Історична наука

П оширення історичних знань про минуле Ук- I раїни було чи не найзначнішим чинником І утвердження масової національної самосвідо­мості Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого мину­лого, відроджувало в пам’яті образи історичних діячів Знайомство з історичним минулим показувало, що ук­раїнський народ має давні традиції визвольної opo гьби за національну незалежність і соціальну і праведливість Знання з історії України черпали- I я з козацьких літописів ХѴП-ХѴШ CT

Самовидця, Величка, Грабянки, “Історії Русів Py- коиис и цих творів переписувалися й поширювалися < еред освіченої громадськості 1822 р у світ вийш­ла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш- Каменського Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й не­достовірних) уміщено у п’ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 рр У ній широко використано відо­мості козацьких літописців XVII—XVIII ст На відміну від поміркованого монархіста Бантині-Ka- менського Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і ви­разніше обстоювала правомірність державної незалежності України Саме за цю працю Маркеви­ча розкритикував відомий російський критик BiccapioH Бєлінський У своїй рецензії, опублікованій у часо­писі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Pocn Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Мар­кевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої попу­лярності серед української інтелігенції Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належ­ності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим Зі зростанням у широкого гро­мадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання руко­писних пам’яток Осип Бодянський Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов’янознавцем за освітою і фахом, професором Московського універ­ситету У 1846-1848 рр він очолював часопис “Чтения в императорском Обществе истории и древ­ностей российских при Московском университете” На його сторінках завдяки Осипу Бодянському упер­ше побачили світ такі пам’ятки української історіографи, як “Літопис Самовидця”, літописні праці А Рігельмана, П Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико- публіцистичний памфлет “Історія русів’, що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лівобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні Ці публікації були важливим внеском не тільки в істо­ричну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості Публікації Бодянського, потрапляю­чи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким звільненням Волинського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок “Про Московську державу в XVI ст ” англійського мандрівника Джона Флетчера В умовах рево­люційних потрясінь 1848 р у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження ан­тикріпосницької та національно-визвольної сус­пільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визвали небезпечною для самодержавного ла­ду його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам Тому перед Товариством історії і старожит- ностей російських, створеним 1839 р в Одесі, ставилося передусім політичне завдання обгрунтува­ти історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону Створена 1843 р при київському генерал-гу­бернаторові Тимчасова археографічна комісія так само у у своїй діяльності вийшла далеко за межі го­ловного завдання, поставленого царськими владами

Mukow Костомаров

довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст, — “край істинно російський” Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у гро­мадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Ми­хайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін, засвідчили, що насправді — це край споконвіку український До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотом­них збірників історичних документів Тож українська історична наука безпосередньо впливала на форму­вання у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об’єктивно­го процесу