Боротьба Росії і України проти наступу Польщі в 50—60-х роках XVII ст.

Після приєднання України до Росії польські пани зробили спробу відірвати Україну від Росії і поневолити український народ. Почалась тривала й важка війна Росії з Польщею. У цій війні російське і українське військо діяли спільно і не раз зав­давали великих поразок панській Польщі.

Готуючись до війни, польський уряд спробував перетягти на свій бік деяких козацьких полковників. Насамперед він звер­нувся до полковника І. Богуна, обіцяючи йому гетьманство на Україні, шляхетство й маєтки, якщо той перейде на бік Польщі; але Богун відмовився і склав присягу російському цареві.

Польське військо в березні 1654 р. напало на різні місцево­сті України (на Сіверщині, Поділлі, Волині, Київщині), але ці напади не мали успіху.

Влітку 1654 р. виступило і російсько-українське військо. Головні російські сили вирушили на Смоленщину і на Білорусію. На допомогу їм Богдан Хмельницький послав два козацьких полки на чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком. До полків Золотаренка приєдналося стільки українців, охоплених бажанням битися проти польської шляхти, що з них було утво­рено ще кілька полків.

Місто за містом відвойовують російсько-українські війська у Речі Посполитої; Дорогобуж, Полоцьк, Могилів, Новий Бихов та інші переходять у руки російсько-українського війська. Населення Смоленщини й Білорусії повстає проти польсько- литовських панів.

У серпні на р. Шкловці шляхетське військо на чолі з Яну- шем Радзівіллом було розгромлене; у вересні примушений був здатися гарнізон Смоленська, а в кінці 1654 р. на Смоленщині і майже в усій Білорусії польсько-литовська влада була лікві­дована.

Тоді польська шляхта, не покладаючись на свої сили, заручи­лася допомогою кримського хана і в кінці того ж 1654 року знову рушила на Україну.

Польські війська руйнували села й міста, вирізували насе­лення, але воно чинило одчайдушний опір і готове було краще загинути, ніж знову вертатися в ярмо польської шляхти.

У січні 1655 р. польсько-татарська армія напала на росій­сько-українське військо Богдана Хмельницького і воєводи В. Шереметева; битва відбулася біля Охматова. Поляків і татар відбивали від табору не лише зброєю, але, як каже сучасник, і „оглоблями з саней били". На третій день росій­сько-українське військо табором рушило на ворога і примусило його відступити.

Воєнні дії тривали і на білорусько-литовському фронті, де російсько-українське військо здобуло ряд нових перемог. Були взяті Мінськ, Вільно, Ковно, Гродно та інші міста. У липні біля Вільно було вщент розбите військо Я. Радзівілла, а у вересні під Городком (у Галичині) зазнала великої поразки і польська армія на чолі з гетьманом С. Потоцьким. Отже, не зважаючи на до­помогу кримського хана, який восени 1655 р. прибув з вели­ким військом до Польщі, польська шляхта не могла добитися перемоги.

Війна 1654—1655 рр. показала шляхетській Польщі, що навіть у союзі з Кримом їй не вдасться знову поневолити український народ. Тоді польський уряд вдається до підступної політики щодо Росії і України.

Користуючись тим, що Росія воювала тоді з Швецією, поль­ський уряд запропонував російському урядові укласти перемир’я з умовою, що після смерті Яна-Казіміра королем Польщі стане цар Олексій Михайлович або його син. В 1656 р. в Вільно було укладено перемир'я. Богдан Хмельницький бачив, що це був маневр польських панів, розрахований на те, щоб виграти час; тому, незадоволений політикою російського уряду, він разом з Швецією і Семигородом, які тоді воювали з Польщею, про­довжує війну, і його військо в першій половині 1657 р. завдає Польщі ряд поразок.

В 50-х роках XVII ст. сталися значні зміни в соціально- політичному ладі. Козацька старшина і українська шляхта, маючи в своїх руках державний апарат, захоплюють землі і від­новлюють експлуатацію („послушенство") селян.

Державці захоплювали рибні ловлі, ліси, тримали в своїх руках млини, шинки тощо. Старшина обмежувала козаків і міщан у землеволбдінні, торгівлі, промислах. Це викликало ряд селянських і козацьких повстань проти старшини.

Вища козацька старшина, особливо та, що походила з шляхти, мріяла про становище польських магнатів і шляхти, тобто про величезні маєтки, експлуатацію селян, розкішне й розгульне життя. А частина вищого православного духовенства хотіла бути в такому ж привілейованому становищі, як католицьке та уні­атське духовенство в Польщі.

Серед цих людей польська шляхта стала шукати собі при­хильників на Україні, щоб спертися на них у реалізації своїх загарбницьких планів.

При Богдані Хмельницькому ці спроби успіху не мали. Але після його смерті (27 липня 1657 р.) вища козацька старшина зробила гетьманом Івана Виговського — шляхтича, людину над­звичайно хитру і владолюбну. Ставши гетьманом, Виговський повів політику, яка скерована була на підкорення України шляхетській Польщі, на відрив України від Росії. Проте, україн­ський народ добре зрозумів, куди вела ця політика, і піднявся на рішучу боротьбу проти Виговського. Більшість середньої і нижчої старшини теж виступали проти Виговського, орієн­туючись на Росію. Починається смуга майже безперервних пов­стань проти Виговського. Так, у кінці 1657 р. на Запоріжжі вибухло повстання під проводом Якова Барабаша. Далі повстання вибухають на Лівобережній Україні, де повстанцями керують Іван Донець і полтавський полковник Мартин Пушкар. Переки­даються повстання і на Правобережжя.

Особливо енергійно діяли загони „дейнеків". Ці загони скла­далися з „винників, броварників, пастухів і наймитів людських**, тобто з найбіднішого населення. Дейнеки були часто озброєні лише „рогатинами, косами й киями" ^,)∙ В боротьбі проти цих повстань Виговський не міг спиратися на козаків, а використо­вував наймані частини, а також татарське військо.

Після ряду кривавих боїв Виговський в кінці травня 1658 р. з допомогою татар придушив повстання; Пушкар загинув у бою, а Барабаш згодом попав у полон до Виговського і був стра­чений.

6 вересня 1658 р. під Гадячем Виговський уклав з шляхет­ською Польщею угоду. Три воєводства (Київське, Чернігівське, Брацлавське) мали утворити „Велике князівство Руське" в складі Речі Посполитої. За Гадяцьким трактатом польська шляхта дістала право повернутися в свої маєтки, а частині вищої козацької старшини надані були шляхетство й маєтки. Кількість реєстрових козаків зменшувалась до тридцяти тисяч. Для при­душення селянсько-козацьких повстань Виговському дозволялось мати при собі десятитисячне наймане військо.

¹) Дейнека — по-турецьки кий

Хоча польська шляхта і зробила деякі поступки козацькій старшині, але це був лише тактичний крок. Литовський канцлер К. Пац в одному з своїх листів писав, що Гадяцький трактат потрібний польсько-литовській державі для того, щоб закінчити зовнішні війни, зокрема з Росією, а потім знов ударити на Україну, щоб обернути козаків у „хлопів".

Після укладення угоди відновилася війна Польщі проти Ро­сії. На Україні скрізь вибухають повстання проти польської шляхти і Виговського. Великі загони повстанців приєднуються до російського війська і спільно б’ються проти Польщі й Вигов­ського. Головним ватажком українських повстанців у цей час був Іван Безпалий.

Спочатку Виговському з допомогою кримського хана і поль­ського війська вдалось завдати поразки російському війську і повстанцям Безпалого під Конотопом (в кінці червня lt>59 р.). Після цього на Україну наїхали польські пани. В усіх найзначніших містах Виговський поставив свої гарнізони, скрізь він жорстоко придушував повстання, винищуючи міста й села, переселяючи людність в інші місцевості або віддаючи її у полон татарам.

В кінці серпня 1659 р. проти Виговського та його прихиль­ників вибухає повстання, організоване І. Богуном і запорізьким кошовим Іваном Сірком.

У жовтні 1659 р. в Переяславі відбулася рада, на якій було підтверджено приєднання України до Росії, але влада гетьмана обмежувалась. Царські воєводи, крім Києва, де вони були в 1654 р., з’являються і в ряді таких міст України, як Чернігів, Ніжин, Переяслав.

В 1660 р. війна Росії й України з Польщею відновилася. Го­ловним театром воєнних дій тепер стала Правобережна Україна. В кінці цього року під Чудновом польсько-татарське військо розбило російське військо, а згодом під Слободищами гетьман Юрій Хмельницький, під впливом старшини — прихильників шля­хетської Польщі, уклав угоду про підкорення України Польщі.

Польській шляхті і Юрію Хмельницькому вдалося, і то з вели­кими труднощами, підкорити собі лише Правобережжя. А втім, там постійно відбувалися повстання проти ненависного поль­ського панування. Зате марні були спроби Ю. Хмельницького, якому допомагав кримський хан, захопити Київ та Лівобережжя.

На початку 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманства. Гетьманом Правобережної України став Павло Тетеря, слухня­ний агент польських панів. Польський наступ на Україну поси­лився, а це в свою чергу викликало ряд нових повстань проти польської шляхти.

Навесні 1663 р. вибухло повстання в Паволоцькому полку. На чолі цього повстання став паволоцький полковник Попович. Повстанці перебили шляхту й захопили місто Паволоч. Попо­вич мав зносини з російським воєводою в Києві і з наказним гетьманом Лівобережної У країни Якимом Сомком. У плани повстан­ців входило з допомогою Росії й Лівобережної України знищити польську владу на Правобережжі й приєднати його до Росії.

З великими труднощами Тетеря придушив повстання; захо­плений у полон Попович після нелюдських катувань був четвер­тований.

В кінці того ж 1663 року велика польська й татарська армія робить новий похід на Лівобережну Україну і Росію.

Ця армія на чолі з королем Яном-Казіміром захопила ряд невеликих міст на Лівобережжі. Скрізь польське військо по- звірячому нищило українське населення, вирізуючи його або віддаючи в полон татарам.

Великих міст, як Переяслав, Ніжин і ін., королівській армії захопити не вдалося.

Незабаром розгорнулася партизанська боротьба проти поль­ських інтервентів. Партизани скрізь нападають на польські загони. В наслідок цього в польській армії скоро почався голод.

В 1662 р. польський уряд ув’язнив І. Богуна. Тетеря, бажаючи використати останнього в інтересах Польщі, добився звільнення його з в’язниці і послав на допомогу королю на чолі козацьких частин. Але Богун зв’язався з командувачами російсько-україн­ського війська, щоб спільними силами знищити військо польських панів. Це було викрито, і польський уряд скарав на смерть Богуна.

У лютому 1664 р. за Новгород-Сіверським відбулися бої, що закінчилися поразкою польської армії, яка примушена була тікати з Лівобережної України.

Тим часом вибухло повстання проти панування польської шляхти і на Правобережній Україні.

В лютому 1664 р. почалося повстання на Подністров’ї. Скоро воно перекинулося на інші місцевості Правобережжя й тяглося майже безперервно протягом 1664—1665 рр. Кількість повстан­ців доходила до тридцяти тисяч; на чолі повстанців стали Сулимка й Варениця.

Повстанці скрізь бились з незвичайною завзятістю. Недарма Тетеря писав королю, що повстанці „вважають за краще заги­нути з своїми домами, переносити голод і всяку муку", ніж бути під владою Польщі. Тетеря змушений був визнати, що весь народ твердо вирішив скинути польську владу й добитися приєднання Правобережної України до Росії.

Численне польське військо разом з татарськими частинами кинулося душити повстання. Ряд сіл і міст були знищені, насе­лення в них вирізане. Багато людей було віддано в полон та­тарам. Але це не зломило духу українського народу. Боротьба тривала.

Тим часом на Правобережжі з’явилося російсько-українське військо, сюди прибули й запорожці на чолі з Іваном Сірком.

На протязі 1664—1665 рр. польське військо зазнало кілька по­разок. В боях, то тоді відбулися, українське військо показало приклади мужності й героїзму, наслідуючи батьків і дідів, які гинули славною смертю в боротьбі з гнобителями. Так, наприклад, захоплений у полон і засуджений до повішення сотник Нужний попросив посадити його на палю (це була най­тяжча кара, бо посаджений на палю мучився іноді кілька днів); своє прохання Нужний пояснив: „Такою смертю і мій батько помер".

В середині 1665 р. влада панської Польщі фактично перестала існувати на більшій частині Правобережної України.

У цей же час загострюється класова боротьба на Лівобережній Україні й посилюється наступ російського царизму на Україну.

Козацька старшина з допомогою царизму в 50- 80-х роках XVII ст. поступово відновлює феодально-кріпосницьку експлуата­цію селянства, накладає податки на міщан, утискує рядових козаків.

Українські селяни, козаки й міська біднота думали, що коли обрати „свого" гетьмана, то життя стане краще. Тому під Ніжином на „чорній раді" (1663 р.), в якій брали участь не тільки козаки й козацька старшина, а й селяни та міщани, обрано було гетьманом представника дрібної козацької старшини Івана Брюховецького, якого підтримував і царський уряд, маючи намір зробити з нього знаряддя своєї політики на Україні. До свого обрання Брюхо- вецький обіцяв захищати бідних людей; проте, за його геть­манства старшина, духовенство і багаті міщани дуже експлуа­тували бідноту, в першу чергу селян.

В 1665 р. Брюховецький і вища старшина поїхали до Москви і там уклали з царським урядом так звані „Московські статті*'? За цими „статтями" влада царського уряду на Україні посилю­валась. Податки з селян і міщан мали збиратися в царську казну. За це Брюховецький дістав боярство і великі маєтки, а стар­шина—дворянство й маєтки.

В 1666 р. на Лівобережну Україну прибули нові царські во­єводи, так що тепер вони були майже в кожному більш-менш значному місті. Того ж року було переписано селян та міщан Лівобережжя і накладено на них податки. Становище народних мас Лівобережної України ще більше погіршало. Це привело до того, що в тому ж році на Переяславщині вибухло повстання проти козацької старшини й царських воєвод; повстання було жорстоко придушене.

2.