ІСТОРІЯ ОЛЬБІЇ VII — III CT. ДО Р. X.

Звернімось тепер до найстаршої, найвеличнішої й найживучішої грецької осади Ольбії, яка тисячу літ стояла на правому березі Бузь­кого лиману при сполуці його з лиманом Дніпровим, на місці сучас­ного села Парутиного.

II

Нижній ряд оборонної вежі з півд. зах. сторони Ольбії

приймаємо із застереженням не до заснування Ольбійської факторії, а до обернення її в поліс.

Як нам відомо, доольбійським і найстаршим поселенням греків на побережжі чорноморської півночі, була факторійка мілетян на сусід­ньому острівці Березані, яке зродилося десь у ѴШ-му століттю до P. X. на руїнах передісторичного рибальського поселення „кіммерій­ців”. Ці рибалки жили в ямах грушкуватої, ширшої вгорі і вужчої насподі, форми, вирубаних у вапняковому ґрунті; над ними, на стов- пах-сторчаках, робили дашок; вхід до цих „хат” йшов по драбині;

вогнище розкладали прямо на кам’яній долівці; прорубані в стінках нішки, служили мешканцям полицями чи краще „шахвочками”. По­селення це було досить людне й мало криницю десять метрів завглибш­ки, невеличку пристань в бухточці й оборонні глинобитні мури. В кінці VIΠ-ro ст. до P. X., сконстатована вже присутність на цьому острівці греків.

Коло поселення тубільців виявлені були напівземлянки грецького селища з рештками родоського мальованого начиння, амфор-ойнер, тощо, кістки осетра, сома, судака та сули, бика, вівці, свині, собаки, зайця, лиса, качки та черепашки морських м’якунів. Грецька факто- рійка пізніше збільшилась і зайняла північну й східню частину острів­ця над пристанню.

Могильник, що був на західньому окраї острівця, виявляє, що мер­ців частіше ховали, зрідка спалювали в окремих ямах, іноді ховали й в кам’яних скриньках. З часом, березанці-греки покинули острівець і переселилися до Ольбії. У ІѴ-му ст. до P. X. він майже зовсім опустів й обернувся в місце таборування рибалок. Він входив у володіння ольбійського поліса.

Назву цієї острівної іонійської осадки ми не знаємо; припускаємо, що звалася вона Бористеніс і вже на розмежжі VIII — VII ст. до P. X., засівала серед тубільного населення зернятки гелленської культури та ширила серед нього речі грецької індустрії.

Отже, березанське грецьке поселення не було випадковим осідком якихсь заблуканців, відрізаних від Егейщини безвістям, а мало з нею може й нерегулярні зносини. Очевидно, що таких пунктів первісної розселенської експансії греків було більше на нашім побережжі, але руїни їх ще покояться під землею.

Як би там не було, але Ольбія існувала вже у ѴІІ-му ст. до P. X., що потверджує архаїчна кераміка, імпортована з Приегейщини і знай­дена в ольбійських руїнах. Швидкий зріст Ольбії приголомшив неда­леку березанську факторійку і вона зійшла з історичної арени. На превеликий жаль, не зважаючи на те, що, більш-менш систематичні, розкопи Ольбії провадилися вже в кінці минулого століття, досі, да­леко не вся територія цієї осади досліджена; до значної частини і її і некрополя рискаль та щуп археолога ще не доторкнулися. Досі не розкопані ще найважливіші для датування народин Ольбії шари пер­вісного її буття й може, коли, нарешті, вони з’являться на світло Боже, — тоді й переконаємось, що Евсебій мав рацію, відносячи перетворення Ольбії в поліс до VII ст. Ця, одна з найвизначніших грецьких пів- нічночорноморських осад, на руїнах якої не один раз мав щастя по­бувати й автор цих рядків, мала кілька назв.

І Геродот, який досить довго гостював в Ольбії, поруч з цією офі­ційною назвою її, вживає й назву популярну: — Бористен (IV, 79), Місто бористенітів (Бористенеітеон астю), Торжище бористенів (Бо- ристенеітеон емпоріон) (IV, 78). Ця назва міста, тотожня з грецькою назвою могутнього Дніпра, свідчить, що ця широководна артерія ві- догравала першорядну ролю в житті й економіці ольбійців. Бористен був найрухливішим шляхом, живителем Ольбії. По ньому вони про­вадили торгівлю із скитським континентом, звідки добували цінну сировину. Дніпро так само, разом з Південним Бугом, Інгулом та Ін­гульцем, був одним з найголовніших гелленізаторів варварського світу.

Характерно, що й Геродотові скити-хлібороби, були тезками ольбій­ців і теж звалися бористенітами, очевидно, з причин гео-економічної залежности і Ольбії і тих скитів від доброзичливости Дніпра-Бори- стену.

Пізніше, за римських часів, як свідчить Пліній Старший, Ольбія звалася у римлян також Мілетополем (Мілетополіс) та Ольбіополем (Ольбіополіс).

Треба мати на увазі, що, оскільки,,Ольбія”,,,ольбіополіти”, явля­ються термінами грецькими (друга грецька осада Ольбія існувала й стоїть досі на північнім побережжі острова Сардінії — гр. Сардо, Cap- дон), остільки терміни „Бористен” і „бористеніти” походження неви- ясненого.

Проіснувавши тисячу літ, Ольбія блискуче виконала свою величну місію ширительки гелленської цивілізації та всіх її елементів серед тубільного люду надчорноморських країв. Суходільними шляхами та по системах рік, впливи гелленської культури розповсюджувались у всіх напрямках, проникали Поільменням до Балтики, до Волги, до Оки та Ками й далі — до Уралу та до Зауралля. Розуміється, існу­вання й добробут грецьких осад і, в першу чергу, Ольбії, обумовлю­вались не тільки хисткою підприємливістю осадників, але також, — і це найважливіше, — прихильним ставленням до них довколишніх тубільних племен і самих гегемонів Скитії — царських скитів, які мали величезну користь з товарообміну своїх місцевих сільсько-гос­подарських продуктів натурального хазяйства та ресурсів своїх про­мислів, з продуктами й індустрією, як самих осад, так і їх метрополій.

В економіці, в купівлі — продажу, панував принцип мінової тор­гівлі, чим і з’ясовується обмаль монетних скарбів цієї доби в глибині суходолу. Гроші осад мало коли потрапляли до кишень тубільного люду, якому не була ще зрозумілою коштовність монети, як закладу провадження комерції. Натомість, сила грецьких виробів, що знайдена в могильниках, і була саме платнею греків за придбану сировину або­ригенів.

Всі осади мали також свої власні сільсько-господарські бази. У всіх галузях цього господарства, головний тягар праці лежав на плечах рабів. В недалеких околицях осад, а Ольбії зокрема, серед засіяних ланів, бовваніли ожереди соломи, а в жнива — копиці й скирди збіж­жя коло садиб грецьких землевласників, хутори й села міксгелленів та калліпідів. Така панська садиба стояла, наприклад, в трьох верстах на південь від Ольбії коло Закисової балки; існувала вона вже в ІѴ-му ст. до P. X. й обернулась в пустку у ІІ-му ст. до P. X., ставши, мабуть, жертвою савроматських ватаг.

В Ольбії, як і в інших осадах, процвітали різні галузі ремісничого виробництва, призначеного, як для власного вжитку осадників, так і для збуту населенню внутрішньої Скитії. Це виробництво було однією з головних запорук добробуту осад. А взагалі, без тісного співжиття, без миролюбного порозуміння обопільного хісна з обміну господар­ських й індустріальних цінностей, без обопільної охоти провадити торг, — неможливо собі уявити довготриваюче існування осад. Без доброзичливого оточення тубільців, доля їх була б така ж, як риби без води. Недаром славетний римський промовець Марк Туллій Ціце- ро (106 р. до P. X. — 43 р. п. P. X.) метко вирік, що грецькі осади пів­нічної Чорноморщини, — це, ніби, крайка, підшита до широкої тка­нини варварських степів. Але, так само, доля осад, в значній мірі, залежала і від далекого егейського запілля, від подій в метрополіях і взагалі, від політичної та господарської ситуації там.

І коли малоазійська Іонія, на узбережжі якої стояла більшість ма­тірних міст осад, була загарбана, року 499-го до P.

Плутарх (46 — 120 рр. п. P. X.) свідчить, що, навіть, сам Періклес (499 — 429 рр. до P. X.) об’їздив, року 444-го, чорноморські осади, очевидно, не з знаттєлюбних емоцій, а з реальних політичних і гос­подарських причин. І Ольбія починає жваво торгувати з Атенами, по­стачала їм зерно, а, натомість, вивозила силу всілякої індустрії та продуктів з метою вигідно їх збути тубільцям Скитії.

Багатство й різноманітність грецького імпорту до Ольбії й інших осад, просто „зачаровували” варварські племена і, ніби магнетом, при­тягали їх до осад, осередків цих благ. Постачаючи тубільцям речеву продукцію метрополій та Греції, а заразом, вироби своїх колоніаль­них майстерень, осадники одержували від варварського передпілля необхідну їм сировину і, в першу чергу, зерновий хліб — пшеницю, яка експортувалася потім з осад до басейну Егейського моря з вели­чезним зиском.

Попит колоніяльних покупців на цінну сировину, на збіжжя, на продукти сільсько-господарських натуралій, все зростав, а з ним, все стислішими ставали стосунки автохтонів з осадниками. В хатах, в хи­жах та в юртах тубільців, нагромаджувалось все більше речей грець­кого виробництва, все більші площі цілинної землі засівались збіж­жям. Виробництво й натуральна промисловість місцевого люду все стабільніше упорядковувались, систематизувались, цілеспрямовува- лись; з кожним роком зростав товарообмін, з кожним днем, тубільне населення вимагало все більшого й все ширшого забезпечення його привозним крамом грецької продукції й продукції майстерень осад. Вироби цих майстерень, чим далі, тим помітніше починали пристосо­вуватись до смаку місцевих замовників, тим самим, утрачати поволі античні принципи й традиції естецизму, строгість, викінченість, ґрацію й аристократизм форм: — крок за кроком, вони почали варваризу- ватися.

У ѴІ-му ст. до P. X., до Ольбії привозилася сила-силенна грецької чорнолакової, розмальованої кераміки з майстерень різних грецьких міст, окрім того, — вино, олія, зброя, металеві, кістяні й скляні експо­нати, дорогоцінні ювелірні оздоби і, навіть, речі косметичні, та безліч іншого краму, який, з ольбійського ринку, розвозився по всій Скитії і далі за її межі, щоб тепер, через 2.500 літ, знову побачити світло Боже у вітринах музеїв, а, разом з тим, показати куди аж сягав роз­мах підприемливости ольбійців. Саме те відбувалося й в інших осадах північної Чорноморщини.

У Ѵ-му й, особливо, у ІѴ-му ст. до P. X., Атени й далі являються головним споживачем зернових запасів ольбійського ринку. Однак, починаючи саме з того ІѴ-го століття, Боспорська держава, з Панті- капайоном на чолі, виростає й могутніє до такої міри, що починає ви­тісняти торговельну експансію Ольбії, особливо, з Лівобережжя. Про­те, небезпечна, здавалось би, конкуренція Боспору, ніяк не позначи­лася на добробуті Ольбії, бо, і без Лівобережжя, вона експлуатувала багатюще зерном Правобережжя, застосовуючи до того й Низ Дніпра.

У період ІѴ-го — ПІ-го ст. до P. X., сільсько-господарська продукція Побужжя та Поінгулля досягла небувалого розмаху і, мабуть, якраз тоді, залюднення ольбійських округ провадилося особливо інтенсивно. Саме ольбійське місто розросталося дуже швидко й виходило вже за його оборонні мури.

Друга половина Ѵ-го століття, століття IV-τe й перша половина ПІ-го ст. до P. X., були добою найбільшого розквіту цього античного полісу, який займав, приблизно, 33 десятини площі й мав вигляд неправиль­ного трикутника. У ці часи, Ольбія була забудована прекрасними при­ватними й громадськими будинками, часто оздобленими внутрі розма- мальованим тиньком та статуями, а також храмами, вівтарями, каплич- ками-жертовниками, крамницями, майстернями, міськими складовища- ми, театром та гіпподромом. Містила вона в своїх мурах кілька аґор, з них дві були на рибу. Ринки були оточені портиками, заповнені торго­вими рядами, а головну аґору здобили будинки державних установ, статуї-герми богів та героїв, похвальні декрети — псефісми на поста­ментах. Височів в Ольбії храм Аполлона Дельфінія, Зевса Ольбія й інші, менші храми. Мала ця красуня-осада, розуміється, і булевтерій — сенат, екклезіястерій — місце зібрань та сходин, майданець, де відбувались гімнастичні вправи і воєнна муштра, палайстру-гімназій, арсенал-гоплотеку, твердиню-акрополь і т. д.

Ольбійське місто було з часом розпляноване й розбудоване за, т. зв., „Гіпподамовою” будівельною системою з прямобіжними вулицями, які ділили місто на окремі ділянки — прямокутні квартали. Місто поді­лялося на горішнє й долішнє, ближче до побережжя-пристані. Обидва міста сполучали кам’яні сходи, два метри завширшки, вздовж бар’єру яких, по трьох каналах, був прокладений водопровід.

В Ольбії було чимало криниць, цистерен та водоймищ. У горішньому місті, головна вулиця, 10 м. завширшки, служила для двобічного кін­ного й пішого руху; її перетинав цілий ряд малих вуличок (2 - 3 м. завширшки). Малася в Ольбії і своя „гідростанція”, яка, з підземних джерел, збирала так зв. підшкурну воду й розподіляла її трубами по різних ділянках міста. На рейді й коло причалів гавані, гойдалося на хвилях багато різновидих і різнобарвних кораблів та рибальських „дубків”.

Місто було обведене високим і міцним (4 м. завширшки), муром з вежами та брамами, які охороняла варта. Оборонні мури не раз пере­будовувались в зв’язку із зростаючою площею міста, так що, некро­поль, який спочатку був за містом, згодом, частинно опинився в самій Ольбії.

Саме тоді, у Ѵ-му ст., в цій осаді гостював славетний Геродот; вона зробила на нього велике враження своєю упорядкованістю, устатко- ваністю та красою. Серед Ольбії височіла „Зевсова гора”, величезна могила, під якою містилась розсягла мурована усипальниця, з кам’я­ними сходами до неї. Неменш монументальною була й гробниця вель­можного подружжя Еврисібія та Арети. Ті, що покоїлися в цих мо­гилах, мали якісь великі заслуги супроти міста й поховані були по- царському.

Рішальним в щасливій долі Ольбії цих часів була приязнь вель­можної скитської знаті та деспотів царських скитів. Чим далі, тим частіше навідувались вони до цього міста, чим далі, тим помітніше переймались побутовими звичаями греків-осадників, їхнім світогля­дом, культовими та побутовими традиціями й вимогами життя. Інакше кажучи, не тільки знать осілих племен Скитії, але й „аристократія”

кочових скитів, почала підлягати гелленізації, ошляхетнюватись, до певної міри, цивілізуватись, а, тим самим, відходити від племінних традицій, цуратися їх. Геродот оповідає, що в Ольбії красувався пиш­ний палац владики царських скитів Скіла; в ній, як правило, довший чи коротший час, мешкали й інші скитські можновладці, мавпуючи з свого пана-царя. За його ж свідоцтвом, Скіла проживав в Ольбії щороку кілька місяців підряд, брав участь у богослужениях греків та в житті її „сметанки”. Робив, одначе, це крадькома від консерва­тивних скитських князьків, які, в решті-решт довідавшись, що він зрадив прадідівські звичаї, — скинули його з владної кібітки і вбили, обравши царем його брата. Така ж доля спіткала й другого скита- грекомана, мудрого Анахарсіса (жив коло 600 р. до P. X.). Але при­надність Ольбії була непереможна і скитська знать і далі всебічно потурала ольбійцям, вони ж бо були дарівниками життьового ком­форту, всіх їх варварських примх та забаганок. Знать ця, мала в своїх руках більшу частину господарської продукції підкорених їй племен і збувала її дуже вигідно ольбійським купцям. Але чари гелленської культури не минали й тубільного простолюддя; воно теж просякало гелленським духом. Співжиття ольбійців з тубільцями стало звичай­ним явищем. До Ольбії все більше й більше переселялося робочого

люду, крім того, в самім місті було багато рабів і, в результаті, самі осадники почали обертатися в „міксгелленів”, перейматися варвар­ством.

Прекоштовним речевим покладом відзначається ольбійський некро­поль, який займав велику просторінь; над багатьма могилами ставлені були пам’ятники у вигляді кам’яних статуй та плит з написами й рельєфними виображеннями. Цей некрополь якраз і виявляє в своїх домовинах цю, поступово зростаючу, варваризацію славної мілетської осади. Ольбійці, очевидно, були людьми толерантними й до чужород- ного елементу населення ставились дружньо; тому і на їхньому кла­довищу поруч тліли останки греків і тубільців, які ховалися згідно із своїм похоронним ритуалом — скорчено.

Що торкається державного ладу Ольбії, то вона, як і більшість то­дішніх осад-полісів, була самостійною, демократичною, рабовласниць­кою республікою. Докладніше скажемо про це далі.

Поклонялися осадники грецьким богам, але особливо шанували Зев­са Ольбія (Щасливого), Аполлона Простата (Покровителя) й Аполлона Дельфінія (Повелителя моря й дельфінів) та Ахіллея Понтарха (Mo- ревладця), посмертне життя якого грецька мітологія перенесла в про­стори Чорного моря й там він панував на острівці Левке та навіду­вався на Тендру, яка звалася тоді,,Ахіллеєвим біговиськом” — дро- мосом. Взагалі ж, в культі ольбійців був представлений увесь сонм Олімпійських богів, а також, культ Кібели, занесений з Малої Азії. (Популярним було також поклоніння Артеміді Дельфінії, Атені, Гер- меєві, Афродіті та Гекаті). Однак, крім цих загальногрецьких божеств, ольбійці мали й свого власного, локального, божественного опікуна в особі бога Бористена. Культ цього бога не був, як дехто думає, про­явом вторгнення в грецький пантеон тубільних релігійних уявлень. Функції цього бога можна розуміти двояко: або це був покровитель Ольбії-Бористена, подібно до того, як опікуном Херсонеса було бо­жество Херсонас, або був це річковий бог Дніпра-Бористена, живи­теля ольбійців. У Греції ж бо кожна річка, кожний більший струмок, озеро, ставок, криниця та джерело, — мали власних божків, по-на­шому,,,водяних дідьків” та русалок. За цими релігійними традиціями, ольбійські греки й дніпрового дідька-Водяного назвали богом Бори- стеном. Не виключено, що й друга, важлива для Ольбії, ріка Eyr- Гипаніс, теж мала свого, зичливого божка, Гипаніса. Це було б в дусі віроуявлення греків.

У древніх писаних джерелах, про Ольбію дуже мало згадувалось; на щастя, частинно заповнює брак історичних оповідань, надзвичайно багата в цій осаді епіграфіка.

Треба мати на увазі, що культ Аполлона в Ольбії був, поруч з куль­том Зевса Ольбія, — найголовнішим. Первісно, пов’язаний з віруван­нями малоазійських автохтонів (хеттський Апуллунас), в сивій дав­нині, Аполлон був могутнім солярно-хтонічним божеством. Матір біль-

Вхід до Зевсової погребальної камери шости іонійських осад, Мілет, ісповідуючи загально-грецьку віру, все ж таки, не міг протиставитись релігійним впливам тих примор­ських племен Малої Азії, серед яких він був заснований вихідцями з континентальної Греції. У мілетян, Аполлон метаморфозувався в опікуна, оборонця, помічника й потурача апойкії. Цим добродійством він займався ще в передісторичну добу; він саме допомагав аргонав­там в їх експлорації чорноморського простору, а згодом, під час коло­нізаційної експансії греків, — увесь час покривав їх своїм омофором. Зокрема в Ольбії, шанувався Аполлон Дельфіній (первісно, він мав подобу дельфіна). У цій божественній функції своїй, він, разом із се­строю своєю Артемідою Дельфінією, був повелителем дельфінів, опі­куном та провідником мореплавців і рибалок, втихомирювачем бур­ного моря. На головній аґорі ольбійській, він мав, поруч з храмом

Зевса Ольбія, свій храм „гієрон” Дельфініон, де був також вівтар Артеміди Дельфінії. Богослужбові відправи провадили там його жерці,,молпи” та Артемідині жрекині і в ньому зберігався державний архів Ольбії. У цій осаді, Аполлон виступав у трьох іпостасях. В старшу пору VI - III ст. до P. X., коли Ольбія переживала мирні часи розкві­ту, — шанувався Аполлон Дельфіній. Тоді, вся увага ольбійців звер­нена була на море, на його дари — рибу та на ті навантажені кораблі, які причалювали й відчалювали в ольбійській пристані. Пізніше, коли ситуація в передпіллі погіршилася в зв’язку з рухом савроматів, ■— ця його іпостась морського бога заслоняється іншою: — він стає обо­ронцем міста, Аполлоном Простатом, храм якого був на акрополі. Тре­тя його іпостась Аполлона Лікаря (Аполлон ятрбс, Акёсіос) була по­пулярною у всі часи існування Ольбії.

Чи хтось здобував Ольбію в античний період до ІѴ-го ст. до P. X., відомостей немає, але, мабуть, ні, бо добробут її зростав пляномірно, жодних перебоїв не було. Облогу ж вона зазнала дуже небезпечну, року 331-го до P. X. Несподівано, перед її мурами з’явилось македон­ське військо під проводом намісника Тракії, полководця Зопиріона. Тридцятитисячна армія штурмувала місто, але не змогла нічого зро­бити. бо наспіли комонні ватаги скитів, розпорошили македонських гоплітів, а самого Зопиріона вбили. Це була невдала спроба Олек­сандра Македонського підбити також грецькі осади північної Чорно- морщини, проте, було це й першим,,мементо морі” для ольбійців.

На початку ПІ-го ст. до P. X., на сході, за Доном, заворушились савромати. Раніше, у п’ятому століттю, застав їх там, як нам відомо, Геродот і називав їх савроматами. Тепер, може в наслідок якогось заколоту в далеких азійських степах, савроматські чамбули почали переправлятися через Дін та надокучати кочовим скитам. Тиск їх, чим далі, тим дужчав і скити приневолені були почати з ними за­пеклу боротьбу. Пануюча орда царських скитів, звернувши всю свою увагу на схід, дещо попустила віжки своєї гегемонії над підвладним населенням Лівобережжя та Правобережжя й між ними спалахнуло розладдя, бунтування, зведення особистих рахунків; декотрі з пле­мен повставали, виявляючи непослух владній орді і то, головно, на Правобережжі, заселеному осілими племенами, ворожими кочовій сти­хії. Щерилося лихоліття; із степів пашіло пожежами, тхнуло кров’ю; під копитами баских коней, лягали лани колосисті, а, натомість, шляхи заростали будяччям.

В Ольбії, в зв’язку з непокоями в її передпіллі, чим далі, тим більша зростала тривога й всілякі господарські ускладнення, зростала й не­певність щодо завтрішнього дня.

Але, заки перегорнути дальшу сторінку життя Ольбії, киньмо погляд на життя інших грецьких осад, які теж відіграли неменшу ролю в істо­рії північної Чорноморщини.