Коліївщина.

Найвищого піднесення гайдамацький рух до- сяг у 1768 р. під назвою Коліївщина. Окремі вчені розглядають його як повстання чи селянську війну. Зброй­ний виступ населення був зумовлений певними обставина­ми.

До матеріальних злигоднів додалися й національно-ре­лігійні утиски. Виданий польським королем Станіславом Понятовським під тиском уряду Росії указ про зрівняння в правах протестантів і православних з католиками до краю загострив конфесійну обстановку. Фанатично настроєна шляхта в лютому 1768 р. створила Барську конфедерацію, яка рішуче виступила проти будь-яких поступок православ­ному населенню. Конфедерати вчиняли погроми в селах і містечках Правобережжя, нещадно розправлялися з тими селянами, котрі повертались у православ’я, виганяли пра­вославних священиків із парафій, карали їх, руйнували й палили православні церкви. Для боротьби проти конфеде­ратів уряд Катерини II увів на Правобережжя війська.

Цей акт правобережне православне населення розцінило як допомогу в його боротьбі проти всієї польської шляхти. Неписьменному селянству було непросто розібратись у пе- рипетіях політичної боротьби, зате воно традиційно вбачало в росіянах справжнього союзника у протистоянні з като­лицьким чи мусульманським світом. Серед населення по­ширювалися чутки про «Золоту грамоту» цариці Катерини II з наказом кошовому отаману Петру Калнишевському спіль­но з російською армією винищувати ворогів православної віри. З’явилися навіть її тексти, написані нібито від імені Катерини II.

Епіцентром таких настроїв стало те Правобережне По­дніпров’я, що примикало до Запорізької Січі й куди фак­тично не поширювалася влада Речі Посполитої. Навесні 1768 р. вісім запорізьких козаків на чолі з Йосипом Ше­лестом провели в Мотронинському монастирі кілька таємних нарад. На них було прийнято рішення про початок масового виступу проти польсько-шляхетського володарювання на Пра­вобережній Україні й вироблено план дій. Керівником по­встання обрали запорожця Максима Залізня- к а, який проголосив себе полковником. Його найближчими сподвижниками стали Семен Неживий, Микита Швачка, Іван Бондаренко, Андрій Журба та інші авторитетні серед народу й досвідчені у військовій справі ватажки, 26 травня 1768 р. загін гайдамаків Залізняка виступив з урочища Хо­лодний Яр у Чорному лісі в похід на Правобережжя. По­всюди до нього приєднувалися запорожці, селяни та міщани. Створювались нові загони, гайдамацький рух ширився. Гай­дамаки захопили Жаботин, Медведівку, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав і визволили фактично всю південну Ки­ївщину. Чимало польської шляхти, євреїв-орендарів, като­лицьких священиків загинуло. З цього приводу Тарас Шев­ченко писав у поемі «Гайдамаки»:

Горить Сміла, Смілянщина

Кров’ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь...

Найбільший успіх гайдамаки мали під Уманню — твер­динею польської влади на Поділлі. Тут на бік повсталих перейшов із козаками сотник надвірного війська Іван Гонта. У ніч з 9 на 10 червня гайдамаки здобули Умань, де знайшли останній притулок залишки польської шляхти, орендарів, конфедератів і католицьких священиків. Залізняк і Гонта розіслали «партії» на Білоцерківщину, Поділля, Брацлав- щину, Волинь. Перелякана шляхта вважала, що почалася «пожежа», як у 1648 р., і тікала в глиб Польщі або в Но­воросійську губернію.

Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної вер­стви суспільства, великої земельної власності та ненависної унії. Це органічно пов’язувалося зі звільненням Правобе­режжя від польсько-шляхетського панування. У діях гайда­маків поєднувалися руйнівні й конструктивні елементи. Окремі ватажки намагалися налагодити на зайнятій території нормальне господарське життя, передавали селянам землі, звільняли їх від панщинних робіт, прагнули відновити гро­мадянський мир і припинити міжконфесійні конфлікти.

Спочатку російські війська не втручались у взаємини гайдамаків з противником. Але величезний розмах повстан­ня, його соціальна спрямованість змусили уряд змінити своє ставлення до подій на Правобережжі. До цього додалася ще неприємність із нападом одного з гайдамацьких загонів на м. Балту, яке перебувало під владою Туреччини, що одразу загострило російсько-турецькі відносини. У другій половині червня російське командування дістало наказ при­душити повстання. У ніч з 25 на 26 червня підступно були схоплені Залізняк і Гонта. На початку липня російські час­тини розгромили загін Швачки та інших отаманів. Коман­дування передало підданих шляхти польській адміністрації. Повстання захлинулось. Але дії окремих дрібних гайдама­цьких «партій» тривали ще в першій половині 1769 р. Поль­ська шляхта влаштувала криваву розправу над учасниками Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціальний суд засудив до страти сотні людей, їх вішали, четвертували й садовили на палі. Терор однієї сторони викликав дії іншої. Мученицьку смерть прийняв Гонта, а Залізняка російський суд у Києві засудив до заслання у Нерчинськ, такої ж кари зазнали його сподвижники.

За поліпшення свого становища боролися також селяни й міщани на місцях. Найчастіше їхні дії проявлялись у відмовах відбувати панщину, самовільному захоплюванні по­міщицьких земель, пограбуванні панського майна та фізич­них розправах з панами. Найбільші та найгостріші селянські виступи відбулися в Чолхові та Фоєвичах (1747— 1748), а також у Кулагах Стародубського, Кліщинцях (1769— 1776) Лубенського й Турбаях (1789— 1793) Полтавського полків. Селяни часто добивалися повернення козацьких прав, ві­дібраних раніше властями.