ІСТОРІЯ ХЕРСОНЕСУ ТАВРІЙСЬКОГО V-III CT. ДО Р. X.

Херсонес Таврійський (у Страбона — Херронес), — в перекладі зна­чить „Півострів”. Він був єдиною, коли не рахувати Каллатію, що сто­яла на тракійському побережжю Чорного моря, дорійською осадою в північній Чорноморщині, заснованою вихідцями з Гераклеї Понтійської, яка виросла на малоазійськім побережжю Бітинії.

Разом з гераклейцями, на нові місця прибули також ватаги делос- ців, жителів священного острова Егейського моря Делоса (теп. Ділос), яких, в роках 422 - 421 до P. X., під час пелопонеської війни 431 - 404 рр. до P. X., вигнали з рідного острова атенці за те, що Делос тримав сторону їх ворога — Спарти. Але роля делосців в заснуванні нової осади була мінімальною, бо, після Нікієвого тимчасового замирення в році 421-му, вони повернулися додому.

Херсонес був одною з найпізніше заснованих осад в просторах Чор­ного моря. Вибране гераклейцями місце, було надзвичайно зручне для котвення кораблів, у глибоких, затишних бухтах. Однак, горбку­вата, кам’яниста й чагариста околиця не обіцяла ніяких господар­ських благ. Тут і помину не було по тому врожайному чорноземі, з якого, властиво, жила й прооперувала Ольбія та більшість інших осад.

У Ѵ-му ■— ІѴ-му ст. до P. X., Херсонес був ще невеличким містом, але, в другій половині четвертого і третьому століттях — надзвичайно розрісся й розбудувався аж до Пісочної бухти і в цих межах лишився протягом усієї доби свого розквіту. Розквіт цієї осади почався після того, як вона поширила свої володіння в північному напрямку й під­порядкувала собі Керкінітіду та Калос Лімен, а, головне, після того, як, поруч з каботажною навігацією, що дуже терпіла від таврійських піратів, греки почали краяти хвилі Чорного моря своїми кораблями навпростець. Взаємовідносини херсонесців з таврами спочатку були, за всіми даними, мирні, але хісна з того осадники багато не мали, хіба що купували у них худобу та деякі продукти їх убогого сіль­ського господарства. Взаємовідносини ці погіршилися пізніше з при­чин., про які зараз скажемо.

Таврам взагалі доля була мачухою. Вже на самому початку ѴП-го ст. до P. X., до Тавріди вдерлись кочові скити й почали гнати таврів з родючих степів північного й центрального Криму на південь в гори. Коли ж херсонесці захопили Гераклейський півострів, де до того гос­подарювали таври-хлібороби, — почалася з ними ворожнеча, яка потім не ущухала довгі століття. Найстарше повідомлення про су­тички з таврами походить з Ш-го ст. до P. X., в якому оповідається, що,,сусідні варвари” напали на процесію, яка, поза містом, несла статуї Діоніса. Ця процесія прямувала, мабуть, на Гераклейський пів­острів, де греки плекали виноград. Небезпека від нападів таврів чим далі, тим більше зростала й примусила херсонесців не тільки своє місто захистити могутніми мурами, але й кожне обійстя обернути в бльокгавз.

Таврійські племена цього часу були не однакової вдачі й не одна­кового побуту; ті, які спромоглися затриматися в степовім передгір’ї, були миролюбними трудівниками хліборобами та скотарями, але тав- ри-верховинці й таври-помори, справді, були суворої й войовничої вдачі й саме про них старовинні письменники писали всілякі стра­хіття. Не так вже далеко від Херсонесу, в бухті Символів (теп.

Упродовж існування осад і самих таврів, грекам так і не пощастило налагодити дружні стосунки з верховинцями й поморянами. Ні хер­сонесці, ні боспорці, ні, навіть, кримські скити, принаймні, в до-Хри- стову добу, того не досягли і тільки римський меч дещо їх приборкав. Таври до кінця ставилися до всіх ворожо та недовірливо й на порозу­міння не йшли. Проте, залишається й досі нерозв’язаним питання, що саме заманило гераклейців у цю скелясту місцевість і чому саме там заманулося їм закласти свою осаду?

Як вище вже згадувалось, до прибуття до Тавріди виселенців з Гераклеї, там існували вже, на західньому побережжю її, поселення греків, напр., в Каркінітіді, в Прекрасній Гавані, коло Форосу та Ін- керману. Вже цей факт мав велике значення у виборі місця для засну­вання Херсонесу. Крім того, єдине тут, нові поселенці не мали конку­рентів і не передбачали загрози, що якась старша осада-поліс сягне на їх свободу. Засновувати осаду на південнім березі Тавріди не мало жодної рації, бо вона була б бльокована таврами верховинцями, а осідати десь поблизу Пантікапайону означало зразу ж стати, в кращім випадку, васалом цього іонійського поліса. Терен південно-західньої Тавріди і та її частина, яка зветься тепер Гераклейським півостровом, була пагориста, із щебнюватим ґрунтом; дальше передпілля на схід — горбкувате, чагаристе, з таким саме ґрунтом. І там, і там, хліборобство все ж плекалося таврами. Та, як би там не було, не дивлячись на всі ці несприятливі обставини, — Херсонес було засновано і він зразу ж почав розростатися і зразу ж почав гарячково укріплятися, бо, тільки міцні мури могли забезпечити його існування.

І дійсно! Розкопи виявили, що його фортифікації були виведені так майстерно, що ні одна грецька осада не могла рівнятися з ними. Хер­сонес був оточений системою оборонних мурів 4 м. завтовшки й 10 м. заввишки з напівокруглими вежами, що височіли через кожні ЗО - 60 метрів. Обабіч, мури були облицьовані добре обтесаними вапняковими брилами, кладеними насухо, без мулярського розчину. Брили ці були так щільно пригнані одна до одної, що здавались монолітом з уздовж протесаними паралельними смугами. Середина муру була заповнена глиною й ріняками.

Не зважаючи на повсякчасну загрозу з боку таврів, а згодом і крим­ських скитів, — поза мурами міста, зразу ж почало рости чимало ху- торів-бльокгавзів, обведених оборонними огорожами, з монументаль­ними вежами посердині дворищ. Ці укріплені хуторки та дворища, були у великій кількості розкидані на всьому Гераклейському пів­острові аж до теперішнього Фіоленту. З другого боку, ближче до самої осади, на херсонеському півострові, над „Козачою бухтою”, існу­вало густо заселене передмістя з взірцево обробленим і розпарцельо- ваним ґрунтом. Копітка праця тривала тут не один десяток літ: з ґрун­ту вибирався камінь та щебінь, навозилася краща земля, мурувалися поздовжні мурки для затримання дощової води, тому терен мав ви­гляд терас, пророблялися стоки та рівчаки для розподілу зрошення городів, баштанів та виноградників. Купи щебню й досі нагадують про те, як там пріли трудівники землі Божої. Це селище захищали могутні подвійні мури, які перетинали перешийок півострова навпоперек. Справді, диву даєшся, поглядаючи на досвід тодішнього „гречкосія”; він був цілком такий же, як і досвід сучасного хлібороба. Одні, на- вершені з землі, тераси та розмежовані на чотирокутники ділянки, одні водотоки та водозбірні чого варті!

В результаті, на пустці, порослій колючками, будяччям та реп’яха­ми, зазеленіли виноградники, городи, баштани, овочеві сади, які завж­ди розташовувались так, щоб захищати собою виноградники від пів­нічних вітрів.

Ось як описує це передпілля, колишній вигляд його, археолог Л.

сила виноградників, чергувалися із золотистими хвилями пашні, а взи- мі й восени, тераси їх розтиналися гомінкими бистринками вод, що, ринучи, спадали по мурованих коритах водотоків до цистерн, збудо­ваних в лощині. Не лишалося й шматочка поверхні земної без певного призначення і, на тлі такого інтенсивного польового господарства, коло гаїв, в яких попасалися стада, серед червоних плямок дахів, — де-не-де маячіли брунатно-сірі масиви веж, витворюючи своєрідний архітек­турний пейзаж.”

Виноградарство, садівництво й городництво, тваринництво, а в морі — рибальство, різні ремества, гончарство, ткацтво, торевтика, — відо- гравали головну ролю в господарстві самого Херсонесу та його близь­ких околиць. Херсонеське вино було хіба що не найголовнішим про­дуктом експорту і осада мала право гордитися його якістю. У межах херсонеських володінь добувалася також сіль, яка йшла на засолю­вання й консервування риби.

З огляду на те, що околиці Херсонесу не могли забезпечити місто хлібом, — херсонесці привозили його з зерносховищ залежних від Херсонесу міст західнього побережжя Тавріди: з Прекрасної Гавані, з Керкінітіди, а може й з Харкіни, яка знаходилась вже поза терито­рією Тавріди. В запіллі цих осад, на чорноземних просторах, на ши­року руку провадилось плекання зернових культур.

Вищеназвані, залежні від Херсонесу, сельбища (Страбон, VII, 4, 6), які постали на місці давніших селищ ѴІ-го ст. до P. X., як і інші, рівно ж, вся побережна смуга, від теперішнього півострова Тарханкута

Вежа і хвіртка в оборонній стіні Херсонесу

й до південних околиць Херсонесу, була рясно всіяна садибами, хуто­рами та селами хліборобського люду. Звідси, доки дозволяли обстави­ни, Херсонес черпав зернові ресурси, в першу чергу, для задоволення власних потреб, а решту — на вивіз.

Найвищого свого розквіту Херсонес досяг у ІѴ-му й у першій поло­вині Ш-го ст.

Будинки приватних херсонесців та господарські приміщення були невеликі; вони, звичайно оточували подвір’ячка, вимощені плитняком, де була криниця й цистерна для дощової води. Стіни будинків були у більшості півметра завтовшки й муровані були з тесаного каменю, скріпленого глиняним розчином, а витиньковані сумішкою вапна й піску; траплялось і розмалювання. Підлога бувала глинобитна і вигла­джена зверху іншою глиною. Чимало будинків було оздоблено коло­нами з орнаментованими ґзимсами та мозаїкою. Не бракувало в при­ватних житлах і лазень; одна з розкопаних, мала мозаїчну підлогу, вимощену білими, жовтими, червоними й темносиніми камінцями, які зображали двох роздягнених жінок, що миються коло великої чаші- умивальника. Взагалі ж, Херсонес, розташований на пагористому те- рені, мав дуже мальовничий вигляд і чарував своєю красою тих мо­реплавців, які наближалися до нього, пливучи Ктенунтською бухтою (теп. Севастопольська).

Увесь час свого існування в древньому періоді, Херсонес підтриму­вав найтісніші зв’язки із своєю матір’ю Гераклеєю, але було у нього чимало й інших контраґентів, з якими він провадив жвавий товаро­обмін.

Славився Херсонес своїми майстернями й художнім ательє, своєю терракотою, статуетками, тонко тканими вовняними тканинами, кера­мікою, черепичними заводами та рибозасолювальними фабриками. Збут місцевого виробництва йшов і на потреби міста та залежних від нього осад, і для експорту й для степових скитів.

Херсонес теж був містом-державою, незалежною демократичною, рабовласницькою республікою-політеєю. Склад його громадян був на­багато одноманітніший і кровно чистіший, ніж в Ольбії чи в Пантіка- пайоні, хоч і тут, херсонеський некрополь, особливо старшого періоду, V — IV-ro ст., показує, що, побіч греків, покоїлися й тубільці таври, можливо, обивателі, можливо, раби Херсонесу. Некрополь античної доби розположений був на березі моря, на північ від міста; греки хо­вали своїх небіжчиків в дерев’яних трунах у випростаній позиції го­рілиць, таври — у скорченій. Іноді, мабуть бідніші, ховали своїх по­мерлих просто в ямі, обкладеній кам’яними брилами. Характерно, що, могильний інвентар херсонесців вражає своєю бідністю; іноді, його зовсім бракує. Чому так — з’ясувати важко.

Головна маса населення Херсонесу складалася з греків, яких майже цілком не торкнулося тубільне оточення. Варварської згелленізованої інтелігенції, якої багато було в Ольбії та в Пантікапайоні, — тут не було, бо Херсонес не мав згелленізованого запілля в напрямку до се­рединної Таврі ди.

Цілком інша ситуація була поза мурами міста, в підлеглій йому смузі західнього побережжя Тавріди. Нема сумніву, що там, поруч з греками-хліборобами, чимало господарств належало аборигенам і, зокрема, скитам, які коня обміняли на плуг.

Грецький Олімп і тут був репрезентований повністю, але, побіч з ним, шанувалася й богиня міста Херсонас, а також, „пануюча богиня Діва” (Партёнос), культ якої херсонесці запозичили у таврів. Це бо­жество, яке займало чільне місце в культі грецьких осад і, зокрема, Херсонесу, а також Кубані, було, без всякого сумніву, споріднене з малоазійською Кібелою, інакше, „богинею матір’ю” Ma, яка, ще в кім­мерійські часи, знайшла дорогу до Тавріди. Була вона покровитель­кою плідности, урожайности і являлась матір’ю не тільки людей і всього живого, але й матір’ю богів („Метер теон”). У Херсонесі було її святилище з храмом та статуєю, а в 100 стадіях (17.7 клм.) від осади, — острівець, що звався її іменем: Партеній. (Страбон, VII, 4). На честь Діви влаштовувались свята-Партенії, а жрець херсонеського храму її Антібіон, присвятив був їй статую свого батька Біона. В якій ве­ликій шані була вона в Херсонесі свідчить і те, що на більшості мо­нет цієї осади карбувалося статуарне зображення Діви, а коли полко­водець Діофант (про нього — далі) рушав походом з херсонесцями на таврійських скитів, — ідол Діви супроводжував його (т. зв. „лабарон”).

Від свого заснування і до ПІ-го ст. до P. X., Херсонес, хоч і жив у постійній тривозі, побоюючись наскоків таврів-верховинців, хоч і мусів остерігатися кримської орди скитів, проте, серйознішої агресії з їх боку, видно, не зазнавав. Наскокам таврійських ватаг, що відбу­валися вроздріб, легко давалася відсіч, а скити, покищо, Херсонесу не чіпали.

Але, у внутрішнім житті осади, як те було і в Ольбії, час від часу наставали соціяльні розрухи, які, однак, не лишали тут важливіших наслідків.

Так звана, „Громадська присяга херсонесців”, текст якої було ви­бито на мармуровій плиті, надзвичайно яскраво ілюструє життя то­дішнього Херсонесу (IV — початок Ш-го ст. до P. X.), його економічний та соціяльний стан; з того тексту видно, що саме викликало найбільшу тривогу тих, хто стояв тоді коло державної керми. Якраз тоді, Хер­сонес переживав пору свого найбільшого розквіту. Зміст „присяги” такий:

Рибозасольнувальна ванна, Херсонес