Кирило-Мефодіївське товариство

Криза кріпосницького господарювання, поси- |у лення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинни - ками зумовлювали розвиток національного руху Його найрадикальніших учасників уже не задоволь­няли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популя­ризації знань з історії України На передній край боротьби проти національного гноблення висунули­ся загальні суспільнополітичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлен­ня демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України На початку 40-х рр XlX ст центром національно-визвольного руху став Київ Студенти і молоді викладачі університету ор­ганізували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на ос­нові євангельських заповідей На своїх засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур’є, чеських, словацьких пропаган­дистів ідей панславізму Яна Колара, Павела Шафарика, Вацлава Ганки Проте вийти за межі свого гуртка у пропагандистській діяльності члени «Київської молодої» так і не змогли Найактивніші діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губер­натора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши й нових членів, створили навесні 1846 р справжню нелегальну політичну організауію — Кирило-Мефодпвське то­вариство (або братство) Воно дістало назву на честь відомих слов янських братів-просвітителів, право­славних святих Кирила і Мефодія У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Ук­раїнської граматики» та української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка» і якою й до­нині друкують книжки Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здо­був вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, Микоха Савич, поет і перекладач Олек­сандр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас Маркович, педагог Іван Посяда, поет і публіцист, ав­тор правознавчого трактату “Ідеали держави” Георпй Андрузький, педагог Олександр Тулуб, педагог Дмитро Пильчиков

За родом фахових занять більшість з них — вик­ладачі або студенти віком від 19 до ЗО років За походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян Згодом імена доброї половини цих братчиків увійшли в історію української культури зірками пер­шої величини

Головною метою своєї діяльності Кирило-Ме- фодпвське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демо­кратичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедера- іивній спілці, таких же незалежних слов’янських держав Кожна з цих держав мала б становити окре­мий штат або ще розподілятися на кілька штатів Київ мав стати центральним містом конфедеративної < іплки, в якому раз на чотири роки збирався б най­вищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм) Для загального захисту федерації від зовнішніх во- (юпв передбачалося мати невелике регулярне військо, товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі.

Наступного року через матеріальні нестатки і не­прихильне ставлення урядових кіл та більшості столичної російської громадськості, в переддень сум­нозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припи­нилося видання часопису “Основа”. Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувана української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі лібераль­на і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напів-чи цілком нелегальні організації, названі громадами.

Тарас Григорович Шевченко

Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному грунті, натхненна віра у мож­ливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися пере­важно проведенням культурноосвітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, ви­давали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.

Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що гро- мадівці прагнуть “здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії” і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються “поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги сво­боди”.

Громадівський рух у результаті нагінок царсько­го самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найак­тивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з’їзди громадців Києва, Полтави, Одеси обра­ли раду — центральний керівний орган “федератив­ного об’єднання громад” усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокре­ма історик, професор Київського університету, неперевершений знавець середньовічної історії України Володимир Антонович; засновник української стати­стичної κayκH_j Олександр Русов; етнограф Павло Чубинський. Його вірш “Ще не вмерла Україна, по­кладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор Микола Лисенко — творець репер­туару української оперної класики з такими шедев­рами, як “Тарас Бульба” та “Наталка Полтавка ; письменник і драматург Михайло Старицький, який уславив своє ім’я і як один з фундаторів першого українського професіонального театру, відкритого 1882 р. у Єлисаветгрді; Олександр Кониський — автор першого фундаментального життєпису генія українського народу — Тараса Шевченка; Володи­мир Самійленко — неперевершений в українській літературі майстер поетичної політичної сатири; Па­нас Рудченко, що під псевдонимом Панаса Мирного, рятуючись від царської цензури, лише за кордоном зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний твір “Хіба ревуть воли, як ясла повні? ”. Цей перший в українській літературі роман соціальної тематики по­бачив світ у Женеві (Швейцарія), де громадівці, професійні вчені історик Михайло Драгоманов і соціолог Сергій Подолинський, разом з українсько- галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти у світ на при­гнобленій Російською імперією Україні.