ГАЛИЦЬКО ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО НАПРИКІНЦІ ХІТІ— НА ПОЧАТКУ XIV ст.
них Люблінську землю і правив у цей час Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об’єдналися в руках одного князя — Юрія 1 Львовича, внука Данила Галицького.
Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія 1 було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимири (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об’єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Рата поблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.У 1308—1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їх іменами пов’язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Робсрта, засновника нової династії — Анжуйської. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Земплинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів.
Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева “непоборним щитом проти жорстокого племені татар”. Але, перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів, Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гбстрі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз “дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон”), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення.
У боротьбі за галицькі землі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта.
Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе “правителем Королівства Русі”, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгирдас (Ольгерд Гедимінович), скориставшись з ослаблення Золотої Орди, у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372—1378 і 1385—1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини — зображенням лева — і власним ім’ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке саме в той час сформувалось. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.