О. КИСІЛЕВСЬКА. На горі Присніп.

(З оповідань «Старої войни«)

Якось дивнр було говорити про воєнні страхіття із тим молодим голубооким стрільником з густими чорними бровами, що в добавок носив почесне імя «старої войни«,яке надавано тільки, тим, що першими вступили в славне стрілецьке това­риство.

Одначе, таких молодих героїв, що рвались а часто просто втікали з дому до стрільців, а потім щойно підростали в димі пороху та гукові гармат, було між стрільцями чи мало. Й на диво ці діти не знемагалися, не зневірювалися, не вертали сокрушені домів, — але гідно додержували кроку своїм стар­шим товаришам та враз із ними доконували неімовірно герой­ських вчинків...

Й оцего сімнайцятьлітнього юнака, довго не хотів пустити з дому батько, богатир власник кількадесяти моргів поля й чотирох млинів в Косівщині. Вже перші добровольці «списа лися« й відійшли, а Михась на приказ батька остався. — Аж коли довідався, що з Косова вибирається догоняти стрільців кільканайцять його товаришів, — не питаючись нікого о дозвіл пішов з ними.

Перейшли високий Буковець, сховану серед моря зелених ялиць Криворівню, і дігнали своїх аж у Жабю, що широко розкинулось над прудким Черемошем.

Співом, стрілами зі старих, заржавілих крісів, як на гу­цульськім весіллі — привитало їх товариство, — як на весіл­ля їхали в переповнених, замаєних сосниною вагонах на Угор­щину, зі співом, мов у танець пішло небаром оце молоде товариство і в бій.

Може завдяки тій веселости, бадьорости, якої не тратили вони й в обличчі смерти, могли Січові Стрільці доконати таких великих діл, яких ніколи не доконали-б, якщо вдягнули-б на себе військовий однострій лише на приказ із обовязку.

Та не легко приходилось перебувати такому стрільцеві тяжкі воєнні труди-походи, а вже найважчі спомини лиши­лись Михасеві з того часу, як повернувши ще не вповні здоров з лічниці до кадри, зголосився на охотника з т. зв. гуцульською сотнею в поле.

Гей, якби були знали ці наші Стрільці Січовії, як важко прийдеться їм у тій сотні ще й під німецькими старшинами, не співали-б були так веселенько:

Гей дівчино не вірми, не вірми, Бо я хлопець мандрівний, мандрівний.

А затягнулиб тужної, та пресумних Журавлів...

На нездобуту »Кірлібабу« в буковинських горах їх кинули на »Присніп«, де справжні, загартовані в боях вояки цілими сотнями клали свої запалені голови...

На »Присніпмосковськими ро­вами і австрійська артилерія.

Москалі пробували кілька разів відбиватись, але серед тої нічної метушні й переполоху, не в силі були дати ради і під­далися. Ще не розвиднілось гаразд, як московські стрілецькі рови займили наші. 250 стрільців забрало тоді в полон 1500 Москалів разом зі старшинами.

Втрат як на такий випад, не було багато — двайцять важче або лекше ранених, — та кромі цього стрілецьке това­риство втратило ще одного доброго товариша — Романюка з Кут. Не згинув він в часі наступу, а таки в стрілецьких окопах. Якась видно заблукана куля прострілила йому голову в хвилі, коли повернувся, щоби передати клич свому товари­шеві, віддаленому о ЗО кроків.

Смерть прийшла так нечайно, що навіть не рушився, тільки склонив молоду голову до стіни, наче дрімаючи.

1 ніхто не спостеріг того, що сталося. Аж над ранком, коли Німець прийшов на зміну, здивувався, що стрілець не встає. Думав — заснув; кликнув голоснійше, а далі порушив шаблею, тоді тільки пізнав, що це труп.

Закликав товаришів, взяли його трьох й понесли таки без стежки в долину до своїх, де молоде товариство веселилось недавною побідою.

Сумно з повагою похилилися стрілецькі голови. Стали раду радити — де би то товариша поховати, де висипати йому могилу?

Й похоронили його на краю ліса. Під такою дивною сме­рекою, що росла трьома конарами, наче Йорданська трійця. Ґранат вибив під нею глубоку яму, так, що лиш коріння по­висло.

При тужній, жалібній стрілецькій пісні, зложили товариша на вічний спочинок так як був, навіть у плащі.

Полевими рискаликами насипали могилу, а на корі смереки витяли хрест і перші букви його назвища...

Там і остав він сам один, як свідок стрілецької слави.[17]