ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
Наприкінці X — в першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині і Під-
карпаття був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям князь Володимир
Святославович.
Він передав управління цим краєм Всеволодові — своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.Після смерті Ярослава Мудрого влада ті Волині часто змінювалася. Окрему князівську династію на Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1130—1142 і 1146—1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політику намагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересопницею, Дорогичином, а в окремі періоди — також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об’єднавча політика Романа Мстиславича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.
Трохи по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі.
В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об’єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які “ввели у місто” Звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володи- миркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у “Слові о полку Ігоревім” Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. З подивом говорить про Ярослава автор “Слова о полку Ігоревім”:
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди рядячи но Дунаю.
Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворога, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями.
Суперечки викликає згадка про “суди”: деякі автори писали на цій підставі про дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що тут ідеться про політичний контроль і судочинство на землях вздовж Дністра, аж до нижньої течії Дунаю.
Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони у Карпатах від короля Угорщини. Для охорони шляхів через Карпати і підступів до них була створена продумана система різноманітних оборонних споруд. Так, гарнізони замків у Тустані, Бубнищі та інші укріплення боронили переходи, які вели до головного шляху на Верецький перевал. Вислів про “салтанів за землями” пов’язують з можливою участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Салах-ад-Діна (Саладіна, засновника близькосхідної династії Айюбідів). Показово, що “Великопольська хроніка” кінця XllI ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством.Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р„ після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися об’єднання під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі вжито стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.
Автор літопису пише про те, що великий князь Роман “одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих.
Він бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись...переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував еврго предка Мономаха...”Роман завоював собі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205).
Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової
вдови та його малолітніх синів Данила і Василька.
Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.
Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю джерел їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в боротьбі за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучати на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне, маєтків, які стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам як головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з “Золотою буллою” короля Андрія І.
Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями сприяло дальшому зміцненню позицій бояр і водночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою.
Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі із Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоревичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоревичі влаштували, розправу над боярами, і “вбито їх було числом 500, а решта розбіглися”. В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоревичів і “повісили задля помсти”. Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини, що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили “королем королівства Галицького” п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеею. Від цієї, по суті, військової окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р. Новий угорський король Бела IV визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів.
їх підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші): вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на “доброго князя” уже на той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і місько? верхівки був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став “двірський”. Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів (стольник, сідельничий).
Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. У 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило напередодні проголосив: “Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)”. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.
Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував “сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села”. Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.
Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як зазначає літописець, Батий, побачивши, що не зможе взяти Крем’янець і Данилів, відступив від них. Очевидно, героїчна оборона цих добре укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині — Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники та озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишилися заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать археологічні джерела, захищалися Звенигород, інші міста і замки. Данило, який на той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевидському монастирі (в сучасному Сколівському районі Львівської області); тут він дізнався про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, “бо мало з ним було дружини”. Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські “ворота”. Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об’єдналися з іншою частиною орди, яка поверталася з Польщі і Чехії.
Усе ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дало змогу відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю, збудовано Львів, який названо за ім’ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича чернігівського та його союзників.
У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.
Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги чинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він йшов на підпорядкування орді, тільки щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали стати опорою “проти безбожних татар”. Поступово і обережно Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а загони хана Куремси, які перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони “мирники” орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Данило провадив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і при допомозі угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (внаслідок тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував реальні факти. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому взаємини Данила з Римом
не завершилися стійким союзом.
Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об’єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі