ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ПРО СВ. КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО В КИЇВСЬКІЙ КУЛЬТУРНІЙ ТРАДИЦІЇ XVII-XIX ст.

В.М. Ричка (Київ)

Хреститель Русі київський князь Володимир Святославич є знаковим символом східнослов’янської цивілізації. Святкування його пам'яті почалося ще в Києво-Руську добу - за Ярослава Мудрого, однак канонізація Володимира відбулася лише у перші десятиліття після монголо-татарської навали на Русь¹.

Після катастрофи 1240-х рр. стародавній Київ продовжував залишатися об’єктом поетичних і релігійних пригадувань православних слов’ян. Усвідомлення зв’язку з Києвом, київської теми у народній свідомості виявлялося у поширенні й циклізації епічних сюжетів і билинних героїв навколо Києва і двору князя Володимира Святославича². Його образ, оповитий немеркнучою у віках народною любов’ю, зберігався у культурній пам’яті східного слов’янства й залишався аж до нових часів об’єктом духовного притягання. Як зауважував було свого часу В.О. Ключевський, «народ доселе помнит и знает старый Киев с его князьями и богатырями, с его св. Софией и Печерской лаврой, непритворно любит и чтит его, как не любил и не чтил он ни одной из столиц, его сменивших, ни Владимира на Клязьме, ни Москвы, ни Петербурга. О Владимире он забыл, да и в свое время мало знал его; Москва была тяжела народу, он ее немножко уважал и побаивался, но не любил искренно; Петербурга он не любит, не уважает и даже не боится»³.

Це святе для усіх православних слов’ян місто з його святинями і храмами було знаковим сакральним місцем - «місцем пам’яті»⁴. Як показав Ян Ассман на прикладі давніх високих культур, «целые местности, и прежде всего они, могут служить средствами культурной памяти. Они в этом случае не столько размечаются знаками («памятниками»), сколько сами поднимаются в ранг знака, т е. семиотизируются»⁵. У таких «місцях пам’яті» кристалізується колективна пам’ять, через те, що ці фіксовані пункти, оперті на славному минулому, перетворилися у метафізичні за своєю природою символічні фігури.

На початку ХУІІ ст. серед освічених верств українців - представників православної інтелігенції - побутували уявлення про те, що сучасний їм Київ був продовженням Києва Володимира. Цей мотив єдності між Києвом 1600-х рр. і Києвом княжої (славної) доби в давньоукраїнській літературі з’являється у час відродження руської віри, після відновлення православної ієрархії у 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном⁷. Висвячений ним на київського митрополита колишній ректор братської школи Йов Борецький у своїй «Протестації» з приводу відновлення православної митрополії називав козаків спадкоємцями старої Русі: «Се ж бо те плем 'я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира святого монарха руського (тут і далі виділено мною - В. Р.) воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть»³.

У першій половині XVII ст. стараннями архімандрита Києво-Печерської лаври, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могили (1632-1647 рр.) відбулася рішуча переорієнтація церковного та інтелектуального Києва на пошук опори в руській княжій традиції та шляхетській еліті, на відміну від альянсу з «козацькою шаблею», доби Могилиних попередників Йова Борецького та Ісайї Копинського⁹. П. Могила доклав чимало зусиль до відтворення пам'яті про княжі часи й, зокрема, піднесення культу св.

Петро Могила енергійно взявся за відновлення давніх київських храмів. В 1636 р. у руїнах Десятинної церкви біля південного нефу ним було виявлено шиферний саркофаг із чоловічим похованням, яке було оголошено усипальницею князя Володимира Святославича¹¹. Гадані останки хрестителя Русі планувалося перенести до Софійського собору. Однак, у Москві подаровану Могилою російському царю нижню щелепу Володимира не наважилися визнати достовірною і грошей на виготовлення дорогоцінної раки для зберігання дорогоцінних мощей не дали. «Останки св. Володимира» так і не було зібрано до купи. Його десниця зберігалася в Софії Київській, а голова була перенесена спершу, здається, до Михайлівського Золотоверхого собору, потім до відновленої Могилою церкви Спаса на Берестові, а пізніше, (ймовірно, від середини ХУП ст.) зберігалася у срібній раці, встановленій поблизу іконостасу (на правому його боці) в Успенському соборі Києво- Печерської лаври. У другій половині ХМП ст., як свідчать щоденникові записи генерал- аншефа Патріка Гордона, якому у 1679 р. було довірено «головне начальство над Києвом й розташованими у ньому військами», богослужіння у день пам'яті Володимира проводилися не тільки у лаврі, але і в Нижньому місті, у Братському монастирі. Його запис від 15 липня 1685 р., зокрема, засвідчує: «У день пам'яті великого князя Володимира, першого християнського князя в Росії, богослужіння було проведено в Нижньому місті, у Братському монастирі».

У церкві Спаса на Берестовім Петро Могила у 1643-1644 рр. відкрив на честь рівноапостольного князя окремий вівтар. Про те, якого великого значення надавав П. Могила піднесенню культу св. Володимира свідчить також ктиторська композиція в церкві Спаса на Берестові: митрополита, зображеного навколішках з моделлю храму у руці перед Христом на престолі, супроводжує Богородиця, а з протилежного боку - св. Володимир¹³. Таке духовне пов'язання Петра Могили як митрополита всієї Русі з володарем Київської Русі святим рівноапостольним князем Володимиром засвідчує й наступний напис, вміщений в середині церкви над західними дверима:

«Сию церковь создал Великий и всея Россіи Князь и самодержиц Святый Владимир, во святом крещении Василий. По літіх же многихъ и по разорении от безбожных Татаръ произволением Божиим обновися смиренным ПетромМогилою, архиепископом митрополитом Киевским и Галицким и всея Россіи, экзархою святаго Константинопольскаго Апостольскаго престола, архимандритом Печерским во славу на Фаворі преобразившагося Бога Слова 1643 года, от сотворения мира 7151»^0А.

Слід зауважити, що в тім часі, коли був виконаний цей напис, вжитий у ньому термін «Россия» вживався, як правило, стосовно України, на противагу до «Московщина». Однак, наприкінці ХМП ст. з остаточним утвердженням влади московської правлячої династії над Києвом, коли лави ідеологів цієї династії дружними рядами поповнилися київськими професорами, практиці встановлення безпосередніх зв'язків між Києвом св. Володимира та Києвом Могилянської академії прийшов край. Відтоді весь арсенал теорій про славне київське минуле почали вживати на користь нових правителів Києва, а термін «российский», який до того стосувався виключно Русі Речі Посполитої, почав набувати сьогоднішнього значення «російський». Ще в липні 1705 р.

Не лишилося і сліду недавнього переконання освічених українців про тяглість місцевої традиції також і в складеному у Києві на початку 70-х рр. ХУІІ ст. першому друкованому творі з східноєвропейської історії - Синопсисі, авторство якого приписується професору Києво- Могилянської колегії, пізніше архімандриту Печерського монастиря Інокентію Гізелю. Київ часів Володимира у цьому вельми популярному в Російській імперії творі проголошується споконвічною спадщиною предків царя Олексія Михайловича. Задекларована в ньому схема престолонаслідництва від Володимира Великого до московських князів надавала імперського відтінку пошанування у Києві пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира. Як зауважував згодом І. Малишевський, «Оживление памяти св. Владимира в Киеве почти совпадает с поворотом в истории его, возвращавшим ему значение церковно-народного средоточия для Южной Руси, средоточия ея церковного управления, просвещения, особенно со времени Петра Могилы и затем направлявшим его и край к политико-национальному объединению с Северной Русью. Такое оживление становится ощутительнее с дальнейшим укреплением и прояснением у нас сознания о том племенном, политическом и церковном единстве (тут і далі виділено мною - В.Р.), всего народа Русского, которое на веки утверджено великим делом св. Владимира, как Просветителя России»¹⁶.

У 1755 р., згідно до указу «Святейшего Правительствующего Синода» у Києві була збудована церква на честь св. рівноапостольного князя Володимира. Після пожежі 1776 р. з благословення київського митрополита Гавриїла у 1772/1773 рр.

До кінця ХУІІІ ст. відноситься улаштування киянами «над крещатицким источником, как предположительном местом крещения киевлян, памятника св. Владимиру в виде деревянной часовни, к которой совершался и крестный ход из соседней Христорождественской церкви дважды в год: 15 июля, в день св. Владимира и 2 мая в день перенесения мощей Бориса и Глеба»¹*. Тут же, неподалік так званого Хрещатицького джерела (Хрещатий ручай) за проектом А.І. Меленського у 1802 р. була зведена вісімнадцятиметрова цегляна колона тосканського ордеру на арковому цоколі. Посередині триаркового прольоту було обладнано невеликий павільйон-каплицю з басейном, наповненим водою зі святого джерела. Написи на мармурових дошках засвідчують, що цей пам'ятник присвячено Магдебурзьким правам міста: «Усердием Киевского гражданства за утверждения прав дарения сея столицы Всероссийским императором Александром - 1802 года сентября 15 дня», також і «Святому Владимиру - Просветителю России». У 1804 р. зі схвалення митрополита Серапіона в день Переполовення П'ятидесятниці, на 25 день після Великодня (у Переплавну Середу) почалися здійснюватися щорічні урочисті процесії городян і міського духовенства від Софійського собору до Хрещатицького джерела для освячення у ньому води. У зв'язку з реконструкцією Олександрівської гори й будівництвом Набережного шосе від 1843 р. ці святкування перенесли на Поділ.

Невідрадний урбаністичний ландшафт Києва, яким він ще залишався на початку ХІХ ст. став зазнавати разючих змін за правління царя Миколи І (1825-1855). 7 січня 1834 р. він ініціює «Высочайшее положение об устройстве Киева», яке поклало початок грандіозним перетворенням міського простору й наповненню його новими знаковими символами історичної пам'яті й, зокрема, про хрестителя Русі - св. рівноапостольного князя Володимира. В день пам'яті останнього, 15 липня 1834 р. було урочисто відкрито Київський імператорський університет Св. Володимира. В одному із офіційних повідомлень про відкриття університету у Києві з-поміж іншого зазначалося: «Там, где некогда Равноапостольный Владимир, озарив свой народ Святым крещением, указал ему путь к вечному спасению, ныне, спустя восемь столетий, открыт под его именем и покровительством храм высших человеческих знаний в пользу жителей западной России»¹.

З цієї нагоди в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, «при Главе» рівноапостоль­ного князя Володимира відбувся урочистий молебен. Це богослужіння згадував М. Максимович в одному із своїх листів до М. Погодіна: «Не забуду, с каким восторгом я, только что приехавший из Москвы в Киев, внимал там в 1834 году, когда, пред открытием Университета Святого Владимира, при Главе его в Печерской церкви священнодействовал митрополит Евгений, и было там необычайное стечение просвещеннаго люду с обеих берегов Днепра!»²⁰.

В іншому своєму листі до М.П. Погодіна (від 15 липня 1842 р.) М. Максимович писав: «Сегодня день Св. Равноапостольного князя Владимира, и мне приятно провести этот день в беседе с тобою о великом и святом Просветителе Руси. Ты, в своем письме, говоришь: "Далее пришло мне в голову следующее замечание: «Малороссияне есть народ самый певучий: почему же не сохранилось у них никаких песен о древнем нашем времени, между тем как песни эти о Володимире и о его витязях поются у нас везде, в Архангельське и Владимире, Костроме и Сибири. Следовательно, понять тоже заключение: не Малороссияне жили в Киеве во время Володимира, а Великороссияне, которые разнесли тамошние песни по всему пространству Русской земли»". Что у Малороссийского народа великий князь Володимир не воспринимается наравне с Морозенком, Нечаем, Палеем и другими витязями Козацкой Украины, это для меня совершенно понятно, и нисколько не удивительно. У нас, в Малороссии, еще в древнее время Князь Володимир был признан Святым... Святому князю - и святыя, церковныя, молитвенныя песни: и как торжественно раздаются оне из уст певучего народа, особливо в великой Печерской церкви, где при Главе равноапостольного Князя, бывает ежегодно празднество в это день!... В поэтической памяти Великороссийского народа князь Владимир остался как представитель всей древнерусской жизни, как ласковый князь-богатырь Русской земли. Но у народа Малороссийскаго, которому, вместе с Киевом, достались и священные останки Володимера под развалинами его Десятинной церкви, он запечатл елся второю стороною своей великой жизни, как Святый Володимер, как Равноапостольный Князь»²'.

Про глибоку укоріненість у тогочасній суспільній свідомості образу Володимира як «просвітителя» й об' єднувача Русі свідчить «Песнь на случай открытия в Киеве университета святого Владимира июля 15 дня 1834 г.», у якій анонімний автор звертається до св. Володимира з такими словами:

«О ты, пред Богом предстоящий Святый святыя Ольги внук, Мольбы за россов приносящий, Воззри на новый храм наук, В том самом граде сотворенный, Где твой престол стоял священный; Се Николай, потомок твой, Твоим названьем украшен, Тебе его он посвящает Торжественно, святой герой !»²².

В 1828 р. на кошти курського поміщика О.С. Аненкова було розпочато за проектом петербурзького архітектора В. Стасова будівництво нової Десятинної церкви. Її освячення відбулося у 1842 р. Крім головного престолу церква мала ще два бокових - в ім'я св. Володимира та в ім'я св. Миколая. На місці гаданого поховання князя Володимира було встановлено монументальний надгробок, виготовлений із темно-сірого мармуру та бронзи: «На сем надгробии блаженный князь изображен во весь рост, почивающем. Вверху надгробия изображено в сиянии Всевидящее око, а под ним - 988-й год; несколько ниже затем время крещения и кончины св. Владимира. Посредине щита изображена звезда, в которой на порфире, под великокняжеской шапкой стоит вензель Великаго князя»²³. Художнє оздоблення надгробку князя Володимира було виконано на основі розроблених наприкінці ХУШ ст. медальєрами Катерини ІІ геральдичних прийомах виготовлення орденських знаків св. Рівноапостольного князя Володимира.

У червні 1852 р. Святійшим Синодом було прийнято рішення про будівництво у Києві соборного храму в ім'я св. Володимира («во имя Просветителя России, Святого Равноапостольного князя Владимира»)². Собор було закладено у день пам'яті Володимира - 15 липня 1862 р., а його будівництво завершилося більше ніж через тридцять років: 20 серпня 1896 р. він був урочисто освячений митрополитом Оникієм у присутності імператора Миколи Олександровича та імператриці Олександри Федорівни.

Головний ідейний зміст внутрішнього оздоблення храму визначала, звісно ж, постать князя Володимира. Художник В.М. Васнєцов зобразив його «в богатых княжеских одеждах, удивительно красивых по сочетанию красок. Красная благородно тусклого оттенка порфира, жемчуг короны, цветная эмаль на кресте, снежная белизна бороды и матовые прозрачные краски лица сливаются в ласкающую глаз гармонию. Властная уверенность, с какой он держит крест, выдает в нем недавнего воинственного язычника и привыкшего повелевать «стольного» князя, распространявшего крещение мечем и огнем... Но в глазах его уже видна святость христианской думы, и черты лица одухотворенного красотою напоминают прекрасное лицо покойного Владимира Соловьева»²⁵. Північний боковий вівтар на хорах Володимирського собору був посвячений Борису і Глібу, а південний - княгині Ользі. Знайшлося тут місце і для зображення постаті святителя Михаїла - гаданого першого київського митрополита.

1853 р. у Києві було урочисто відкрито пам'ятник св. Володимиру²⁶. З ініціативи залюбленого в київські святині російського духовного письменника А.М. Муравйова (1806­1874 рр.) й при підтримці митрополита Арсенія на початку 1860 рр. була відремонтована давня каплиця біля Хрещатицького джерела і відновився до тієї «Хрещальні» хресний хід на День св. Володимира. А.М. Муравйов наполіг, аби служба в цей день правилася не у Софійському соборі, а в Десятинній церкві, при гробі св. Володимира. У своїх спогадах він свідчить, що спрямував хресний хід від Десятинної церкви «мимо древних святилищ Старого Киева, где был некогда терем Св. Князя и первая церковь на холме Перуна, и мимо древнейшей обители Михайловской по Костельной горе на улицу Крещатик, где встретил Митрополита другой крестный ход из Лавры. От Братского же монастыря третий ход всех Подольских церквей направлен был по берегу прямо к крещальне; зрелище представилось великолепное, потому что все горы были усеяны народом»²⁷. Інший очевидець, згадуючи пізніше цей день, напише у своїх мемуарах: «В бытность мою в Киеве митрополитом Арсением возобновлен был в нем 60 лет несовершавшийся крестный ход в день св. князя Владимира, 15 июля. Великолепное глазам моим представилось зрелище: Михайловская гора и противоположные ей возвышенности покрыты были бесчисленным множеством зрителей, стекшихся со всех концов Киева смотреть на эту священную процессию, шедшую в частях своих с местными иконами и пением от Десятинной церкви, с митрополитом во главе, от Михайловского монастыря с викарным архиреем, от Печерской лавры с ее наместником и братиею, с Подола от всех его церквей и монастырей с их настоятелями; когда все части сошлись к крещатицкому источнику, в котором, по преданию, крещены были сыновья св. Владимира, здесь торжественно совершено было обычное водосвятие. В стоящем на Михайловской горе монументальном изображении св. равноапостольного князя представлялся в это время как бы он сам вышедшим из своего дворца смотреть на всенародное празднество, совершаемое киевлянами в память его святого подвига - крещения Руси. К довершению этого священного зрелища маститый митрополит Арсений вместе со своим клиром, взошедши на гору с пьедестала памятника осенял крестом молящихся зрителей, а в лице их и всех православных христиан, вспоминающих в этот день просвещение их предков светом христианской веры»²⁸.

Влаштовані у Києві загальноміські свята на честь св. Володимира були своєрідною формою культурного спогаду: «Праздники и обряды в регулярности свого повторения обеспечивают передачу и распространение знания, закрепляющего идентичность, и тем самым воспроизведение культурной идентичности. Ритуальное повторение обеспечивает единство группы во времени и пространстве»²⁹. Ці торжества виходили далеко за рамки місцевого патріотизму. В одній із своїх праць, видрукуваних з нагоди 900-річчя хрещення Русі, професор Київської Духовної Академії М.І. Петров, не без гордощів зауважував: «с царствования Государя Императора Николая Павловича и до настоящего времени Российский Императорский Дом, ведучий потомство свое от Владимира, живее начинает чувствовать свои кровные, родственные связи с равноапостольным просветителем Руси и прославлениями св. Церковью его потомками и избирает их своими покровителями и патронами тезоименных им своих августейших членов. Блаженной памяти Государь Император Александр II Николаевич Освободитель и ныне благополучно царствующий Государь Император Александр III Александрович носят имя того самого святого благоверного князя Александра Невского, который предстательством и заступлением предка свого святого равноапостольного князя Владимира и в день его блаженной кончины одержал знаменитую свою победу над Шведами, как бы расчистившую место для будущей новой столицы С. Петербурга, и в память этой победы и в благодарность за нее установил празднование памяти св. Владимира, а брат Государя Императора, Его Императорское Высочество, Великий Князь Владимир Александрович, имеет своим покровителем и патроном самого св. Равноапостольного князя Владимира и таким образом служит посредником, соединяющим нынешнее всенародное празднование св. Владимира с семейным тожеством царствующего Дома, и виновником сугубого нашего торжества»³⁰.

Грандіозне будівництво у Києві, здійснене стараннями царського уряду, піднесення культу св. Володимира своєрідно пробудило у давній княжій столиці новий топографічний «текст» культурної пам'яті. Перетворення зовнішнього вигляду міста було водночас інструментом транспортації в урбаністичний простір інтерпретацій російської мнемокультури. Відтак, Київ у суспільній свідомості кінця ХІХ ст. сприймався як «священное достояние Русских... лучший брилиант в короне наших Государей»³⁸. На переконання іншого київського автора: «Киев, послуживший колыбелью для нашей государственной жизни, сделался вместе с тем и колыбелью православной веры Христовой у нас, - и должен быть почитаем - «Иерусалимом земли Русской», по словам Александра Николаевича. Вот отчего Киев так дорог для каждого русского человека»³².

Перелицювання середньовічної міфологеми «Київ - Другий Єрусалим», виплеканої старокиївськими мислителями³³ на модерну формулу «Киев - Иерусалим земли Русской», було складовою ідеологічної обробки та пристосування до власних потреб київської історичної традиції, її осмислення в контексті власної історії. Вона покликана була засвідчити спадкоємний зв'язок Київської Русі і Московського царства, а відтак і Росії, продемонструвати споконвічну присутність останньої у Києві. Постать князя Володимира Великого, як ніяка інша, ідеально підходила для цієї ролі.

¹ Толочко П. Про час і місце канонізації Володимира // Русь на перехресті світів (міжнародні впливи на формування Давньоруської держави) ІХ-ХІ ст. Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару (Чернігів - Шестовиця, 20-23 липня 2006 р.) - Чернігів, 2006. - С. 200-202.

² Лихачев Д. С. Летописные известия об Александре Поповиче // ТОДРЛ. - 1949. - Т. 7. - С.48-49.

³ Ключевский В.О. Сочинения: В 9-ти т. Т.1. Курс русской истории. - М., 1987. - Ч. 1. - С. 211.

⁴ Les Lieux de Memoire. Ed. P. Nora. - Paris, 1984 - 1992. - T 1-7.

⁵ Ассман Я. Культурная память. Письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности / Пер. с немецкого М.М. Сокольской. - М., 2004. - С. 63.

⁶ Див.: Ab imperio, 2004. - № 2. - С. 239.

⁷ Шевченко І.Відродження руської віри // Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку NVIII століття / Перекл. з англійської. - Львів, 2001. - С. 152-154.

⁸ Цит. за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. : Козацькі часи до року 1625. [Репринтне видання] - К., 1995. - Т 7. - С. 391-392. Мені залишилася не доступною публікація цієї пам'ятки П.М. Жуковича 1910 р. (Див.: Протестация митрополита Иова Борецкого и других западнорусских иерархов, составленная 28 апреля 1621 г./ Изд. П.Н. Жукович // Статьи по славяноведению. - СПб., 1910. - Т 3. - С. 149-150).

⁹ Plokhy S. The Cossacs and Religion in Early Modern Ukraine. - Oxford, 2001. - P. 237-246.

¹⁰ Шевченко І. Багатоликий світ Петра Могили // Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. - С. 194.

¹¹ Детальніше про «ідентифікацію» цього поховання див.: Жиленко І.В. Описи знайдення мощей святого рівноапостольного князя Володимира святителем Петром Могилою // Могилянські читання 2002 року: Збірник наукових праць: Музейна справа в Україні на зламі тисячоліть. - К., 2003. - С. 196-204.

¹² Київські щоденники Патрика Гордона // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. - К., 1997. - Вип. 17-18. - С. 86.

¹³ Козак Н. Образ і влада: Княжі портрети у мистецтві Київської Русі ХІ ст. - Львів, 2007. - С. 15.

¹⁴ Закревский Н. Описание Киева. - М., 1868. - Т 1. - С. 737. Див. також: Sevcenko I. Byzantium and the Slavs in Letters and Culture. - Cambridge, Mas. - Naples. 1991. - P. 687.

¹⁵ Шевченко І. Багатоликий світ Петра Могили. - С. 195-196.

¹⁶ Малышевский Ив. Когда и где впервые установлено празднование памяти св. Владимира 15 июля ? // Труды Киевской Духовной Академии, 1882, январь (отдельный оттиск). - С. 25.

¹⁷ Сборник материалов для исторической топографи Києва и его окрестностей. - К., 1874. - Отд. ІІ. - С. 151.

¹⁸ Малышевский Ив. Когда и где впервые установлено празднование памяти св. Владимира 15 июля ? - С. 23.

¹⁹ Торжественное открытие Университета Св. Владимира в Киеве // ЖМНП. - 1835. - № 8. - С. 296.

²⁰ Максимович М. Филологические письма к М.П. Погодину. Письмо третье (15 июля) // Максимович М. Собрание сочинений. - Т.3: Языкознание, история словесности. - С.194-195.

²¹ Там же. - С. 194-195, 198.

²² «Песнь на случай открытия в Киеве университета святого Владимира июля 15 дня 1834 г.» // Киевская Старина, 1885. - № 7. - С. 490.

²³ Киев теперь и прежде / Сост. Захарченко М.М., Изд. Кульженко С.В. - К., 1888. - С. 207-208. Порівн.: Макаров А. Малая энциклопедия киевской старины. - К., 2002. - С. 94.

²⁴ Эртель А.Д. История постройки собора и архитектура // Собор св. Равноапостольного князя Владимира в Киеве / Изд. С.В. Кульженко. - К., 1905. - С. 6-7.

²⁵ Собор св. Равноапостольного князя Владимира в Киеве. - С.75.

²⁶ Детальніше про історію спорудження пам'ятника див.: Толочко Л. До історії спорудження пам'ятника святому рівноапостольному князю Володимиру у Києві // Київська старовина. - 2005. - № 6. - С. 13-16.

²⁷ Муравьев А. Мои воспоминания / Публікація Хохлової Н. Коментарі Кальницького М. та Хохлової Н. // Відкритий архів: Щорічник матеріялів та досліджень з історії модерної української культури. - К., 2004. - Т. І. - С. 211.

²⁸ Самчевский И. Воспоминания // Киевская старина, 1894. - № 6. - С.331. Порівн: Закревский Н. Описание Киева. - Т. 1. - С. 426.

²⁹ Ассман Я. Культурная память. Письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности - С. 60.

³⁰ Петров Н.И.Чествование памяти св. Владимира на юге России и в частности в Киеве. - К., 1888. - С. 22.

³¹ Закревский.Н. Описание Киева. - М., 1868. - Т 1. - С. 1.

³² Киев теперь и прежде / Сост. Захарченко М.М. Изд. Кульженко С.В. - К., 1888. - С. 2.

³³ Ширше про це див.: Ричка В.М. «Київ - Другий Єрусалим» (З історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). - К., 2005.