ЛИСТ ПОДОРОЖНЬОГО. Мадрид, 12 січня 1889.
Трохи, що не одного і того самого дня довелося мені перечитати дві праці—двох учених публіцистів: Великороса Пипіна і Гіпшанця Помпейо Генера; обидва вони, хоча, перший тільки принагідно,.
говорять про одну і ту саму річ—про літературу російську. Властиво д. Пипін пише= про „особый русский язык" наших' Русинів’ в Галичині. Я певен що редакції „Правди" ся стаття відома’), та не про неї я й річ веду. На статтю Пипіна я тільки тим і зауважив: раз що він, як кажуть, попав пальцем в небо: вашого львівського Івана Левицького д. Пипін взяв за українського Івана Левицького (Нечуя) та перенісши заслуги і талановитість останнього на першого, повідає, що отой ваш Левицький, єсть „один из лучших южнорусских писателей". Друга причина моєї згадки про статтю Пипіна— більше важна: д. Пипін, здаючись на історію, сам вельми грішить проти неї, бо для тих думок, які проводить д. Пипін,.історія дуже непевна підстава і свідчить якраз навпаки тому, що доводить д. Пипін... Але ж я взявся писати не задля полеміки.Примусило мене що инше. Д. Пипін, здається позаторік, радив вже Русинам братися до російської литератури, а коли що, то й зовсім її взяти. Тепер він знов, докоряючи Галичан за те, що вони не знають російської мови і письменства, каже, що широке простання в Галичині російської мови далоб Русинам „обширную литературу, при всех ее недостатках, богатую однако и высокими произведениями искусств и научным запасом". Отже цікаво знати, як про
Про сю працю д. Пипіна у нас була виготовлена стаття, але брак місця примусив нас одложити її аж на VI. вип. „Правди". Там повідаємо і свої думки про літературу російську. — Ред. „Правди". ' російське письменство гадає гііппанець, чоловік цілком безсторонній і добре відомий учений на ниві позитивної філософії. З праць Помпейо Генера найпаче видається La mort et Ie Diable. Paris 1880 (Смерть і Чорт).
Цю книжку Генер написав французькою мовою. Виходячи з тієї думки, що' міркування про те, що буде після нашої смерти, є не- добродійний добуток нашого мозку, нігілістичний прояв у нашому мозку, Генер з цього погляду розбірає розуміння усіх народів про тогосвітнє життя і чорта.Що до російського письменства, то він надрукував про нього дві статті в письмі „Е1 Liberal" 3-го і 19 падолиста. Генер з французьких перекладів знає твори: Тургенева, Толстого і Достоєвського. Ні один з творів цих письменників, на його думку, не тільки не геніяльний, але навіть не першорядний і оригінальний. Усіми своїми правдиво чоло- вічними елементами російське письменство, починаючи від Лєрмонтова, мусить дякувати виключно латинському світові. У „Ідіоті" Достоєвського Генер завважає великий вплив „Дон-Кишота“. Успіх російського письменства на заході автор приписує змаганням Французів, котрі, задля політичних мет, усіма способами шукають прихильности Росії, а крім тоГо і пропаганді російських нігілістів, що затоплюють Париж. Сучасну російську літературу взагалі автор вважає і варварською і початковою (примітивною), і вироджуючоюся; ’) в ній відбиваються хижість і грубість народа перше побутового і утонченість, сентіментальність, скептицизм, запеклість народа вже роспустного. Пильний, тонкий аналіз належить тільки до періоду сталости та стиглости літератури, але його не можна зрозуміти в молодій літературі, в юнацькім народі. Російські писДтелі, по думці Генера, не дбають про ширення ідей—вони видумують тільки 'характери; нехай їх герої будуть вульгарні, чудні і навіть злочинці — усе питання тільки в тім, щоб намалювати їх в найчистішім не підмальованім виді, дати найдрібязніше та докладніше справоздання про ці хворобливі, поламані істоти. Змагання це до дрібязків, подробиць
1) Про сучасне письменство в Росії трохи чи не те саме промовив і російський учений Солов’єв. (Див. Вести. Евр. 1888, февр. Россія і Европа), Про погляди вп. Солов’єва у нас буде річ.—Ред. („Правди").
знати в усій російській літературі, від цього не вільні, відома річ, і Достоєвський, і Толстой: їх описи е добуток дрібного, майже !Мікроскопічного досвіду; їх малюнки дуже докладні і переняті почуттям—справжні мінятюри.■ Навпаки основному характеру героїв західньо-европей- ських літератур діяльному, шпаркому та палкому, герой кожного російського твору б деморалізуючий приклад „обломовщини". Обломовське лінтяйство та забобонний страх є характеристичні риси цеї літератури, про котру дбають, щоб видати її за щось міцне, відроджуючеся. Усі діячі в російських романах кволі та мляві істоти, не здатні др життя, котрі не мають навіть сили вплинути на другорядні пригоди, а навпаки цілком залежать від них, як Лаврецький і Літвінов, або Бабурін, котрий виявляв усі муки немощного революціонера.. В „Дневнике < лишнего человека" цей „зайвий чоловік" в типічний взірець хронічної млявості і нездатності, котрих неможна вигоїти. У взаєминах Софії 1 Раскольнікова (в „Преступлении и Наказании") події Софії, коли той узнає своє злодійство, викликає у Генера таку увагу: не відаю, може це татарська психологія: але я певний того, що це не є психологія натуральна, та людська психологія, котру ми добачаємо в усіх європейських геніїв. '
Усі російські романи, по думці автора, переняті змаганнями жертви за для жертви, якоюсь смутною любовю і милосердей не тільки к пригніченому, але навіть злодійському— к душегубу, к злодюзі. Ще одна ступінь і в цій літературі прокличуть перевагу гріха і злодійства, тому, що це кличе по собі каяття ї покуту. Жовта кров (монгольська), котра тече у жилах Скита, породжує в нім цю песимістичну пропасницю, сю будійську бридню. Російських письменників головне принаджують описи самогубства смертей від висилення, душогубств, важких розчарувайь, і усе це малюють вони так майстерськи і з такою ледяною докладністю, що кров стигне по жилах і на лобі виступає холодний піт. Одна тільки пригода, по думці Генера, розважає таке важке врадсіння: почуття безкорисности усякого людського змагання не перенято ненавистю до чоловіка.
У кожнім російським романі є якесь жалосливе голублення, котре й покликує до смерти. В російській літературі не знайти сарказмів на зразок Свіфтових; замісць того є слези співчуваючи, туга навіть і до шкодливого, і до злодійського. В цій літературі, каже далі автор, існує, якійсь божеський огонь любови, котрий залучив стільки дівчат до «монастирів, стільки святих на муки, але ця любов меланхолічна, сумна така, яку малюють нам писання буддістів. Усю мораль цього письменства становить змагання показати, що усе існуюче — мрія, пар, дим; що все зміняється і пропадає без сліду; що один прояв йде по другім, справді ж усе зникає, незвісно куди йде. Взагалі усе оце письменство переняте доріканнями і нігілізмом. Не можна булоб і чекати, щоб російський роман був чим иншим, як не епопеєю переполоху та запеклості: вищі верстви розпустні та перенят! жидівсько-німецькими» елементами, нарід півтатарський з візантійською барвою, небагато університетів з усіми новинами французької та німецької науки по містах, що стоять серед степів — усе оце може викликати тільки виродливу, хворобливу літературу одночасно і сложну, і початкову, котра виявляє тільки запеклість, що породила неможливість з’єднати те, чого'не можцзі з’єднати, покревнити те, що не згоджується існувати разом; розвязати одним загальним синтезом те, що не має ніякого можливого розвязання.Кінець кінцем автор питає, яку можуть мати користь із такої літератури народи латинської раси, мешканці світлих і радісних країв, певні себе, котрі раюють з життя і в.усіх красах його, народи-артисти, котрі прикладають науку до. оздоблення і поліпшення життя, і відома річ, відповідає не на користь російського письменства.
Турист.
Надр..Правда* Льв. 1889 в. 17 за м. марець. ст. 478—481.