Боротьба українського народу на Правобережжі проти шляхетської Польщі у XVlH ст.
У XVIII ст. Правобережна Україна (крім Києва) і Галичина і лишались під владою шляхетської Польщі. Польша в той час І була в стані повної анархії. Королівська влада занепадала. Сейм 1 збирався дуже рідко.
Кожний шляхетський посол міг своїм про- 1 тестом зірвати ухвалу сейму. Це відкривало широкі можливості 1 для підкупів та різних зловживань. Усім керувала купка магнатів, І які ворогували один з одним за політичний вплив. Багата колись 1 країна дійшла до цілковитого занепаду.Після повернення всієї Правобережної України під владу Польщі (на підставі Прутського миру) сюди повернулися нащадки І колишніх володільців; вони стали розшукувати землі, якими володіли їх предки, і відновляти свої права на них.
Виявилося, що більша частина земель спустіла, бо населення перейшло на лівий берег Дніпра, головним чином на Слобідську Україну. Тоді польські пани стали закликати людей селитися на порожніх землях; вони обіцяли пільги щодо всяких податків та повинностей на 15—30 років. На ці слободи швидко почали сходитися люди з Галичини, Волині, а також з Лівобережної України.
У середині XVIII ст. Правобережна Україна була вже порівняно густо заселена.
Таким чином, більша частина Правобережної України попала в руки магнатів, як графи Потоцькі, князі Любомирські й Чарторийські та ін. Вони володіли величезними просторами землі, десятками міст і містечок та сотнями сіл. Магнати жили •: в пишних палацах, оточені середньою та дрібною шляхтою, мали свої війська з найманих іноземців та надвірних козаків з місцевого населення.
Крім безконечних натуральних та грошових „данин", селяни були дуже обтяжені панщиною. Фактично в маєтках господарювали управителі, які грабували населення на користь володільця і свою власну. Іноді села та містечка віддавались в оренду середній та дрібній шляхті, а ці орендарі грабували й гнобили селян ще більше.
В середині XVIII ст.
пільгові роки, обіцяні під час заселення більшості слобід, закінчилися і пани стали швидко закріпачу-' вати селян. Чим швидше й більше заселялися слободи, тим більше зростали різні повинності селян. У середині 60-х років більша частина слобід була вже цілком заселена. Тоді до звичайної панщини стали прилучати ще „додаткові" дні. Спочатку вони мали випадковий характер і зв’язувалися з певними роботами, як „заорки", „зажинки", „толока", ремонт шляхів тощо. Згодом вони стали постійними.Крім натуральних повинностей, селяни Правобережної України платили грошові податки („чинш"). На кінець століття ці повинності збільшились у ^∣2-c2.'∣∙i рази. В київському Поліссі на початку століття всі повинності разом з грошовими поборами становили 162 дні на рік, в кінці століття — 312 днів. На Волині на початку століття селянські повинності становили разом 231 день, у кінці століття вони досягли 321 дня.
Економічна експлуатація доповнялась національно-релігійним гнобленням. І володільці, і їх управителі були здебільшого поляки- католики. Вони з презирством ставилися до українського народу, називали його мову й релігію „хлопськими", примушували селян переходити в унію.
В наслідок зростання польського шляхетського гноблення посилюються втечі селян на Лівобережну Україну, в Нову Сербію і на Запоріжжя.
Іншою формою протесту селян проти панських утисків були повстання, які з початку XVIII ст. відбувалися по всій Правобережній Україні та Галичині.
Народні повстання на Київщині та Брацлавщині почастішали,, коли кінчилися пільгові роки. Тут звичайно навколо одного ватажка збиралася невеличка група селян і починала громити місцевих і сусідніх панів та орендарів. Нерідко один ватажок об’єднував кілька гайдамацьких загонів; тоді їх сили набували більшої організованості. Гайдамаки мали співчуття й підтримку в найширших селянських масах Правобережжя, тому боротися з ними було дуже важко. Серед гайдамаків були вихідці з Лівобережної України і запорізькі козаки, які часто ставали ватажками повстанських загонів.
Нерідко до гайдамаків переходили надвірні козаки, яких польські пани вербували з селян для охорони своїх маєтків.Чим більше зростало кріпосницьке гноблення, тим загрозливішого характеру набував гайдамацький рух для польських панів. Перше значне гайдамацьке повстання вибухло в 1734 р., коли в Польщу були введені російські війська в зв’язку з боротьбою за польський престол між Августом III і С. Лещинським. На чолі повстання став Верлан, начальник надвірних козаків князя Любомир- ського. Він ширив чутки, що нібито російське військо прийшло, щоб вигнати поляків і відновити козацький лад. Рухдосяг величезних розмірів і охопив Брацлавщину, Поділля, Волинь. Тим часом російське військо забезпечило передачу польського престолу Августу III, і пани стали просити російський уряд допомогти їм придушити селянське повстання. Царизм боявся цих повстань і послав на допомогу панам своє військо.
Повстання було придушене.
цього віршування була зокрема похвала високопоставленим особам. Сюжети шкільних драм були релігійного характеру.
Разом з шкільною драмою зароджується і побутова комедія ' в формі інтермедій, тобто веселих сцен з життя народу, які показувались в антрактах драм, щоб розважити глядача.
З шкільною драмою зв’язана також поява на Україні в цей період вертепу (лялькового театру), вертепної драми. Вертепна драма, як і шкільна, складалася з двох частин—релігійних сцен, що показувались на верхньому поверсі ящика (вертепу), і побутових, забавних, з життя народу — на нижньому поверсі.
Художня проза на Україні в цей період представлена оригінальними й західноєвропейськими перекладними творами в місцевій обробці (рицарські романи, французькі фабльо, переклади деяких новел та ін.).
Особливо посилено розвивається на Україні в XVI—XVII ст. фольклор. Саме в цю епоху зароджується і розцвітає новий фольклорний жанр, героічний козацький епос — думи та історичні пісні, які оспівують боротьбу українського народу проти турків, татар і польських панів.
Одночасно розвивалося і українське літописання. Появляються такі літописи, як Львівський руський (1498—1649), Тувинського монастиря (1600—1641), Хмельницький (1636—165θ)β та ін. Ці літописи містять багато дуже важливих записів, які малюють боротьбу українського народу проти польських панів. ’
У другій половині XVI і в першій половині XVII ст. стала значно впливати на розвиток мистецтва України Західна Європа.
Порівняно з попередньою епохою, в живопису велике місце починають займати побут, портрет, пейзаж. Особливо поширені були зображення козака-бандуриста „Мамая" з різними побутовими сценами. Появляються портрети гетьманів, зображення воєнних походів і т. д.
В XVI-XVII ст. на Україні поширюється архітектура в стилі ренесансу. Чудовими пам’ятками цієї архітектури є будинок львівського багатого купця Корнякта (1590 р.) і церква Богдана Хмельницького в Суботові, збудована в середині XVII ст. Починаючи з XVII ст., на Україні поширюється архітектурний стиль барокко.
Загальним піднесенням характеризується і музична творчість українського народу в XVII ст. Появляються нові церковні „розспіви": грецький, київський, болгарський. Одночасно поширюється багатоголосий спів (партесний) за зразком західної музики. Співи й музика були досить поширені в народі.
В цілому культура України в першій половині XVII ст., не зважаючи на польсько-шляхетське панування, досягла порівняно високого розвитку і займала одне з перших місць серед культур слов’янських народів. Вона розвивалась у запеклій боротьбі українського народу проти шляхетської Польщі і відіграла
велику роль у цій боротьбі. Зазнаючи на собі впливу Заходу, культура України в цей період розвивалась в тісному зв’язку з культурою Білорусії і Росії. Україна і Білорусія були одним з важливих джерел культурного впливу в Росії. Одночасно підтримувались культурні зв’язки з Молдавією, Болгарією, Сербією, Афоном. Культурний процес першої половини XVII ст. на Україні мав величезне значення для дальшого розвитку української національної культури.
7. Історія України. 816.