КУЛЬТУРА В ГАЛИЦЬКО ВОЛИНСЬКОМУ князівстві
У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Літерні позначки на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на речах повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа)
засвідчують, що письменні люди були також і в середовищі ремісників, рядових дружинників.
У Звенигород! та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигород!, Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для писання на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли досяг семи років, “віддали батьки книг учитись”, причому зазначено, що вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу займався погано і лиш згодом випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді міста Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з корабля, який потерпів аварію. У Галицькій області створена найдавніша східнослов’янська редакція Євангелія, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слов’ян. Давні пам’ятки (Христинопольський апостол XIl ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), шо був у XIlI—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту релігійних книг.Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Василько- вича — книжника і філософа, якого “не було у всій землі, і після нього не буде”.
Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам’янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці перегородчастої емалі (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.Літописання в Галицькій землі з’явилося порівняно рано. Очевидно, дружинником був Василь, який описав осліплення теребовельського князя Василька Ростиславича 1097 р. і міжусобну війну 1098—1099 рр. “Повість про осліплення Василька”, яка ввійшла в “Повість минулих літ”, — винятково талановитий твір. Простоту і безпосередність викладу автор вміло поєднує з
Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІП—XIV ст. з Покровської церкви м. Луцьк (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, в XIV ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво XlV ст. гідно представляє відомії ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (з с. Станилі поблизу м. Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). В ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові: створити образ безстрашного воїна, вірного обов’язкові. На світло-сірому фоні виділяються темний силует коня з вершником і червоний плащ воїна. Незрівнянне поєднання динамізму і гармонійної врівноваженості окремих елементів композиції свідчить про майстерність художника. Низка українських ікон XV ст. виконана в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі. їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і водночас уміння поєднання контрастних барв, емоційна насиченість образу-символу.
Ці особливості, органічно зливаючись з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.
(1350—1430) почав колонізацію Надчорномор’я. Скориставшись міжусобицями монголів, він поширив свою владу навіть на Крим. Українці збудували систему південних замків на Дніпрі (Іванів город), Дністрі (Каравул, Білгород, Чорногород), Чорному морі (Качибей, або Хаджибей, біля нинішньої Одеси), селищ, митниць. Качибей став найбільшим центром торгівлі збіжжям з Візантією. Але зі смертю Вітовта південна політика Литви занепала, замки й селища залишились без військової підтримки, а все Надчорномор’я надовго стало Диким полем.
Такий поворот подій зумовила Кревська унія Литви з Польщею 1385 р. Як Литву, так і Польщу
змусили до неї зовнішні обставини. Польща
відчувала постійний тиск німців на заході й півночі, водночас усвідомлюючи великі можливості для експансії на схід, на простори колишньої Русі. Тодішній володар Литви Ягайло (1348—1434) такой: шукав зовнішньої підтримки в боротьбі зі своїми родичами за трон.
Найнебезпечнішим суперником Ягайла був Вітовт.Одружуючись із пдльською королевою Ядвігою, Ягайло пообіцяв навернути на католицизм усю Литву (значна її частина вже була православною), самому стати католиком і “на вічні часи прилучити свої землі литовські й руські до Корони”. Литовські пани початково підписали присяжні грамоти на вірність Ягайлові й Польщі, та вже небавом усвідомили, що полякам ідеться про ліквідацію Литви як окремої держави, тож рішуче виступили проти “ганебної неволі”. Опозиція домоглася проголошення Вітовта великим князем литовським 1392 р. Однак військова потуга Вітовта була підірвана поразкою українсько- литовсько-білоруського війська від татар на Ворсклі 1399 р. Він змушений був укласти угоду з Ягайлом і визнати його своїм сюзереном.
Особливо вороже до польських планів поставилися українські й білоруські пани, які доти користувалися рівними державними й суспільними правами, а їхня віра всюди зустрічала належну пошану. Вже Кревська унія надала боярам-католикам особливі привілеї, а Городельська унія 1413 р. зрівняла литовську шляхту римського обряду з польською, та зовсім не згадувала православну. Вітовт, виступивши поборником незалежності Литви, все-таки спирався тільки на литовських панів, отож українські й білоруські вельможі змушені були шукати іншого проводиря.
Особою, з якою українські й білоруські бояри, як і литовська опозиція, пов’язували свої надії, став брат Ягайла Свидригайло (1355—1452), людина талановита, яскрава особистість, проте невмілий політик, надто пристрасний і запальний, що завдало великої шкоди не лише йому особисто, а й українській справі. Свидригайло з молодих літ боровся проти Ягайла й Вітовта, спираючись то на німців, то на московитів, за що Ягайло на 10 років заслав його до Крем’янця. Там князь зійшовся з українськими панами, які надалі активно підтримували всі його плани.
Після смерті Вітовта литовські пани змусили Ягайла віддати великокнязівський трон Свидригайлові. Ставши великим князем, Свидригайло зажадав повернення Литві Поділля, захопленого поляками відразу після смерті Вітовта, і при підтримці українських панів (Федька Несвізького, Богдана Рогатинського та ін.) розпочав війну проти Польщі.
Свидригайлові війська облягли Смотрич, здобули Збараж, Одесько, Крем’янець. Влітку 1431 р. Ягайло з великим польським військом напав на Волинь, здобув Володимир і підступив до Луцька. Завдяки добрій залозі і вмілим діям воєводи Юрші Луцьк довгий час вдало відбивав усі штурми поляків, а військо Свидригайла навіть досить глибоко заходило в Галичину й Холмщину.Врешті між Литвою і Польщею було укладене перемир’я, за яким західне Поділля з Кам’янцем, Бакотою, Скалою, Червоногородом відійшло до Польщі, а східне з Вінницею і Брацлавом — до Литви. Волинь, яку намагалися захопити поляки, надалі залишилася під Литвою.
Але серед литовських вельмож, невдоволених посиленням впливу української та білоруської знаті в литовській політиці, виникла підтримана поляками змова проти Свидригайла, і великим князем проголосили Жигмонта, сина Кейстута. Вся Литва пішла за Жигмонтом, а білоруські й українські землі підтримали Свидригайла. Аби послабити позицію Свидригайла, Ягайло і Жигмонт 1432 й
1434 рр. обіцяли православним зрівняти їх у правах з католиками, що, звичайно, вплинуло на частину православних. Але найбільшого удару українській справі, як і білоруській, завдала невдала битва під Вількомиром
1435 р. Свидригайло, у війську якого були німці, українські й білоруські полки, зазнав нищівної поразки, багато шляхти загинуло, а 42 князі потрапили в неволю. Білоруські міста піддалися Жигмонтові, і Свидригайло відступив нгі Волинь. Врешті й волинські бояри втратили віру в перемогу Свидригайла і восени 1438 р., побоюючись, аби не потрапити під владу Польщі, піддали Волинь Жигмонтові. Та Жигмонт, який усіляко переслідував українське й білоруське панство, не встиг натішитися перемогою. Руські князі організували змову й 1440 р. вбили його у Троцькому замку (Тракай). Виявом певних поступок українській знаті було те, що хоч Свидригайла після вбивства Жигмонта й не зробили знову великим князем (ним став Казимир Ягайлович), але залишили йому Волинське князівство, Київське князівство віддали синові Володимира Ольгердовича Олександрові, чи Олелькові, який уже вважався його спадковим володарем — “отчичем”.
Близько 1454 р. київський престол успадкував його син Семен і князював у Києві аж до своєї смерті 1470 р. Семен Олелькович був останнім київським князем, бо після нього Київщина стала звичайною литовською провінцією, на чолі якої стояли литовські намісники. Так само й Волинь після смерті Свидригайла (1452) втратила свою автономію і отримала литовських намісників.Ліквідація Волинського, а особливо Київського (яке, попри татарську руїну, все-таки вважалося стольним), князівств, викликала велике обурення в Україні і змусила українських панів шукати нового союзника. Таким союзником для України могло стати Велике Московське князівство. Московія завдяки перемогам над татарами й централізаторським процесам у XV ст. здобувала все більший авторитет і почала поширювати свою територію на всі боки, а особливо прагнула приєднати до себе давні землі Київської держави. Серед панівних верств Московії у XIV—XV ст. виникла теорія спадковості «Москви від Київської Русі, яка поширилася й серед української знаті, особливо під впливом антиукраїнської політики литовських володарів.
Невдоволені обмеженнями своєї ролі в житті країни українські князі почали переходити на бік Москви. Ці процеси почалися в 1470—1480-х рр. на півночі України, в Чернігівщині. Першими перейшли до Москви князі Одоєвські, Воротинські, Мосальські та ін. У 1481 р. українські й білоруські князі навіть організували змову, щоб захопити литовський великокнязівський стіл. Серед претендентів було три Ольгердовичі, які мали на це всі підстави — Михайло Олелькович, Іван Гольшанський і Федір Більський. Але змову було викрито, й лише Більський устиг утекти до Москви, а голови Олельковича й Гольшанського впали під сокирою ката. Невідомо, наскільки широким було коло змовників, але тяжіння до православної Москви в останні десятиліття XV ст. посилилося. Дрібні князі чернігівської династії, що піддалися свого часу Литві, зберегли за собою право вільного “від’їзду” до іншого володаря. Отож, зі зміною внутрішньої політики великих князів литовських вони почали масово переходити до Москви. Литва намагалася стримати цей процес, а Москва використала його як привід для збройної інтервенції і захопила всю Сіверщину з Черніговом, Путивлем, Стародубом, Новгородом-Сівсрським. Війна за Сіверщину тривала з перервами від 1501 до 1514 р., і за укладеним врешті миром Москва закріпила за собою ще й Смоленськ і значну частину Білої Русі.
Останнім відчайдушним спалахом національної боротьби українських і білоруських князів стало
повстання під проводом князя Михайла Глинсько- го. Цей князь, замолоду виїхавши в Західну Європу, здобув там грунтовну освіту, а при дворах цісаря Максиміліана й князя Саксонії Альбрехта — славу й бойовий досвід. Наприкінці XV ст. він повернувся в Україну, до родового Глинська на Полтавщині, і подався на двір тодішнього володаря Литви Олександра, де завдяки своїм здібностям і досвідові небавом осягнув найвищого становища. Це дало змогу Глинському всупереч волі литовської знаті добитися для своїх земляків керівних посад і, звичайно, нових маєтків. Але 1505 р. Олександр несподівано вмер у молодому віці, і литовські вельможі за допомогою нового володаря Жигмонта почали переслідувати Глинського* та його висуванців. Тоді Глинський вирішив відстоювати свої права силою, спираючись також на підтримку Москви й Криму. Очевидно, він збирався відірвати від Литви хоча б частину українських земель і створити незалежне князівство під московською зверхністю, однак союзники українського князя не виконали своїх обіцянок, не зважилося на рішучий крок і місцеве боярство. І коли з Польщі рушило королівське військо Жигмонта, а з Литви — литовське під проводом литовського гетьмана Костянтина Острозького, Глинський змушений був відступити до Московщини.