Князювання Всеволода в Києві. Усобиці наприкінці XI ст.
Всеволод Ярославич посадив сина Володимира Мономаха в Чернігові, зневаживши переважні права на це місто синів свого старшого брата Святослава: Романа, Давида, Олега і Ярослава, що стало однією з причин гострого спалаху кривавої війни в Південній Русі наприкінці XI ст.
oВсеволод виявився слабким великим князем. Його реальна влада поширювалася лише на частину держави — Волинська, Турівська, Муромська землі не підкорялись йому. Всеволодові довелося захищатися від небожів — Святославичів, Давида й Святослава Ігоровичів, а також троюрідних онуків — Рюрика, Володаря й Василька Ростиславичів.
Всеволод був освіченою людиною, знав п’ять іноземних мов, проводив час у бесідах з вченими людьми й читанні книжок. Змолоду не любив воювати й ходити в походи, доручивши цю справу синові Володимиру, як тільки тому виповнилося 12 чи 13 років. В роки князювання Всеволода державою правив сімейний дуумвіра^, що складався з нього самого й Володимира. Його кончина 13 квітня 1093 р. круто змінила перебіг політичного життя на Русі.
Сталася несподівана подія не лише для сучасників, а й для істориків наших днів, котрі ламають голови, прагнучи розв’язати загадку: чому Володимир Мономах, що й за життя батька був фактичним правителем Русі й мав під своєю рукою найбільшу військову силу, раптом добровільно поступився київським престолом на користь свого брата Свято- полка? За давніми законами заміщення князівських столів Святополк, який був сином старшого брата Всеволода Ізяслава, мав переважні права на Київ. Гадаємо, що Мономах виявив повагу до тих законів і не бажав розпалювати чвар на Русі. Він ще раз учинив так само, віддавши 1094 р. Чернігів Олегові Святославичу, котрий також був старшим від нього в князівському роду. Володимир перебрався до отчини, що дісталася йому в спадок від Всеволода, — висунутого в південний степ Переяслава, де йому відразу довелося зіткнутися з половцями.
Здобувши батьківський Чернігів, Олег Святославич не вгамувався.
Разом з братом Давидом він продовжував підігрівати усобиці, зазіхаючи на волості інших князів. Здавалось, Русь поринає у безодню удільної роздробленості, бо великий князь київський Святополк виявився неспроможним власними силами приборкати бунтівників. Тому він уклав союз із Мономахом, і 1096 р. вони збройно змусили Святославичів утихомиритися. В 1096-1113 рр.Руссю править дуумвірат Святополк-Володимир. А 1097 р. в Любечі зібрався з’їзд, де було проголошено об’єднання сил проти половецької загрози й закріплено фактичне володіння волостями, що склалося на той час: „Хай кожен володіє отчиною своєю: Святополк — Києвом, Ізяславовою отчиною, Володимир — Всеволодовою, Давид, Олег і Ярослав — Святославо вою...“ Проголосивши принцип отчинної власності,Святополк з Мономахом сподівались, що це сприятиме припиненню князівських усобиць. Але того самого року волинський князь Давид Ігорович за мовчазного сприяння Святополка київського полонив і осліпив Василька Ростиславича, вимагаючи від свого нещасного бранця віддати Теребовльську волость, закріплену за тим постановою Любецького з’їзду. Цей нелюдський вчинок викликав загальне обурення в суспільстві. Тому Святополкові довелося погодитися з вимогою покарання Давида. Останнього вигнали з Волині, яку, втім, київський князь одразу привласнив. Постанови Любецького та наступних князівських з’їздів: Витичівського 1100 р., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. виявилися безсилими приборкати князівські чвари. Потрібні були дійовіші заходи щодо відновлення єдності Руської землі, особливо в умовах наростаючої з кожним роком загрози наступу Половецького степу.