ЗАХОПЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ ПОЛЬЩЕЮ
Польща остаточно захопила Галичину лише 1387 р. Ягайло, один з творців унії Литви з Польщею, в Галичині виступив прихильником польської колонізації. Він широко надавав польським вельможам і дрібнішій шляхті землі, колись належні галицьким боярам.
Якщо раніше німецьке право панувало тільки у великих містах, охоплюючи незначну частину населення, то тепер у Галичину ринув суцільний потік колоністів, переважно поляків і німців, котрі як католики мали виняткові права на участь у міському самоуправлінні, в заняттях ремеслами й торгівлею. Магдебурзьке право отримували найменші містечка, а часом і села. Українці в українських містах ставали мовби непрошеними гостями, тулилися по передмістях “партачами” (нецеховими ремісниками), які збували свої вироби під загрозою штрафів і конфіскацій.Ще вчора православний, Ягайло взявся ревно підтримувати католицьку церкву. Як пише польський хроніст Ян Длугош, Ягайло, переїжджаючи 1412 р. через Перемишль, щоб похвалитися перед католицькими духовними своїм завзяттям, велів відібрати від православних катедральну церкву, викинути з гробівців похованих тут давніх князів перемиських і посвятити церкву на костел. Латинські біскупства, крім Львова, Перемишля й Холма, засновуються і в новоприєднаних землях — в Луцьку, Кам’янці, Києві.
У XV ст. завоювання українських земель відбувалося ще по лінії колонізації та економічного використання. Але вже у 30-х роках, коли польське панство закріпилося в Україні, створюється суцільна система експлуатації цих земель. Провідні верстви польського суспільства, спираючись на всіляку підтримку державної влади й католицької церкви, намагалися підірвати сили, здатні опиратися їхній політиці — денаціоналізувати українських панів, ослабити міщанство, зруйнувати православну церкву.
Чи не першим проявом Цієї державної політики стало запровадження 1434 р. в руських провінціях польського права, організація польського адміністративного й судового устрою, шляхетського самоуправління.
В Галичині було утворено три воеводства: Руське (з Львівської, Галицької, !Черемиської, Холмської та Сяніцької земель), Белзьке (з Буським повітом), Подільське (Західне Поділля). Кожна земля отримала земський і гродськии суд, а крім того гродські суди запроваджено й у більших містах — Буську, Самборі, Стрию, Коломиї, Теребовлі, Городку, Красноставі, Скалі, Летичеві, Жидачеві, Переворську. Поза тим встановлювалися місцеві сеймики шляхти й Люблінський коронний трибунал. Місцева шляхта ∖4%V⅛ р. домоглась £длтасъ¥Ж) S∖WΛурівняв її в правах з польською. Згодом його підтвердив і Володислав, вступаючи на престол. Та цей привілей пішов на благо лише тій частині української знаті, яка свого часу не виступала проти Польщі в період боротьби за Галичину. Значна ж частина галицького боярства або загинула в боротьбі проти загарбників, або зазнала репресій і поповнила нижчі стани Галичини чи емігрувала на Волинь і в інші місця, куди ще не сягнула чіпка рука поляків.
Одним із союзників українців стало православне Молдавське князівство, яке за панування Стефана Великого домоглося цілковитої незалежності від Туреччини. Близькі українцям за вірою, культурою й мистецтвом молдавські румуни володіли частиною українських земель (сучасною Буковиною) і були не від того, щоб приєднати до Молдавії ще й Покуття. Тому український рух на Поділлі й Покутті на переломі XV й XVI ст. значною мірою спирався на молдавську допомогу чи, принаймні, співчуття.
Найбільший виступ у цих краях відбувся 1490— 1492 рр. і пов’язаний з ім’ям “якогось Мухи з
Волощини”, який підняв покутських селян і дрібну українську шляхту, зібрав дев’ятитисячне військо й почав громити маєтки польської шляхти. Муха дійшов аж до Галича і рушив за Дністер, на Рогатин. Налякана до нестями польська шляхта волала про допомогу до короля, той оголосив посполите рушення, запросив навіть прусських лицарів для боротьби з повстанцями. Але під час переправи Мухи через Дністер польському вшськові вдалося завдати повстанцям несподіваного удару.
У селянському військові виникла паніка, значна кількість повсталих потопилася у Дністрі, частина кинулась навсібіч. Муха з частиною свого війська мусив відступити до Молдавії. За кілька років він знову спробував підняти Покуття, але загинув через зраду.Підтримкою української шляхти користувався й · молдавський господар Богдан під час походу на Галичину 1509 р. Після невдачі багато шляхтичів разом з Богданом відійшли до Молдавії. Ці спроби українського визвольного руху не вдалися з кількох причин: Молдавія мала надто мало сил для боротьби з Польщею, українські сили в Галичині пригноблені були ще тяжче, ніж у Литві, не мали досвіду збройної боротьби. Галичани пішли іншим шляхом.
Національний рух у Галичині консолідувався в перші десятиліття XVI ст. на спробах відновити православну ієрархію (з середини XV ст. Галицька митрополія була незайнятою і нею керували галицький староста і львівський католицький архієпископ). Головною рушійною силою цього руху стали львівські православні міщани. Десятиліттями складали вони гріш до гроша, оплачували юристів і писарів, шукали при королівському дворі впливових вельмож. За підрахунками Грушевського, відновлення владицтва коштувало львів’янам 450 волів. І от 1539 р. у Львові знову оселився православний владика Макарій Тучапський (помер 1549 р.), що сприяло пожвавленню національно-релігійного руху.
Поразки у війні з Москвою, постійна загроза з боку української знаті, а також страшна зовнішня
небезпека на південних кордонах з боку татар ще більше активізували зусилля прихильників унії з Польшею. Hii їхній бік стали й дрібні литовські бояри, невдоволені великою залежністю від вельмож. Серед поборників державної незалежності Литви залишилася невелика група литовської та української знаті. До того ж за унію рішуче висловився й король Жигмонт (Сигізмунд) II Август (1548—1572). У 1569 р. він скликав спільний сейм у Любліні. Польська шляхта виступила з проектом повної інкорпорації литовських провінцій до Польщі, що викликало різкий протест литовців (з українцями й білорусами), і сейм затягнувся на кілька місяців.
Аби схилити на свій бік литовських депутатів, король у цей час надав деякі привілеї шляхті Волині, Київщини й Поділля, а непокірним пригрозив суворими репресіями. Врешті унія, яка мала величезне значення для Польщі, Литви, Білорусії та України, була укладена. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави. Втім перебіг сейму був дуже драматичним, литовські посли, протестуючи проти унії, покинули його, і акт унії був підписаний без них. Найдовше противилися унії українські князі — Олександр Чорторийський, Костянтин Вишневецький, Богдан Корецький і Костянтин Острозький. Але, попри сильний опір, Польщі вдалося захопити від Литви Волинь, Підляшшя і Київщину. Литва зберегла за собою невеличку частину українських земель — Берестейську землю й Пінський повіт.На чолі колонізаторського походу в Галичину, згодом на Волинь, Київщину, Брацлавщину, а після Люблінської унії і на Лівобережжя стали польські магнати. Потоцькі, Жолкевські, Калиновські, Замойські, Струсі, Язловецькі, Конецпольські займали величезні простори малозалюдненої землі або зганяли чи підпорядковували собі дрібніших власників. Таким чином в Україні утворювалися великі латифундії, справжні провінції, необмежена влада в яких належала цим “короленятам”, оскільки саме вони були там воєводами, старостами, каштелянами. На службу до магнатів хмарами сунула дрібніша шляхта з Польщі, стаючи орендарями, економами, начальниками надвірного війська.
І під Польщею українська спільнота не припиняла постійного опору денаціоналізаційним процесам і релігійному утискові. Щоправда, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні, але, як зауважив І. Крип’яксвич, “при всіх негативних наслідках дала принаймні одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість”, між ними не стало кордону, отже, вільніше могли розвиватися загальноукраїнські процеси.
4∙ ⅛∙ ⅛∙
Два століття перебування у складі Литовсько-Руської держави мали позитивне значення для людності України. Бо хоч національно-політичне життя й не могло розгорнутись у всій повноті, Велике Литовське князівство все ж розвинулось на основі традицій Київської Русі. Фактична влада на українських землях належала українським панам — нащадкам руських князів і бояр, вони мали значний вплив на політику Литви. Литовський статут, збірник законів держави, базувався на законах Київської Русі. Все діловодство й судочинство велося “руською” (українсько-білоруською) мовою, український характер зберегли й міста, управління в яких також мало національний характер. Православна церква, тісно пов’язана з життям суспільства, довго займала у Великому князівстві провідне становище й успішно протистояла католицизмові, що проникав у Литву.
Усі ці обставини давали українцям підстави вважати, що вони живуть у власній державі, що вони рівні іншим народам. Ця певність своїх сил давала їм змогу ставати на захист своїх прав, часом вдаючись до відкритих виступів проти володарів, а водночас зобов’язувала й до захисту цієї держави від зовнішніх ворогів, починаючи від Грюнвальдської битви 1410 р. й до запеклої боротьби з татарами під проводом М. Глинського й К. Острозького наприкінці
XV і в XVl ст.
Неперервні від Київської і Галицької Русі традиції державності розвинулися згодом в ідеології козаччини. Після Люблінської унії Україна зазнала потужної польської експансії. Організованій державі з агресивною шляхтою, освіченим і заможним міщанством, церквою, що твердо й непоступливо провадила свою політику, українське суспільство могло протиставити надто слабкі сили. Але, як зазначає І. Крип’якевич, “настільки сильні були основи давньої культури, що, спираючись на них, українське громадянство зуміло зорганізувати відсіч проти польського наступу і у своїх змаганнях виявило надзвичайну творчу енергію”.
Аналогічною була ситуація на Буковині й Закарпатті, які в XIIl—XIV ст. потрапили під владу Молдавії й Угорщини. Тут чинником, що сприяв збереженню українства, була церква.
Разом з тим слід зауважити, що унія 1569 р. мала для України й певне позитивне значення: вперше за довгий час українські землі об’єдналися в одній, хоч і ворожій українцям, державі. Пожвавилися зв’язки між окремими українськими краями, прискорилася колонізація Подніпров’я; селяни Полісся, Поділля і Волині заселяли та освоювали багатющі степові простори (у XVl ст. Волинь була найлюднішою частиною України). Київ і Львів поступово ставали всеукраїнськими центрами духовності й культури. Подальше національне піднесення було б не зовсім логічним, якби наприкінці XV ст. у надрах українського суспільства не зародилася сила, яка визначила шляхи боротьби за незалежність — українське козацтво.