писань -того часу або з тих рефератів, що зачитувані були на збо­рах першої Української Громади, що про них побіжно зга­дує автор у своїх споминах (стор. 51), на жаль, не зберег­лось нічого. Можемо лише зазначити, що образ старої козачки, сотникової Скороденкової, взяв В. Б. з своєї ба­буні, Кароліни Зубовської (за чоловіком Рурської), яку він повік вважав за найідеальніший тип жінки: поперше, ста­ренької, подруге, безмірно лагідної і доброї до всіх, роз­судливої, порадливої і працьовитої.

Дальший в хронологічному порядку вірш—„З колиш­нього"; під таким заголовком умістив його сам автор у львівському журналі „Мета" (1863, ч. III, ст. 179) за під­писом В. Маринчук. Поділено його на дві частини — ко­зацтво і гайдамацтво. Тут уже цілком виразно виявляється¹ його викристалізований погляд на упривілейований стан козацький, що завжди має підтримку з боку посполитого люду, завдяки йому набуває великої сили і слави і, на­решті, зникає тому, що старшина дбала тільки про свої,власні класові інтереси, не хотіла ділитися з братами— з масою козацтва і поспільством — своїми здобутками й до­сягненнями, навпаки, намагалась покріпачити їх; далі ви­являється його погляд на гайдамаччину, як на останній прояв народнього змагання до волі й громадської правди.

Нарешті, йде початок історичної поеми, без заголовку, що має темою облогу козацького війська.та^ останні бої на Стариці. Писано його влітку 1885 року в славетній ■столиці старовинного світу, в Римі, куди університет вирядив В. В. лікувати початок сухот. Там на кожному кроці не розминешся з найцікавішими пам’ятками всіх часів і культур, починаючи з первісної, потім найдавнішої латинської, так званої клясичної, і дальших послідовних епох аж до сучасної. "

Під впливом живих міцних вражінь цих пам’яток склав­ся той початок поеми. Автор не дав їй заголовку; пи­сано її зразу набіло, без виправлень, але тоді написано було дуже мало, тільки заспів та перший початок самої дії, — бо вже трохи одужавши він весь свій час присвя­чував на огляд римських пам’яток, вертаючись додому тільки на ніч на відпочинок. З поворотом до Росії він теж не брався до її продовження, тому що не було вже того настрою там, де панували інші інтереси та несприят­ливі умови громадського життя; не було на те вільного· часу, ані потрібного спокою.—Як бачимо, всі три вірші писано на теми з історії козаччини та гайдамаччини, як виявів народнього змагання до спільної громадської волі і соціяльної правди. Такий самий характер виявляють і інші початки літературних п’єс, що їх буде уміщено в останньому томі цього видання. _l

VI. Стаття без заголовку в рукопису; так само її було надруковано в газеті „Киевлянин", 1866 p., № 100 за- підписом — Владимир Антонович. Виходячи з її змісту,, редакція надала їй заголовок „Пояснення' на наклепи Й. Огризка". Самий зміст цього наклепу автор подає до­кладно в тому розділі „Мемуарів" (ст. 54), де оповідається про допити на слідчих комісіях в наслідок численних доносів з боку польського панства та декого з тих поля­ків, яких уже було притягнено до відповідальносте за у часть- у повстанні 1863 року. Іосафат Огризко свідчить, що Анто­нович перший написав статтю в „Основі" в січні 1861 р. — „Против польского движения..." Те свідчення, πoπepme_r не вірне, бо в „Основі" перша стаття Антоновича вийшла, в липні 1861 р., друга, „Моя исповедь", вийшла в січні 1862 р.; подруге, воно цілком не правдиве і умисно _v тен­денційне тому, що писано їх обидві не проти польського руху, себто революційної конспірації, а, як бачимо з самого їх тексту, — у відповідь на єзуїтський виступ Падалиці та проти польського націоналістично-шовіністичного на­прямку в нашому краї, проти тенденційних шляхетсько-^[8] класових інтересів польського панства. Такої самої варто- OTH і всі інші його свідчення, цілком спростовані Антоно­вичем, як бачимо з тексту цих пояснень.

VII. Про українофілів та українофільство. Приблизно до того ж часу (може навіть трохи раніше) належить уривок, вірніше початок, бо тільки перший розділ, ширшої статті про українофільство, також без заго­ловку в рукопису. Папір і письмо ранні, початку 60-х років, такі самі, як і в попередніх статтях. Як бачимо з ар­гументації автора, писано її в найближчі роки по знесенню кріпацтва. Цей розділ більш-менш закінчений; в ньому подано спростовання на більшість пактів обвинувачення проти так званих українофілів. Дальший розділ уривається на першому ж рядку: „Мы в состоянии указать на две по- ■будительные причины такого рода..."

Оскільки можна дослідити з самого змісту статті, пи­сано її з приводу ворожих виступів та інсинуацій прбти зовнішніх ознак українства серед місцевої інтелігенції,— насамперед в „Вестнике Юго-западной и Западной Рос­сии", що виходив у Києві в 60-х рр. за редагуванням К. Говорського і мав офіціозний державно-русифікаційний напрямок; переслідуючи, як загрозу українського сепара­тизму і польської інтриґи, щонайменший прояв будь-яких місцевих особливостей. Лінію такого самого цькування продовжував у Москві офіційний орган — „Русский Вест­ник", видання Каткова.

Можна припустити, що ця відповідь, не зважаючи па заяву автора, що він „зважився aux risques et peri Ies “ (себто на свій страх) висловити свою думку про укра­їнське питання, все ж таки мабуть не мала характеру тільки персонального виступу з його боку: знаючи його фолю в товариському гурті київської української Громади перших часів ^,), ми думаємо, що її було розпочато, може,

за дорученням Громади, в кожному разі з її відому, потім зачитувано й обговорювано на товариських зборах і не за­кінчено з невідомої нам причини. Такої статті друкованої ми не зустрічали за підписом Антоновича ані під псевдо­німом; тому було оголошено її разом з другим уривком та­кого самого змісту (писаним далеко пізніше, ширше· і глибше розробленим) в „Україні" 1928 р., кн. 6, під одним спільним заголовком: „З невиданих рукописів В. Антоно­вича" № 1. З огляду на¹ зміст цього уривку подаємо· його тут під нашим власним заголовком: „Про укра­їнофілів та українофільство", тому що він виразно ма­лює становище цілої групи тодішніх свідомих українців, які, допіру перетерпівши від доносів з боку польського· шовіністичного громадянства, звернули на себе пильну увагу, підозріння і напади ще гіршої численної зграї охочих людей, що після інсурекції 1863 р. всюди го­лосно виявляли себе, Як представників та оборонців са­модержавної ідеї, як підпору влади та офіційного „истинно­русского начала" в цій країні. І вся преса того табору, починаючи з „Вестника" Говорського, аж до вельми впли­вового „Русского Вестника" Каткова, на всі голоси, вигукувала що „край этот русский, русский, русский", себто великоруський, звертаючи увагу уряду на кожного, хто тільки насмілювався виявити своє місцеве націо­нальне обличчя. ~

Таке становище для проводирів української культури триває, почавши з 60-х рр., майже протягом цілого півсто­ліття, викликаючи, коли була змога, скромні спростування' у вигляді то наукового досліду, то науково-обґрунтованоГ публіцистичної статті або мистецького твору з боку того чи Іншого відомого українського діяча. Не всі ті статті побачили світ, — більшість загинула в цензурі; дехто з авторів так: чи інак потерпів за свою спробу. З таких статтей В. Анто­новича подаємо дві, що зостались не закінчені в рукопису: перша — вищенаведена й друга, що теж була надрукована разом з нею в „Україні" 1928 р.,кн. 6 під одним заголовком, за № 3. Її подано в цьому томі (число XVII) (ст. 238 — 242)· під заголовком від редакції: „Погляди українофілів".

Коли нагадаємо хронологічну дату лершої та, нарешті,, останньої, офіційної вже записки до комітету Міністрів — „По вопросу об отмене стеснений малорусского печатного слова" (1905), то матимемо факт вельми виразний для громадської характеристики В. Антоновича, який, виро­бивши собі тяжкою боротьбою ще замолоду міцні переко­нання разом з основними засадами громадської, діяль- ности, незламно і непорушно керувався нимп до кінця віку, — і разом з тим факт вельми сумний, що свідчить про надто млявий та повільний розвиток громадської думки так на Україні, як і поміж російською інтеліґен- цією, коли протягом майже півстоліття доводилось одна­ково полемізувати з тим самим явищем,· проти тих са­мих обвинувачень і нападів з боку та® званих темних сил місцевих та російських.

Обидва вищезазначені уривки збереглись у вигляді запису, не виправленого з зовнішнього погляду. По­даємо їх буквально, як цікавий зразок того, як міня­лись протягом часу правопис і пунктуація в писанні В. Антоновича. \.

VHL До цієї ж групи статтів публіцистичних, такожнеза- кінчених, напевне викликаних потребою свого часу, досить зрозумілою, хоч і невідомою нам з певністю, належить теж початок ширшої статті, з заголовком од самого автора: „Общественная сатира в нашей провинциаль­ной прессе“. Час, коли її складено, невідомий, але письмо оригіналу і деякі подробиці в тексті, як, напр., псевдоніми місцевих газетних фельєтоністів, дозволяють припустити, що писано її при кінці 70-х або на початку 80-х років, мабуть для якоїсь місцевої газети, може для „Київського Телеграфа", або, ще більше правдоподібно, для „Труда", що виходив під редагуванням О. О. Русова 1881— 1883 рр. У складі редакції і серед співробітників був дехто і з-по­між членів Громади, близько стояв до неї й Антонович. Стаття спрямована, видимо, проти „Киевлянина", де на той час становище· видатного критика й сатирика займав чо­ловік талановитий і навіть відомий з поважних науко­вих праць у виданнях Київської Археографічної Комісії І. П. Новицький, колишній член Громади (од якої відійшов згодом до іншого табору), так званий Індрик або Жовтий Ip. {себто рудий), чоловік цілком позбавлений всякої етики 1 в літературі і в життю. Так, він за платню від рядка полемізував не тільки з аби ким, а навіть і сам з собою під різними псевдонімами, хоч і виявляли його дотепність та гострий язик.

IX.. Допис під заголовком „Министерство графа Д: А. Толстого" („Правда", Льв., 1880, кн.I—III), що мав темою злободенне пекуче явище, не потребує жад­ного коментарія, остільки він є конкретний та виразний. Люди того часу добре пам’ятають, Яку надзвичайно ве­лику радість серед громадянства викликала та зміна міністра народньої освіти. Був то справді світлий день для цілої інте­лігенції од старого до малого. Мусимо тільки зазначити, що дата — Кам’янець-Подільський, так само як Мадрид в -дальшій кореспонденції, в цілком фіктивна; її прибрав автор з огляду на небезпечні умови свого офіційного стану.

Писано його в Києві, тут же і подано до редакції „,Правди" за підписом Д-ж-в. Підпис — Володимир Анто­нович зазначено у власному примірнику київського ре­дактора „Правди", О. Я. Кониського, що вже з обов’язку повинен був знати всіх авторів з України, тим паче з Києва, одержуючи від них матеріяли для журналу. Він збірав і редаґував усі ті рукописи, по своєму виправляв мову авторам, зазначаючи собі всі псевдоніми, і тоді вже надси­лав усі тексти до Львова.

Мусимо теж відзначити прикрий наслідок того редагу­вання для самого викладу обох дописів'та для індивіду­ального стилю автора.

X. „Произведения Шевченка, содержание ко­торых составляют исторические события". Вла­стиво то не була писана розвідка, а тільки усна доповідь на великому прилюдному засіданні Історичного Товариства Ηecτopa Літописця 1. Ill 1881 р. з нагоди 20-і роковин смерти поета подав її В. Антонович живим словом, як звичайно, ■без жадного запису. Дуже цікаво бачити, як підійшов істо-

рик-ф'ахівець до творів поета і як зійшлись обидва ці автори в основних положеннях і поглядах. — Записали ту допо­відь майже дослівно, наче з стенографічною докладністю, ■секретар Товариства проф. Μ. П. Дашкевич і репортер газети „Труд" і так її текст надрукований однаково в „Чте­ниях в Ист. Общ. Нес. Летоп.“,кн. II (Київ, 1888)^,) і „Труд", 1881, № 10..

XI. „Польско-русские соотношения XVII b. в современной польской призме". (По поводу по­вести Г. Сенкевича „Огнем и мечем"). Є то докладний критичний огляд — рецензія першої частини відомої три­логії Сєнкєвіча. Проте містимо її в цьому І томі, так само як розбір праць М. Дубецького і Корзона, вилучаючи їх.з-поміж інціих критичних рецензій, що підуть у даль­шому VIII томі, з огляду на їхній не лише науково-критич­ний, а ще більше публіцистичний характер. Ми бачимо з самої рецензії В. Антоновича, яке загальне, непомірне і нерозважне, надзвичайне захоплення викликав серед поль­ського суспільства і преси, переважно по той бік кордону, самий навіть початок романа,,Ogniem і mieczem". Не будемо -за ним повторюватись, зупиняючись на подробицях.

З другого боку, дуже неприємне враження викликав цей -твір серед української інтеліґенції по обидва боки кордону. Із слів професора М. Кордуби („Україна", 1928 р., кн. 5, стор. 52 — „Зв’язки Володимира Антоновича з Галичиною") довідуємось, яке той роман викликав величезне обурення серед галицько-українського громадянства, що так болюче відчувало (з огляду на свої польсько-українські полі­тичні відносини на галицькому ґрунті) конечну потребу, щоби якийсь авторитетний голос подав належну, рішучу відповідь. Яку живу радість, яке величезне враження спра­вила на всю галицьку інтеліґенцію ця відповідь відомого вченого в одному з найближчих чисел поважного журналу

’) Ця друга книга „Чтений" вийшла з таким великим запізненням через цілковитий брак коштів на видання Т-ва. Тільки 1887 р. куратор Учбо­вої округи Вельямінов-Зернов здобув для нього з Міністерства однора­зове асиґнування, а далі вже постійно призначено певну суму, що разом ■з фондами Т-ва давало йому змогу унормувати свою видавничу справу.

„Киевской Старины” ^,). Чимале враження справила boh¾ і на Україні так поміж своєю, як і поміж польською інтс- ліґенцією. Справила та рецензія подвійне враження 1 в дру­гому таборі — в польській пресі і в громадянстві: навіть одна з більш уміркованнх газет висловилась так, що хоч київський професор певного мірою й має рацію, „ale wszakze nieuszanowal Znakomitego talentu", себто газета Оддає поклін і тому, і другому авторові.

Літературна чемність вимагає'—надсилати свою рецен­зію тому авторові, чий твір рецензується; тому вґ Сєнкєвіч дістав від Антоновича відбитку статті з таким автографом:,,Ucraina cum donis remitit ciconiam Polonis^{a [9] [10]) — парафраз цитати з відомої старої байки про польського лелеку, що по весні повертав з Індії до рідного гнізда. Як зазначай сам Антонович, можна було б і не спинятись так уважно над цим твором красного письменства з сусідської літера­тури, коли б не так урочисто прийняло його польське суспільство (пануючі націоналістичні групи), як вираз його сучасної історичної самосвідомости, як останнє слова його патріотичних, національних та громадянських по­глядів., _t}

Це й примусило Антоновича виступити з такою доклад­ною критикою тих поглядів, що панували на протязі всього XVII і XVIII в. і довели, нарешті, Польщу до політичної загибелі, а народові українському завдали стільки кривди та тяжкого лихоліття. Очевидячки, головна маса польського суспільства нічого не забула з тих традицій історичної Польщі і нічого не навчилась з тої науки власної історії, бо й наприкінці XIX в. зосталась на ґрунті тих самих поглядів. — Зазначаючи хиби Сєнкєвіча, Антонович через його голову звертається до пануючих клясів польського громадянства з пересторогою од тої загибельної історичної помилки, од того лютого шовінізму, що ніколи не дав доб­рих наслідків ані в громадському, ані в політичному життю.

Темою для свого твору Сєнкввіч взяв найяскравіший момент величезного соціяльного руху на Україні — пов­стання Хмельницького, і розробив її, виходячи з поглядів тогочасної шляхти, додавши од себе деяких прикрас; він повторює старі традиційні твердження про культурну та колонізаційну місію Польщі на Україні, уважаючи цей край за предковічну польську власність.

Той самий напрямок виявляють майже одночасно з Сєн- кєвічем і два польські історики — М. Дубецький і Корзон. Перший спиняється над історією ранньої козаччини і За­поріжжя, силкуючись навіть накинути їм польське похо­дження—,.з польської колиски". Другий бере останню добу— Коліївщину — з приводу розвідки про неї Я. М. Шульгина. Дубецький, як бачимо з рецензії Антоновича, історик не ви­сокої марки; Корзон—-значно поважніший, але обидва ав­тори повторюють, кожний відповідно до часу своєї теми, той самий мотив про культурно-колонізаційну місію Польщі на Україні та природне дикунство, хижацтво і т. ін. ту­тешнього люду, його непридатність і ворожість до всілякої культури — мотив, що вже став неначе афоризмом в поль­ській літературі..

Отже бачимо ніби певну ув’язку в тенденції тих трьох авторів протягом найближчого часу.

XII. „Три національні типи народні" надру­ковано в „Правді" за підписом Низенко. Стаття являє собою опертий на докладних наукових даних порівняльний огляд і констатування тих найхарактерніших ознак та особливо­стей, що відрізняють три типи національні: українців, ро­сіян і поляків, починаючи з одмін антропологічних, темпе­раменту, родинних відносин, аж до політичних напрямків, науки, мистецтва і т. ін.

Д-р. М. Кордуба каже, що Антонович написав цю статтю для „Правди“, щоб розвіяти всякі сумніви щодо україн­ської національности“, щоби народовцям у Галичині дати зброю в руки до боротьби з „объединителями''. Не маючи рукопису автора, не можемо цілком погодитися з тим твер­дженням, бо, оскільки пам’ятають мої товариші і я сама, тут подано під цим заголовком одну-дві лекції з того при­ватного курсу українознавства, що викладав покійний професор щороку, під різними аспектами, в приватних господах, більше-менше таємно (з огляду на поліційні умови тих часів), в тісному гурті вірних людей з-поміж студентської молоді та своїх ближчих знайомих. З початку 80-х до половини 90-х років він викладав на такі теми^: огляд історичної та промислової географії України, до якої сам накреслив відповідну докладну мапу; порівняльний огляд антропології та етнографії українського народу, історію козаччини, філософію історії, археологію і т. ін.^[11]) Отже і цей порівняльний огляд трьох суміжних народів ми чули навіть не один раз в тих викладах.

В. Б. Антонович викладав тільки живим словом, без жадних записів, окрім маленького конспекту, що складався з5 — 6 окремих слів. Кожну лекцію записувало декілька слухачів, потім зводили свої записи докупи, складаючи спільний, по змозі, повний текст; іноді подавали його про­фесорові на перегляд і поправку. Так склався між іншим і той відомий курс — „Виклади про часи козацькі", ви­даний заходами Сімовича в Галичині, що подається в дру­гому томі нашого видання.

Отже одну виїмку з того циклу української антрополо­гії та етнографії О. Я. Кониський, що теж належав до гурту слухачів, надумав надрукувати в „Правді", як вельми ґрунтовний арґумент щодо українсько-польських та укра­їнсько-московських відносин на галицькому ґрунті. Тут проведено паралель поміж українською і польською на­родністю, з одного боку, і російською — з другого, як між трьома найближчими галузями слов’янства, при чому укра­їнська являє тип середній поміж ними, поминаючи біло­русів, бо для них не було ще опубліковано потрібного ан­тропологічного матеріялу. На жаль, всі тексти, шоз України надсилались до „Правди", спочатку переходили в Києві редакцію Кониського, а він вважав за свій редакторський обов’язок виправляти мову кожному авторові. Антонович говорив, звичайно, мовою,правобережною, потроху з до­мішкою виразів з латинського кореня. Кониський, з роду чернігівець, великий пурист мови лівобережної та разом з тим і галицької, пильнував перед усім чистоти виразу, не скрізь точно передаючи думку автора в усіх її відтінках; тому помічається часто непотрібне „многословие" і навіть неясність. Коли візьмемо до уваги, що другу таку редакцію знов переводили у Львові, надаючи українській мові га­лицького кольориту, то стає зрозумілий той важкуватий стиль, подекуди трудно зрозумілі вирази, часом неначе щось опущене в тексті, і цілком затемнено думку автора; Порівнюючи, напр., стиль і мову „Мемуарів", що сам автор писав українською мовою так, як думалось, хоч і не було оброблено до друку, не можемо не визнати, що таке по­двійне редаґування без участи, часом навіть без відома автора (як довідуємось хоча б з передмови Сімовича до ви­дання „Бесід про часи козацькі"), сталось не на користь, а, навпаки, на велику шкоду для тих статтів В. Антоно­вича, що їх видано в „Правді". Проте, не маючи ориґіналу. мусимо друкувати всі тексти в тому самому вигляді, як їх було, надруковано спочатку.

XIII. Історичні байки п. Маріяна Дубенького (за приво­дом праці про цочаток Запоріжжя)—надруковано в „Правді", 1888 р., т. І, вйп. II, стор. IlO —116, і вип. Ill, стор. 194 — 203, за підписом П-с-к. (Пасічник). Праця М. Дубецького про „Початок історії Січі Запорозької", що її розглядав В. Антонович, е вияв польського національно-шляхетського шовінізму, опертого на фактах нібито історичних, в дійс­ності ж цілком фіктивних, ніде й ніколи не зафіксованих, що надумав їх сам автор для кращого звеличання поль­ської культурно-колонізаційної, цивілізаторської, добро­чинної місії серед дикого й хижого українського народу, простіше кажучи — польсько-шляхетської влади на Україні. В. Антонович піддав докладній науковій критиці працю М. Дубецького. Після його арґументів з неї нічого не зосталось, крім великого змагання всіма неправдами довести і ствердити історичне право Польщі навіть на Січ Запорізьку.

З зовнішнього боку мусимо зазначити, що з-поміж усіх статтів Антоновича, вміщених у „Правді", ця нещасна най­гірше потерпіла од відомого вже подвійного редаґування мови: місцями (ст. 211 і 215) ніяк не можна дослідити думки автора; треба припустити, що там дещо випущено, і чита­чеві доводиться самому добирати потрібні слова, щоб дійти якогось змісту. В цій статті ніяк не можна пізнати мови Антоновича, такої ясної, конкретної, не многословної. Тут, навпаки, бачимо раз-у-раз такі слова і вирази, яких ніколи, за десятки літ не доводилось чути з його уст, яких не знайти і в його писаннях: можна було би скласти їм цілий реестр.

XIV. „Лист подорожнього"—Мадрід, 12січня, 1889, за підписом Турист.

Насамперед мусимо зазначити, що топографічна дата цілком фіктивна, бо писано листа в Києві на Жилянській ’вулиці; слово Мадрід ужито, може, тому, що самий допис викликано статтею еспанського автора. Підпис Турист до цього часу вважався звичайно за псевдонім М. Драго- манова; отже бачимо, що й Антонович, мабуть, цілком ви­падково, ужив того самого підпису, на що маємо певні докази: 1) В тому примірнику „Правди", що належав.до кни­гозбірні 0. Я. Кониського, а тепер зберігається в бібліотеці. ВУАН, проти підпису Турист рукою Кониського припи- •сано — В. Антонович. 2) Сама я добре знаю і пам’ятаю, коли він писав цю статтю і з якого приводу, а журнал,,El Liberal" раз-у-раз переглядав, разом з іншою закор­донною літературою, в професорській лекторії свого yπi-^ верситету. 3) Добре відоме і в раніші часи, і в 80-х ро­ках змагання Драгомгщова—ширити серед галицької ін- деліґенції знання російської літератури, як дуже бага­тої і корисної для галицького громадянства. Отже, річ цілком неприпустима, щоб Драгоманов міг подати до уваги цього громадянства таку неґативну оцінку тої літе-, ратури, зроблену таким поважним письменником, як Пом­пей Генер.

Антонович, навпаки, завжди висловлювався дуже скеп­тично щодо· російської літератури, підцензурної та поне­воленої, з одного боку, дворянської з відтінком фаталістич­ної нірвани (несупротивлення злому) — з другого, і вважав за пожиточніше для галицького громадянства, що ближче -стоїть до Европи, користатись одразу з першоджерел віль­них, багатих і самостійних європейських літератур. До то­го можемо додати, що П. Генер належав до його улюбле­них авторів і велику його розвідку, про яку тут зга­дується,,,La mort et Ie diable" Антонович привіз собі з Мад­риду ще 1880 р. Ось ті аргументи, що можуть ствердити належність В. Антоновичеві псевдоніму Турист в даному разі..

XV. „Несколько слов г. Корзону". Відповідь з приводу критичної рецензії польського історика Корзона, під заголовком „Нова книжка про Коліївщину", на розвідку Я. M Шульгина. Відповідь цю писано за дорученням редак­ції „Киевской Старины". В самому журналі надруковано її під заголовком „От редакции", без підпису автора. Але всім співробітникам і. читачам його, ширшому громадянству і самому Корзонові добре відомо було, що належить вона леру В. Антоновича, бо, як то кажуть, знати птицю з її льоту. Так само прийняла її і польська преса. А відомий Історик,.професор Олександер Яблоновський, визначаючи цілком справедливість всіх уваг, що зроблено від імени редакції „Киевской Старины", сам сказав Антоновичеві, що на цей раз „dostal ро Ibie Korzonina nieszczQscie slusznie", І дійсно, мусимо підкреслити, що варшавський профе­сор був не єдиний представник такої думки серед поль­ського громадянства як на Україні, так і в самій Польщі. В цей час в ньому вже цілком виразно викристалізувалось дві одмінні течії: перша та, що не вийшла поза свої давні перестарілі традиції, що проти них разу-раз по­вставав Антонович своєю критикою, і друга — нова течія, що виникла майже одночасно з ним та вже в найближ­чому часі по інсурекції 1863 р. серед молодшого поко­ління. Початок до неї поклали між іншим дехто з тої молоді, що навіть брали участь в організації повстання, та якось зостались цілі: або встигли еміґрувати, або не дуже тяжко були засуджені і згодом повернулись із зас­лання. До перших належав і вищезгаданий О. Яблоновський^ колишній студент Київського університету, родом жмудин, що належав до ґміни литовської. Згоджуючись з Антонови­чем, що справа повстання цілком безнадійна, він все ж таки вважав за потрібне підтримувати її, щоб зосталась-,,piςkna kartka w Iiistorji^u (гарна сторінка в історії). Він перебув деякий час на еміґрації в Туреччині, поки зміг повернутись до Росії та реабілітуватись; згодом дістав ка- тедру в варшавському університеті, і відомий з своїх дуже цінних капітальних праць з історії, джерелознавства та географії разом України і Польщі. Далі Вінарський, що по кількох літах заслання повернувся з Сибіру, та ще дехто по обидва боки кордону. Нові течії в суспільстві визначили виразно нове завдання — одкласти цілком до дальшого слушного часу всі давні політичні мрії, не марнуючи на їх здійснення дорогого часу, і зараз же- з усією енерґією взятись до праці органічної — куль­турної та економічно-промислової, до всебічного поши­рення культурного та матеріяльно-економічного розвитку й добробуту в масах людности міської та селянської,, правда, переважно польської. Цей напрямок, дедалі охо­плюючи все ширші кадри польської інтеліґенції, змусив їх на нашому ґрунті знов повернутись до національного питання, в який би то спосіб виробити можливі норми для добрих взаємовідносин поміж різними групами населення,, хоч не в дуже віддаленому майбутньому. Такою нормою міг би бути федеративно-автономний устрій, при нагоді політичної можливости, і вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж представниками інте­ліґенції всіх пригноблених народів Росії. З боку польського- починаються інтенсивні спроби наближення до представ­ників української інтеліґенції, переважно в Наддніпрян­ській Україні; і в цій справі центральною особою знов стає· В. Аніонович, бо до нього найчастіше вдаються представ­ники польських груп, як до посередника поміж ними _j і групами українськими. Щороку прибуває до Києва О. П.’ Яблоновський з Варшави, одночасно і в ролі уповноваженого¹ од групи галицьких поляків. Тод. всеросійські археологічні, з’їзди що три роки дають добру нагоду до нарад поміж федералістами, і в Антоновича закріплюються добрі сто­сунки і з представниками старшого покоління, напр., з про­фесорами Мержинським, Павінським з Варшави, Г. Ocob- ським з Кракова та ін., а з молодших з М. Тишкевичем, Поплавським і багатьма іншими. В самому Києві склалась чи­сленна група українців польсько-католицького походження,, вже з молодшого покоління, що прагнула до згоди і спіль­ної діяльности з українцями. Уповноваженими до постій­них зносин з Антоновичем та його однодумцями були: правник Цезарій Нейман, співробітник „Киевской Старины", В. Висоцький, А. Міхальський, Шванський з Білої Церкви та інші. Такі самі гуртки існували й по інших містах; в Одесі цілу групу поляків було прийнято, як постійних членів, до Української Громади, в Харкові пам’ятаю док­тора Ц. Моравського, давнього товариша Антоновича. Щодо· Галичини, там польське суспільство було менше розвинене, тому провадили угоду з українцями представники куль­турнішої вищої аристократії.—Ті красномовні ювілейні привітання, надіслані В. Антоновичеві од поляків, що не­давно на підставі моїх матеріялів подав академік Д. І. Ба­галій в своїй книжці „Матеріяли до біографії В. Б. Анто­новича", яскраво свідчать про відношення до нього либе- ральних польських груп нашого краю.

XVL Погляди українофілів. Під таким заголов­ком подаємо останній незакінчений уривок з рукописів. В. Антоновича, що знайшовся в його паперах, без заго­ловку од самого автора. Цього уривка,' разом з першим, що було написано приблизно на таку ж тему значно ра­ніше, десь коло полов.ини 60-х років, недавно надруковано ‘в „Україні" 1928 р., кн. 6, ст. 58 — 66. Писано його, так само як і всі інші праці Антоновича, на аркушах, згорнених учетверо. Всього написано ненумерованих сторінок 21; даль­ший текст уривається на половині речення; подекуди ав­тор робить поправки або додатки на полях. Саме письмо автографа та почасти й правопис вже помітно відріз­няється від рукописів В. Б. з 60-х років; воно цілком по­дібне, наприклад, до тих численних копій та заміток, ) шо він' повиписував собі в архіві Інституту Оссолинських у Львові 1880 р., і наближується До письма з дальших so-х років. Уривок цей являє собою початок великої, спля- нованої в широкому науковому маштабі розвідки, поважно обґрунтованої міцними арґументами, опертими почасти на власних спостереженнях автора та переважно на його нау­кових висновках з поля антропології, етнографії, національ­них особливостей та з досліду історичного процесу україн­ського народу. Не може бути сумніву, що складання такої розвідки мусіло бути викликане якоюсь пильною потребою свого часу: може якоюсь новою хвилею адміністративних переслідувань та утисків, абож, навпаки, якоюсь тимчасовою полегкістю в громадському житті.

Навіть у такому незакінченому вигляді цей уривок може сам бути сюжетом для цілої окремої розвідки — стільки він містить у собі цікавого й цінного матеріялу до історії розвитку українських ідеологічних демократичних течій,: починаючи з 60-х років. У короткій передмові не можемо детально зупинятись на кожному пакті, на кожному поло­женні, що наводить автор: всі вони остільки виразні та об­ґрунтовані, що найліпше самі за себе промовляють до читача.

, Наше головне завдання буде з’ясувати, по змозі, той -час та обставини, що викликали потребу цієї статті, а та­кож і мету, для якої призначав її автор.,

Насамперед увагу читача звертав велика аналогія щодо порівняння типів українського та російського з погляду ан­тропологічного, етнографічного, психологічного, соціяльно- -економічного та політично-історичного — аналогія з такою «сам >ю арґументацівю у відомій розвідці В. Антоновича „Три національні типи народні" (1888), з одного боку, та з ар­гументами філологічними про українську mobv та літера­туру в відповіді проф. Флоринському під заголовком „К во­просу о галицко-русской литературе" *), 1900 р.— з другого. ■З огляду на те можна було припустити, що розвідку роз­почато десь в пізнішому часі, може на -початку або й коло'половини 90-х років, хоч і виникали деякі сумніви z цього погляду.—Тому редакція вмістила її при кінці, першого тому під заголовком „Погляди українофілів", що надала їй сама за змістом статті.. Згодом, вже в часі друку, з’ясовано й освітлено певні деталі, що дали можли­вість більш-менш докладно і правдоподібно виявити той Час, коли могло бути розпочато цю розвідку, її призначення й ті обставини, задля яких її не доведено до кінця. Відпо­відні арґументи до того беремо з самого тексту розвідки.

Автор почйнав з 60-х років, коли вперше з’являється в ро­сійській пресі термін „Українофільство", що ним офіціозні публіцисти наіменували певну течію серед української ін- -теліґенції, і з свого боку з’ясовує значення цього терміну в розумінні самих українофілів, та їхні переконання, виро­блені на підставі всебічного вивчення свого народу. В даль­шому викладі він згадує про відому Валуєвську забо­рону українського слова, потім перше адміністративне пе­реслідування проти українофілів або хлопоманів у наслі­док доносів генерал-губернаторові кн. Васильчикову з боку польських поміщиків 1860 р. (див. „Мемуари", 48), зазна­чаючи при тому, що протягом 20.років вороги українофіль- -ст ва постійно висували проти нього ті самі три обвину-

¹) „Киевск. Стар.* 1900, кн. З, ст. 396—423. вачення (нажаль, з тих обвинувачень наведено тільки перше, бо статтю не закінчено). Ця хронологічна дата, 20 років, починаючи від 1860 року дає нам першу важливу вка­зівку: вона свідчить про те, що розвідку писано не раніше 1880 р., а може й трохи пізніше. Це саме число — 20 р.— ми бачимо вдруге і в промові професора В. Б. Антоновича до студентів під час великого університетського балю (в лютому 1881 р.), про який ще буде мова далі. Ці його слова наводить покійний професор В. Ляскоронський у своїх спогадах про В. Б. Антоновича, як професора (надруко­вано в „Україні" 1928 р., кн. 6, ст. 75). Другу, вже побічну вказівку приблизно на той, самий час подає згадка автора розвідки про 15 мільйонів української людности, що гово­рить своєю окремою власного мовою. Така кількість україн­ського населення свідчить теж за початок 80 рр., бо 'вже- в 90 рр. статистика налічувала його значно більше.

Маючи таким чином першу хронологічну вказівку, спро­буємо далі з’ясувати ту потребу, що викликала таку роз­відку, і ту мету або той орган, для якого її мало бути призначено. —1881 року почала виходити в Києві газета „Труд", орган української інтелігенції, за редагуванням О. 0. Русова; близьку участь в редакції бравЛ В. Б. Анто­нович. Далі в січні року 1882 вийшла перша книжка поваж­ного наукового журналу „Киевская Старина"; в заснуванні, його і в найтіснішому редакційному комітеті В. Б. теж приймав найдіяльнішу участь.

Алеж „Киевская Старина" мала програм суто науковий, без жадного публіцистичного елементу і ніхто, — ані сам. відповідальний редактор-видавець Т. Г. Лебединцев, ані члени редакції не зважилися б на самому початку компро­метувати видання статтею на таку дражливу тему. Беручи, на увагу зміст розвідки і навіть саму форму вислову, надто вільну й одверту щодо цензурних умов старого режиму,· ніяк не можемо припустити, щоб вона могла призначатись для якогось російського журналу, тим паче для місцевої газети з огляду на її великий розмір і поважний науковий, характер. Отже з’ясувати це питання можна тільки, роз­глянувши докладно деякі факти з київського громадського життя 1880 р. взагалі та з особистого життя самого В. Ан­тоновича зокрема.

Невдовзі перед тим, по весні 1879 р., відбувся в Києві великий політичний процес групи революціонерів; трьох ■було повішено, решту заслано на каторгу. Наслідком того лютували в Києві, як самі знали, генерал-губернатор південно-західнього краю Чертков разом з представниками жандармської влади, Стрельніковим та Новицьким: силу людей різних відтінків ліберального напрямку, між іншими Ά українців, або так званих українофілів, було повисилано з краю без суду, в порядку адміністративному, в місця „столь и не столь отдаленные"..

Тяжко відбився цей напрямок і в житті університет­ському: тут ретроґрадна група старої правої професури всіма способами силкувалася запобігти перед владою, а мо­лодшим, так званим ліберальним, професорам ніяк було й дихати. '

Щодо Антоновича, саме на той час припало йому, вже як ординарному професорові, перше обов’язкове відря­дження за кордон для наукової праці, і там він перебув •од початку аж до кінця 1880 р. (Про це докладніше буде додано далі).

За часу відсутности В. Б. Антоновича, протягом 1880 р., достають вже в Росії певні зміни в настроях суспільного життя: по довгій реакції немов „повіяло на весну“, як тоді говорилось серед ліберальних кіл; хоч до весни, правда, «було ще далеко, бо після лютої зими бралось неначе тільки на першу одлигу, як напровесні.

„Згадується, мов живе, світлий початок 1881 р.; відчу­валось, наче наближення· чогось нового в суспільно-полі­тичному відношенні, чогось доброго, давно сподіваного; від­чувалось, що наближається перемога правової сили та по­рядку замість урядовницької сваволі та „усмотрения*¹, що всім уже до краю допекло. Молодь університетська жадібно хапала кожну звістку про те й перебувала в підвищеному настрою духовому**. Такими словами малює цей момент -один із сучасників, проф. В. Г. Ляскоронський („Україна**, 1928 р., кн. 6, стор. 74). '

Суспільство наче віджило, сміливіше заговорили земства; по університетах закипіло студентське життя; і в київ­ському університеті реакційного напрямку права професура, притихла і вщухла, а ліва підвела голову і використавши, нагоду. перевиборів за часів ' відсутности В. Антоновича,, його обрано й затверджено на декана історично-філологіч­ного факультету.

Алеж найвидатнішим, величезного значення реальним фактом у київському житті було переведення сенаторської ревізії незаконних вчинків генерал-губернатора Черткова, й усунення його з посади. Був то час, так би мовити, напе­редодні конституції, що її не то вже сподівались, а навіть- з певністю дожидали ліберальні групи суспільства: хоч би якоїсь куценької, бо справжньої великої годі було ще споді­ватись. Ширились чутки, і сам сенатор Половцев, що пе­реводив ревізію, не заперечував того, що акта конституцій­ного вже складено, може навіть підписано й видрукувано, тільки його оголошення зволікають реакційні впливи з одного боку, а з другого — в урядових сферах дожидають найвід- повіднішого моменту до такої урочистости. Оголошення того акту ліберальне громадянство з певністю дожидало на, 19 лютого, роковини знесення кріпацтва, але той день ми­нувся без маніфесту і всі стали дожидати найближчого, відповідного моменту.

Тим часом сенатор Половцев, бажаючи докладно обізва­тись з місцевою громадською думкою і настроями в лібе­ральному громадянстві, розпочав широкі зносини з представ­никами різних груп і напрямків м. Києва, між іншим і з лівою професурою, особливо з тими дванадцятьма, що- їх Чертков був призначив на заслання з Києва, та ще не встиг повисилат.и. Половцев доволі часто запрошував їх до себе на розмову й нараду і сам відвідував їх. В наслідок тих зносин він дав дозвіл на одправу урочистої панахи іи по Шевченкові в Софійському соборі, чого НІКОЛИ не бут вало раніше, та на прилюдні роковини його пам’яті в залі Мінеральних Вод; нарешті, дозвіл на великий урочистиа баль на користь незаможних студентів у самому будинку університету.

Цей дозвіл, під запорукою найпопулярніших професорів, як особливий акт довір’я до студентів, викликав надзви­чайну сенсацію не тільки тут на місці, а й далеко поза Києвом; з ближчої й дальшої провінції прибуло чимало · видатних громадських діячів, колишніх студентів київського університету, що бажали взяти участь в тій урочистості.

Сенатор старався ґрунтовно обізнатися з українським питанням, з ідеологією й завданнями української інтеліген­ції, з народніми потребами, перед якими от-от вже мали розкритись конституційні перспективи. З свого боку він брався освітлювати та обстоювати всі ті відомості у відпо­відних урядових сферах столиці. Правдоподібно, або сам він побажав мати в руках докладну пояснювальну записку щодо так званого „українофільства", як матеріал для його обстоювання; або може київська Громада, з тою самою ме­тою, з власної ініціативи доручила складання такої записки Антоновичеві, тим більше, що з-поміж українців Половцев найчастіше розмовляв з ним та з 0. Ф. Кістяківським і перед їхнімй будиночками на Кузнечній вулиці нераз можна було бачити його повіз. ■

Пробуваючи дуже часто в родині Антоновичів, я була в курсі багатьох громадських справ, знала й про ту записку, що складав В. Б., хоч її він не оголошував, бо ще не закінчив.

Так стояла українська справа аж до кінця лютого 1881 р. — 1 березня увечорі надійшла урядова телеграма про вбивство Олександра її, а другого дня Половцев, проща­ючись з українцями, що прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер вже на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта ре­акція, а сам він мусить якнайшвидше вертатись до столиці -

Ось тим то ця записка й зосталась не закінчена, бо ми­нулася вже її потреба, а розпочато її в лютому 1881 року. Тому що її ніколи не зачитувано, я й не могла пізнати її з рукопису, а сам В. Б. ніколи вже не згадував про неї. Отже тепер, обміркувавши докладно всі обставини, можна визнати напевно, що в цім автографі ми маємо початок тої самої пояснювальної записки, що не дійшла до свого •призначення. Таким чином маємо відомості і про призначення -самої розвідки, і про час, коли її писано. За це свідчать усі дані: і широко поставлене та освітлене українське питання, і надто вільне висловлювання з погляду тогочасних цензурних умов, і всі вищенаведені арґументи, аж до письма оригіналу включно. — Навіть і в такому незакі вче­ному вигляді вона подав нам, досі, здається, не одмічений 'В літературі, надзвичайно цікавий факт серед багатьох перипетій в історії українського руху на київському ґрунті.

З самого тексту виявляються також цікаві риси щодо поглядів самого автора:. 1) арґумент антропологічний в об­ґрунтованих української ідеології, до якого не раз уда­вався Антонович і в своїх викладах, і в публіцистичних писаннях, поданих у цьому томі, і якому він, як природник, надавав великого, навіть переважного значення, виробив він собі дуже рано (ще в 70 рр.). Цей напрямок провадився в київському відділі Географічного Товариства: окрім τor(5, і сам Антонович був член Московського Антропологіч­ного Товариства, беручи участь у його 'працях, напр., у виставці 1878 р.; а 1880 р. довший час працював у Парижі в Інституті антропології.

2) Так само широкі наукові висновки з філології, етно­графії, народньої психології, історичних та соціальних ознак українського народу були в нього ґрунтовно й детально вироблені рано, ще в 60-х роках, — тому й міг він оперувати ними, вже як готовим матеріялом, в разі потреби і в даль­шому часі. '

XVII. Стаття під заголовком: „К вопросу о галицко- русской литературе\була надрукована в 1900 р. як від­повідь на тенденційні виступи професора київського універ­ситету Т. Д. Флоринського в місцевій газеті „Киевлянин¹¹· Виступи ці були пов’язані з XI археологічним з’їздом, що відбувся 1899 року, на якому українські вчені з Гали­чини, мали читати українською мовою свої доповіді. Цього не дозволено через ворожі заходи київської правої професури, хоча був дозвіл читати доповіді всіма слов’янськими мо­вами—польською, чеською, сербською, болгарською та ін. Оче­видячки,щоб подати ще й „об’єктивну* наукову арґументацію дієї заборони, проф. Т. Флоринський написав кілька сгаттей у місцевій суголосній його поглядам пресі.

Ці виступи одного з представників правої київської професури, що займав катедру слов’янознавства і стояв, у своїх поглядах на позиціях відомої триєдиної формули Миколи І („самодержавие, православие, народность'¹) спра­вили в 1899 р. на декого відповідне враження. Вони дали матеріал для владущих кіл, щоб ще раз „науковою" арґу- ментапією довести „відсутність" української мови.

Виступаючи не раз проти реакційних поглядів польської шляхти, В. Антонович у цій своїй статті аргументував національні українські права доказами, що були пов’язані з ідеалами тогочасного суспільства. Своїми твердженнями автор збивав положення цього відомого російського реакці­онер а-професора кінця XIX та початку XX ст. у Києві. Де, звичайно, не спинило російський уряд та відомі суго­лосні групи суспільства київського підтримувати й повто­рювати погляди Т. Флоринського. Ці групи гуртуються •біля нього в Київському університеті та поза ним, роблячи виступи, обстоюючи усякими засобами свої клясові інтереси. Так велося аж до перших років революції, коли було ски­нуто панування цієї реакційної групи.

Треба зазначити, що справа почалася багато раніш, ще під час готування до Київського археологічного з’їзду •(1897—^s1899 р.), з приводу заходів В. Антоновича про дозвіл наукових доповідів українською мовою. В попередніх пуб­ліцистичних статтях („Об украинофилах" та ін.). ми зу­стрічаємо' подібні погляди, які він ширше розгортав, та доповнював новими арґументами своє розуміння національ­ного руху і національного питання. Автор виявив свої аналітичні здібності і публіцистичний хист, ставлячи широко національне питання, викриваючи цим національ- шовінізм Т. Флоринського та його групи.

' ■ Разом з тим ця статте ще раз свідчить, що професор В. Антонович жваво відгукувався тоді як і раніше на су­спільні питання.

Це показує невірність поглядів тих істориків, які вва­жають, що ь 1880 та 1890 рр. В. Антонович від питань сучасного життя відійшов, — що він ніби мало цікавиться явищами сучасного життя.

XIX. Далі в цьому І томі „Творів" В. Антоновича ми уміщуємо „Записку в с.праві обмежень україн­ської мови" (заголовокредакції), що була написна 190?p,

Це був час, коли владущі кола тодішньої Росії почали шукати виходу із складної ситуації революційного наступу 1905 р. Одним із важливих завдань було розв’язання на­ціонального питання. Над українською мовою тяжив πιο по цей час наказ 1876 року. Велика революційна хвиля бо­ротьби пролетаріяту і селян із царатом поставила перед. Комітетом міністрів потребу якось рятувати свої інтереси. Тому тут постає питання про потребу переглянути „пове­ления 18 — ЗО мая 1876 г. и 8 октября 1881 г. об ограничении книг на малорусском языке". Комітет міністрів зверну вся- в 1905 р. до Київського, Волинського, й Подільського гене­рал-губернатора, до тодішньої Російської Академії Наук» до Київського та Харківського університетів, щоб вони подали в цій справі свої висновки. З доручення Київського університету (історично-філологічного факультету) В. Ан­тонович і подав цю „Записку". ∣

В цій „Записці" дано пояснення до тез; тут е гадки ціл­ком аналогічні тим, які відзначено в статті з приводу ви­ступів Т. Флоринського. Звертає увагу на себе третій роз­діл (існування української літератури леде до політичного сепаратизму) своєю арґументикою: В. Антонович тут по­вторює деякі свої старі погляди (особливо в кінці „Записки"),, що їх висловив у 1880 рр. в доповіді з приводу характе­ристики Богдана Хмельницького. Треба зазначити, що це могло бути також тимчасове дипломатичне маскування для того, щоб заспокоїти владущі російські кола.

Зараз мине маємо відомостей, щоб сказати,як сприйняв цю „Записку" Київський університет та його права профе­сура. Не відомо також, чи вона була надіслана до СПБ, чи може залишилася в архіві Київського університету. Але все ж її треба розцінювати не тільки як виступ одного В. Б. Антоновича, — вона була також і виявом поглядів цілої' групи українського суспільства, пов’язаної з ним.

XX. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. Під таким заголовком (від редакції) подаємо до цього часу ніде ше не оголошений текст — щоденні за­писи з першої подорожі В. Антоновича за кордон 1880 року. Дей рукопис зберігся, разом з інїпими паперами небіж­чика, в його дружини і тепер уперше подається на люди.

Рукопис (без заголовку від автора) являв товстий зшиток з грубого гарного паперу в крамній палятурці, на 122 картки, ненумерованих; 15 карток займав самий щоденник, а напри­кінці зшитка записано на одній сторінці 7 мадярських слів із російським перекладом і гуцульське слово трепета— осика. Останні 7 сторінок, під заголовком,,Bibliographieⁱⁱ, заповнює реестр закордонної літератури різними мовами з різних ділянок знання та красного письменства: спочатку української та польської, далі чеської, німецької, французь­кої, еспанської, — всіх тих країн, де подорожував В. Анто­нович,- та каталоги тих музеїв, що він оглядав. Всі ті книжки він почасти купував під час подорожі, може почасти одержав як подарунок од нових знайомих по різних країнах; всього разом занотовано 230 томів на суму 167,35 невідомо якою валютою, мабуть, карбованцями. Ці книжки перехо­вуються зараз у книгозбірні Антоновича, що була покла­дена в основу бібліотеки Історично-Філологічного, тепер Соціяльно-Економічного Відділу ВУАН.

Письмо оригіналу надзвичайно дрібне, часом навіть трудно розбірне без люпи. На початку зшитка, на звороті внутрішньої обкладинки, записано в три рядки дати: одер­жання закордонного паспорту 14. II, відпустки з універси­тету 27. II та виїзду з Київа 5. III. Дати доволі виразні й красномовні, коли взяти на увагу дату офіційного відряд­ження (з міністерства) 1.1 1880 р. Далі, з першої сторінки починаються щоденні записи. Спочатку кожний день по­мічено числом і назвою Місяця; згодом, з 1 квітня і вже до кінця тексту, місяць зазначено тільки на початку кожної картки. Дві дати —18. III і 9. IV — відзначено маленьким мало помітним значком. В останній маємо й пояснення цього, а саме, запис у тексті „Grosse Jubelⁱⁱ, цебто велика радість, як нам відомо, з нагоди одержання несподіваного листа; так само і щодо першої дати. Очевидячки, автор відзначив для себе ті два особливо пам’ятні для нього дні.

Перше наукове відрядження за кордон припало профе­сорові Антоновичеві досить пізно, 1880 р., аж на 46 році життя. Пробуваючи на посаді штатного доцента, згодом екстраординарного професора Київського університету, він уже тоді займав цілком виразне становище поміж лібераль­ною лівою професурою. А відома теж репутація представ­ника українського національно-демократичного напрямку мала за реальний наслідок вороже ставлення до нього тої ретроґрадної, переважно німецької партії старих професорів, що вела перед в університеті. Здобувши 1878 року після оборони докторської дисертації ступінь ординар­ного професора, Антонович, вже за статутом університет­ським, мав обов’язково відбути цілорічне наукове відряд­ження за кордон, а його все таки систематично обминав університет.

Тим часом, може і в погодженні, абож за вказівками ретроґрадної професури, генерал-губернатор Чертков, як було відомо, вже був намітив до вислання з підвладної йому сатрапії 12 осіб з видатніших представників лівої професури всіх факультетів, між ними в першу чергу В. Б. Антоновича та О. Ф. Кістяківського, потім О. О. Котля­ревського, Ф. Г. Мищенка, Хандрикова, Клосовського, Мінха,.Афанасьева, Хржонщевського та ще декого. Тільки' зав­дяки своєчасному та вельми тактовному заступництву куратора учбової округи, генерала Платона А. Антоновича, що й сам колись замолоду відбув заслання на Кавказ за причетність до якогось політичного напрямку чи організації, поталанило неблагонадійному професорові Антоновичеві дістати обов’язкове відрядження за кордон на цілий рік. „Делайте, как хотите; уберите его, куда угодно, но только чтобы я больше не видел его у еебя в Киеве," —так рішуче заявив Чертков кураторові. Таким чином те відрядження було ніби замаскована тимчасова висилка з-пер^д очей вищого начальства.

Міністерство призначило відрядження з 1 січня 1880 року. Проте в університеті затягав справу з відпусткою ректор j_if. К. Ренненкампф, а з закордонним паспортом справу зволі­кала вже місцева адміністрація. Паспорта видано допіро 14 лютого, відпустку з університету було одержано аж 27 лютого, а виїхати він міг тільки 5 березня; отже тер­мін відрядження фактично було вкорочено більш як на два місяці.

Вибираючись уперше в наукову подорож за кордон, В. Б. Антонович мав намір занотовувати всі свої наукові здобутки, всі спостереження над су спільним життям і відносинами в сто­ронах’ конституційних та над побутовими, етнографічними й національними ознаками по тих країнах, що їх доведеться одвідати. Алеж записувати все те вільно, як спаде на думку, для себе тільки самого, а не одночасно й для жан­дармського або якого іншого ока, як був звик до того часу, він все ж таки не зміг: почасти через брак часу і втому, викликану то дорогою та спішним оглядом усього цікавого в кожнім новім місці, то щоденною архівною та музейною працею і постійними персональними зносинами з новими, не­знайомими та різноманітними, хоч і цікавими людьми. Все те, звичайно, мало наслідком велике нервове напруження та виснаження, що сліди його часто помічаємо в що­деннику.

Вельми цікаві, хоч і дуже короткі та уривчасті відомо­сті, подає нам цей щоденник. Вони не дають повного ані більш-менш докладного оповідання про -те, що автор бачив 1 чув на чужині — опису країн, місцевостей, музеїв, харак­теристики людей, яких зустрічав, життєвих подій, що був їх свідком, та своїх власних думок про все те, як то зви­чайно бачимо по щоденниках подорожніх. Тут кожний факт зазначено двома-трьома, часто навіть одним словом. Тому цілий текст являє з себе, так би мовити, короткий конспект до справжнього повного щоденника; тут кожне слово добре зрозуміле для самого автора та для тих, кому він розпо­відав так живо та мальовничо різні подробиці з свого за­кордонного побуту. Дуже докладно писав він про все те й декому з своїх близьких. На великий жаль, з огляду на відомі специфічні умови нашого тогочасного життя, те. листування мало в кого збереглося. Проте можна було б

подекуди подати деякі доповнення, пояснення та примітки до самого тексту.

Головна основа того лаконізму полягала все ж таки в оста­точній перспективі, що того зшитка могло бути одібрано на кордоні та надіслано до цензури, або й до жандармерії. З огляду на те ні разу не подано ані змісту розмов, ані характеристики осіб. А коротка конспективна форма зали­шала авторові вільне поле для усяких можливих пояснень в разі потреби. Деякі зносини з певними особами, небез­печні в умовах того часу, цілком проминено в тексті, *і ми маємо про них лише приватні відомості від самого автора. Так, напр., не занотовано нічого про зносини з П. Л. Лав­ровим, з яким він зазнайомився в Інституті антропології в Парижі, часто бачився з ним і в нього зустрічав відомого французького революціонера Блянкі. Обидва вчені мали чимало спільного в поглядах, переконаннях, в наукових інтересах та в своєму особистому складі, що викликало приязні відносини поміж ними. В. Б. знайшов у книгозбірні Лаврова свої історичні розвідки; і надалі, повернувшись до Росії, знаходив спосіб надсилати йому свої нові праці, які той високо цінчвав.—Про побачення з Драгомановим та деякими емігрантами в Женеві в той час маємо певні відомості в споминах І. В. Антонович („Україна", 1926 р., кн. 4, ст. 132 —133). Не згадано теж у щоденнику про лек­ції Ляфіта з позитивної філософії, що їх постійно одвіду- вав Антонович, про засідання масонської організації, куди запровадив його дехто з нових знайомих у Парижі, і ба­гато чого іншого, про що він оповідав тільки близьким і певним людям.

Щоденник подає нам прізвища багатьох осіб (до 100) різних національностей, різних наукових і суспільних на­прямків, виявляючи те оточення, серед якого перебував і пра­цював В. Антонович під час своєї подорожі, яке так чи так мусіло вплинути на його інтереси.

Якби не такі обставини тогочасного життя, то напевне і сам Антонович міг би за тим конспектом-щоденником скласти цілу видатного інтересу книжку, особливо щодо, освітлення взаємовідносин поміж галицькими партіями та

LIV.

громадськими діячами. Так само навіть і тепер цей що­денник міг би дати багатий матеріал для цілої широкої розвідки. Ці записи висвітлюють нам всі інтереси і заува­ження їх автора під час подорожі — наукові, публіцистичні, етнографічні, з суспільного життя, навіть зауваження релі­гійно-обрядового характеру. Так, напр., з виховання католик, з переконання раціоналіст, він відзначав безмірне фалшу- вання мощів і святощів, навіть такі неймовірні звичаї, як от листування побожних людей із святими в церквах Франції. Історик та археолог, він нагромаджує силу нотаток по музеях, як ґрунтовний матеріял для порівняльної історії матеріяльної культури на Україні. Нарешті, як природник, Антонович звертав також увагу і на одмінну від нашої фльору південних країн..

Порядок подорожі такий: Австрія, а саме — Галичина, Відень, Будапешт, Краків, Прага; далі, куточок Німеччини; Франція, Еспанія, Португалія і знову Франція — вже інший район. Запис уривається з поворотом до Парижу, ЗО ве­ресня. Далі автор не продовжував своїх записів, мабуть, через брак часу, бо тоді вже перебувала в Парижі його старша дочка,—тож треба було приділяти їй певну частину часу по закінченні щоденної наукової праці. Так пробув він приблизно місяців зо два, може трохи більше, продов­жуючи свою працю в Інституті антропології. Правдоподібно, на початку грудня старого стилю вирушив В. Б. з дочкою з Парижу, зразу до Женеви — для побачення й наради з Драгомановим, далі одвідав найвидатніші міста північної Італії: Турін, Мілян, Венецію, знов Відень (спомини Ip. Ан­тонович, „Україна", 1926, кн. 4, ст. 133). Напередодні 1 січня нового стилю він був з нею в Кракові, бачився там із сво­їми сестрами Бурськими; потім ще якийсь час задержався у Львові, продовжуючи свою працю в архіві Оссолінських, перебував там наші різдвяні свята і повернувся до Києва 29 грудня, як пам’ятаємо самі і довідуємось з йог,о фор­муляру ’).

¹) В споминах Ірини Антонович помилково зазначено, що виїхали вони з Парижу на початку січня. Ця недокладність та ще декілька інших

Ці щоденні записи цікаві не тільки занотованим у ник матеріалом; вони цікаві також для виявлення тогочасних суспільних відносин у Галичині.

З розвідки проф. М. Кордуби: „Зв’язки Антоновича з Га­личиною" („Україна", 1928 р., кн. 5) довідуємось, ще у Львові не збереглося цілком певних відомостей про пер­ший приїзд Антоновича, про його зносини з львов’янами, ані про справи, якими він тут цікавився. Подані в цій статті відомості про той перший приїзд не зовсім відпові­дають дійсності, бо немає вже на світі нікого з людей того часу у Львові, що добре пам’ятали б ті події. Прибув до Львова В. Антонович не на початку 1881 року, а на по­чатку березня 1880 року; прибув сам один, бо жінка з двома дочками над’їхала в липні. того року вже просто до Праги, де він дожидався їх. Далі, вертаючись додому, він уже вдруге, а не вперше заїхав до Львова, продовжу­ючи по кінець грудня (старого стилю) свої наукові праці та особисті зносини з русинськими діячами.

З поданого тепер щоденника довідуємось день по дню про його заняття, його інтереси до архівних та мемуарних матеріялів, до місцевої старовини та сучасного побуту, далі, про його громадські інтереси в зносинах із суспільними діячами. Переважний інтерес Антоновича, всі його симпа­тії йдуть у напрямку народовців. З ними вже віддавна, ще з початку 60-х рр., були в нього нав’язані постійні, хоч тільки листовні, зносини в справах національно-публіци­стичних, далі в справі видання українських історичних пісень, з нагоди заснування Товариства ім. Шевченка у Львові, урядження третього археологічного з’їзду в Києві і в багатьох інших. Тепер, перебуваючи у Львові, не об­минає він і представників староруської партії, бо вона, хоч і надто консервативна та кл^икальна, все ж таки обстоювала перед урядом свою національність від польських змагань. Так само додержує він давніх зв’язків з колишніми

пояснюється тим, що не сама вона писала ті спомини, а її оповідання записував і зводив до друку науковий співробітник ВУАН С. Глушко, чоловік молодий, що не міг бути докладно ознайомлений з усіма подроби­цями в житті В. Антоновича.

LVI товаришами поляками, що встигли еміґрувати по інсурекції, не цурається зносин і з ліберальними представниками польського суспільства. Уникав самих тільки москвофілів, хоч все ж таки довелось одного разу зустрінутися з Мар­ковим.

Отже тепер галичани матимуть цілком певні, автен­тичні, документальні відомості про час першого приїзду і перебування В. Антоновича у Львові; день по дню можуть простежити його наукову працю в Інституті Оссолінських, його знайомства і зносини з відомими їхніми діячами, матимуть, хоч і дуже короткі та уривчасті, але певні відомості і про ті справи, що його цікавили. Все те великою мірою допоможе їм у. освітленні деяких неясних питань з обсягу їхніх культурних взаємин із Наддніпрянською Україною.