Лівобережна Україна та Запоріжжя в 1720—1760 рр.

За царювання наступників Петра І становище Лівобережної України (Гетьманщини) змінилося: в 1727 р. була скасована Мало­російська колегія і відновлене гетьманство. Гетьманом, за вка­зівками російського уряду, був обраний авторитетний серед старшини старий миргородський полковник Данило Апостол.

При гетьмані постійно перебував російський урядовець як його радник. На всі посади старшина тільки висувала кандидатів, а затверджував їх на вищі посади—царський уряд, на нижчі — гетьман. Фінансами завідували два генеральних підскарбії, при чому на одного з них призначали російського офіцера. Генералъ- Я ний суд складався з трьох представників від української стар- 1 шини і трьох російських офіцерів. Скарги на генеральний суд | розглядав гетьман спільно з російським радником. В XVIII ст. суди на Україні користувалися різними законами: і Литовським ¹ статутом, і магдебурзьким правом, і російськими законами. Щоб упорядкувати судову справу, Данило Апостол зробив спробу зібрати всі закони, якими користувалися на Україні. Так пізніше виник збірник „Права, по которым судится малороссийский на­род". Складали його дуже довго, але він не був затверджений і практичного вжитку не мав.

Гетьманство існувало недовго. Після смерті Апостола в 1734 р. нового гетьмана не обирали. Цариця Анна, племінниця Петра І, відновила Малоросійську колегію під новою назвою „Правління гетьманського уряду". Управління набувало все більш тяжкого характеру для України.

В 1733—1734 рр. Україна брала участь у війні Росії з Поль­щею. Росія хотіла утвердити на польському престолі сина по­кійного короля Августа II — Августа III. Другим кандидатом був Станіслав Лещинський, старий ворог Росії, якого підтримувала Франція. Російські війська взяли Варшаву, Данціг і розбили Лещинського та його прихильників.

У зв’язку з цією війною, а також у відповідь на набіги крим­ських татар на Україну, в 1735 р.

Після вступу на російський престол дочки Петра І Єлізавети знову було відновлене гетьманство (1750 р.) і, за бажанням Єлізавети, гетьманом було обрано брата її фаворита, двадцяти- двохлітнього Кирила Розумовського (Розумовські були сини козака з Чернігівщини). Новий гетьман майже не знав України, жив більше в Петербурзі, де займав посаду президента Акаде­мії Наук і був командиром гвардійського полку.

Але відновлення гетьманства не припинило колоніального наступу на Україну. Важливе значення мало скасування митного кордону між Росією та Україною. Це відкрило російському купецтву ширший шлях на Україну.

Розумовський у всіх справах підтримував інтереси стар­шини, щедро роздавав їй і особливо своїм родичам великі маєтки. В той час була проведена дуже вигідна для старшини судова реформа, яка запровадила станові шляхетські суди.

Протягом XVIII ст. козацька старшина економічно міцніла. Вона збирала в своїх руках великі земельні володіння. Геть­манська влада роздавала старшині вільні військові землі. Не за­довольняючись цим, старшина всякими способами привласнювала козацькі землі. Поступово в руки вищої старшини перейшли всі уряди, на які призначалися тільки її представники. Зосере­дивши в своїх руках всі військово-адміністративні й судові по­сади з їх великими прибутками, а також володіння землями, старшина намагалася відокремитися від рядового козацтва і ство­рити особливий вищий клас —шляхетство. Спільні класові інте­реси об’єднували старшину з російськими поміщиками, і вона прагнула зрівнятися у правах з російським дворянством.

Рядові козаки дедалі більше убожіють. Тривалі війни, роботи на „лінії" і т. д. руйнують добробут козаків. Не маючи змоги гос­подарювати і відбувати повинності, козаки продають свої землі („грунти") і переходять у посполиті або безземельні під- сусідки. Кількість козаків дуже зменшується. Якщо на початку XVIII ст. їх було близько 100 тис. чоловік, то в 1735 р. лиши­лося тільки 20 тисяч. Щоб поліпшити матеріальне становище козаків, у 1734 р. їх поділили на стройових („виборних") і їх „підпомічників", які повинні були допомагати „виборним" ко­закам у їх службі, дбати про їх господарство і постачати їм усе потрібне для життя та служби.

Поряд з зубожінням козаків відбувався швидкий процес за­кріпачення селян (посполитих). З наданням вільних військо­вих земель старшині селяни, що жили на цих землях, по­падали в залежність від державців. Здебільшого повинності селян полягали в дводенній панщині. Але поступово ця панщина росла, до неї прилучались різні інші повинності та побори. Ще в першій чверті XVIII ст. старшина добилась обмеження прав посполитих на землю: переходячи на інше місце, посполиті втрачали свою землю. Кількість вільних посполитих різко змен­шувалась. За часів Розумовського вільних посполитих було тільки 4 тис. дворів; всі інші або були вже закріпачені, або повтікали.

В 1760 р. Розумовський видав універсал, за яким посполиті повинні були діставати дозвіл від державця на вихід і при виході мусили покидати все своє майно, що переходило в розпоря­дження державця.

В наслідок погіршання становища козаків і посполитих по­силюються втечі їх за межі Лівобережної України, головним чином на південну Україну, а почасти на Київщину та Брац- лавщину. В різних місцях України посполиті підіймають пов­стання проти старшини та монастирів, які теж володіли вели­кими маєтками.

З особливою силою вибухло, наприклад, повстання в селі Клищинцях на Лубенщині (1761 — 1774), де селяни об’єдналися з козаками, яких поміщики намагалися закріпачити.

Не краще було життя народу і на Слобідській Україні (Слобожанщина), яка не входила до складу Гетьманщини.

В 1732 р. цариця Анна зробила першу спробу скасувати ко­зацький лад: на Слобожанщині замість козачих полків були організовані драгунські полки з російськими офіцерами. Але ця реформа викликала незадоволення як старшини, так і рядового козацтва, і в 1747 р. Єлізавета відновила козацький лад.

Після зруйнування Січі Петром І у 1709 р. частина запорі­зьких козаків втекла до володінь Кримського ханства, заснувавши Січ на низу Дніпра, в Олешках. Проте, жити під владою татар було дуже важко, і запорожці незабаром стали просити, щоб російський уряд дозволив їм повернутися на свої старі оселі. З дозволу російського уряду, який хотів таким способом убез­печити Україну від татарських нападів, запорожці в 1734 р. по­вернулися на Україну і заснували Нову Січ на притоці Дніпра р. Підпільній.

Запорожці, як і раніше, стали володіти своїми „Вольностями", тобто землями, що лежали на південь від річок Тясмина та Орелі. Управляла запорізьким військом старшина — кошовий отаман, суддя, писар, осавул, яких щороку обирала рада всіх козаків. Старшина судила, розподіляла між козаками військові землі та промисли, встановлювала повинності і т. ін. Козаки пере­бували в залежності від російського уряду: в самій Січі був постійний його представник; на території Запоріжжя стояли російські гарнізони і форпости. Щороку запорожці одержували від російського уряду платню і повинні були на його вимогу давати військо.

Головне ядро запорожців становили січовики; вони поділялись на 38 куренів і жили в самій Січі; їх було 13—15 тис. чоловік. Запорізьке військо складалося з вихідців з різних частин України і відзначалося, як і раніше, високими бойовими якостями.

Крім козаків, на території „Вольностей" у слободах та хуто­рах жило багато посполитих. Вони займалися землеробством, скотарством, чумакували—їздили в Крим по сіль та рибу. Посполиті постачали провіант та фураж і відбували різні повин­ності. Населення „Вольностей" дуже швидко зростало, бо сюди прибували втікачі з різних місць Правобережної та Лівобережної України, рятуючись від кріпосницького гніту.

В останній період існування Запоріжжя в устрої його сталися значні зміни. Козацька старшина ще більше зміцніла. Вона мала великий вплив у війську, і це дало їй можливість зібрати в своїх руках величезні багатства. Старшина заводила хутори (зимовники), оселювала в них посполитих, випасала величезну,кількість худоби. Наприклад, кошовий отаман Калнишевський _мав близько 16 тис. голів різної худоби, писар Глоба — близько 14 тис. голів. Старшина брала участь у торгових операціях і нагромаджувала великі гроші: так, у того ж Калнишевського _під час ліквідації Січі знайшлося 48 тис. крб., у Глоби — 29 тис. _крб. Жила старшина, як поміщики, мала служників, найманих робітників, носила дорогий одяг і зброю і різко відрізнялася своїм побутом від рядового козацтва.

Козацька маса на Запоріжжі не була одноманітна. Були ко­заки, що мали великі хутори і багато худоби, діставали чималі прибутки від торгівлі сіллю та рибою. А було, як і раніше, багато й таких козаків, які нічого не мали. їх називали „голотою" або „сіромою". Ці козаки часто змушені були працювати „арга- тами“—наймитами на старшинських хуторах, у чумацьких валках тощо. '

Класові суперечності дедалі зростали і приводили до повстань. Іноді вони вибухали у зв’язку з переобранням старшини, якщо обирали небажаних для сіроми осіб. У 1768 р. повстання проти старшини набуло настільки загрозливого характеру, що кошовий отаман примушений був тікати через проломлений дах свого будинку. Повстання було придушене тільки з допомогою російських військ. Такі повстання не припинялися аж до лікві­дації Січі.

Російський уряд хоч і дозволив запорожцям повернутися на старі місця, але ніколи не довіряв їм цілком. Ще більш усклад­нилися відносини між російським урядом та Запоріжжям, коли на підставі Белградського миру кордони Російської держави пересунулися далі на південь і запорізькі землі увійшли в її межі.

Зваживши на ускладнення відносин з Запоріжжям, цариця Єлізавета прийняла пропозицію кількох сербських офіцерів, підданих Австро-Угорщини, переселитися в Росію і організувати тут полки з іноземців. Для поселення їм відвели землі на пів­день від р. Тясмина та між ріками Луганню і Дінцем, де й були засновані сербські колонії — Нова Сербія і Слав’яно-Сербія. Відведені для цих колоній землі запорожці вважали своїми і за­являли проти цього протести, але російський уряд не брав їх до уваги. У 1751 р. на цих землях стали селитися колоністи— серби, болгари, молдавани та ін. Сербським полкам відвели ба­гато землі, дали значні кошти на устаткування, надали повну владу на цій території. Українська людність, що жила тут, або виселялась з наказу російського уряду, або примушена була об­слуговувати переселенців. Проте, ця спроба заселення півден­ної України іноземцями була невдала: полки коштували урядові дорого, людей у них було мало. Крім того, начальники грабували населення. Не зважаючи на це, до Нової Сербії йшли Пересе-1 ленці — росіяни та українці, що тікали від гніту української стар- і шини і польських поміщиків.

У 1764 р. Нова Сербія та Слав’яно-Сербія були ліквідовані І і організована Новоросійська губернія.

7.