КИЇВСЬКЕ І ПЕРЕЯСЛАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВА
Найбільш стійкими виявилися ті князівства, де утвердилися свої окремі династії — відгалуження роду Рюриковичів. Так, у Чернігівській і Сіверській землях правили князі з роду Ольго- вичів, у Галицькому князівстві — Ростиславичі,
а пізніше об’єднане Галицько-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі.
У Київському князівстві не витворилася власна династія, бо за володіння Києвом вели боротьбу представники усіх тодішніх княжих Успіх чи невдача окремих князів часто залежали від позиції місцевих верхівки містичів — міського торговельно-ремісничого населення.родів, бояр і
На сході до Київського князівства належала лише вузька смуга на лівому березі Дніпра, а основна частина його території розкинулась на Правобережжі. На півночі до князівства входила значна частина Полісся, на заході воно межувало з Волинню, на півдні — з Половецьким степом. Київ не тільки був столицею князівства, а й залишався найбільшим економічним та культурним
На сході до Київського князівства належала лише вузька смуга на центром всієї Східної Європи. Тут містилися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. Населення міста постійно зростало аж до Батиєвої навали і досягло приблизно 50 тис., а це на той час було дуже багато. Крім того, Київ і надалі залишався резиденцією митрополитів, які мали величезний вплив на ідеологічне та культурне життя усіх князівств. Отже, боротьба за київський престол зумовлювалася не лише привабливістю для князів традицій минулої величі Києва, а й тими реальними перевагами, які надавало володіння прадавнім містом.
Періоди, коли Київське князівство часто переходило з рук до рук, чергувалися з періодами, коли окремим князям вдавалося закріпитись на більш тривалий час. Зокрема, 1139—1146 рр. у Києві правив енергійний і впливовий Всеволод Ольгович, а 1146—1154 рр. (з двома перервами, коли Київ захоплював Юрій Долгорукий суздальський) — Ізяслав Мстиславич, який закріпив за собою також Волинь.
Прагнучи обмежити контроль Візантії над церковним життям, Ізяслав добився, щоб собор єпископів без згоди патріарха настановив київським митрополитом не грека, а місцевого ченця — Клима Смолятича. Після Іларіона це був другий митрополит-русин. То був важливий крок в напрямі до автокефалії — фактичної самостійності Київської митрополії. Однак пізніше ні єпископи, ні інші князі не підтримали Клима, і він був усунутий з кафедри незабаром після смерті Ізяслава Мстиславича. В 1154 р. Київ утретє зайняв Юрій Долгорукий, після його смерті 1157 р. спалахнуло повстання проти приведених Юрієм суздальських бояр та їх прибічників.Деякий час Києвом володів син Ізяслава Мстислав. Щоб відібрати у нього київський престол, суздальський князь Андрій Боголюбський організував похід коаліції дванадцяти князів і після двомісячної облоги здобув і пограбував Київ. “Не було помилування анікому і нізвідки, — писав літописець, — церкви горіли, християн убивали, других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. 1 взяли вони майна безліч. І церкви оголили від ікон, книг і риз, і дзвони познімали всі...”. Це небувале за масштабами спустошення завдало нищівного удару і політичному значенню Києва. Якщо дотепер найвпливовіші князі, щоб домогтися провідної позиції серед інших князівств, прагнули оволодіти київським престолом, то приблизно з 70-х років XII ст. вони стали діяти цілком інакше, добиваючись об’єднання інших земель навколо своїх спадкових володінь.
Порівняно довго спільно князювали в Київській землі Святослав Всеволодович з чернігівської лінії і Рюрик Ростиславич із смоленської. Святослав був організатором успішних походів, метою яких була відсіч половецьким набігам. Як засвідчує “Слово о полку Ігоревім”, Святославова іТеремога над половецьким ханом Кобяком над Дінцем 1184 р. здобула йому авторитет у багатьох країнах.
У першій половині XIII ст. Київ не раз змінював володарів. Він відігравав певну роль в обороні від половецьких набігів, але не зміг стати на чолі спільних наступальних дій.
Втім, половецька загроза зблідла перед обличчям нової грізної небезпеки. Половці, дізнавшись про наближення могутньої монголо-татарської армії, 1223 р. звернулися за допомогою до своїх колишніх ворогів. Було прийняте слушне рішення: тільки оборонний союз християн і половців давав якийсь шанс на порятунок. У кривавій битві над степовою річкою Калкою окремі полки бились хоробро, проте їхні дії не були злагодженими, що призвело до поразки. То було грізне попередження, але потрібні висновки не були зроблені. Ні Київ, ні інші князівства не готувалися до оборони від монголо-татарів, які відійшли, як незабаром з’ясувалося, ненадовго.Переломною подією в історії Східної Європи стала навала орд Батия, яка розпочалася захопленням 1236 р. Половецького степу і відтак жахливим спустошенням Рязанського і Владимиро-Суздальського князівств 1237—1238 рр. У 1239 р. ординці здобули і зруйнували Переяслав і Чернігів, а восени 1240 р. все величезне Батиєве військо наблизилося до Києва, обороною якого керував тисяцький Дмитро. Почалась облога. Військо Батия було таким численним, що, за словами літописця, “не було чути нічого від скрипіння возів його, ревіння верблюдів його і од звуків іржання коней його”. Пороки — стінобитні машини, поставлені Батиєм з південного боку, поблизу Лядських воріт, били ніч і день. Коли ж стіни були проламані, оборонці кинулись на стіни, але не змогли стримати прориву ворога до міста. Монголо-татари теж зазнали значних втрат, тому Батий дав перепочинок своєму війську. Кияни нашвидку зайняли нові оборонні позиції, зокрема нові укріплення були споруджені навколо Десятинної церкви. За словами літописця, “була битва велика”, опір захисників зламано лише після того, як церковне склепіння завалилось, не витримавши ваги людей, що “вибігли на церкву”. Місто лежало в руїнах, більшість мешканців були вбиті, покалічені або захоплені в полон. Пізніше, коли орда відкотилася, частина киян повернулась, але в Києві важко було впізнати колишню княжу столицю. З-понад сорока мурованих церков залишились, та й то дуже пошкодженими, яких п’ять-шість.
Жахливо спустошеними були інші міста, які лежали на шляху ординців. Та Батиєва навала не була останньою. В наступні роки, після утворення монголо-татарської держави — Золотої Орди через Наддніпрянщину пройшов ще не один грабіжницький похід монголо-татар. Київське князівство втратило політичне значення і опинилось під безпосереднім контролем Золотої Орди. Все ж до кінця XIII ст. Київ залишався резиденцією митрополитів.Аж до навали Батия Київ був найбільшим у Східній Європі осередком розвитку писемності і мистецтва. Особливо важливу роль у його культурному житті відігравала Києво-Печерська лавра. Про засновників цього монастиря Антонія і Феодосія Печорських і про інших визначних ченців-подвижників складалися оповідання, які згодом лягли в основу Києво-Печерського Патерика. Цінною пам’яткою є Київський літопис XII ст., складений у Видубицькому монастирі. Як “книжник і філософ” був відомий митрополит Клим Смолятич.
Значного розвитку набули архітектура та будівництво. Київська архітектурна школа залишалась провідною аж до татаро-монгольської навали. Такі київські церкви, як міський храм Богородиці Пирогощої на Подолі чи монастирська Кирилівська церква в урочищі Дорогожич правили зразком для будівельників у інших князівствах. Особливо авторитетним був майстер Петро Милоніг; збудована ним підпірна стіна Видубицького монастиря була унікальною на той час інженерною спорудою. Ймовірно, саме Петро Милоніг спорудив і Василівську церкву в Овручі, храми в інших князівствах. Неперевершеними протягом усієї домонгольської доби залишались і київські ікони, вироби ремісників-золотарів.
було тісно пов’язане з Київським. Найчастіше його володарі були ставлениками київських князів. Оскільки Переяславське князівство на сході й півдні безпосередньо межувало з Половецьким степом, його князі брали активну участь у походах на половців. Після монголо-татарської навали Переяславське князівство перестало існувати.
Чернігівське князівство займало землі на Ліво- ЧЕРНІГІВСЬКО- бережжі, головно у басейні Десни.
В середині XII ClBEPCbKA ЗЕМЛЯ ст. від нього остаточно відокремилось Новгород- Сіверське князівство, згодом виникли інші дрібні князівства. У всіх князівствах Чернігово-Сіверщини володарювали представники династії Ольговичів — нащадків Олега Святославича, одного з онуків Ярослава Мудрого. Чернігове-Сіверська земля межувала з Половецьким степом і деякі князі провадили тут подвійну політику щодо половців: з одного боку, вони брали участь у походах на них, з другого — вступали в союз з окремими половецькими ханами, спирались на їхню допомогу в міжусобній боротьбі. Панування монголів у причорноморських степах не дало змоги чернігівським князям повернути собі Тмутороканське князівство (на Таманському півострові). У XII ст. це князівство остаточно увійшло до складу Візантії, а пізніше було знищене монголо-татарами.Напровесні 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославович разом з кількома іншими князями, але без відома київського князя Святослава Всеволодовича, організував черговий похід на половців. Спершу вдалося здобути перемогу, але в кінцевому підсумку перемогли половці, а сам князь Ігор потрапив у полон. Присвячене цьому походові “Слово о полку Ігоревім” було закликом до єдності, під якою розумілось не злиття князівств, — це було б неможливим, — а об’єднання зусиль для спільної боротьби проти половецької загрози. Висловлювались припущення, що “Слово” написане у Чернігові або Галичі, однак у наш час більшість дослідників доводять, що цей шедевр середньовічної літератури створено у Києві, ймовірно при дворі князя Святослава Всеволодовича.
Князь Ігор, який зумів утекти з полону, був володарем Сіверського князівства до 1198 р., а під кінець життя став чернігівським князем. У першій половині XIII ст. Чернігово-Сіверська земля остаточно розпалась на низку невеликих князівств, у яких правили представники різних відгалужень династії Ольговичів. Усе ж чернігівський князь залишався найавторитетнішим між ними. Чернігівський князь Мстислав Всеволодович загинув у битві під Калкою 1223 р.
Пізніше князь Михайло Всеволодович вів тривалу боротьбу зі своїм родичем Данилом Романовичем Галицьким за володіння у Галичині та Києві. 18 жовтня 1239 р. Чернігів був здобутий і зруйнований Батиєм; князь Мстислав Глібович загинув на полі бою. Князь Михайло Всеволодович, перечекавши неспокійний час в Угорщині і Польщі, 1246 р. поїхав до Батия, щоб отримати від нього дозвіл на князювання, але його разом з боярином Федором вбили за відмову виконати поганський обряд — вклонитися кущеві і пройти очищувальний вогонь. За мученицьку смерть київська митрополія пізніше віднесла Михайла — князя чернігівського і боярина Федора до числа святих.У другій половині XIII ст. дрібні князівства Чернігівщини перебували під прямим контролем Золотої Орди, з середини XIV ст. вони опинились у васальній ‘залежності від Великого князівства Литовського.
За багатством пам’яток культури Чернігів поступався хіба що Києву. Мистецтво Чернігівщини XII — початку XIII ст. мало багато своєрідних рис. Окрасою Чернігова були Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська церква. Про творчі пошуки архітекторів свідчить струнка, прикрашена орнаментами, викладеними з цегли, П’ятницька церква у Чернігові. Цікавими архітектурними спорудами були і храми в Новгороді Сіверському та Путивлі, які не збереглися. Чернігівський літопис XII ст. не дійшов до наших днів, але сліди його знаходимо в пізніших літописних зведеннях.